Кисличка

Знаєте, дітки, що? Ви ніколи не плачте! А то раз одна дівчинка гуляла в лісі з братиком, посварилась і гірко заплакала. Сльози кап-кап та на землю, та на насіннячко, що там лежало, та такі гіркі сльози! От і виросла з того насіннячка гірка та терпка кисличка.

А як туди насіннячко потрапило — ніхто не знає. Може, вітер заніс, може, пташка принесла, може, та сама дівчинка або її братик їли яблука і викинули насіння.

Я думаю, що так і було: певне, братик їв, а дівчинка заплакала, що їй він не дав.

Як уже там не трапилось, а почала рости в лісовій гущавині кисличка.

Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона гірка. Та й сама вона навіть не догадувалась.

По весні вкривались її гілочки легким свіжим листям — кисличка дихала ним щосили — росла та міцніла. Влітку розросталися вередливі кущі терну, широка папороть, у лісі ставало вогко і темно від густої зелені, і тільки вершечки дерев бачили блакитне небо. Тут, де росла кисличка, було так затишно і глухо, що пташки не боялися мостити свої гнізда і співати пісні.

Раз прилетіла весела пташка, сіла на кисличку і сказала:

— А я бачила такі точнісінько деревця, як ти, такі точнісінько. Тільки на них висять рожеві солодкі яблука. Я клювала. Чому на тобі нема таких яблучок? Я б з охотою і зараз поклювала.

Кисличка засоромилась і сказала:

— Я не знаю.

Навколо росли великі задумливі лини, ясени, клени. Вони прислухалися, що там цвірінчить пташка.

— Так,— сказала пахуча липа,— тобі вже час цвісти — весною вкрийся цвітом, а восени щось виросте, може, й справді якісь яблучка.

— Добре,— усміхнулась кисличка,— у мене теж будуть яблучка, тоді прилітайте, пташки!

І така весела стала вона відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавої липи. Восени листя облетіло, але це було і не боляче, і не страшно. Стало так холодно, що захотілося спати. Вона й дрімала цілу зиму під снігом. Дрімала і мріяла: от вкриється вона цвітом, от достигнуть яблука, і буде вона найкращим деревом у лісі.

Ні, ніхто не зрадів так весні, як тоненька, молоденька кисличка. На ній виросли такі рожево-білі ніжні квіти, що навіть бджоли здивувалися, а старий жук загудів багатозначно: джу-джу-джу. Правда, він, крім того джу-джу-джу, нічого ніколи не гудів, але все ж таки це щось значило.

Кисличка дуже берегла свої квіти, навіть на вітер сердилась:

— Лети собі стороною,— благала вона,— не зривай моїх квітів — тобі це жарти, а мені яблучка.

А коли летіла хмарка вгорі — вона і тій кричала:

— Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене! Ти розлийся теплим дощем та напій мене!

І хмарки розливались теплим дощем, а вітер ласкаво віяв коло неї. І всі дерева, хоч і підсміювалися з кислички, та любили її.

Якось вранці побачили всі на ній маленькі, кругленькі яблучка.

Кисличка стояла горда, весела, привітна.

Прилетіла її знайома пташка.

— А,— каже,— і на тобі вже яблучка! Ну покуштуємо!

Клюнула раз, другий — і повернула дзьобик. Їй не хотілося казати неприємностей, але яблучка були такі кислі, такі гіркі! Вона трошки покрутилася на гілках і полетіла геть.

Кисличка здивувалася, але нічого не сказала. І липа, і ясен, хоч і бачили це,— теж нічого не сказали.

З лук додому летіли золоті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки, жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кислиці і покуштували їх. Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташка, а сказали.

— Ну, на таких не затримаєшся!

Хотіла спитати їх кисличка — чому? Та ніяково, соромно було.

Добре, що пішов дощик і ніхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче.

А після дощу з кущів повилазили гриби. Кумедні такі, товсті гриби. Тільки-но повилазили, а так дивилися на всіх, ніби вони споконвіку тут, особливо товстий гриб під червоною шапкою з білими крапочками.

Незабаром після дощу прибігли в ліс діти збирати гриби. По всіх закутках нишпорили вони, і кожен з них набрав повен кошик. Тільки того товстого гриба з червоною шапкою і білими крапочками, хоч усі бачили,— ніхто не схотів рвати.

А одна дівчинка набрала грибів більше за всіх і йшла далі та далі, аж поки не забрела в таку дику гущавину, куди піхто з дітей не заглядав, і побачила там кисличку.

— У всіх будуть тільки грибки, а в мене й яблучка! — зраділа вона. Потрусила кисличку і схопила одне яблучко. Та тільки вкусила — зразу скривилась.

— Ой, яке гірке та погане! — сказала дівчинка й кинула яблучко.— Чого це воно таке?

— Через тебе! Через тебе! — застукотів старий дятел, що працював на ясені. Та дівчинка його, звичайно, не зрозуміла, а побігла собі далі.

Кисличка зовсім засумувала і вже не ховала свого суму. Вона голосно зітхала і жалілась на свою долю.

От пташки співають — і всім весело робиться на серці. Он квіти цвітуть і всім очі веселять, а її яблучка хто тільки покуштує — скривиться і одвернеться.

— Пхе! — сказав товстий гриб у червоній шапці з білими крапочками.— Від мене навіть вмирають, але я з того не плачу.

То справді був гриб мухомор, і ніяка мушка, звичайно, до нього не тільки в гості не прилітала, а навіть не віталася з ним, коли летіла мимо.

Сторінки: 1 2 3