Киці мандрівниці та їхні друзі
Оповідання Галини Манів
Як усе Почалося
Муля і Манюня в Італії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості. Приходить якось Муля до Манюні та й каже:
— Манюню, я знайшла на килимі грошик. Їдьмо до Рима! — Їдьмо! — радо погодилася Манюня і спитала:
— А де це? — Це в Італії. Країна така, — пояснила Муля. — Неси карту, покажу.
Манюня мерщій полізла до портфеля своєї хазяйки Тетянки й дістала карту. Киці розгорнули її на підлозі, і Муля тицьнула лапкою:
— Ось. — Ой, яка гарненька, схожа на Тетянчин чобіток, — розчулилася Манюня.
— Аж раптом вона згадала, що вже виросла й не влазить у хазяйчин чобіток. Тож смугаста киця засмучено зітхнула:
— Але ж ми не вліземо в цю Італію. Муля засміялася. Вона була старша за подругу і вже вміла читати. Тому геть усе знала з книжок і охоче пояснила:
— Це ж карта. На ній навмисно малюнки маленькі, щоб усі-усі країни помістилися. А насправді Італія велика. Ми поїдемо туди на автобусі.
— Ге-няв-ально, — нявкнула Манюня та, знітившись, поспішила виправитися:— Тобто, геніально.
Киці сіли в автобус і поїхали. Ось їхали вони, їхали, аж бачать: велике місто.
— Це вже Рим? — запитала Манюня.
— Ні, — відповіла Муля, — це Відень. Тут знаменита опера.
— А що таке опера? — зацікавилася Манюня.
— Опера — це театр, у якому співають.
— А що таке театр? — ще дужче зацікавилася Манюня.
— Театр — це там, де грають.
— Ой, Мулечко, я так люблю гратися! І коли мені Маркіз на дереві співає, я теж люблю. Гайда подивимося на ту оперу! — стала просити Манюня.
— Ні, Манюню, ми не гаятимемо часу! — відповіла невблаганна Муля. Проте змилостивилася й пояснила: — У Римі теж є опера. Ми там подивимося.
І киці по їхали далі. Їхали-їхали через гори, через долини. Аж бачать: знову якесь велике місто! Надумали вийти з автобуса, щоб розім’ятися. Раптом Манюня як закричить:
— Рятуйся, хто може! Рим тоне!
— Тихо, Манюню! — заспокоїла її Муля.
— Це не Рим, а Венеція, і зовсім вона не тоне, а стоїть на островах. Тільки їх з берега не видно.
Манюня здивувалася, але розпитувати далі не на важилася.
Ось проминули вони Венецію та невдовзі прибули до Рима. А Рим такий великий, такий веселий! Сонце сяє в безхмарному небі, фонтани дзюркочуть, голуби туркочуть. А римські коти й кішечки широкими вулицями гуляють, італійських пісень співають. Муля й Манюня все, чим Рим славиться, оглянули: і Колізей, і Форум, і старовинні храми та собори. По музеях походили. Навіть в опері побували, як і обіцяла Муля. А тоді пішли до ресторану.
Замовили пасту — це такі макарони під соусом. Скуштували — не сподобалося.
Потім подружки замовили піцу з ковбасою, скуштували— тільки ковбаса їм і смакувала.
Далі замовили равіолі, а їм чомусь принесли пельмені. З’ясувалося, що равіолі — це і є італійські пельмені. Однак киці все одно повиїдали з них лише м’ясну начинку. Хотіли ще щось замовити, але шеф-кухар сказав, що ресторан уже зачиняють.
Тож Муля й Манюня купи ли собі в сусідній крамниці капелюшки з італійської со ломки, сіли в автобус і повернулися додому.
— Яка чудова була мурмандрівка! — промуркотіла, прощаючись, Манюня.— Завт ра знову по-мур-мандруємо?
— Авжеж, — погодилася Муля і додала: — Якщо грошик знайдемо.
Прекрасний острів
Муля й Манюня в Гренладії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості. От якось каже Муля Манюні:
— Манюню, ми з тобою маємо побувати в Гренландії. У перекладі з данської мови «Гренландія» означає «Зелена земля». Уявляєш, як там прекрасно!
— Навіть прекрасніше, ніж у нашому садочку?! — весело застрибала Манюня.
— Мабуть. До того ж це острів, і там навкруги море, — зауважила Муля і, примружившись, замуркотіла: — Просто мур-мрія.
Киці вмить зібралися, взяли припасений Мулею грошик, пляжні парасолі, темні окуляри й вирушили в аеропорт, щоб сісти на літак до Гренландії.
Хоч скільки киці дивилися в ілюмінатор літака, та бачили внизу лише білі хмари. А коли ступили на землю, то зрозуміли, що то були не хмари, а лід. Весь острів був скутий кригою. А по морю плавали величезні крижані гори — айсберги.
— Ви все переплутали і привезли нас не на той острів! — кинулися Муля й Манюня до пілотів. — Хіба ж це Гренландія? Це якась Білоландія чи Льодоландія!
— Негайно везіть нас назад! — сердито тупнула лапкою Муля.
— Нічого ми не переплутали! — насупилися пілоти. — У нас усе точно, ми літаємо за картами й супутниками.
— Ми тут замерзнемо!
— Не замерзнете, — утішав Манюню перший пілот. — Гренландці дуже привітні, тож улаштують вам теплу зустріч.
— І до того ж, — докинув другий пілот, — у вас немає квитків на цей рейс. Тож ми не можемо пустити вас на борт.
Пілоти сіли в літак і полетіли за своїм маршрутом. А Муля й Манюня залишилися на березі тремтіти під своїми пляжними парасолями. Киці невесело дивилися на холодне море. Аж тут побачили великого лискучого тюленя. Він ніжився неподалік на прибережному камінні.
— Добридень! — чемно привіталися з ним киці. — Скажіть, а скоро закінчиться в Гренландії зима?
— Зима? — здивувався тюлень. — Зараз літо, спека неможлива! — І він, пирхаючи та відсапуючись, подався до моря й пірнув у крижану воду.
— Анітрохи не привітна ця Гренландія! — сказала Манюня. — І мешканці її зовсім не гостинні.
Сказала вона це тихо, але її слова луною відбилися від льодяних гір і покотилися островом. Враз на берег повибігали тутешні мешканці: олені й тюлені, вівцебики й полярні вовки, песці, лемінги, білі ведмеді з малими ведмежатами. І навіть кити підпливли ближче.
— Ми гостинні, ще й які гостинні! — навперебій замукали вівцебики.
— Ласкаво просимо! — хором дзявкнули полярні вовки. А білий ведмідь статечно мовив:
— Вибачте, що одразу вас не помітили. Зараз ми вам усе покажемо, і ви переконаєтеся, що наш острів привітний і прекрасний.
— І до того ж у нас тут безліч розваг! — встряли в розмову ведмежата.
Полярні олені подарували кицям вишиті яскравим бісером шубки. Муля й Манюня вмить зігрілися. І гостинні вівцебики повели подружок на екскурсію. Мандрівниці тільки встигали крутити головами навсібіч і захоплено вигукувати:
— Мур-р-рщій поглянь, Мулечко, гори смугасті, як я. Чорні, білі, червоні смуги з каміння. Як гарно!
— А льодовики, як мої очі, — виграють на сонці синім, голубим, фіолетовим і зеленим! — підхопила Муля.
— А що то за веселі будиночки, ніби іграшкові?
— Це людські оселі, — пояснив їхній екскурсовод вівцебик і додав:
— У них живуть інуїти.
— Няв-мовірна краса! — геть розчулилася Манюня, коли побачила яскраві голівки квіток між сніговими кучугурами. — Тобто, неймовірна.
Потім кити повезли Мулю й Манюню знайомитися з полярними птахами. Пернаті обсіли всі скелі. Вони так галасували, що киці аж злякалися.
— Як гадаєш, Мулечко, вітають вони нас чи сварять?! — спробувала перекричати пташиний галас смугаста киця.
— Усе може бути, коли приходиш у гості без запрошення! — прокричала у відповідь Муля. — Ліпше повернімося на берег. До того ж нас там ведмежата з розвагами чекають.
Як весело розважалися киці! Спочатку Муля й Манюня з’їжджали з ведмежатами з льодяних гірок. Потім бігали з оленями на лижах засніженими долинами. Потім стрибали з тюленями з крижини на крижину. Вівцебики навіть пропонували гостям проїхатися на собачому запрягу, але чемні киці відмовилися.
— Ми не проти собак, — сказала Муля. — У нас навіть є подружка, собачка Абрикоска. Але їздити на собаках кицям ніяк не можна.
— Це ж маламути, вони добрі. Не бійтеся, — спробував підбадьорити киць вівцебик.
— Якось іншим разом, — пообіцяла Манюня.
Киці так розвеселилися, що забули навіть про їжу. Згадали, що голодні, коли песець запросив їх у місцевий ресторан. Там пригощали виключно сирою рибою.
— Ми тут усі їмо тільки натуральний продукт. Тому нас називають іще ескімосами, що означає «ті, хто їсть сире», — пояснив кицям песець.
— А хіба ескімосів не тому називають ескімосами, що вони їдять ескімо? — здивувалася Манюня.
— А що таке ескімо? — здивувався песець.
— Це таке смачне морозиво, — пояснила киця.
— Ось найсмачніше морозиво! — сказав песець і поклав собі до рота велику креветку.
— Няв! — погодилася Муля.
— Ням! — підтримала її Манюня.
Вони залюбки поласували свіжою рибкою. Потім киці мандрівниці попрощалися зі своїми новими друзями й подалися на літак.
— Знаєш, Мулечко,— сказала Манюня, дивлячись з ілюмінатора на білі сніги Гренландії, — а цей острів і справді прекрасний, ти не помилилася.
— Я ніколи не помиляюся, мур-р, — промуркотіла Муля і вдоволено погладила свій ситий животик.
Новорічний ультиматум
Муля й Манюня у Фінляндії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості.
Одного морозного грудневого ранку киці сиділи на підвіконні й спостерігали, як кружляють надворі у повільному танку тендітні сніжинки.
— Манюню, ти любиш подарунки? — запитала раптом Муля.
— Так!— жваво відгукнулася смугаста киця.— Особливо з нявсом, ой, тобто з м’ясом.
— Я теж, — схвально кивнула Муля. — Мені здається, несправедливо, що Санта дітям подарунки приносить, а кицям — ні.
— Так… Але що тут вдієш?! — зітхнула Манюня. — Як це що? — не погодилася з нею подруга. — Гайда відшукаємо Санту і поставимо йому ультиматум!
— А як ставлять ультиматум? Не так, як гірчичники ? Бо я не люблю, коли Тетянці ставлять гірчичники. У них такий різкий запах! Бр-р-ш-ш! І Тетянка каже, що вони печуть. Не думаю, що Санті це сподобається.
— Ні, Манюню, ультиматум — це така вимога. Скажемо Санті: або хай приносить подарунки і кицям, або ми відмовляємося ловити мишей.
— Я люблю ловити мишей. Нумо ліпше відмовимося від чогось нецікавого, наприклад, не їстимемо кашу.
— Гаразд, дорогою придумаємо,— не стала сперечатися чорна киця, хоча кашу їсти вона любила.— Головне відшукати Санту, бо скоро Новий рік, і ми знову залишимося без подарунків.
— Де ж ми його шукатимемо? — У Фінляндії, де ж іще?! Усі знають, що в нього там резиденція,— сказала Муля. Потім поглянула на спантеличену Манюню і додала:
— Резиденція — це така домівка. І вдягнися тепло, бо у Фінляндії дуже холодно.
— Це я миттю. Уже готова.— Манюня за хвилину стояла на порозі вже в теплих чобітках і красивій шубці — подарунку північних оленів.
Подружки витягли зі скарбнички грошик і поспішили до аеропорту, на літак до Гельсінкі, столиці Фінляндії. Кілька годин польоту — і от вони вже походжають широкими вулицями північного міста.
— Добридень! — чемно привіталися киці із зустрічним фінським котом.
— А де у вас тут резиденція Санти?
— Немає в нас ніякої резиденції, — відповів фінський кіт. — У нас тут тільки ресторації та дегустації. — Це вам треба на північ Фінляндії, в Лапландію, — втрутився в розмову пес із породи маламутів, що саме пробігав повз них.
