TOU

Лада прекрасна

Іван Липа

В одній теплій та багатій країні жили могутні, жваві й хоробрі люди, що вічно сварилися, вели поміж собою війни, нікому не хотіли коритися, не признавали над собою ніякої влади і тільки сонцю високому поклонялися, тільки перед ним схиляли свої голови.

І хоч які були вони горді й могутні, та не почували себе щасливими, бо бракувало їм ладу та єдності.

Ото і з’явилася між ними Лада Прекрасна. Легка й прозора, як світле марево, купалася вона в сонячному промінні, зодягалася в квітки польовії. її присипляли мелодії степових коників та цвіркунців, а співи пташок будили зі сну.

Як мрія чарівна, стала з’являтися Лада між молоддю скрізь, де тільки її кликали, і все з піснею величною…

І коли вона співала, усе нишкло. Слухало й раділо, і бадьорилося, дивлячись на неї побожними очима в німому зачаруванні.

І перш, ніж стихав останній акорд, вона зникала, як білий туман.

І ніхто не знав, звідки вона прийшла.

Одні казали, що із синього моря, яке обіймало землю і вічно співало її пісні. Інші, що злетіла своїми бистрими річками з гір високих шумливих, повних краси і звірів. Треті — що народилася із широких степів і з самих надр землі.

Та всі помітили, що з її появою люди стали єднатися, брататися. Покинули чвари і війни і склали одну велику всенародну рідню.
А коли в цій великій рідні де-небудь і виникали сварки, там зараз же з’являлася Лада Прекрасна і своєю піснею, що проникала в саму глибінь душі людської, відганяла лють і зло, горе й тугу, обдаровувала всіх любов’ю…

Тоді запеклі вороги мирилися і схилялися перед її величною красою, мимохіть корилися і самі складали на честь Лади похвальні пісні.
Так вона вела людей до щастя, до світла і панувала над ними, як всевладна чарівниця, як вища ідея.

Саме тому народ був щасливий. Веселі співи лунали по широких степах, по могилах, по високих горах і перепливали аж за синє море.

А на північ від цих людей були нетрі темні і глибокі. Там стояли тумани пронизливі, нависали сірі хмари й рідко з’являлося холодне сонце. Мляве й хворе, воно не в силах було зійти на високий небозвід, а лише переходило понад обрієм.

Узимку стояла тут темна й довга ніч. Усе тоді завмирало під глибокими снігами і бурхливим вітром. І холодне, червоне, як кров, сонце на одну лиш годину виринало з-за обрію і зараз же в безсиллі спадало вниз і тонуло в темряві.

Тут по лісах дрімучих жили похмурі люди, що не чули веселих пісень, не бачили блакитного неба, морського простору, ні привілля степового, ані чарів гірських.

І панував над ними дикий Коструб, що блукав по непролазних нетрях із товстим костуром, зігнувши спину, як ведмідь, дивлячись в землю. І як тільки здибав де Кострубонько чоловіка, забивав його і приносив у жертву злому Диву, богові лісів.

Одного разу вийшов Коструб зі своїх лісів і помандрував далі й далі, аж на південь, далекий і теплий. Ішов похмурий, як туга.

Перед ним вітри й морози заковували в кригу ріки бистрі, мели снігами, що встеляли йому дорогу білою скатертиною. За ним неслися хуртовини й завірюхи, що вили, як голодні вовки. Над ним кружляла хмара гайвороння, чуючи поживу.

Довго, довго йшов, аж розіслалися перед ним степи безмежні, залиті чарівним промінням сонця. І хоч сонце ще тільки сходило, а світло його було лагідним, проте воно засліпило Кострубові очі.

І хоч краєвид степів ховався у вранішній імлі, проте широкий простір страхав його… Уже хотів тікати назад у нетрі, як ненароком побачив Ладу Прекрасну. Вона сиділа над прозорою річкою й дивилася у воду на свій віночок, що плив на північ.

Кострубонько остовпів з подиву, бо зроду не бачив такої краси. В дикому божевіллі постановив взяти собі у невільниці.

Чує Лада якийсь холодний, страшний подих. Уся похолола з переляку, сиділа непорушно, як кам’яна, немов приворожена злою волею.

І тут злий Коструб кинувся до Лади Прекрасної. Коли ж вона побачила перед собою таке страхіття, враз прийшла до тями і зникла безслідно.

З перестраху опинилася аж у горах зелених. Там постелила собі ліжко з трав шовкових, квітів запашних, накрилася блакитним шовком зоряного неба і міцно заснула.

А тим часом злий Коструб уночі обнюхував степи, як чутливий пес, і тяжким бігом поспішав по слідах Лади до гір високих.

Довго блукав він у темряві поміж горами, поміж скалами, по проваллях, доки не знайшов таки Ладу Прекрасну. Схопив її сонну в свої жилаві руки й потягнув до себе в ліси…

Прокинулася зоря поранкова, чиста й ясна, — ніде не побачила Лади Прекрасної, і побіліла і сховалася.

Жваво й весело защебетали пташини маленькі. Та коли ніде не побачили Лади Прекрасної, наполохалися і зникли.

Яскраво і пишно розпустилися квіти польові, та, ніде не побачивши Лади Прекрасної, і схилилися й почорніли.

Викотилося сонце світле й променисте, ніде не побачило Лади Прекрасної — і закуталося хмарами і туманами.

Повставали люди щасливі, ніде не почули Лади Прекрасної і стурбувалися, і засмутилися. І всі її кликали, і всі її благали, та вона не з’являлася. І ніхто не знав, де вона поділася.

Усе кликали засмучені. Усе ждали нещасливі.

Минали роки. Бистрі ріки вкрилися кригою, зелені гори туманами, степи веселі повернулися в жовті пустині. Образ Лади Прекрасної губився в пам’яті людській, і її, світлу, зовсім уже позабували… Здавалося, навіки…

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.2 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки”
Іван Липа
Видавництво: “ ТзОВ Світ дитини”
м. Львів, 1998 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: