Легенда про ялину

Колись наша земля була пустельна, непривітна. Не шуміли на ній ліси, не співали птахи, не плавали в річках риби, не цвіли барвисті квіти. Володарював у світі страшний Маракара — дух мороку й смерті. Під його рукою в непроглядній безодні жили тіні, жалюгідні й безмовні. Вони прислуговували Маракарі.

А в небесному дивоколі, у краю сонця Ярила, було весело й вільно, легко й безжурно. Там лунали пісні, там жили безтурботні істоти — птахи й діти, летючі квіти й наділені мовою риби. За старшого в тім краю був сонячний син Ярових.

Якось він оглядав безмежні простори долішніх володінь і побачив жахливе царство Маракари. Засумував дуже і звернувся до батька Ярила так:

— Ясноликий батьку, чи не годилося поділитися б навіть з темною прірвою Маракари нашою радістю? Негарно радіти самому, якщо хтось на світі страждає та потерпає. Подаруємо мешканцям темного царства життя й веселощі…

— Сину мій,— зітхнув Ярило,— вже віки минули відтоді, як я посилаю в ущелину Маракари промені життя, але там мертво, жодного руху. Не приймає володар мороку зернят любові…

— Тоді я сам піду туди,— поклав собі Яровит.— Запропоную Маракарі, хай засіється його світ квітами та деревами, живими серцями  й  піснями.   Хай  тіні,  що  никають  там,   стануть  людьми.

— Що ж,— згодився Ярило,— твоя воля — священна, бо вона жадає добра. Іди, мій сину, куди кличе твоє серце.

Кинувся Яровит до моторошної безодні, а супроводжували сонячного принца друзі — квіти,  метелики,  птахи,  риби  й  діти.   Та  на краю темної ущелини перед ними постав сам Маракара, насупився, дивлячись на пришельця із світлого краю.

— З чим завітав до мене? — грізно запитав він.

Хочу подарувати твоєму краєві скарби серця,— лагідно всміхнувся Яровит.— Волію засіяти землю квітами, деревами, травами. Нехай у водах попливуть риби, у повітрі полетять птахи й метелики.

— А  ти  станеш  повелителем? — насмішкувато  запитав   Маракара.

— О ні, це мій тобі дарунок!

— Гаразд! — раптом згодився володар мороку.— Ввійди до мого царства. Живи тут. І твої супутники хай живуть. Тільки залишайся з ними доти, доки розквітне тут бодай одна квітка.

— Залишаюся! — згодився Яровит.

— Та перед тим, як зайти,— не вгавав Маракара,— залиш на брамі мого світу свої відзнаки й скарби. — Стань звичайною людиною. Тільки за цієї умови зможеш жити в моєму царстві.

— Хай буде так! —весело погодився принц.

— Тоді входьте!

Кинулися до безодні птахи й діти, риби та квіти, метелики й бджоли, трави та дерева. Увійшов у темний край і Яровит, залишивши в заклад Маракарі сонячне намисто, грізні вогняні блискавиці, самоцвітні небесні камені, що вселяли здатність передбачати, бути могутнім, пересуватись у просторі й часі. Став принц звичайною людиною.

Ожила земна безодня. Розквітли пустелі, покрилися травами й гаями, полетіли в небі птахи, засміялися діти в перших селищах, наповнилися озера, моря, ріки та океани барвистими рибами.

Зловтішно засміявся Маракара. І звелів слухняним тіням схопити Яровита і замкнути до високої вежі, оточеної звідусюд непрохідними болотами та ущелинами. Зсередини в’язницю вартували люті дракони, а ззовні — пустельна безодня, через яку шляху не було.

І став Маракара володарем над Яровитовими друзями — птахами, рибами, метеликами, квітами та людьми. І почав їх нечувано мучити, катувати, п’ючи їхні соки та кров. Побачив батько Ярило усе те, засмутився вельми. І звернулися до нього квіти й дерева, благаючи:

— Вогняний наш батьку, допоможи своєму синові Яровиту, звільни його! І тоді ми зможемо втекти від зрадливого Маракари!

— Не можу,— відповів на те Ярило.— Ви своєю волею ввійшли туди. Самі ж і повинні звільнити Яровита. Якщо я ввійду у безодню — морок настане у світлих світах, погасне життя в небесному дивоколі…
Зібралися квіти й дерева на велику раду — як звільнити Яровита?

— Я спробую,— сказала Ялина.— Вкорінюся на скелі під темницею і дотягнуся до його вікна.

Попросили квіти й дерева Вітру, щоб дихнув він над прірвою і переніс бодай кілька ялинових зернят до підніжжя похмурої вежі. Послухався Вітер.

Одне зернятко склювали чорні круки. Друге висохло від спеки. Третє впало до безодні. Четверте загубилося; між камінням. П’яте не проросло. Шосте змили бурхливі дощі. І лише сьоме вкоренилося в щілині й пустило паросточок.

Тривожно чекали квіти й дерева, хвилювалися: чи не помітять люті вартові-дракони зеленої ялинки?

За одну-однісіньку ніч виросла молода, міцненька Ялина, простягнула лапаті руки-віти до принца, прошепотіла на світанні:

— Втікай, сонячний сину! Тебе чекають твої друзі, за тобою сумує батько Ярило!

Протиснувся Яровит крізь віконце, ледве тримаючись виснаженими руками за каміння. Та гілки Ялини тримали принца над прірвою, і він неушкоджений приземлився до підніжжя вежі. А вже ліани сплели для нього міст над ущелиною. А вже птахи чекають його, щоб нести до батька, у вільне дивоколо, а вже простягає ласкаві руки-промені Ярило — Володар Життя й Радості, щоб обійняти коханого сина. І сказав Ярило:

— Славна ти будеш між рослин, добра й мудра Ялино! Дарую ж тобі нескінченну юність. Хай твоя невмируща зелена крона нагадує всім про твій подвиг.