ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Киці мандрівниці та їхні друзі

Оповідання Галини Манів

Як усе Почалося 

Муля і Манюня в Італії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості. Приходить якось Муля до Манюні та й каже:

— Манюню, я знайшла на килимі грошик. Їдьмо до Рима! — Їдьмо! — радо погодилася Манюня і спитала:

— А де це? — Це в Італії. Країна така, — пояснила Муля. — Неси карту, покажу.

Манюня мерщій полізла до портфеля своєї хазяйки Тетянки й дістала карту. Киці розгорнули її на підлозі, і Муля тицьнула лапкою:

— ­Ось. — Ой, яка гарненька, схожа на Тетянчин чобіток, — розчулилася Манюня.

— Аж раптом вона згадала, що вже виросла й не влазить у хазяйчин чобіток. Тож смугаста киця засмучено зітхнула:

— Але ж ми не вліземо в цю Італію. Муля засміялася. Вона була старша за подругу і вже вміла читати. Тому геть усе знала з книжок і охоче пояснила:

— Це ж карта. На ній навмисно малюнки маленькі, щоб усі-усі країни помістилися. А насправді Італія велика. Ми поїдемо туди на автобусі.

— Ге-няв-ально, — нявкнула Манюня та, знітившись, поспішила виправитися:— Тобто, геніально.

Киці сіли в автобус і поїхали. Ось їхали вони, їхали, аж бачать: велике місто.

— Це вже Рим? — запитала Манюня.

— Ні, — відповіла Муля, — це Відень. Тут знаменита опера.

— А що таке опера? — зацікавилася Манюня.

— Опера — це театр, у якому співають.

— А що таке театр? — ще дужче зацікавилася Манюня.

— Театр — це там, де грають.

— Ой, Мулечко, я так люблю гратися! І коли мені Маркіз на дереві співає, я теж люблю. Гайда подивимося на ту оперу! — стала просити Манюня.

— Ні, Манюню, ми не гаятимемо часу! — відповіла невблаганна Муля. Проте змилостивилася й пояснила: — У Римі теж є опера. Ми там подивимося.

І киці по їхали далі. Їхали-їхали через гори, через долини. Аж бачать: знову якесь велике місто! Надумали вийти з автобуса, щоб розім’ятися. Раптом Манюня як закричить:

— Рятуйся, хто може! Рим тоне!

— Тихо, Манюню! — заспокоїла її Муля.

— Це не Рим, а Венеція, і зовсім вона не тоне, а стоїть на островах. Тільки їх з ­берега не видно.

Манюня здивувалася, але розпитувати далі не на важилася.

Ось проминули вони Венецію та невдовзі прибули до Рима. А Рим такий великий, такий веселий! Сонце сяє в безхмарному небі, фонтани дзюркочуть, голуби туркочуть. А римські коти й кішечки широкими вулицями гуляють, італійських пісень співають. Муля й Манюня все, чим Рим славиться, оглянули: і ­Колізей, і­­ ­Форум, і старовинні храми та собори. По музеях походили. Навіть в опері побували, як і обіцяла Муля. А тоді пішли до ресторану.

Замовили пасту — це такі макарони під соусом. Скуштували — не сподобалося.

Потім подружки замовили піцу з ковбасою, скуштували— тільки ковбаса їм і смакувала.

Далі замовили равіолі, а їм чомусь принесли пельмені. З’ясувалося, що равіолі — це і є італійські пельмені. Однак киці все одно повиїдали з них лише м’ясну начинку. Хотіли ще щось замовити, але шеф-кухар сказав, що ресторан уже зачиняють.

Тож Муля й Манюня купи ли собі в сусідній крамниці капелюшки з італійської со ломки, сіли в автобус і повернулися додому.

— Яка чудова була мурмандрівка! — промуркотіла, прощаючись, Манюня.— Завт ра знову по-мур-мандруємо?

— Авжеж, — погодилася Муля і додала: — Якщо грошик знайдемо.

Прекрасний острів

Муля й Манюня в Гренладії
Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості. От якось каже Муля Манюні:

— Манюню, ми з тобою маємо побувати в Гренландії. У перекладі з данської мови «Гренландія» означає «Зелена земля». Уявляєш, як там прекрасно!

— Навіть прекрасніше, ніж у нашому садочку?! — весело застрибала Манюня.

— Мабуть. До того ж це острів, і там навкруги море, — зауважила Муля і, примружившись, замуркотіла: — Просто мур-мрія.

Киці вмить зібралися, взяли припасений Мулею грошик, пляжні парасолі, темні окуляри й вирушили в аеропорт, щоб сісти на літак до Гренландії.

Хоч скільки киці дивилися в ілюмінатор літака, та бачили внизу лише білі хмари. А коли ступили на землю, то зрозуміли, що то були не хмари, а лід. Весь острів був скутий кригою. А по морю плавали величезні крижані гори — айсберги.

— Ви все переплутали і привезли нас не на той острів! — кинулися Муля й Манюня до пілотів. — Хіба ж це Гренландія? Це якась Білоландія чи Льодоландія!

— Негайно везіть нас назад! — сердито тупнула лапкою Муля.

— Нічого ми не переплутали! — насупилися пілоти. — У нас усе точно, ми літаємо за картами й супутниками.

—  Ми тут замерзнемо!

— Не замерзнете, — утішав Манюню перший пілот. — Гренландці дуже привітні, тож улаштують вам теплу зустріч.

— І до того ж, — докинув другий пілот, — у вас немає квитків на цей рейс. Тож ми не можемо пустити вас на борт.

Пілоти сіли в літак і полетіли за своїм маршрутом. А Муля й Манюня залишилися на березі тремтіти під своїми пляжними парасолями. Киці невесело дивилися на холодне море. Аж тут побачили великого лискучого тюленя. Він ніжився неподалік на прибережному камінні.

— Добридень! — чемно привіталися з ним киці. — Скажіть, а скоро закінчиться в Гренландії зима?

— Зима? — здивувався тюлень. — Зараз літо, спека неможлива! — І він, пирхаючи та відсапуючись, подався до моря й пірнув у крижану воду.

— Анітрохи не привітна ця Гренландія! — сказала Манюня. — І мешканці її зовсім не гостинні.

Сказала вона це тихо, але її слова луною відбилися від льодяних гір і покотилися островом. Враз на берег повибігали тутешні мешканці: олені й тюлені, вівцебики й полярні вовки, песці, лемінги, білі ведмеді з малими ведмежатами. І навіть кити підпливли ближче.

— Ми гостинні, ще й які гостинні! — навперебій замукали вівцебики.

— Ласкаво просимо! — хором дзявкнули полярні вовки. А білий ведмідь статечно мовив:

— Вибачте, що одразу вас не помітили. Зараз ми вам усе покажемо, і ви переконаєтеся, що наш острів привітний і прекрасний.

— І до того ж у нас тут безліч розваг! — встряли в розмову ведмежата.

Полярні олені подарували кицям вишиті яскравим бісером шубки. Муля й Манюня вмить зігрілися. І гостинні вівцебики повели подружок на екскурсію. Мандрівниці тільки встигали крутити головами навсібіч і захоплено вигукувати:

— Мур-р-рщій поглянь, Мулечко, гори смугасті, як я. Чорні, білі, червоні смуги з каміння. Як гарно!

— А льодовики, як мої очі, — виграють на сонці синім, голубим, фіолетовим і зеленим! — підхопила Муля.

— А що то за веселі будиночки, ніби іграшкові?

— Це людські оселі, — пояснив їхній екскурсовод вівцебик і додав:

— У них живуть інуїти.

— Няв-мовірна краса! — геть розчулилася Манюня, коли побачила яскраві голівки квіток між сніговими кучугурами. — Тобто, неймовірна.

Потім кити повезли Мулю й Манюню знайомитися з полярними птахами. Пернаті обсіли всі скелі. Вони так галасували, що киці аж злякалися.

— Як гадаєш, Мулечко, вітають вони нас чи сварять?! — спробувала перекричати пташиний галас смугаста киця.

— Усе може бути, коли приходиш у гості без запрошення! — прокричала у відповідь Муля. — Ліпше повернімося на берег. До того ж нас там ведмежата з розвагами чекають.

Як весело розважалися киці! Спочатку Муля й Манюня з’їжджали з ведмежатами з льодяних гірок. Потім бігали з оленями на лижах засніженими долинами. Потім стрибали з тюленями з крижини на крижину. Вівцебики навіть пропонували гостям проїхатися на собачому запрягу, але чемні киці відмовилися.

— Ми не проти собак, — сказала Муля. — У нас навіть є подружка, собачка Абрикоска. Але їздити на собаках кицям ніяк не можна.

— Це ж маламути, вони добрі. Не бійтеся, — спробував підбадьорити киць вівцебик.

— Якось іншим разом, — пообіцяла Манюня.

Киці так розвеселилися, що забули навіть про їжу. Згадали, що голодні, коли песець запросив їх у місцевий ресторан. Там пригощали виключно сирою рибою.

— Ми тут усі їмо тільки натуральний продукт. Тому нас називають іще ескімосами, що означає «ті, хто їсть сире», — пояснив кицям песець.

— А хіба ескімосів не тому називають ескімосами, що вони їдять ескімо? — здивувалася Манюня.

— А що таке ескімо? — здивувався песець.

— Це таке смачне морозиво, — пояснила киця.

— Ось найсмачніше морозиво! — сказав песець і поклав собі до рота велику креветку.

— Няв! — погодилася Муля.

— Ням! — підтримала її Манюня.

Вони залюбки поласували свіжою рибкою. Потім киці мандрівниці попрощалися зі своїми новими друзями й подалися на літак.

— Знаєш, Мулечко,— сказала Манюня, дивлячись з ілюмінатора на білі сніги Гренландії, — а цей острів і справді прекрасний, ти не помилилася.

— Я ніколи не помиляюся, мур-р, — промуркотіла Муля і вдоволено погладила свій ситий животик.

Новорічний ультиматум

Муля й Манюня у Фінляндії

Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості.

Одного морозного грудневого ранку киці сиділи на підвіконні й спостерігали, як кружляють надворі у ­повільному танку тендітні сніжинки.

— ­Манюню, ти любиш подарунки? — запитала раптом Муля.

— Так!— жваво відгукнулася смугаста киця.— Особливо з нявсом, ой, тобто з м’ясом.

— Я ­теж, — схвально кивнула Муля. — Мені здається, несправедливо, що Санта дітям подарунки приносить, а кицям — ні.

— Так… Але що тут вдієш?! — зітхнула Манюня. — ­Як це що? — не погодилася з нею подруга. — Гайда відшукаємо Санту і ­поставимо йому ультиматум!

— ­А як ставлять ультиматум? Не так, як гірчичники ? Бо я не люблю, коли Тетянці ставлять гірчичники. У ­них такий різкий запах! Бр-р-ш-ш! І Тетянка каже, що вони печуть. Не думаю, що Санті це сподобається.

— Ні, Манюню, ультиматум — це така вимога. Скажемо Санті: або хай приносить подарунки і кицям, або ми відмовляємося ловити мишей.

— Я­ ­люблю ловити мишей. Нумо ліпше відмовимося від чогось нецікавого, наприклад, не їстимемо кашу.

— Гаразд, дорогою придумаємо,— не стала сперечатися чорна киця, хоча кашу їсти вона любила.— Головне відшукати Санту, бо скоро Новий рік, і ми знову залишимося без подарунків.

— Де ж ми його шукатимемо? — У Фінляндії, де ж іще?! Усі знають, що в нього там резиденція,— сказала Муля. Потім поглянула на спантеличену Манюню і ­додала:

— Резиденція — це така домівка. І вдягнися тепло, бо у ­Фінляндії дуже холодно.

— ­Це я миттю. Уже готова.— Манюня за хвилину стояла на порозі вже в ­теплих чобітках і красивій шубці — подарунку північних оленів.

Подружки витягли зі скарбнички грошик і ­поспішили до аеропорту, на літак до Гельсінкі, столиці Фінляндії. Кілька годин польоту — і от вони вже походжають широкими вулицями північного міста.

— Добридень! — чемно привіталися киці із зустрічним фінським котом.

— А де у вас тут резиденція Санти?

— ­Немає в ­нас ніякої резиденції, — відповів фінський кіт. — У ­нас тут тільки ресторації та дегустації. — Це вам треба на північ Фінляндії, в Лапландію, — втрутився в ­розмову пес із породи маламутів, що саме пробігав повз них.

— Я прямую якраз туди. Мене запросили до святкового собачого запрягу. Хочете зі мною?

Киці у Гренландії вже познайомилися з маламутами і знали їхню добру вдачу. Тому погодилися подорожувати до Лапландії разом.

Муля й Манюня сіли в ­санчата. Маламут упрягся в них і помчав засніженою рівниною. Раптом небо від краю до краю залило сяйво. Воно мерехтіло всіма барвами веселки. Ніби невидимий велетень розмахував у ­височині яскравим покривалом.

— ­Ой, це Санта так робить?! — скрикнула Манюня.

— Ні, це звичайнісіньке північне сяйво, — пояснив маламут на бігу.

— Хіба може краса бути звичайнісінькою? Краса завжди незвичайна, — сказала Манюня. Вона не зводила захопленого погляду з ­північного дива.

— Твоя правда,— погодився маламут.— Просто в ­нас так багато краси, що іноді ми перестаємо її помічати.

Пес зупинився, і всі троє задивилися на небо, аж доки в ньому згас останній спалах різнобарвного північного сяйва. Тоді маламут знову впрягся в ­санчата і ­швидко доправив киць до Лапландії. Саме світало…

— Мулечко, ти таке бачила коли-небудь? У Лапландії сніг рожево-фіалковий! — скрикнула Манюня.

— ­Це ранкове сонечко його забарвлює, — терпляче пояснив маламут. — У нас узимку воно весь день лежить низенько-низенько над обрієм. Тож його можна побачити тільки з найвищих пагорбів.

Муля й Манюня так замилувалися новим чудовим видовищем, що аж забули дихати.

— Ой, лишенько, ви ж задихнетеся! — стривожився добрий пес і перекинув санчата в кучугуру, щоб киці отямились.

— Няв! Рятуйте, я тону в ­чорничному йогурті! — загорлала Манюня.

— А я в полуничному, мур-няв! — підхопила Муля.

Киці так весело борсалися в пухнастому снігу! Вони геть забули і про ультиматум, і навіть про самого Санту.

Добре, що з ними був маламут. Він нагадав мандрівницям, що слід поспішати. Киці знову сіли в санчата, і ­пес помчав їх повз гостроверхі будинки та льодові фортеці. Там уже вели снігові баталії рум’яні дітлахи. Біля одного будинку киці побачили північного оленя з гіллястими рогами. Маламут розказав мандрівницям:

— Це олень Санти, я попрошу, щоб він відвіз вас прямо до резиденції Новорічного Діда.

Він зупинив санчата біля оленя і запитав його:

— Відвезеш киць до Сантиного будиночка? — Залюбки, — погодився той. — Залазьте мені на спину та міцно тримайтеся.

Олень високо стрибнув і, здавалося, полетів над деревами. За мить киці вже стояли перед будинком Санта-Клауса. Він був такий урочисто гарний, просто казковий! Кицям стало навіть трішечки страшно. Подружки, тримаючись за лапки, обережно прочинили двері й тихенько ввійшли всередину. А в будиночку кипіла робота: усі готувалися до свята. Скрізь метушилися кумедні гноми. Одні пакували подарунки в яскраві коробки й червоні чобітки. Другі тягали мішки листів від дітей з усього світу до Сантиного столу. А за столом сидів сивобородий дід у червоному кожушку з білою опушкою й такому самому ковпаку. Це він віддавав накази гномам. Киці нерішуче зупинилися перед столом. Аж ось Санта помітив їх і усміхнувся.

— Добрий день! — тільки й змогла сказати Муля. А Манюня не розгубилася і скоромовкою випалила:

— Ми прийшли сказати, що киці теж хочуть мати подарунки на Новий рік. І ми збираємося поставити вам ультиматум, тільки ще не придумали, який. Няв!

— Не треба ніякого ультиматуму, — знов усміхнувся Санта. — Мені дуже прикро, що я забув про киць та інших звірят. Я цю помилку обов’язково виправлю. Повертайтеся додому та чекайте на подарунки!

***

Настало свято. Скрізь засяяли новорічні ялинки. Ді ти отримали від Санти омріяні подарунки. Муля й Манюня теж знайшли під ялинкою пакуночки, загорнуті у строкатий папір.

— Ось бачиш, Мулечко, — сказала Манюня, наминаючи улюблені консерви з новорічного подарунка, — не забув Санта своєї обіцянки. І не знадобилося ніякого ультиматуму.

— Мабуть, ультиматум — не така вже й потрібна річ, — погодилася Муля.

— Нумо поставимо цей непотрібний ультиматум у куток і забудемо про нього назавжди, — запропонувала Манюня.

— Згода! — мовила Муля. — Відтепер жодних ультиматумів — отакий мій ультиматум! Мур-няв!

Друг по листуванню

Муля й Манюня у Великій Британії

Жили собі дві киці — Муля й Манюня. Манюня була сіренька з чорними смужечками, а ротик мала білий, наче припудрений. Муля ж була чорна-чорнісінька, без жодної плямки. Ну хіба що очі мала зелені та кінчик хвостика — ніби вмочений у сметанку. Киці дружили і часто ходили одна до одної в гості.

От якось трапився в Манюні день народження, і Тетянка подарувала їй грошик.

Манюня схопила подарунок і відразу побігла з ним до Мулі.

— Дивись, що в мене є! — гукнула вона з порога й показала свій грошик. — Куди поїдемо, няв?

Муля зістрибнула з підвіконня, де ніжилася на сонечку, ліниво потягнулася і сказала:

— Гайда до Британії! Знайдемо мого друга по листуванню, мур.

— По чому знайдемо? — не зрозуміла Манюня.

— Ой, Манюню! Знайдемо друга, якому я пишу листи, а він — мені. Ось! — і Муля показала подрузі фото в телефоні.

— Я тут нявчого не бачу, крім усмішки, тобто нічого, — закліпала очима здивована Манюня.

— Ото ж бо й воно. Це усмішка Чеширського Кота. А Чеширський Кіт — мій друг по листуванню. І я хочу нарешті побачити всього друга, а не лише його усмішку.

— Гаразд, — радо погодилася Манюня. — Поїхали до Британії. А потім можна ще заїхати до Англії.

— Манюню, щоб ти знала: Велика Британія й Англія — майже одне й те саме, тільки Британія більша, — поважно пояснила всезнайка Муля. — У ній, крім Англії, ще є Північна Ірландія, Шотландія і Вельс — країни такі.

— Нявже?! — щиро здивувалася Манюня й урочисто пообіцяла: — Буду знати.

І вони полетіли літаком до Лондона, тому що Лондон — це столиця Великої Британії.

Там киці сіли в червоний двоповерховий автобус і поїхали привітатися з англійською королевою. Адже Муля й Манюня були дуже виховані киці.

Дорогою вони роздивлялися у віконце лондонські вулиці. По тих вулицях гуляли британські коти й кішки. Найбільше Мулі й Манюні сподобалося, що в Лондоні сила силенна парків, у яких літало безліч пташок і стрибало безліч білок.

Мабуть, там шастало і безліч мишок, просто їх з другого поверху автобуса не було видно.

Англійська королева саме пила чай.

Англійці завжди о п’ятій годині вечора п’ють чай з молоком. Муля й Манюня випили молоко, а за чай тільки подякували.

— Ваше величносте, — чемно спитали вони, — скажіть, де знайти Чеширського Кота?

— У Чеширі, де ж іще? — відповіла англійська королева й одразу пояснила: — Щоправда, це стара назва. Тепер графство називається Честером.

— Там що, вже не чешуться, мур р -р?— закліпала очима Манюня.

Королева здивовано глянула на Манюню, але нічого не відповіла. Вона попрощалася з кицями й пішла у своїх королівських справах.

А сердита Муля потягла Манюню до автобуса, який їхав у Честер.

— Манюню, — дорікнула вона подрузі дорогою. — Чешир так називається не тому, що там чешуться. Це ж англійське слово. Воно тільки нагадує наше, а означає геть інше, няв.

— А що воно означає?

— От почнеш книжки читати, тоді й дізнаєшся, — муркнула Муля, бо вона й сама не здогадувалася, що те слово означає.

У Честері ніхто не знав, де Чеширський Кіт, натомість всі стали пригощати киць чеширським сиром. Мулі й Манюні сир дуже сподобався. Проте, скуштувавши його, вони ще дужче захотіли знайти друга Мулі по листуванню.

— Якщо в Англії Чеширського Кота нема, може, він гостює в Шотландії? — припустила Муля.

Сторінки: 1 2 3 4

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Киці-мандрівниці та їхні друзі”
Галина Манів
Видавництво: “ Ранок”
м. Харків, 2020 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: