Лев і ведмідь

Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи.
Вже два дні ріски в роті не мав. На третій
день зустрів ведмедя.

– Добрий день, друже, куди простуєш?

– Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,-
шукаю чогось попоїсти, та нічого немає;
такий я голодний, аж живіт до спини прилип.
[14]

– І я голодний,- відказує лев.

– То, може, разом пошукаємо харчу?

– Разом то й разом,- згодився лев.- Що
знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?

– Гаразд, леве.

І подались вони вдвох шукати поживи в
темних лісових хащах. Незабаром надибали
мале козеня, що лежало мертве під деревом.
Певне, якийсь мисливець підстрелив і не
знайшов.

Лев кинувся до козеняти.

– Моє! Я перший угледів!

– Ні, я перший! – заволав ведмідь і собі
побіг до козеняти.

Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до
себе!

– Пусти! – рикав лев.

– Ні,, ти пусти! – ревів ведмідь.

– Начувайся, це тобі так не минеться! –
гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.

– Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся!
– відповів ведмідь.- Кажу по-доброму –
відпусти, це моя здобич.

– Щоб я та відступився?

Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся
на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й
собі [16] розлютився. І почався жорстокий
двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не
боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися,
качались, несамовито ревли, а біль і шал
тільки додавали їм снаги.

– На лихо собі зустрів я тебе! – прогарчав
лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!

– Так мені й треба, здумав водитися з таким!
– бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава
про тебе ходить! Хто про тебе добре слово
коли сказав?!

– Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!

Кидалися один на одного звірі, заганяли
пазури один одному в тіло. Люто ревли,
гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та
зрештою знесилились: гули їм з болю голови,
кривавились тіла. Знеможені до краю,
попадали на землю; несила було й
ворухнутися. Лежали так довго, і кожному
здавалося, що настала остання його хвилина.

На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона
сховалась за деревом і стала стежити, чим же
скінчиться герць. Побачивши, що вороги
попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не
ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила
козеня18 – і тільки її й бачили. А доганяти
левові й ведмедеві незмога – ледве дишуть.

– Не так мене діймає біль та слабість,- каже
лев,- як те, що стільки мучився, а
скористалася з того лисиця.

– І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми
стільки натерпілися, а здобич дісталася
лисиці. Отож треба було таки поділитися
козеням. Були б наїлися та й подужчали.