Летюча рибка

Хоп-хоп-хоп. Це летів Ворон. Побачивши його, Мама Му дуже зраділа і закричала:

– Привіт, Вороне. Як добре, що ти прилетів!

Хоп! Ворон приземлився перед Мамою Му.

— Привіт, Мамо Му, — швидко сказав Ворон. – Як справи?

— Ти знаєш, що я отримала, коли в п’ятницю була в басейні? – сказала вона.

— Ні, — коротко відповів Ворон.

— Заплющ очі, — сказала Мама Му.

– Навіщо?

– Ну, Вороне! Заплющ очі!

Ворон трохи заплющив очі.

– Будь ласка, – сказав він.

– Ні, Вороне, – сказала Мама Му. – Ти підглядаєш. Прикрий очі крилами.

— Взагалі це сьогодні в мене купа справ, — сказав Ворон. – Я не встигну… Олл-кр-райт, олл-кр-райт. Але так і бути, закриваю.

Він заплющив очі крилами. Мама Му стала рахувати.

– Раз два три!

Ворон не прибирав крил.

— Ну, дивись! – Закричала Мама Му.

Ворон глянув і побачив гарну коробочку.

– Ну і що? Проста коробка.

– Відкрий її! – сказала Мама Му. – Там щось є!

Ворон відкрив коробочку. І побачив гарний тонкий аркуш паперу.

— Ну простий папірець…

— Та витягни його! – сказала Мама Му.

Ворон розгорнув папір.

Це був диплом за досягнення у плаванні. Мама Му була дуже задоволена.

– “Золота рибка”! – сказала вона.

– Золота рибка? — спитав Ворон.

– Так, – сказала Мама Му. – Диплом! Я отримала його у басейні. За те, що можу проплисти двадцять п’ять метрів і пірнути з борту. Там де глибоко.

Ворон так і сів.

Він одвернувся. І довго мовчав.

— Там, де глибоко, — тихо повторив він і зітхнув.

— Ти не радий, що мені вручили диплом? – сказала Мама Му.

— Там, де глибоко, — сказав він знову й сумно глянув перед собою.

— Але, Вороне, — сказала вона.

Ворон сів на огорожу навпроти неї.

— Ти мені скажи, коровам видають дипломи за все, що завгодно в басейні Сандвікена? – крикнув він.

— Ти гніваєшся, Ворон?

— Я можу літати, — тихо промовив він.

Тут Мама Му зрозуміла, у чому суть.

— Але я не знаю, чи бувають дипломи для тих, хто вміє літати, — сказала вона. — От коли ти пропливеш двадцять п’ять метрів…

Ворон заткнув вуха крилами.

– Я змокну! – прокричав він. — Я не вмію плавати… Я не хочу плавати… Ворони взагалі не плавають! Мені ніколи не дадуть «Золоту рибку»!

Мама Му задумалась.

– Зачекай мене тут, – сказала вона. – Я схожу до телефонної будки і зателефоную. Я миттю, тільки не відлітай.

– Іди, – сказав Ворон. — У мене крила стали такими важкими, що я не зможу літати. Я залишусь тут.

Дзинь!

— Алло, Мамо Му, невже це ти? – Запитала Ліна.

– Алло, Ліно, – сказала Мама Му. – Мені потрібна твоя допомога.

– В чому справа? – Запитала Ліна.

— Ворон засмутився через мою «Золоту рибку». Йому сумно, бо він не може отримати такого ж диплому.

Ліна одразу все зрозуміла.

— Але він може пролетіти двадцять п’ять метрів, — сказала вона. — І зістрибнути з даху корівника.

– Що ти говориш? – сказала Мама Му.

— Я візьму свою «Золоту рибку», намалюю там крильця і ​​пофарбую золотою фарбою. Тоді вийде диплом, який ми можемо назвати «Летюча рибка».

— Чудова думка! – сказала Мама Му. — Але тоді в тебе не лишиться «Золотої рибки».

– А я отримаю ще одну, – сказала Ліна.

– Яка ти гарна!

– Я сховаю її в пакет, – сказала Ліна. – Нехай він прилетить сюди і забере пакет.

— Він дуже зрадіє! Бувай, Ліно.

— Бувай, Мамо Му.

Ворон навіть не підвів голови, коли повернулася Мама Му. Він нерухомо, з нещасним виглядом лежав на сіні.

Вона сказала, що він має полетіти до Ліни і принести сюди один пакет. Але Ворон тільки похитав головою.

— Ну, Вороне, — сказала Мама Му. — Злітай до Ліни.

Він знову похитав головою. Очі в нього були заплющені.

– Та ні, навіщо це? – сказав він.

– Ну, будь ласка, – сказала Мама Му. — У пакеті лежатиме коробочка!

– А що в ній?

— Потім сам побачиш.

— У коробках лежать лише дипломи за плавання. Не хочу. Лети сама.

– Це буде секрет, – сказала Мама Му. – Сюрприз. Для тебе.

Ворон розплющив одне око.

– Для мене? – Сказав він і злегка потягнувся. — Добре, я полечу.

Хоп-хоп-хоп. Ворон полетів. Крила його ледве ворушились. Останнє, що почула Мама Му, було важким стогоном.

Повернувся він не скоро.

Хоп-хоп-хоп. Він ніс пакунок. Летів повільно і весь час зітхав. І як же він здивувався, як долетів!

Му-у, ура-а! На пасовищі зібрались усі корови! Вони мукали і стукали копитами. Шум був жахливий. А Мама Му бігала між ними, як маленьке теля. Вона крикнула йому, коли він був ще далеко:

– Гей, Ворон! Як добре, що ти прилетів!

Ворон приземлився поряд із нею.

– В чому справа? — сказав він і дивився на корів. — Що вони тут роблять? Чому тупотять?

— Вони тобі аплодують, Вороне! – сказала Мама Му.

– Мені? – здивувався Ворон і відвернувся. – Я полечу додому.

— Полетиш-полетиш, але не додому, — сказала Мама Му. — Ти полетиш, щоби завоювати диплом. Ворон!

Ворон нахилив голову і почав дивитись в землю. Це він передражнив Маму Му.

— Ти полетиш, щоб завоювати диплом. Ворон», – повторив він. Потім закричав:

– Ти знаєш, що я не вмію плавати!

— Але ти вмієш літати! – сказала Мама Му, дуже задоволена собою. — Ти отримаєш диплом за вміння літати. Я скликала всіх корів. Вони подивляться, як ти можеш літати.

Ворон уп’явся поглядом у Маму Му.

— Чи можу я літати? — здивовано спитав він. — Літати?

– І за це отримаєш диплом, – сказала Мама Му.

– Є й такий? — спитав він.

– Так! – сказала Мама Му. — Він називається «Летюча рибка». Але його треба заслужити.

Ворон знову нахилив голову й втупвся у землю.

— Його треба заслужити, — тихо повторив він і зітхнув. – Я все зрозумів.

— Тобі треба пролетіти двадцять п’ять метрів і зістрибнути з даху корівника.

Ворон не повірив своїм вухам. Він глянув на Маму Му.

– Що, що? — спитав він. — І я отримаю «Летючу рибку»?

– Так, – сказала Мама Му.

Ворон випростався:

– Справжній диплом?

– Так, – сказала Мама Му.

Ворон випнув груди:

– Золотий?

– Так, – сказала Мама Му. – Золотий.

Ворон став навшпиньки і глянув на всіх корів, які мукали і тупотіли ногами.

— І всі ці корови прийшли сюди лише для того, щоб подивитися, як я літаю?

– Му-у, ура-а! — корови мукали і тупотіли. Пістрявка навіть свиснула.

Тепер Ворон був готовий на все. Він піднявся на камінь, щоб усі його бачили.

— Пані та… е-е… пані! – Закричав він. Він підніс крила до дзьоба і зобразив звук фанфари.

– ТАТТА-РАТТ, ТАТТА-ТАА. Зараз ви побачите, як я літаю! ТАТТА-РАТТ, ТАТТА-ТОВ. Готові?

– Му-у! Му-у! Му-у! – прокричали корови. І Ворон здійнявся у повітря.

Він літав над пасовищем на величезній висоті. Вітер шумів у нього у вухах. А корови стояли знизу і витягали шиї.

— Зараз вони побачать, чого ніколи у своєму житті не бачили! — вигукнув Ворон сам собі. – Покажи себе, Вороне! Пролетів десять метрів. Пролетів двадцять, тридцять сорок метрів. Як легко! Пролетів п’ятдесят. Шістдесят. А тепер сімдесят та вісімдесят! Це дрібниці! А це ви бачили! — Він зупинився у повітрі. — Повертаюсь на спину. Це мені раз плюнути!

Ворон справді лежав на спині. Підклав крила під голову і спокійно лежав на повітрі, витягнувши ноги.

– Тепер ось так! – Сказав він і відновив політ. — Зараз приземлюсь на дах корівника. Раз!

Корови стояли на пасовищі і з подивом дивилися на Ворона. Вони знали, що йому треба було зістрибнути з даху, і нічого більше. Він одразу отримав би свій диплом!

— Чи готові? – крикнув Ворон. – Тепер дивіться!

Він склав крила. І пірнув! Як сіра стріла мчав він до землі.

– Е-ге-гей! – кричав він. – Зараз! Зараз! Зараз я отримаю диплом! Але я стрибаю не заради нього. Ні ні ні. Ось дивіться. – Він знову злетів. Вище, вище, ще вище! Корови його ледве бачили.

— Чудово, Вороне, чудово! – кричав він. – Дивіться, як я полечу вниз!

І сіра стріла кинулася вниз із шаленою швидкістю! Нижче, нижче, ще нижче! Прямо до корів. Вони навіть присіли і заплющили очі, злякавшись, що їм на голови звалиться Ворон. Він пролетів так близько, що коров’ячі чубчики розпушилися від вітру.

– Е-ге-гей! – Закричав він.

Потім перекинувся в повітрі.

— Ось цього ви від мене не чекали? – крикнув він коровам. – А зараз! Зараз я полечу задом наперед!

Це був чудовий трюк. Він загальмував у повітрі! І ось…

– Е-ге-гей! – кричав він.

Він не чув схвалення корів. Але все-таки вклонився їм на знак подяки. Потім він полетів на одному крилі. І після всього цього приземлився просто серед корів, як ні в чому не бувало.

Сяяло сонце, співали пташки. Ворон височив на камені. А корови стояли двома шеренгами та ляскали копитами. Мама Му вийшла до центру. Вона вийняла диплом «Летюча рибка».

«Рибка» так і сяяла золотом на сонці. Мама Му зупинилася перед Вороном, відкашлялася і сказала:

— А тепер дозвольте мені вручити Ворону диплом «Летюча рибка»!

Вона імітувала фанфари ТАТТА-РА, ТАТТА-ТАА.

І Ворон отримав диплом.

– Му-у, ура-а! Му-у, ура!

Усі корови ляскали копитами і мукали щосили. Пістрявка свиснула.

— Отак, — сказав Ворон. — А тепер заспокойтесь. Звісно, ​​це було добре. Але досить. Звичайний невеликий політ.

Незабаром корови пішли. На пасовищі залишилися Мама Му та Ворон.

Ворон розглядав свою «Летючу рибку».

— Ніколи раніше я не мав нічого подібного, — сказав він.

— Корови вважають, що ти був чудовий, — сказала Мама Му.

Ворон глянув їм услід.

– Так, я ворон хоч куди, – сказав він.

— Слухай, — сказала Мама Му. — Добре, що ти отримав цей диплом. А ось я завтра знову піду до басейну.

– Як завтра? – сказав Ворон. — Хіба не у п’ятницю?

— Завтра буде п’ятниця.

— Ні, Мамо Му, — сказав Ворон. – Сьогодні понеділок. А завтра вівторок.

– Ні, – сказала Мама Му. – Завтра п’ятниця. Так сказала Ліна.

— Але ж вона це сказала в четвер? – сказав Ворон.

– Звісно. “Завтра п’ятниця”, так вона сказала.

— Ти не розумієш, як лічать дні тижня! – сказав Ворон. – Не завжди завтра означає п’ятниця.

– Як це не завжди? – сказала вона.

— Я поясню, як треба рахувати дні тижня, — сказав він.

– Поясниш? – сказала Мама Му. – Дуже добре Вороне.

— Сьогодні вівторок буде завтра, — сказав Ворон. — А завтра середа буде завтра. А в середу…

— Знаєш що, Вороне, — сказала Мама Му. – Я нічого не розумію.

– Саме так! – сказав Ворон. — Це я й завжди кажу . Корови нічого ніколи не розуміють. А сьогодні я поспішаю. Мені час додому! Бувай!

Хоп-хоп-хоп. І Ворон полетів з шаленою швидкістю.

— Бувай, Вороне, — сказала Мама Му. Але він нічого не чув, він був уже далеко у своєму Воронячому лісі.

Мама Му зітхнула і почала жувати травинки.

— Але, принаймні, він зрадів «Летючій рибці», — сказала вона. – Я це помітила.