Кусь та Гризь

Зима Олександр

Влітку брати-близнюки Петро та Миколка жили у баби Ганни і діда Андрія. У діда та баби і сад, і пасіка, а за селом і річка Струмилівка, і левада. А далі синій ліс, де звіра та птаства видимо-невидимо.
Раніше всіх вставала баба Ганна, потім гупав у дворі чобітьми дід Андрій, а там і Петро схоплювався з ліжка. Останнім прокидався Миколка.

От якось вийшов Петро в сад, а там ранніх яблук нападало в траву, як граду.
Уночі був дощ та грім. От вони й потрусили сад.
«Візьму кошик та визбираю яблука»,— сказав собі Петро та й повернувся до хати.

Аж тут і Миколка прокинувся.
Побачив він, що Петро стоїть з кошиком у руці, підбіг та й допитується:

— Ти це куди? Може, у ліс? Уночі гриміло, то, мабуть, гриби виросли?

— Ні, я іду в сад яблука збирати.

— І я піду з тобою. Без мене ти всі яблука в один кошик позбираєш? Таки не зумієш,— хвалився Миколка.

— То ходімо, навчиш,— сміється Петро, а потім разом з братом ідуть до найбільшої яблуні.

Петро почав збирати усі яблука в кошик. Але Миколка побачив це, розсміявся й сказав:

— Хто ж так ранні яблука збирає?

— А як треба? — здивувався Петро.

— Треба вибирати тільки спілі й солодкі,— повчає брат.

— Яблука усі солодкі й спілі,— відповів Петро й додав: — Хіба не бачиш, що зелені ще на дереві висять.

— Серед ранніх яблук є й падалиця. Кожне яблуко треба пробувати,— застеріг Миколка й підняв із густої трави велике яблуко. Трішечки надкусив його й сказав: — Оце яблуко спіле. Його треба по-класти до кошика.

— Хіба ж можна яблука надгризати? — засумнівався Петро.

— Можна, можна! — весело застрибав Миколка й надкусив ще одне яблуко.

Заходилися брати збирати яблука, що уночі грім та дощ натрусили. І кожне яблуко — кусь та гризь! Кусь та гризь. Солодке яблуко до кошика, кисле та терпке — у траву кидають.

За якусь годину впоралися брати з роботою, пішли до діда хвалитися.

— Діду, а ми всі яблука зібрали,— сказав Петро.

— Ану ж, піду та подивлюся на вашу роботу,— мовив дід Андрій і погладив рукою онуків по голівках.

Пішов дід у сад, а Петрові щось неспокійно зробилося на душі. Так недобре стало, ніби він образив когось і не вибачився.

— Тобі не млоїть на серці? — запитав Петро брата.

— Ні, мені дуже весело,— відповів Миколка.

— А мені дуже погано. Мені здається, що ми скривдили яблуню тим, що кислі яблука у траву покидали. Та ще й понадкушували їх.

— Ет, пусте! — розсміявся Миколка й додав: — Яблуня сама винувата. Для чого вона кислі яблука родить?

Не встиг Петро заперечити братові, як до хати ввійшов дідусь. Він уважно подивився на Петра та Миколку й сказав:

— Добре діло ви зробили, онученьки. Тільки трохи запізнилися: Кусь та Гризь уже побували в садку.

Доведеться ті яблука, що ви зібрали, і ті, що у траві лежать, на сушарню везти.

Петро хотів сказати дідусеві, що то ніякі ні Кусь та Гризь, а вони з Миколкою шкоди наробили. Але Миколка схопив брата за руку й потягнув його у двір. А за хатою прошепотів:

— Не здумай видавати дідові Андрію наш секрет.

— Хіба надгризати яблука — це секрет? — теж тихо запитав Петро й засумнівався: — Ти ж чув, що дідусь нарікав на Куся та Гризя, які усі яблука перепсували?

— Так то ж Кусь та Гризь, а не ми,— розсміявся Миколка й покликав Петра на город кабаковий мед пити.

На межах городу густо піднялося лепехувате листя кабаків. Перші важкі кабаки уже гріли боки, а пізні ще тільки підняли золоті дзвони цвіту. А в тому дзвоні джміль гуде, як басова струна. Пергу збирає та цвіт запилює, щоб гарбузи більші росли.

Миколка зразу джмеля прогнав, зірвав цвіт зі стебла, відгриз жовтого дзвона, а там, на самому дні — сік солодкий у маленькій золотій тарілочці. Кабаковою кашею пахне.

— На ось, покуштуй,— каже Миколка й дає Петрові злизати велику краплю меду.

Петрові мед дуже сподобався.

— Добре? — питає Миколка.

— Навіть дуже,— кивнув головою Петро й додав, роззираючись на густі кабаки.— Я ніколи не думав, що є на світі кабаковий мед.

— Є, та ще й який! — вигукнув Миколка.— Бачиш, як джміль квапиться? Хапай цвіт, а то облизня вхопиш! — з цими словами Миколка почав зривати великі чашечки цвіту. А коли цвіту набралося дуже багато, Миколка переніс його до куреня з торішніх соняхів та й заходився сік спивати.

Поряд примостився Петро.

Брати дуже квапилися і не помітили, що в найбільшій квітці, що лежала біля Миколки, щось заворушилося, а потім звідти вийшов манюсінький дід. Ну точнісінько такий, як дід Андрій. І палиця така в руці. Лише манюсінька, як суха хвоїнка.

— Так ось де ти, Кусь, так ось де ти, Гризь! — сердитенько сказав дідусь таким дужим голосом, аж брати здивувалися.

Першим отямився Петро й заперечив:

— Я не Кусь. Я — хлопчик. Мене звуть Петром. А це — мій брат Миколка,— сказав Петро і показав рукою на свого брата. Потім запитав діда: — А хто ви такі, і чого вам від нас треба?

— Я — Кабаковий дід. На мені уся городина держиться. А за те, що ви знищили цілу гарбу пізніх гарбузів, я мушу покарати вас.

— Ми тільки мед пили,— сказав Миколка. Він підхопився на ноги, щоб утекти від химерного діда, але той встиг торкнутися своєю хвоїнкою до Миколчиної ноги. Миколка став такий маленький, як джмелик. Мить — і Петро став таким же. Тепер палиця Кабакового діда була схожою на велетенського списа. Дід теж був могутнім та грізним.

— Ви звикли пустувати, і ніхто не карав вас за це,— мовив дід і вдарив палицею об землю.— Перша ваша провина сталася тоді,— сказав дід,— коли ви поздирали з вишень та абрикос живицю і з’їли її. Тоді я не покарав вас. Друга провина сталася сьогодні,— продовжив дід і вдарив знову палицею об землю.— Ви понадкушували усі яблука, що вночі обтрусили для вас дощ та грім. Але і за другу провину я не карав вас. Я усе ще вірив у вашу доброту.— Після цих слів Кабаковий дід втретє стукнув палицею й продовжив: — Тепер же ви знищили мій урожай ще на цвіту. Це вже третя й найтяжча провина. За це і кара моя. Тепер ви не хлопчики, а Кусь та Гризь. Ваші зуби свербітимуть і гризтимуть усе, що потрапить вам на очі. Ніхто не любитиме ні тебе, Кусь, ні тебе, Гризь. Ніхто не пустить вас на поріг своєї хати, доки не спадуть з вас мої закляття.

— Ми більше ніколи не будемо робити шкоди,— запхикав Миколка, що став Гризем, і почав благати Кабакового діда: — Розчаклуйте нас. Нам цієї осені вже до школи йти. Ми будемо вчитися тільки на п’ятірки. Пожалійте нас.

Кабаковий дід зробив вигляд, що не чує Гризя. Він підняв угору свою велику палицю й сказав:

— Ти, Кусь, і ти, Гризь, станете школярами тільки тоді, коли велика армія нагодує чубатих синиць; коли ваші зуби збудують дім; коли найбільший похвалить найменшого.— Кабаковий дід стукнув палицею об землю, і гарячий вітер підхопив Куся й Гризя, поніс, наче метеликів, під самісінькі хмари.

Довго летіли Кусь та Гризь. Аж поки не засивіло щось унизу. Вітер раптом ущух, а Кусь та Гризь попадали на пругкі сіті.

— Глянь, який чудовий батут! — вигукнув Кусь і підскочив на густому плетиві з павутини.

— Я хочу їсти,— запхенькав Гризь і роззирнувся, шукаючи якоїсь поживи. Та довкруги усе заплела сива павутина. Та ще щось страшне й сердите ворушилося за найближчою завісою. Гризь чув, як той хтось плямкав і голосно клацав зубами. Це ще більше нагадувало Гризю про голод, і він загукав до брата: — Кусь, я більше не витримаю! У мене сверблять не тільки зуби, у мене свербить у животі.

— Не вигадуй, у животі ніколи не свербить,— розсміявся Кусь і раптом побачив, що на нього дивиться гладка зелена потвора з двома кривими шаблями в роті. Шаблі рухалися і різали, наче бляху, твердий лист старої груші.
— Ти хто? — запитала Куся потвора й заколивалася довжелезним тілом, пересуваючись коротенькими товстими ніжками по гіллячці хворої груші.

— Я — Кусь,— несподівано відповів Петро і злякався власного голосу.

— Чому ж ти не кусаєш грушу і не звиваєшся в кокон? — здивувалася потвора.— Треба швидше їсти і звиватися, щоб сховатися в коконі,— продовжила потвора.— Тільки так ти зможеш здобути красу і крила метелика.

— Так ти гусінь? — здогадався Кусь і озирнувся на похнюпленого брата.— Слухай, Гризю, це ніякі не батути, а страшна павутина зеленої гусені. Хапай палицю і ставаймо на битву! — вигукнув Кусь.

Він відламав від старої галузки сухого коляка і, наче з списом, кинувся на гусінь, але та несподівано так махнула своїм довжелезним тілом, що збила Куся з ніг. Якби не павутина, то Кусь летів би аж до землі й неодмінно б зламав собі шию.

— Куди вам, двоногі каліки, змагатися з нами! — зареготала зелена гусінь і відбатувала кривими щелепами шматок листка з конаючої груші.— Нас тут ціла армія,— промимрила гусінь і додала: — Ми не тільки сад, але й вас поїмо, нещасні.— 3 цими словами гусінь збила з гілки й Гризя.

Кусь і Гризь попадали у широко розіпнуту павутину на нижніх гілках високої груші. Це і врятувало їм життя.

— У мене сверблять зуби,— нагадав Гризь.— Я не витримаю більше! — крикнув Гризь і кинувся на Куся. Він почав рвати й гризти смугасту братову сорочку.

— Що ти робиш? — отетерів Кусь і відіпхнув від себе Гризя, що вже доїдав рукав братової сорочки.

Гризь нічого не відповів. Він лише блимав хижими очима й дивився, що б ще йому кинути на зуби. Вони так розсвербілися, що Гризь забув про все на світі. Він так зголоднів, що його живіт, здавалося, присох до спини. Гризю хотілося тільки одного: гризти, гризти й гризти.

Не світи так хижо очима, бо станеш вовком! — нагримав на Гризя Кусь і порадив: — Шукай край павутини, розмотуй і спускайся на землю.
Для чого? — запитав Гризь і почав гризти суху паличку, що лежала на павутині.

— Невже ти не розумієш, що треба негайно рятувати стару грушу? — здивувався Кусь.

Яким ти став мудрим та добрим,— єхидно засміявся Гризь.— А гусінь теж їсти хоче. Якщо гусінь не наїсться і не зав’ється в кокони, не буде метеликів. А без метеликів не буде квітів.

— Це не ті метелики,— сказав Кусь.— Я не можу спокійно дивитися на те, як зелена гусінь убиває велику, чудову грушу, яка обдаровує людей, звірів та птахів солодкими грушами.

Кусь швидко знайшов кінчик павутини, схопив його і спустився на землю. Важко бігти Кусю в густій траві великого саду. Але коли Кусь побачив, що не тільки стара груша, але і яблуні, і сливи посновані павутиною, наче туманом, то кинувся далі бігти й біг так довго, аж доки зустрів на низенькій квітці бджолу з блискучими крильцями й жовтим пилком на ніжках.

— Куди ти біжиш, Кусь? — запитала бджола.

— Я шукаю тих, хто зміг би прогнати гусінь з цього саду. Я чув, як плаче від горя стара груша,— відповів Кусь.

— Довго ж тобі доведеться бігти,— мовила бджола й строгенько подивилася на Куся. Потім сказала: — Хоч ти і позривав кабаковий цвіт на межі нашого городу, але я допоможу тобі врятувати стару грушу. Бачу, що ти вирішив зробити добре діло. Біжи ж до старої груші і чекай великих птахів.

Бджола дзумкнула й ніби розтала в небі.

Не встиг Кусь повернутися до свого брата, як над головою затенькало, зашуміло від пташиних крил. То прилетіла велетенська зграя чубатих синиць, що їх покликала бджола.

Кусь дивився, як світлішає гілля груші, яблунь та слив і дуже радів.

— Ой-ой-йой! — зарепетував хтось угорі, а наступної миті переляканий Гризь бебехнувся на землю. У нього на голові була велика гуля. Ніс теж був подряпаний.

— Це ти, Гризю? — сміючись запитав Кусь.— Як твої зуби? Уже не сверблять?

— Зараз у мене болить гуля,— заквилив Гризь.— Клята синиця так дзьобнула мене, що мало голови не пробила.

— Ото надалі слухайся мене, Гризю,— сказав Кусь.

У цей час прилетіла знайома Кусю бджола й сказала:

— Кусь, ти зробив велику справу: вперше за цей рік велика армія гусені нагодувала усіх чубатих синиць.

— Армія нагодувала чубатих синиць? — перепитав Кусь, зга-дуючи слова Кабакового діда.

— Саме так,— дзумкнула бджола.

— Ура! — закричав радісний Кусь і обійняв засмученого брата.— Гризь, збулося перше пророцтво Кабакового діда! Ми будемо врятовані! Уперед, Гризю! — загукав Кусь і вистрибом кинувся садом.

— Тобі добре, у тебе не свербить у животі,— скаржився дорогою Гризь.

— Ні, мені теж хочеться їсти. І кусати. Але я терплю. Нам треба поспішати, Гризю! — відповів щасливий Кусь.
Гризь не слухав брата. Він помітив напнутого барабанчика із зернятками розривтрави й кинувся до нього, щоб поласувати зеленими насінинками. Але тільки Гризь торкнувся до стеблини розривтрави, барабанчик вибухнув, мов граната, і збив з ніг маленького Гризя.

— Мене уже й трава б’є,— заплакав Гризь.— Так можна й з голоду вмерти.

— То розривтрава,— пояснив Кусь.— Вона не тільки б’є, але й кайдани розриває,— додав Кусь і побільше напхав у кишені штанів чарівної трави. Потім підійшов до брата й порадив йому: — Замість того, щоб плакати, лізь на стару грушу та вигризи з неї порохнявого сучка. І зуби перестануть свербіти, і грушу порятуєш.

— А сучок смачний?—запитав Гризь і витер рукавом сльози.

Він стояв перед Кусем жалюгідний і нещасний. Голодний, замурзаний та ще й з гулею на голові.
Кусю стало жаль брата, і він сказав щиро:

— Вигризати старі сучки завжди смачно. Ходімо разом,— усміхнувся до Гризя Кусь і першим поліз на стару грушу.
Кусь та Гризь так заходилися біля сучка, що працювали швидше за найметкішого дятла.
До вечора брати наїлися. Гарненько вимели тріски й помітили, що вигризли в груші чимале дупло.

— Отут ми і заночуємо,-— сказав Кусь.

— Я не заперечую,— сонним голосом відповів Гризь.

Наморені Кусь та Гризь позгорталися клубочками на дні дупла й поснули.
Посеред ночі щось м’якеньке й тепле укрило Куся й Гризя. Братам усю ніч снилося, що сплять вони на сіні під гарячим сонцем.

Коли вранці брати прокинулися, то похололи з жаху: поряд хтось тихо хоркав і ворушив великою пухнастою ковдрою, якою були укриті Кусь та Гризь.

— Отут воно нас і з’їсть,— прошепотів Гризь і заплакав.

Йому було дуже жаль, що він так і не став хлопчиком Миколкою, не діждався осені і не пішов до школи.
Кусь теж злякався, але здолав свій страх і запитав голосно:

— Хто спить у нашому дуплі? Хто укрив нас теплою ковдрою?

— Це я, Трутта,— відповіла білочка й обернулася до братів мордочкою. При цьому вона зняла з них свого пухнастого хвостика.

— Ми дуже вдячні тобі, Трутта, за теплу ковдру,— подякував Кусь.

— Будь ласка,— люб’язно усміхнулася Трутта й запропонувала: — Якщо ви не проти, давайте жити втрьох. У вас дуже затишний дім.

— Чуєш, Кусь, Трутта сказала, що наша нора в груші — це справжній дім,— не вірячи почутому, прошепотів Гризь.

— Виходить, що наші зуби збудували дім? — запитав Кусь і весело мовив до Трутти: — Якщо ця хатинка тобі подобається, то залишайся у ній зимувати.

— А як же ви? — занепокоїлася Трутта.

— Ми з Гризем дуже поспішаємо,— відповів Кусь.

— Велике вам спасибі,— подякувала Трутта й мовила до братів: — Мені теж дуже ніколи. Найбільший звір нашого лісу ведмідь Ама потрапив у залізний капкан. Другий день він б’ється з капканом, але так і не звільнив передніх лап. Сьогодні прийде лихий чоловік по імені Браконьєр і вб’є Аму.

— Треба було прикласти до кайданів розрив-трави,— сказав Кусь і помацав свої кишені, де лежало чудодійне зілля.

— А де ж росте така трава? — занепокоїлася Трутта.— Я погано знаюся на травах. Я ніколи не бачила такої трави,— сумно зітхнула білочка й з надією подивилася на Куся та Гризя.

— Трава зі мною! — вигукнув Кусь і вхопив за руку Гризя.— Неси нас до Ами, люба Трутто,— сказав Кусь і разом з братом зіскочив на спину білочки.

Неначе стріла, метнулася з дупла пухнаста Трутта. Кусю й Гри-зю аж дух перехоплювало, коли вони разом з білочкою перелітали з дерева на дерево.

Раптом страшний удар збив Трутту з гілки. Кусь і Гризь встигли схопитися за гілку й залишитися на дубі. Коли вони глянули вниз, то мало не попадали від страху: під дубом стояв Браконьєр і тримав у руці рушницю, з якої він поранив Трутту.

Гризь уже хотів дременути від страшного місця, але Кусь вхопив його за руку й прошепотів:

— Ти куди? Браконьєр забрав поранену Трутту і пішов до Ами, а розрив-трава у мене в кишені.

— Ми все одно не встигнемо врятувати ведмедя,— запхенькав Гризь.— У нас дуже маленькі ніжки,— додав він.

— Нам треба стрибати з гілки на гілку, як це робила Трутта,— сказав Кусь.— Ми легенькі, нам допоможе вітер. Тільки не треба спускати з ока Браконьєра. Він покаже нам дорогу до Ами.

Розгойдалися Кусь і Гризь на гіллячці, розкинули руки і, немов маленькі білочки, перелетіли з дуба на березу.

Ще здалеку почули Кусь та Гризь жалібний стогін нещасного Ами. Ведмідь здогадався, що в лісі тріщить гілля під чоботиськами Браконьєра.

— Затримай Браконьєра! — наказав Кусь Гризю й порадив: — Підгризай якнайбільші шишки та кидай Браконьєру на голову.

Гризю сподобалася така робота. У нього вже почали свербіти зуби.

Перша шишка попала Браконьєру в ніс. Браконьєр дуже розгнівався і почав видивлятися, хто воно угорі шишки збирає? Він гадав, що то скаче білочка. Він навіть уже почав знімати рушницю з плеча, та в цю мить гостра шишка влучила йому просто в праве око.

Завив від болю Браконьєр, заметався по галявині.
Цього тільки й треба було Кусю. Він швидко добіг до Ами й загукав до нього:

— Мене послала Трутта! Я — Кусь! Я несу розрив-траву! Зараз ти будеш на волі! — з цими словами Кусь кинув на зубасті серпи капкана чарівного зілля. Ще мить — і пастка розпалася.

Ама струсив з ноги залізяччя, зализав рани й сказав Кусю:

— Спасибі тобі, мій маленький визволителю. Якби не ти, не жити б мені на світі.

— Дякуй білочці Трутті,— мовив на те Кусь, і в цю мить сталося диво — Кусь знову став хлопчиком Петром. Тільки на його сорочці бракувало рукава, що його з’їв Гризь.

— О! З тебе спало закляття! — здивовано мовив Ама й запитав: — Хто і за що покарав тебе, хлопче?

Петрові довелося розповісти Амі усю правду.

— Ходімо ж рятувати твого брата та білочку Трутту,— нагадав Ама й разом з Петром вони кинулися ловити Браконьєра.

Браконьєр обіруч тримався за скалічене око й голосно стогнав.
Він навіть не згледівся, коли опинився в лапах Ами.

А Трутту вийняли з торби, поклали на рану розрив-трави. Тієї ж хвилини куля випала, рана загоїлася, Трутта розплющила очі.

— Ви таки встигли? — запитала радісна Трутта, коли побачила Аму. Але вона дуже засмутилася, що нема серед рятівників маленького Гризя.

— Я тут! — крикнув з високого дерева радісний Миколка й кинув білочці велику шишку з смачними горішками.

На радощах усі кинулися в танок.
Тут, як з-під землі, з’явився Кабаковий дід. Він тепер був дуже схожий на маленького джмелика. Хитрувато подивився на хлопців, на Аму, на Трутту й сказав:

— За те, що ви були дружні в битві з кривдою, знімаю назавжди своє закляття з Куся та Гризя. І залишаю вам гостинця на обід.

Кабаковий дід стукнув об землю своєю палицею і щез. А на тому місці, де він стояв, усі побачили діжку-липівку з бурштиновим медом. Той мед трішечки нагадував смак кабакового цвіту.

— Ми тепер ніколи не будемо робити шкоди,— пообіцяли Амі і Трутті щасливі брати.

Вони залишили ведмедю і білочці діжку з медом, а самі чимдуж побігли лісовою дорогою, що вела до села.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Зачарований хлопчик”
Олександр Зима
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1988 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: