TOU

Лелеченя

Оповідання Євгена Гуцало

Очікує все: саме повітря, пронизане лагідною втомою, хати, садки, які простягли догори вузлувате гілля. Очікує верба, що стоїть у лузі, очікують схудлі за зиму стіжки сіна попід хлівами. Очікують посиротілі чорні гнізда — на грабі, що росте на подвір’ї в дядька Мальованого; на скособоченій, підпертій стовпцями стодолі тракториста Гаркуші; на бересті біля школи; на гребені стріхи в язикатої Домки; а також на хаті, біля комина, і в них, Грипечуків.

І одного надвечір’я на далекому кутку проростає у весняній тиші чийсь високий, безпечно-радісний голос:

— Летять!

Од того крику ще нічого не зміниться, не оживе, не переродиться… Тиша ще дужче загускне — хоч край ножем… Та вже ближче раптом озвуться чи два голоси, чи три, замайорять солодким здивуванням:

— Летять! Летять!

І небо повищає. Воно стане бездонним, як людська душа, і в ньому нишпоритимуть погляди, сягатимуть далеко й глибоко.

І вже зовсім близько десь проростає сполохано-швидко, щасливо мовлене “летять!” — і ось появляється в небі малий сірий шнурок. Спершу він повзе, як гусениця по листу, та скоро видовжується, розбивається на окремі цятки, які стають грудочками, і, дивись, передня грудочка вже має крила, летить на них швидше, і та грудочка, що йде другою, також наче пірнула вперед, бо і в неї є крила. Весь ключ махає крилами, переповнюючи небо від краю до краю, лелеки курликають, сурмлять у натомлені сурми, а дітлахи, жінки, чоловіки позадирали голови, і в їхніх очах пливе по маленькому лелечиному ключеві: пливе від берега до берега по синіх, чорних, сірих, карих водах.

Пролетіли, вже не видно, а здається, що в повітрі все ще курликає щось і курликає.

Потім уже проносяться ключі — багато, густо, летять вдень, вранці, чутно смерком, ніби весь світ зіп’явся на крила, переселяється… Всі вже позвикали до пташиних перельотів, як одного разу лелека, покружлявши, опускається на той граб, що росте на подвір’ї в дядька Мальованого, потім якось непомітно такий самий повітроплавець виростає на стодолі в тракториста Гаркуші. Думають: це один лелека чи й справді уже два, як несподівано помічають біля школи третього. І село міняється. Наче й нічого не сталось, і свята нема, а на обличчі в кожного таке, ніби щось таки сталось, ніби свято. Покращало кругом, посвітлішало, та й весни наче добавилось, і люди якось одмінились: зустрічають одне одного, силкуються впізнати — і ледве впізнать.

Грипечуків син, Андрійко, вже й не сподівається, що повернуться до них лелеки, які жили на хаті минулого року. Десь у дорозі заблудились чи ж знайшли собі ліпший край і краще гніздо в тому краю. Та якось, йдучи рано до школи, зиркнув у гору й закляк: по гребені хати ходила їхня лелька й весело позиркувала навкіл. Хлопець, зрадівши, закричав до неї, а лелька й на нього весело подивилась та, пізнаючи, гойднула головою. Зашумів старий лелека, важко опустився, впиваючись пазурами в стріху. Він також упізнав Андрійка, бо хоч дивився на нього довго й прискіпливо, але без страху, як і без гніву.

І ніби змінилось Андрійкове життя. Коли поспішав куди-небудь, то, перш ніж вискочити за обійстя, надибував зором лелек на хаті; махав їм рукою, ніби запрошував із собою.

Якщо лелька літала на торфовисько чи на річку, то на гнізді залишався лелека. Він з гордості так витягував шию, що міг свобідно через комин зазирнути до хати або ж побачити, що діється за самісіньким обрієм… Коли Андрійко повертався додому пізно, то, помітивши на гребені чіткий силует лелеки, що стоїть на одній нозі, знав, що господар оберігає своє гніздо, і від того йому ставало добре й затишно.

У Грипечуків були гуси. Мати підсипала одну гуску, потім другу, а коли почала нестись третя, то підсипати її мати не захотіла. Забрала яйця й здала в районі на інкубатор. Але гуска надумалась і ще знесла одне яйце. Що з ним було робити? І викинути жалко, і в район добиватись заради одного яйця нема охоти. Батько наказав синові, щоб той відніс яйце дядькові Мальованому, який збирається оце підсипати своїх гусок…

Коли йшов дощ, то лелька ховала голову під крило або ж витягувала шию, ніби з підозрою прислухалась до шуму води. Старий лелек, заміняючи її, так пихато сидів на гнізді, що Андрійко не стримувався, щоб не усміхнутись. Бувало, що, сторожуючи, він засинав на одній нозі і, падаючи, котився по стрісі. Проте втримувався на краю. Мати, просинаючись, чула, як по стрісі важким сніпком котився сонний лелека, й бубоніла:

— О-о, знову мало шиї собі не скрутив.

Якось батько зайшов до господи і мовив:

— Уже й лелеченята є. Одненьке, правда…

Андрієві закортіло зразу ж лізти на хату й дивитись, та батько нагримав:

— Ще надивишся, як літатиме.

Лелеченя підростало, вбивалось у колодочки, крила його спочатку були схожі на слабенькі гіллячки, та скоро попушистішали. Воно, оцупкувате й головате, визирало з гнізда, ніби дивувалося, що попало так високо. Лелеки, мабуть, були дуже стурбовані тим, що лелеченя не вчиться літати. Вони щось гомоніли поміж собою, і в їхніх коротких криках чулась тривога.

— Вродилось якесь пришелепкувате,— казали сусіди.— Бо чого б це воно було як колода? Он у баби Домки давно вже літають. Вона хотіла їм навіть постинати крила, щоб були як гуси, щоб поправлялись.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Хрестоматія з літературного читання для 3 класу ”

(до підручника Савченко О. Я.)

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: