Лебідка над луками

Синім озером пливла біла лебідка. Так вільно і красиво, що аж задивилися на неї замислені хати й високі тополі.
Пливла лебідка далі і далі від рідного берега. Була вона трохи журливою і врочистою. Від того навіть берези принишкли, нечутно гублять у траві гарячі листочки, ніби разки дорогого намиста…
На луках Оленка з мамою згрібає шелестке сіно, а татусь вправно вивершує стіжок. Трава густо пахне конюшиною. А ще — медуницею, ледь вловимим ароматом деревію й материнки. Пахне відшумілими грозами, щедрими серпневими туманами і сонцем. Пахне сіно всіма запахами літа, що відлітає.
—    Буде ситою наша Лиска,— радо каже Оленка, витираючи рясний піт.
—    І віддячить нам пінистим молоком,— усміхається мама.
—    Я так люблю літо. І молоко…— зізналася Оленка.
—    Ти ще відчуєш запахи літа навіть узимку.
—    Узимку?
—    Так. Уяви собі: надворі тріщить мороз, мете сніговиця, а в хаті тепло і затишно…
—    Я тихенько сидітиму біля грубки і буду слухати бабусині казки,— задумливо каже дівчинка.
—    А перед тобою стоятиме кухлик кип’яченого молока,— продовжує мама.— Вдихнеш його пахощі і згадаєш квітучий луг, веселе сонце…
Оленка відставила маленькі граблі, задивилася в небо. І тут побачила журливу лебідку.
—    До побачення, хмарино! — помахала їй услід рукою.— До наступного літечка!
А вже червоне колесо сонця, тихо прокотившись над луками, втомлено сідало на її рожеве крило…