ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Квакша

Костянтин Паустовський

Спека стояла над землею вже цілий місяць. Дорослі говорили, що цю спеку видно “неозброєним оком”.
– Як це можна побачити спеку? – запитувала у всіх Таня.
Тані було п’ять років, і тому вона кожен день дізнавалася від дорослих багато нових речей. Дійсно, можна було повірити дядькові Глібу, що “скільки не проживеш на цьому світі, хоч триста років, а все не дізнаєшся”.
– Підемо наверх, я тобі покажу спеку, – сказав Гліб. – Звідти краще видно.
Таня видерлася крутими сходами на мезонін. Там було світло і душно від нагрітого даху. Гілки старого клена так завзято лізли у вікна, що вікна важко було закрити. Може бути, тому вони все літо і простояли навстіж.
На мезоніні був балкон з різьбленими поручнями. Гліб показав Тані з балкона на луки за рікою і на дальній ліс.
– Бачиш жовтий дим? Як від самовара. І все повітря тремтить. Це і є спека. Все можна помітити людським оком. І спеку, і холод, що хочеш.
– А холод – коли сніг? – Запитала Таня.
– Ні. Навіть влітку можна помітити. Ось будуть прохолодні дні, тоді я тобі покажу, як виглядає холод.
– А як?
– Небо ввечері буває зелене, як мокра трава. Холодне небо.
Поки ж стояла спека, і найбільше від неї страждала маленька жаба. Вона жила у дворі, під кущем бузини.
Двір так розпікався від сонця, що все живе ховалося. Навіть мурашки не наважувалися вибігати вдень з підземних своїх мурашників, а терпляче чекали вечора. Тільки одні коники не боялися спеки. Чим гарячішим був день, тим вище вони стрибали і голосніше тріщали. Зловити їх було неможливо, і жаба почала голодувати.
Одного разу вона знайшла щілину під дверима в кам’яний льох і з тих пір всі дні просиджувала, сонна, в погребі, на холодних цегляних сходинках.
Коли молоденька працівниця Аріша спускалася в льох за молоком, жаба прокидалася, стрибала в сторону і ховалася за розбитий квітковий горщик. Аріша кожен раз пронизливо скрикувала.
Вечорами жаба вилазила на подвір’я і обережно пробиралася в той кут, де на клумбі розпускався до ночі тютюн і тісно росли кущисті айстри. Квіти щовечора поливали з лійки, і тому на клумбі можна було дихати, – від политої землі тягнуло вогкістю, а з пахучих білих квітів тютюну зрідка падали на голову холодні краплі.
Жаба сиділа в темряві, витріщала очі і чекала, коли люди перестануть ходити, розмовляти, дзвеніти склянками, стукати мідним стержнем від рукомийника і, нарешті, прикрутять лампи, задують їх, і будинок відразу зробиться темним і таємничим.
Тоді можна буде трохи пострибати по клумбі, пожувати листя айстр, помацати лапкою сплячого  джмеля, щоб послухати, як він бурчить крізь сон.
А потім прокашляються і закричать по всіх дворах півні і прийде опівночі – найкращий час. Може, навіть впаде роса і в мокрій траві заблищать зірки. Ніч буде тягнутися довго, тиха і прохолодна, і в лугах загуде відлюдний птах бугай.
Бородатий Гліб був старим, досвідченим рибалкою. Щовечора він прибирав зі столу скатертину, обережно висипав з різних коробочок бронзові золочені гачки, круглі свинцеві грузила і прозорі різнокольорові волосіні і починав лагодити свої вудки. Тоді Тані не дозволяли підходити до столу, щоб який-небудь “мушачиний” гачок не впився їй в палець.
Коли Гліб лагодив вудки, він завжди наспівував одне і те ж:

Сидів рибалка веселий
На березі ріки,
І перед ним за вітром
Гойдалися поплавці.

Але цього літа Глібу довелося туго – через посуху пропали хробаки. Навіть самі спритні хлопці відмовлялися їх копати.
Гліб прийшов у відчай і написав на воротах будинку величезними білими літерами:
“Тут скуповують  хробаків від населення”.
Але це теж не допомогло. Перехожі зупинялися, читали напис, із захопленням хитали головами: “Ну і хитрий той чоловік, що це написав!” – І йшли далі. А на другий день якийсь хлопчисько приписав внизу такими ж величезними літерами:
“В обмін на картопляне варення”.
Довелося стерти напис.
Гліб почав ходити за три кілометри в яр, де під купами старих трісок можна було накопати за годину десятка два хробаків.
Гліб їх беріг, ніби ці хробаки  були золоті: перекладав сирим мохом, зав’язував банку з хробаками марлею і тримав її в темному погребі.
Там їх і відшукала маленька жаба. Вона довго працювала, поки стягнула марлю, потім залізла в банку і почала їсти хробаків. Вона так захопилася, що не помітила, як у льох спустився Гліб, витягнув її з банки за задні лапки і виніс на подвір’я.
Там Таня годувала злу підсліпувату курку.
– Ось! – Сказав Гліб грізним голосом. – Людина трудиться в поті чола, щоб нарити хоч десяток хробаків, а нахабна жаба безсовісно їх краде. Навіть навчилася розв’язувати марлю. Доведеться її провчити.
– Як? – Запитала з переляком Таня, а курка скоса подивилася на жабу примруженим оком.
– Віддати її на поживу цієї курці – і все!
Жаба відчайдушно задригала лапками, але вирватися їй не вдалося. Курка скуйовдилася, злетіла і мало не вирвала жабу у Гліба з руки.
– Не смій! – Закричала Таня на курку і заплакала.
Курка відбігла вбік, стулила лапу і стала чекати, що буде далі.
– Дядя Гліб, навіщо ж її вбивати? Дай її мені.
– Щоб вона знову крала?
– Ні. Я її посаджу в скляну банку і буду годувати. Хіба тобі самому її не шкода?
– Ну добре! – Погодився Гліб. – Бери, так і бути. Ні за що б я її не пробачив, якби ти не заступилася. І якби це була звичайна жаба.
– А хіба вона незвичайна? – Запитала Таня і перестала плакати.
– А ти не бачиш? Це деревна жаба, квакша. Вона пророкує дощ.
– Ось вона його нам і передбачить, – з полегшенням зітхнула Таня і скоромовкою повторила слова, які кожен день чула від тесляра Гната: – Дощик ой як потрібен! А то пшениця та городина посохнуть, і тоді не минути біди!
Гліб віддав жабу Тані. Вона посадила її в банку з травою і поставила на підвіконня.
– Гілочку потрібно якусь засунути в банку, – порадив Гліб.
– Навіщо?
– Коли вона влізе на гілочку і почне квакати, значить буде дощ.
А дощу все не було. Жаба, сидячи в банку, слухала розмови людей про посуху і важко дихала, – жити у банці було, звичайно, безпечно, ситно, але душно.
Одного разу вночі жаба вилізла по кленової гілці з банки і обережно, зупиняючись і прислухаючись, пострибала в сад. Там, в альтанці, під дахом, жила в гнізді ластівка.
Жаба тихенько квакнула, і ластівка негайно визирнула з гнізда.
– Тобі чого? – Запитала вона. – Весь день носишся-носишся, навіть дзвін у голові стоїть.
А тут ще й вночі кожен будить, відпочити не дає.
– Ти спочатку послухай, а потім будеш цвірінькати, – відповіла жаба. – Я тебе ніколи ще не будила.
– Ну добре, розповідай, – відповіла ластівка і позіхнула. – Що в тебе сталося?
Тоді жаба розповіла ластівці, що дівчинка Таня врятувала її, жабу, від смерті і вона, жаба, все думала, що б таке хороше зробити для Тані. І ось нарешті придумала, але без Ластівчиної допомоги нічого не вийде.
Люди дуже тривожаться через те, що немає дощу. Все сохне. Хліб може згоріти на корені. Навіть для них, для птахів і жаб, прийшов важкий час – пропали хробаки й равлики.
Жаба чула, як батько Тані, агроном, говорив про посуху, а Таня слухала його і заплакала – їй було шкода і батька, і всіх селян, що мучаться через цю посуху. Жаба бачила, як Таня стояла одного разу біля висохлого куща малини, торкалася до почорнілого ламкого листя і теж плакала. І ще жаба чула, як Танін батько казав, що люди скоро придумають штучний дощ. Але поки цього дощу ще немає, і людям треба допомогти.
– Допомогти треба, – відповіла ластівка. – Тільки як? Дощ звідси далеко, за тисячі кілометрів. Я вчора до нього трохи не долетіла. А бачити бачила. Сильний дощ, буря. Тільки він сюди не дійде – весь виллється по дорозі.
– А ти його приведи, – попросила жаба.
– Легко сказати – приведи. Та й не наша це, ластівчина справа. Це стрижів треба просити. Вони швидше літають.
– А ти поговори зі стрижами.
– Так з ними і поговориш! Сама мабуть знаєш, що за народ. Одного якого-небудь малюка – стрижа ненавмисно крилом зачепиш – не оберешся неприємностей. Зараз же в бійку лізуть. Крик, шум, писк.
Жаба відвернулася, і з її очей скотилася в траву маленька сльоза.
– Ну що ж, – прошепотіла вона, – вже якщо ви, ластівки, не можете привести дощ, тоді зі стрижами і говорити нічого.
– Це як так не можемо? – Розсердилася ластівка. – Хто це тобі сказав? Ми все можемо. Навіть ухилитися від блискавки і обігнати літак. Для нас дощ привести – справа легка . Тільки треба всіх ластівок зібрати, з усієї області.
Ластівка почистила дзьоб лапкою, подумала.
– Ну добре! Не плач. Приженемо сюди  дощ.
– А коли? – Запитала жаба. Ластівка знову почухала дзьоб лапою.
– Це треба подумати. Не так просто. Зібрати всіх ластівок – дві години. Летіти до дощу теж дві години. Назад з дощем летіти тяжче. Години чотири пролетимо, не менше. Годині о десятій ранку будемо тут. Ну, прощай!
Ластівка перелетіла на шпаківню, пискнула і зникла за дахами.
Жаба повернулася в будинок. Там всі спали.
Жаба влізла в банку, підійнялася на гілку клена і тихенько квакнула. Ніхто не прокинувся. Тоді вона квакнула голосніше, потім ще голосніше, ще і ще, і незабаром її квакання заповнило всі кімнати, стало чути в саду. І по всьому селу, у відповідь на нього, відразу сполошилися і заволали півні. Вони намагалися перекричати один одного, зривали голоси, сиплим і знову кричали, несамовито ляскаючи крилами. Вони підняли такий гомін, що з спросоння  можна було подумати, ніби в селі пожежа.
У будинку всі відразу прокинулися.
– Що трапилося? – Спросоння запитала Таня.
– Дощ буде! Дощ! – Відповів їй з сусідньої кімнати батько. – Чуєш, квакша кричить? І півні заголосили по всіх дворах. Вірна прикмета.
Гліб увійшов зі свічкою в кімнату до Тані і посвітив на банку з жабою.
– Ну так і є! – Сказав він. – Так я і думав! Квакша влізла на гілку і кричить, надривається. Навіть позеленіла від натуги.
Ранок прийшов, як завжди, безхмарний, але годині о десятій далеко на заході гримнув і розсипався по полях перший грім.
Селяни вийшли на берег ріки і дивилися на захід, прикривши очі долонями. Хлопці полізли на дахи. Аріша почала квапливо підставляти під все водостічні труби – миски та відра. Батько Тані кожну хвилину виходив у двір, дивився на небо, прислухався і все повторював: “Лиш би не мимо, лиш би захопила нас ця гроза”. Таня ходила слідом за ним і теж прислухалася.
Грім підходив ближче. Його гуркіт став урочистіше і ширше. На заході піднялася чорна хмара. Гліб спішно збирав свої вудки і змащував чоботи, – після грози мав розпочатися, за його словами, скажений кльов.
Потім в повітрі запахло свіжістю дощу. Сад тихенько зашумів листям, хмара присунулася, і весела блискавка ніби відчинила всю глибину величезного неба.
Перша крапля дощу дзвінко вдарила по залізному даху. Стало так тихо, ніби всі прислухалися до цього звуку і, затамувавши подих, чекали другої краплі. Сам дощ теж прислухався і міркував, чи правильно він впустив цю першу пробну краплю. І, помовчавши, вирішив, що правильно, тому що раптом відразу зірвався і загуркотів по даху тисячами крапель. За вікнами полилися-заблищали повноводні струмені дощу.
– Ідіть сюди! – Закричав з мезоніну Гліб. – Швидше!
Всі побігли по сходах на мезонін, а Таня, звичайно, відстала.
Зверху всі побачили, як тисячі, а може бути, десятки тисяч маленьких птахів гнали над землею дощову хмару, не давали їй повернути в сторону, кидалися на неї незліченними зграями, і від вітру, піднятого їх крилами, хмара все нижче опускалася до землі і нехотячи йшла, бурмочучи і гримотячи, на висохлі поля і городи.
Інші птахи підхоплювали на льоту окремі цівки дощу і мчали з ними вперед, ніби волочили за собою прозорі водяні нитки.
Іноді всі птахи відразу струшували крилами. Тоді дощ посилювався і так гримів, що на мезоніні все перегукувались і не чули один одного.
– Що це таке? – Прокричала Таня. – Пташиний дощ?
– Не розумію, – відповів Танін батько. – А ти що  міркуєш, Глібе?
– Нічого не тямлю, – відповів Гліб. – Схоже на всесвітній переліт ластівок.
Коли гуркіт дощу по даху перейшов в рівний і спокійний гул і пронеслися всі ластівки, Таня випустила жабу з банки в свіжий і галасливий сад. Там вся трава і листя гойдалися від ударів дощу.
Таня обережно погладила жабу по маленькій холодній голові і сказала:
– Ну, спасибі тобі, що накликала дощ. Ти живи тепер спокійно, тебе ніхто не чіпатиме.
Жаба подивилася на Таню і нічого не відповіла. Вона не могла вимовити людською мовою жодного слова. Вона вміла тільки квакати. Але в погляді її була така відданість, що Таня ще раз погладила її по голові.
Жаба стрибнула під листя тютюну і почала щулитися і обтрушуватись – купатися під дощем.
З тих пір жабу ніхто не чіпав, Аріша перестала скрикувати, коли зустрічалася з нею, а Гліб кожен день відкладав для неї зі своєї заповітної банки кілька кращих хробаків.
А навколо густо заколосилася пшениця, полита дощем, заблищали від світла сирі сади, городи, запахло соковитими огірками, помідорами і буйним кропом. І риба почала клювати так жадібно, що кожен день обривала у Гліба дорогоцінні золочені гачки.
Таня бігала по саду, грала в хованки з жабою, і плаття її промокло від роси. Цікаві павучки метушливо спускалися з гілок на невидимих павутинках, щоб дізнатися, чому в саду стільки метушні і сміху. Дізнавшись, у чому справа, вони заспокоювалися, змотували свої павутинки в сірі кульки, маленькі, як шпилькові головки, і засипали в теплій тіні листя.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.6 / 5. Оцінили: 16

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Сказки”

Костянтин Паустовський

Видавництво: “АСТ”

2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: