Курчата

Шляхетна курка сиділа в дальньому кутку сараю. Там було сухо та тепло. Лише зрідка вона виходила назовні, щоб попити води та поклювати зерно, після чого одразу поверталася на колишнє місце. Під нею лежало і дбайливо зберігалося одинадцять яєчок.

Курка їх зігрівала і час від часу квохкала. Вона знала: через три тижні звідти вилупляться маленькі курчата.

Біля сараю важно прогулювався півень. Він неквапом переступав з ноги на ногу і розпускав свій барвистий хвіст. Півень стежив за порядком. Ніхто не повинен був турбувати курку- квочку.

Півень був головним у курнику. Щоранку він голосно будив усіх курочок-несучок, і ті, почувши знайоме «кукуріку!», швидко вибігали на траву. Курки віталися з сонцем, що сходить, і починали пастися.

Разом із курочками прокидалась і дівчинка Наталочка. Вона виходила у двір і годувала їх вівсом та просом. Після чого брала відерце і наповнювала його свіжою водою із криниці. Прохолодну воду слід налити в миску, щоб курочки могли напитися.

Наталя одразу помітила, що огрядна курка перестала виходити на вулицю. “Може, вона захворіла?” – Спершу подумала дівчинка і зазирнула в сарай. Побачивши квочку, що дбайливо сидить на яйцях, Наталя все зрозуміла: «Ах, ось ти де! Яка гарна новина!» Дівчинка зраділа побаченому і одразу побігла за сіном. Розклала сіно навколо яєчок, щоб уночі було не холодно, і стала з нетерпінням чекати, коли народяться курчата.

Нарешті, через певний час, з яєць почувся слабкий писк. Це означало, що діти вже дозріли і незабаром вилупляться. Почувши звук, огрядна курка заквохкотала у відповідь. «Я тут, не бійтеся», – ніби говорила вона, заспокоюючи дітей.

Квочка знала, що курчата вже все чують і все розуміють. Потім трохи перекотила яйця, ніби повертаючи малюків на інший бік. І знову акуратно вмостилася на яєчках, намагаючись не розчавити їх.

Незабаром почувся слабкий стукіт, і шкаралупа першого яйця дала тріщину. Зі шкаралупи з’явилася маленька голівка курчати. Курча було жовтеньке і гарненьке. Воно з подивом подивився навколо, зробило два кроки, розкрило свою дзьобик. Але його ніжки були ще слабкі, і воно швидко залізло назад під крило своєї матері.

З решти яєць теж висовувалися курчата. Вони пищали, ніби повідомляючи: «Подивіться на мене, я вже вилупився!» На них дивилася задоволена курка- квочка і радісно кудкудахкала у відповідь.

Вперше побачивши світ, курчата одразу впізнали маму по голосу. До неї було приємно притиснутись, мама зігрівала та захищала.

Почувши радісний дитячий писк, у сарай зайшов півень. Він тріумфально глянув на потомство, змахнув своїм хвостом і по-особливому закричав:

– Кукуріку-у-у!

На заклик у курник стали збігатися несучки. «Сталося щось важливе. Адже вже не ранок, – думали вони. – Чого це півень розкукурікався?» Але, побачивши маленьких курчат, що щойно вилупилися з яйця, відразу все зрозуміли.

– Яка радість! Вітаємо тебе, сестричко! – жваво закудкудахкали вони.

Тим часом задоволена курка-мати вже виводила своє потомство у двір. Курчата з подивом дивилися на сонечко, на траву навколо, на далеке синє небо. Все це вони бачили вперше. Виявляється, тут так гарно!

Дівчинка Наталя теж почула призовний крик півня. Вона обережно підійшла до курника і побачила маленькі жовтенькі грудочки, які пищали та розкривали дзьобики. Тепер головне було нагодувати малечу. Наталя пішла готувати спеціальну їжу для курчат – розсипчастий сир, змішаний із манною крупою. Так, як вони це люблять!

Почувши радісний гомін, із сусіднього сараю вийшла качка. У неї нещодавно народилися каченята, і вона прийшла порадіти за свою подружку курку.

– Тепер разом вигулюватимемо дітей, – запропонувала вона, і огрядна курка ствердно кивнула головою у відповідь.

У перший тиждень свого життя курчата звикали до нового світу. Спочатку треба було обстежити все довкола.

– Що там, за деревом? – цікавило одне курча.

– А що там, за сараєм? – цікавилося друге.

Але курка-мама не дозволяла далеко йти, і курчата завжди трималися поруч. Варто було комусь забаритися, відстати, як курка кудкудахкала, і курчата швидко бігли до мами. Курка добре вміла рахувати дітей і завжди знала, де знаходиться кожен її малюк.

З другого тижня Наталя урізноманітнила їжу для курчат. Тепер вона приносила варену картоплю та терту морквину, а також кабачки та інші овочі. Курчата любили дівчинку і не боялися її.

Іноді Наталка брала собі на руки одне курча і розмовляла з ним. Курча нічого не розуміло, але відчувало, що його люблять і бережуть. Воно був крихітним і поміщалося на одній долонці дівчинки.

Його тільце покривав м’який пух, а всередині тихо билося маленьке серце. Коли яскраве сонце припікало, курча починало возитися, намагаючись сховатись у тіні. Тоді Наталя закривала його другою долонькою, і малюк заспокоювався. Тільки цікаві оченята дивилися крізь пальці дівчинки і висовувався маленький дзьобик.

Наталка стежила, щоб малюк ніхто не кривдив. Вона попередила дворову собаку Жучку та кота Ваську про курчат і веліла не чіпати малюків. Але кіт Васька і сам знав, що до курника краще не підходити.

Якось давно він спробував схопити за хвіст білу курочку, так заради забави. Але з сараю тут же вибіг півень на її захист, закричав, закукурікав, розпустив свої крила, блиснув шпорами! Васько ледве встиг тоді втекти. «Краще не хуліганитиму, а буду зразковим котиком», – відтоді вирішив він.

Коник, що живе по сусідству, теж став акуратніше ходити по землі, щоб випадково не наступити на маленьких пташенят.

– І-го-го! – Щоразу вітав він виводок, махаючи своїм довгим хвостом.

– Пі-пі-пі, – відповіли курчата і з захопленням дивилися на високого коня.

«Як він виріс таким великим? – дивувалися малеча. – І чому у нього чотири ноги, а у нас лише дві?» – “Зате у вас є крильця, а у коней крил немає”, – пояснювала їм мама. І справді, найбільшою розвагою курчат було ляскати крильцями і бігати один за одним, адже це так весело!

Курчата росли дуже допитливими. Їм всюди хотілося засунути свій маленький дзьобик.

– Що це за будинок? – якось запитали вони у своєї курки, підійшовши до собачої будки.

– Тут живе Жучка, вона сторожує подвір’я. Сам хоч і невеликий собака, але гавкає дуже голосно. Не ходіть туди, у вас є свій курник, – відповіла мама.

– А хто живе у цій нірці? – не вгамовувалися малюки, показуючи кудись униз.

– Це житло мишеняти, тут він любить ховатися. Бачите його довгий хвіст у глибині? Він сидить і чекає поки спаде денна спека, – пояснила квочка.

– Давайте зайдемо до нього у гості! – запропонувало одне із курчат і стало протискуватись у мишачу нору. Засунуло голівку, шию, уперлося ніжками, але, як не намагалося, не пролізло.

«Занадто вузька для мене, – усвідомив малюк. – Ну і добре. Все-таки я курча, а не мишка», – і він побіг далі грати на траві.

Багато ще відкриттів та пригод чекало курчат попереду. Вони росли дружними та слухняними. Завжди робили те, що їм говорила мама.

Тим часом курка навчала дітей як добувати собі їжу. Вона розгрібала лапами землю і шукала зернятка, що впали. Діти дивилися на курку і повторювали.

– Ой, а що це повзе землею? Дай спробую його на смак, – пропищало одно із курчат і, зачепивши дзьобом, почав тягти черв’яка.

– І я хочу, і я! – Запищали його братики і юрбою збіглися на частування.

Квочка з розчуленням дивилася на малюків. Головне для матері – знати, що діти нагодовані.

Відтепер курчата цілими днями порпалися в землі. Виявляється, там можна знайти багато цікавого, якщо поритися! Ось кимось загублений гарний гудзик, ось камінчик незвичайної форми; а ось дощовий хробак, його можна і до рота. Точніше, у дзьоб, все-таки це їжа для курчат, а не для людей.

Так минуло кілька тижнів.

Якось курка повела курчат до струмка. Вона поважно крокувала по центру, а поруч, притискаючись до неї і один до одного боками, бігли її одинадцять малюків. Попереду з’явилися чагарники, за ним виднівся блиск води, що бігла по кам’янистому руслі.

Струмок тихо дзюрчав, запрошуючи до себе. Курчата підбігли і з насолодою почали пити свіжу водичку. Курчата були маленькі, і ковтали вони всього по кілька крапель.

Поруч почулося безтурботне крякання. Курчата з цікавістю подивилися в той бік і побачили виводок каченят. Каченята пливли по струмку і весело махали своїми пухнастими хвостиками.

Іноді вони занурювали голову у воду, мабуть, щось шукаючи на дні, але відразу виринали, після чого голосно крякали від задоволення. Як їм подобалося купатися! Вони перебирали своїми перетинчастими лапками під водою і від цього пливли ще швидше.

– Мамо, можна ми теж підемо поплаваємо? – Стали просити курчата у курки.

– Ні, ви можете потонути. Ви ж не каченята. У качок пір’я змащені жиром, тому вони не тонуть і можуть триматися на воді. А ви краще стійте на березі, тут також гарно.

І курчата, як завжди, послухалися маму і залишилися на суші, у безпеці. А качка з дітьми попливла далі.

Раптом на небі з’явилася чорна цятка. Вона описала одне коло, друге і зависла в повітрі на одному місці. Курчата нічого не бачили і продовжували бігати один за одним і бавитися. Але мама курка знала, що це яструб, який виглядає здобич. Вона одразу зрозуміла: прийшла біда!

Квочка видала різкий крик і метнулася в бік кущів. Курчата ніколи не чули такого тривожного поклику матері і не на жарт захвилювалися. З усіх ніг, один за одним, вони кинулися за куркою в кущі і спробували залізти під її м’яку грудку.

Тим часом квочка широко розставила крила, вкриваючи своїх беззахисних пташенят. «Бери мене, якщо хочеш, тільки не чіпай діток!» – ніби показувала вона. А яструб уже каменем летів униз, націлюючись на крихітне тільце курчати.

«Восьмий, дев’ятий, – про себе вважала курка малюків, які встигли добігти та сховатись під її крилом. – Десятий. А де ж останній, одинадцятий? Невже він не чує? – І вона ще дужче прокричала, кличучи своє дитинча.

Яструб стрімко наближався. Ось уже видно його хижі очі і гострий загнутий дзьоб! Розчепірені пазурі приготувалися схопити жертву!! В останній момент маленьке курча, відчайдушно запищало, добігло до матері і заховалося під неї в пошуках захисту. Яструб на всій швидкості залетів у колючий чагарник і заплутався. Збитий з пантелику, він невдоволено закрутив головою і змушений був піднятися в небо без здобичі . Курчатко було врятовано.

Курка обережно визирнула з кущів, подивилася на небо. Чорної цятки не було видно. Біда минула. Наново перерахувала своїх малюків, чи все на місці, і дбайливо закудкудахкала. Як для будь-якої матері, діти були для неї найдорожчим у світі.

Увечері в курнику допізна не стихав гомін, всі обговорювали те, що сталося. Тим часом курчата залізли хтось зверху на квочку, хтось під неї і задоволено попискували. Біля матері вони були у безпеці.

Наступного дня куряче сімейство знову вирушило у двір, попустувати і погуляти на траві. Навколо було стільки цікавого!

Ось повзе жук-носоріг. На його голові виріс великий ріг. Поруч сидить і цвірінькає коник. «Цей добре стрибає, за ним не вженешся», – міркували курчата. На лист лопуха виповз равлик. «От його ми точно наздоженемо і переженемо!» – вже знали діти.

Посеред двору височів стовбур яблуні. Іноді зверху падали стиглі яблучка. У цей момент курчата швидко тікали, щоб по них не впало. А потім можна було ці яблука й поклювати! Особливо подобалися малюкам зернятка, що були всередині.

Поруч ріс старий горіх. Його стовбур був досить товстим. Високо на дереві виднілося глибоке дупло. У дупло іноді залітали горобці, радісно цвірінькали і вилітали назад.

– Мамо, а чому горобці можуть літати, а ми ні? Адже вони такі самі, як ми: маленькі і з крильцями, – питали курчата.

– Так, ми теж птахи, – відповіла курка. – Але за багато років ми розучилися літати. Все життя ми живемо поруч із людьми, вони дбають про нас. Нам не потрібно відлітати на південь, як роблять шпаки та жайворонки, тому ми бігаємо тільки по землі. Хоча наш тато півник молодець. Дивіться, на який високий паркан залетів, щоб прокукурікати!

– Так, наш тато сильний і відважний, – погодилися курчата. – А мама найдобріша і уважніша, – і вони, притулилися до теплого боку своєї квочки.

Курчата добре їли і набиралися сил. Незабаром вони почали самостійно, без мами і, ходити городом. Найцікавіші забігали до хазяйського двору. Там стояв дерев’яний віз з величезними колесами. Її іноді відвозила конячка, але потім обов’язково повертала. Куди йшов конячка, курчата не знали. Вони лише бачили, що віз завжди повертався повний свіжоскошений сіна. Від трави виходило пахощі.

Поруч із возом стояли граблі. Ними дівчинка Наталя збирала сміття та розчищала траву. Адже на чистій траві грати приємніше, правда? Біля граблів була лопата. Цей інструмент подобався курчатам найбільше. Там, де копали, завжди було багато черв’ячків. Побачивши лопату в справі, малюки з писком збігалися і ледве встигали хапати хробаків своїми дзьобиками.

Одним із улюблених місць для курчат була дерев’яна лавочка. Сюди часто виходила бабуся Наталі та виносила малюкам жменю пшона. Потім сідала і заходилася в’язати внучці хустку на зиму. Курчата оточували її і паслися поряд.

Іноді бабуся затягувала мелодію. Співала про повноводну річку, про широкі поля та ліси. Співала про свою юність та рідну землю. Курчата слухали і підспівували своїми тоненькими голосочками. Вони відчували доброту, що походить від літньої жінки.

Наталя теж любила свою бабусю. Вона допомагала їй по дому, не лінувалася і завжди виконувала будь-яке її прохання. За хлібом сходити, води принести або посуд помити – на все вона була готова заради бабусі. Адже хто подбає про стару людину, якщо не онука? Потім, коли Наталя виросте, у неї теж будуть онуки, і вони також допомагатимуть і доглядатимуть за нею.

Минув час… Курчата поступово підростали. Незабаром їхні тільця укрупнилися, а жовтий пух змінився білими пір’ячками. Багато хто став схожий на свою маму курочку. У деяких на голові виріс червоний чубчик і така ж борідка. Ці стали більше схожі на тата півня.

Тепер вони вже не ходили юрбою, я гуляли самі собою. Кожен самостійно шукав їжу. Надвечір же всі від малого до великого неодмінно збиралися в курнику: весело обговорювали минулий день, кудахкали і кукурікали. Разом було затишно. Як добре, коли вся сім’я у зборі!

Дорослі курочки передавали досвід молодим. Тато вчив підростаючих півників, як боротися шпорами і як правильно вранці прокукурікати команду «Підйом». Важливо було прокричати голосно і виразно.

Несучки розповідали, як слід нести яйця і що краще їсти, щоб яєчка були великими, а шкаралупа міцною. Молоді курочки слухали уважно та закріплювали уроки на практиці.

Незабаром всі вони почали нестись і стали кудкудахкати, точнісінько як їхня курка-мама. А огрядна квочка дивилася з розчуленням на своє підросле потомство і раділа, що змогла навчити дітей.

…Стояв теплий сонячний день. Усі кури давно вибігли надвір і паслися у високій траві. Півники прогулювалися поруч, оберігаючи своїх подруг. Лише однієї молодої курочки не було видно.

Де ж моя Рябенька? – Захвилювалася Наталя. – Невже з нею щось трапилося? Дівчинка забігла до сараю. У дальньому кутку сиділа задоволена Рябенька. Вона крутила головою і тихо квохкала. Здавалося, це була найщасливіша курочка на світі. Під нею лежало і зігрівалося, чекаючи свого часу, сім невеликих яєчок.