— Я прямую якраз туди. Мене запросили до святкового собачого запрягу. Хочете зі мною?
Киці у Гренландії вже познайомилися з маламутами і знали їхню добру вдачу. Тому погодилися подорожувати до Лапландії разом.
Муля й Манюня сіли в санчата. Маламут упрягся в них і помчав засніженою рівниною. Раптом небо від краю до краю залило сяйво. Воно мерехтіло всіма барвами веселки. Ніби невидимий велетень розмахував у височині яскравим покривалом.
— Ой, це Санта так робить?! — скрикнула Манюня.
— Ні, це звичайнісіньке північне сяйво, — пояснив маламут на бігу.
— Хіба може краса бути звичайнісінькою? Краса завжди незвичайна, — сказала Манюня. Вона не зводила захопленого погляду з північного дива.
— Твоя правда,— погодився маламут.— Просто в нас так багато краси, що іноді ми перестаємо її помічати.
Пес зупинився, і всі троє задивилися на небо, аж доки в ньому згас останній спалах різнобарвного північного сяйва. Тоді маламут знову впрягся в санчата і швидко доправив киць до Лапландії. Саме світало…
— Мулечко, ти таке бачила коли-небудь? У Лапландії сніг рожево-фіалковий! — скрикнула Манюня.
— Це ранкове сонечко його забарвлює, — терпляче пояснив маламут. — У нас узимку воно весь день лежить низенько-низенько над обрієм. Тож його можна побачити тільки з найвищих пагорбів.
Муля й Манюня так замилувалися новим чудовим видовищем, що аж забули дихати.
— Ой, лишенько, ви ж задихнетеся! — стривожився добрий пес і перекинув санчата в кучугуру, щоб киці отямились.
— Няв! Рятуйте, я тону в чорничному йогурті! — загорлала Манюня.
— А я в полуничному, мур-няв! — підхопила Муля.
Киці так весело борсалися в пухнастому снігу! Вони геть забули і про ультиматум, і навіть про самого Санту.
Добре, що з ними був маламут. Він нагадав мандрівницям, що слід поспішати. Киці знову сіли в санчата, і пес помчав їх повз гостроверхі будинки та льодові фортеці. Там уже вели снігові баталії рум’яні дітлахи. Біля одного будинку киці побачили північного оленя з гіллястими рогами. Маламут розказав мандрівницям:
— Це олень Санти, я попрошу, щоб він відвіз вас прямо до резиденції Новорічного Діда.
Він зупинив санчата біля оленя і запитав його:
— Відвезеш киць до Сантиного будиночка? — Залюбки, — погодився той. — Залазьте мені на спину та міцно тримайтеся.
Олень високо стрибнув і, здавалося, полетів над деревами. За мить киці вже стояли перед будинком Санта-Клауса. Він був такий урочисто гарний, просто казковий! Кицям стало навіть трішечки страшно. Подружки, тримаючись за лапки, обережно прочинили двері й тихенько ввійшли всередину. А в будиночку кипіла робота: усі готувалися до свята. Скрізь метушилися кумедні гноми. Одні пакували подарунки в яскраві коробки й червоні чобітки. Другі тягали мішки листів від дітей з усього світу до Сантиного столу. А за столом сидів сивобородий дід у червоному кожушку з білою опушкою й такому самому ковпаку. Це він віддавав накази гномам. Киці нерішуче зупинилися перед столом. Аж ось Санта помітив їх і усміхнувся.
— Добрий день! — тільки й змогла сказати Муля. А Манюня не розгубилася і скоромовкою випалила:
— Ми прийшли сказати, що киці теж хочуть мати подарунки на Новий рік. І ми збираємося поставити вам ультиматум, тільки ще не придумали, який. Няв!
— Не треба ніякого ультиматуму, — знов усміхнувся Санта. — Мені дуже прикро, що я забув про киць та інших звірят. Я цю помилку обов’язково виправлю. Повертайтеся додому та чекайте на подарунки!
***
Настало свято. Скрізь засяяли новорічні ялинки. Ді ти отримали від Санти омріяні подарунки. Муля й Манюня теж знайшли під ялинкою пакуночки, загорнуті у строкатий папір.
— Ось бачиш, Мулечко, — сказала Манюня, наминаючи улюблені консерви з новорічного подарунка, — не забув Санта своєї обіцянки. І не знадобилося ніякого ультиматуму.
— Мабуть, ультиматум — не така вже й потрібна річ, — погодилася Муля.
— Нумо поставимо цей непотрібний ультиматум у куток і забудемо про нього назавжди, — запропонувала Манюня.
— Згода! — мовила Муля. — Відтепер жодних ультиматумів — отакий мій ультиматум! Мур-няв!
Друг по листуванню
Муля й Манюня у Великій Британії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості.
От якось трапився в Манюні день народження, і Тетянка подарувала їй грошик.
Манюня схопила подарунок і відразу побігла з ним до Мулі.
— Дивись, що в мене є! — гукнула вона з порога й показала свій грошик. — Куди поїдемо, няв?
Муля зістрибнула з підвіконня, де ніжилася на сонечку, ліниво потягнулася і сказала:
— Гайда до Британії! Знайдемо мого друга по листуванню, мур.
— По чому знайдемо? — не зрозуміла Манюня.
— Ой, Манюню! Знайдемо друга, якому я пишу листи, а він — мені. Ось! — і Муля показала подрузі фото в телефоні.
— Я тут нявчого не бачу, крім усмішки, тобто нічого, — закліпала очима здивована Манюня.
— Ото ж бо й воно. Це усмішка Чеширського Кота. А Чеширський Кіт — мій друг по листуванню. І я хочу нарешті побачити всього друга, а не лише його усмішку.
— Гаразд, — радо погодилася Манюня. — Поїхали до Британії. А потім можна ще заїхати до Англії.
— Манюню, щоб ти знала: Велика Британія й Англія — майже одне й те саме, тільки Британія більша, — поважно пояснила всезнайка Муля. — У ній, крім Англії, ще є Північна Ірландія, Шотландія і Вельс — країни такі.
— Нявже?! — щиро здивувалася Манюня й урочисто пообіцяла: — Буду знати.
І вони полетіли літаком до Лондона, тому що Лондон — це столиця Великої Британії.
Там киці сіли в червоний двоповерховий автобус і поїхали привітатися з англійською королевою. Адже Муля й Манюня були дуже виховані киці.
Дорогою вони роздивлялися у віконце лондонські вулиці. По тих вулицях гуляли британські коти й кішки. Найбільше Мулі й Манюні сподобалося, що в Лондоні сила силенна парків, у яких літало безліч пташок і стрибало безліч білок.
Мабуть, там шастало і безліч мишок, просто їх з другого поверху автобуса не було видно.
Англійська королева саме пила чай.
Англійці завжди о п’ятій годині вечора п’ють чай з молоком. Муля й Манюня випили молоко, а за чай тільки подякували.
— Ваше величносте, — чемно спитали вони, — скажіть, де знайти Чеширського Кота?
— У Чеширі, де ж іще? — відповіла англійська королева й одразу пояснила: — Щоправда, це стара назва. Тепер графство називається Честером.
— Там що, вже не чешуться, мур р -р?— закліпала очима Манюня.
Королева здивовано глянула на Манюню, але нічого не відповіла. Вона попрощалася з кицями й пішла у своїх королівських справах.
А сердита Муля потягла Манюню до автобуса, який їхав у Честер.
— Манюню, — дорікнула вона подрузі дорогою. — Чешир так називається не тому, що там чешуться. Це ж англійське слово. Воно тільки нагадує наше, а означає геть інше, няв.
— А що воно означає?
— От почнеш книжки читати, тоді й дізнаєшся, — муркнула Муля, бо вона й сама не здогадувалася, що те слово означає.
У Честері ніхто не знав, де Чеширський Кіт, натомість всі стали пригощати киць чеширським сиром. Мулі й Манюні сир дуже сподобався. Проте, скуштувавши його, вони ще дужче захотіли знайти друга Мулі по листуванню.
— Якщо в Англії Чеширського Кота нема, може, він гостює в Шотландії? — припустила Муля.
Джерело:
“Киці-мандрівниці та їхні друзі”
Галина Манів
Видавництво: “ Ранок”
м. Харків, 2020 р.