Ледачий присиплянець

Жив на світі Присиплянець. Він ні з ким не товаришував, бо лінувався присипляти дітей. На горищі високого цегляного будинку Присиплянець обладнав собі м’якеньке кубельце з колиханок. Там він і лежав цілісінький день і цілісіньку ніч, гріючи спину об димар і наспівуючи колискові.
Ну, тепер ви бачите, який Присиплянець? Страшенний ледацюга, чи не так? А казочка ще попереду…

Якось летіла горобчиха, побачила сплячого Присипляння та й почала галасувати:

Оце так! Оце так!
Ти тут, а не там!
Мої ж дітки не сплять!
Оце так! Оце так!

Довгенько цвірінькала горобчиха, поки Присиплянець розплющив одне око.
Гей, горобчихо! Твої горобенята не сплять? Чи ти й насправді вважаєш, що я з’явився на світ задля горобців? — сказав він, солодко позіхнувши.
На дах плигнула кішка Клеопатра. Вона видряпалась до димаря і сказала:

— Няу-няв! Уже настала ніч,
кошенята не зімкнули віч.
Тому я й на полюванні не була,
а малятам колисаночки вела.

Ніжачись у теплі, Присиплянець цього разу розплющив обидва ока, але вставати й гадки не мав.
— Он воно що, твої кошенята не сплять? Ну, заради кошенят я не турбуватиму себе,— тільки й мовив.
Вимовив це і захропів знову.
Присиплянець не чув, як співав вітер, як курка укладала спати своїх курчат, як повітряний змій, перелітаючи через дах, кликав сонька, як прокинулися зорі і почали грати на променях місяця, мов на ксилофоні.
Отакий ледащо був наш Присиплянець. Ледачішого від нього, мабуть, не було на світі. А казочка ще попереду…

Спав Присиплянець увесь вечір, усю ніч. Прокинувся він лише наступного дня. І не думайте, що він прокинувся сам. Його розбудило якесь лоскотання у носі. Присиплянець чхнув і злякано кліпнув очима. І ось що він побачив: біля нього, на димарі, стояв чорний чоловічок — сажотрус — і реготав. Саме він і розбудив Присипляння своєю лоскотливою мітлою.
— Овва! Кого я бачу? Сон! — здивувався сажотрус.

Присиплянець тільки чхнув у відповідь.
— Знаєш, хто у мене є вдома? Дівчинка і хлопчик-пузань,— посміхнувся сажотрус.— Вони завжди скаржаться, що я нічого не приношу. От сьогодні й принесу їм сон.
Та Присиплянець, образившись, що його збудили, лише засопів.

— Ходімо!— мовив сажотрус.— Діти чекають.
— То й нехай собі! — сказав Присиплянець — Я не піду!
— Ого! То ти такий?! — здивувався сажотрус.— А для чого ж ти тоді потрібний, коли не хочеш заколисувати дітей?
Присиплянець одвернувся. Адже ми знаємо, що він був ле да чий і неслухняний. Сажотрус також розумів це і пішов геть.

А казочка ще попереду…

Присиплянець накрився ковдрою з колисанок і притулився спиною до теплого димаря. Він хотів заснути. Та дарма! — до нього не йшов сон. Присиплянець безперестану наспівував собі найкращі колискові, заплющував міцно-міцно очі. Але сон не приходив. Присиплянець засумував.
Хоча б горобці прилетіли або прийшла кішка! Присиплянець підвівся і пішов шукати товариства.

Та горобенята солодко спали у м’якому гніздечку, поклавши дзьобики на край. Вони і вві сні хапали комарів, яких їм приносила мати. Кішка Клеопатра спала разом з кошенятами, і всі вони були схожі на клубочки пухнастих ниток. Курчатка заховали свої голівки під крила квочки. Повітряний змій куняв на липі. Це його туди посадив вітер. І зорі на небі спали і тому не грали на променях місяця, мов на ксилофоні.
Присиплянець ходив від двору до двору і думав: невже й справді немає кого заколихати?
Та ось якесь віконце кинуло білий промінь. Присиплянець підійшов ближче. І диво! У кімнаті був хлопчик, який ще не спав, а чекав на когось. Присиплянець шмигнув через шпарину у вікні і присів на краєчку дитячого ліжка.

Може, це твоє ліжко? І може, це ти той хлопчик? Може! А казочці вже кінець…