Килимок та крихти від вафельного торта

Деякі люди думають, що килими мають легке життя. Але це не так, ви їм не вірте. Послухати їх, то килими тільки й роблять, що цілий день вилежуються на підлозі, а спитаєш у них:
— Ви що й справді нічого не чули про килими, які літають? –
Вони відразу починають викручуватися, кажуть, що, звичайно, мовляв чули, хто про це не чув, що немає нічого кращого, ніж політати туди-сюди в повітрі, і це зайвий раз доводить яке у килимів прекрасне безтурботне життя.
Не переривайте їх, дайте відвести душу, а коли вони висловляться, спитайте:
— Чому вам все-таки здається, що килими займаються повітроплаванням просто так, від нічого робити?
На таке запитання вам уже ніхто не зможе відповісти, бо про це ніхто нічого не думав. І ось тоді можна солідно відкашлятися і розпочати розповідь:

— Давним-давно жив та був помаранчевий килимок. Життя в нього було невеселе. Лежати йому доводилося прямо на холодній підлозі, на вухо наступило ногою важке піаніно, а на шию йому посідали стіл і стілець, на який зазвичай сідав хлопчик Андрійко, коли його годували. То була не їжа, а сльози. Все в нього з тарілки падало, рис, картопля і помідори, іноді падала навіть виделка, а коли він смакував рогаликами, то килим був весь всипаний крихтами, бо Андрійко під час їжі крутився на всі боки і не вмів їсти за столом.
Не дуже приємно, коли в тебе крихти за коміром, вони сверблять і лоскочуть, як волосся, коли йдеш від перукаря, але до перукаря ми ходимо не частіше, ніж раз на три тижні, тоді як бідному килимку доводилося терпіти це катування щодня, і найгірше було те, що його ніколи не залишали в кімнаті одного і він не смів навіть почухатися. І, через ці крихти його щоразу били посеред двору, бо ніби це він, а не Андрійко провинився.
Яка несправедливість, – думали піаніно, стіл і стілець, а помаранчевий килимок тільки важко зітхав і стримував сльози, поки йому не спало на думку, що жити так зовсім не солодко.

Якось увечері Андрійко ласував коржиками і крихти у нього з рота сипалися так, що здавалося ніби це сніг, і весь килимок був завалений колючими кучугурами.
Вранці знову будуть бити, — сумно подумав помаранчевий килимок і важко зітхнув, бо крихти за коміром страшенно саднили йому шию, а потім подумав:
— А чи варто мучитися до ранку і чекати тріпання? —  і, коли всі заснули, він ввічливо попросив піаніно, стіл і стілець надати йому люб’язність і підняти на секунду ніжки, вивільнився, встав і обережно вийшов на подвір’я, там він струснувся всім тілом, як це роблять пси, коли вилазять із води. Але деякі крихти застрягли і не витрушувалися, мабуть тому, що Андрійко наступив на них.
Робити нічого, залишається тільки свиснути птахам, які сплять на деревах, — пробурмотів помаранчевий килимок і засвистів зовсім тихо, так тихо, як уміють свистіти тільки килимки. Але не так все було просто, птахи стривожилися, запищали уві сні, але не прокинулися, і килимок був змушений свистіти знову і знову, а птахи спали собі та спали. Почула це кішка, у якої тонкий слух, спустилася з даху і каже килимку:
— Ти чого це розсвистівся, хіба не бачиш, що ніч навколо?
— Мені дуже треба розбудити птахів, – відповів помаранчевий килимок, я маю для них крихти від коржиків, а вони їх, напевно, дуже люблять, ти не могла б їх розбудити? Але тільки, будь ласка, делікатніше, адже ти знаєш, як вони вас бояться.
— Будь спокійний, – відповіла кішка, залізла на дерево, перебудила птахів і каже:
— Якщо вам хочеться заморити черв’ячка крихтами від коржиків, то зверніть увагу на той килимок.
Птахи озирнулися, полетіли і почали бити поклони, то кішці, то килимку, адже вони й справді були дуже вдячні, у них такий організм, що його постійно мучить голод, а крихти від коржиків та ще й вночі перепадають далеко не кожен день.

— Подивіться, подивіться! —  Зраділа вранці мама — наш Андрійко нарешті навчився їсти як слід, на килимку немає ні однієї крихти. Яка я щаслива!
І, як не дивно, Андрійка похвалили і дали йому ще два здорові шматки вафельного торта. По справжньому похвалити мали килимок, а зовсім не Андрійка, шукай після цього справедливість, – думали піаніно, стіл і стілець, а помаранчевий  килимок тільки важко зітхав.
Андрійко, так накинувся на вафельний торт, навіть до столу не присів, сміття було стільки, що килимок весь цятками покрився.
Крихітки від вафельного торта, безперечно, одні з найсмачніших, але коли вони труть вам шию, то немає на світі неприємнішої речі. Помаранчевий килимок був просто у відчаї.
— Ну все, з мене досить, —  сказав він, коли всі заснули, чемно попросив піаніно, стіл і стілець, щоб вони підняли ніжки, вийшов у двір, свиснув кішку, кішка розбудила птахів і килимок сказав їм так :
— Я вщерть набитий крихтами, можете їх склювати, це гарні крихти від вафельного торта, набагато кращі, ніж ті, що були минулого разу. Але ж послуга за послугу, я більше не бажаю тут залишатися, це не життя, чи не могли б ви віднести мене туди, де діти вміють їсти?
— Немає нічого легшого, —  відповіли птахи: коли ми літаємо всюди, то зазираємо у вікна і знаємо які діти не смітять за їжею. На іншому кінці міста живе дівчинка, яка так гарно їсть, що взагалі не смітить крихтами.
— Гаразд, — сказав помаранчевий килимок: клюйте швидше і полетимо до вашої дівчинки.

Птахи склювали крихти вафельного торта і помаранчевий килимок сказав кішці:
— Дуже дякую, я ніколи тебе не забуду.
— Дурниці, – відповіла кішка: сподіваюся, що дівчинка виправдає твої надії.
Птахи зачепилися за килимок дзьобами і полетіли з ним над дахами будинків, над міськими вулицями. Наближався світанок, люди йшли на роботу, рейками погримували перші трамваї, а перед молочною крамницею стояла продавчиня і дивилася в небо, напевно хотіла дізнатися яка буде погода. Коли вона так дивилася, то раптом побачила килимок, що летить.
— Дивіться, дивіться, —  закричала вона, —  а я й не знала, що килими вміють літати! Я обов’язково розповім про це. І, коли до магазину прийшли матусі за молоком, вона розповіла їм про літаючий килимок, ось звідки ми тепер про нього знаємо.
Але чому цей килимок почав літати, куди він летів, і що він літав не сам, а його несли в дзьобах птахи, які щойно поснідали вафельними крихтами, про це вже мало хто знає.