Лев і бик

Гуляв собі якось зеленою левадою бик. За
левадою починався густий, темний ліс, що
широко розкинувся довкола й губився далеко
в горах. В лісі водилося багато всякого
звіра, і був там лев, лютий, підступний,
якого боялося все живе.

І треба ж було вийти левові на узлісся
саме тоді, коли бик, не думаючи про
небезпеку, спокійно скуб травицю.

– Оце так бик! – захоплено вигукнув лев.-
Такого здоровенного й гладкого я ще не
бачив. Добра була б пожива! Жаль тільки, що в
нього такі страшні роги, а я охляв за ці дні
з голоду. Хтозна, чи й подужаю такого бицюру.
А залишати шкода… Треба щось придумати.

Спинився лев і став міркувати, як скрутити
бикові в’язи. Думав, думав та й каже:

– Ану ж заманю його до свого лігва, а там
уже моя взяла. Кинусь на нього й роздеру.

Не гаючи часу, подався до бика.

– День добрий, биче!

– День добрий! – насторожено відповів той.
[94]

– Побачив я тебе й зрадів: великий ти і
дужий. Тільки ти й можеш бути мені другом. Що
ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в
лісі, і обом нам буде добре.

Бикові сподобалося, що лев хоче
товаришувати з ним. Адже він царського роду,
і для кожного звіра велика честь мати
такого друга. До того лев теж молодий та
дужий, тож їм не страшні будуть ніякі вороги.

– Був би щасливий з такого товариства,-
відказав бик.- Мені теж обридла самота.

– О, тоді треба відсвяткувати цю подію! –
вигукнув лев.- Саме сьогодні мені принесли
вівцю,і я збирався зробити печеню. Може, й ти
прийдеш на обід?

– Неодмінно прийду.

– Ну, то я жду тебе опівдні біля свого лігва.
Знаєш, де воно?

– Ні, не знаю.

– Пам’ятаєш дуплисте дерево біля джерела?

– Атож.

– А трохи далі за кущами є печера. Там я на
тебе й чекатиму.

– Згода,- сказав бик.

Лев почвалав до лігва, а бик зостався на [95]
леваді. Коли сонце підбилося вище, пішов у
ліс і незабаром дістався до дуплистого
дерева. Лев уже чекав на нього, і невдовзі
вони ввійшли до печери. Бик оглядівся.
Печера була простора й висока.

– Гарно тут,- промовив бик.

Під величезними казанами й довжелезними
рожнами горів вогонь. Але вівці ніде не
видко. Бик затремтів.

– Вибачай, друже, але я прийшов сказати, що
не зможу сьогодні обідати з тобою.

– Чому? – здивувався лев.

– Забув, що треба негайно зробити одну
роботу. Мені час йти.

Лев насупився.

– Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже
підеш.

– Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще
буде нагода потрапезувати разом. А зараз
мушу йти.

Лев розгнівався.

– Слухай, друже, не віриться мені, що ти
маєш таку нагальну справу. Скажи по щирості:
чому не хочеш зі мною обідати? Що тобі не до
вподоби? Хіба я не запросив тебе в гості? Не
любо зустрів? Чому ж ти тікаєш? [96]

Бик став навпроти лева й відповів
спокійно:

– Кажу тобі ще раз, друже,- я таки піду.

Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а
на бика.

І бик хутенько подався геть. Діставшися
левади, знову припав до трави, думаючи:

«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж
приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш.
Добре, що я повівся так з левом. Тепер таких
друзів здалеку пізнаватиму».