TOU

Лідер

Оповідання Леоніда Смілянського

Перший підбіг до голуба Степанко. Він обережно взяв закривавленого птаха в долоні і відчув, як тіпалося в нього серце, а очі то заплющувались, то знову розкривалися. Він
не пробував вирватися з рук чи навіть поворухнутись.
— Дивись, дивись! — вигукнув один з хлопчаків, показуючи на дзьобик птаха.

Справді, частина верхньої половини дзьоба була відламана і ввесь дзьоб закривавився. Тепер уже не було надії, що птах житиме. Підійшов луговий сторож з рушницею, узяв голуба з рук Степанка, оглянув з усіх боків, легенько смикнув за дзьоб.

— Шкода, — промовив він. — Добрячої породи. Одеський вертун…

Степанко з надією дивився в очі сторожеві:

— Житиме, дядю?

Сторож похитав головою:

— Якби мав чим їсти…

Старий поклав голуба Степанкові на долоні і пішов, не обертаючись, лугом.

— Житиме! — вигукнув услід йому Степанко. — Я годуватиму…

І всі хлопчики швидко побігли додому.

Батькові Степанко розповів, як вони бігли в лузі з купання додому і побачили невисоко вгорі голуба і як із-за верб раптом вихопився шуліка і схопив голуба в кігті. Вони бачили, як
безпорадно пручався в пазурах хижака червоний красень і як луговий сторож стріляв у шуліку, але не влучив, і той, наляканий пострілом, упустив голуба, який упав на покоси.
Батько оглянув пораненого птаха і сказав:

— Без їжі довго не протягне. Та й бач, який зранений увесь.

Щоб трохи заспокоїти сина, мати взяла в нього голуба й обережно змила кров. Степанко розкрив птахові дзьоба і спробував увілляти в горло краплину води. Вода лилася на
підлогу, та хлопцеві здавалося, що голуб проковтнув одну малесеньку, як сльоза, краплинку. Тепер хтось із хлопчиків тримав птаха, другий силоміць розкривав йому дзьоба, а
Чубарик лив у горло майже неживому птахові ложку за ложкою холодну воду. Все-таки вода лилася на підлогу. Та раптом усі побачили, що голуб почав спрагло ковтати живлющу
вологу. Тепер це вже добре було помітно.

Але й після того голуб безпорадно лежав на боці, розчепіривши крило, ніби вкривався ним. Діти намостили птахові м’яку постіль з вати у старій картонній коробці з-під
взуття і поставили біля Чубарикового ліжка. Коли вони пішли, Степанко сів біля коробки долі і тривожно стежив за диханням птаха. Очі в голуба були заплющені, боки то
здіймалися, то западали. На зламаному дзьобі закипіла кров.

Степанко дмухав на голуба і знаходив під пір’ям сліди кігтів. Тоді він розшукав пляшечку з зеленкою і помастив ранки. Голуб увесь вкрився зеленими плямами. Та важливо
було те, що він жив, хоч і здавалося хвилинами, що помирає.

Батько давно пішов на роботу. Мати поралася на городі біля хати. А Чубарик усе сидів над птахом, не в силі покинути його самого. У комірчині він знайшов глечик з пшоном.
Але як не пробував покласти в дзьоб голубові бодай кілька зернят, той стріпував головою, зернятка розлітались.

До вечора він ще тричі напував птаха холодною водою. Раз у раз до хати заходила мати:

— Не морочся з ним, синку, однаково не житиме. Батько теж це каже. А він знає…

Степанко не кидав голуба. Пізно ввечері мати насилу примусила його лягти. Довго не міг заснути Степанко. Усе прислухався, чи не поворухнеться його голуб. Та не почув нічого. А рано-вранці, лише прокинувся, відразу скочив до коробки. Голуб лежав, як і вчора, на боці, розчепіривши одне крило. Тільки очі були розплющені, і він сполохано дивився
на хлопця.

— Живий! — закричав гучно Степанко. — Живий!..

Він вибіг з хати до матері. Помчав до неї навпростець по грядках. Мати підгортала картоплю.

— Тепер житиме! Житиме! — гукав до матері ще здаля.

Мати кинула сапу і пригорнула Степанка до себе.

— Ах ти ж мій Чубарику невезучий!.. Пробуй ще годувати — може, їстиме.

Степанко знову помчав до хати. Та все ж таки нагодувати птаха не щастило. Голуб рвучко смикав головою, і зернятка пшона розлітались по підлозі. Зате воду, яку лив йому у
дзьоб Степанко з чайної ложки, голуб ковтав охоче, підіймаючи щоразу голову. І раптом хлопчик побачив, як одна краплина води, що впала на купку пшона, втягла в себе кілька
зернят. Утворилася зовсім малесенька грудочка з пшоняних зерен. Вона була завбільшки як горошинка. Цю грудочку Степанко поклав голубові на нижню половинку дзьоба. Але
той не зміг захопити зернята зламаною верхньою половинкою.

Тоді Чубарик силоміць розкрив птахові дзьоб і засунув грудочку пшона глибше. Птах не ворухнувся і не ковтав зернят. Тоді Степанко вилив у дзьоб ложечку води. І птах зовсім
несподівано підняв угору дзьоб, витягнув шийку й проковтнув і воду, і зернята. Чубарик заверещав з радості і аж підстрибнув на місці. Потім повторив усе ще раз. Голуб проковтнув знову. Ще раз, і ще, і ще…

Навідалися Степанкові приятелі, і він при них годував голуба, аж поки той перестав ковтати: мабуть, наївся або ж просто втомився. Чубарик показав матері, як він годує.
Здається, мати зраділа теж. Коли прийшов батько в обідню перерву, показали і йому.

— Житиме? — спитав Степанко.

Батько подумав.

— Навряд, — відповів він. — Зачахне від такої годівлі.

— А я його годуватиму більше. От побачите! — хвилювався Степанко.

— Годуй, буде видно…
Мабуть, батько не вірив, що птахові й Степанкові пощастить. І з того дня Чубарик старанно годував свого голуба. Той незабаром звик до свого рятівника і вже не лякався, коли хлопчик брав його в руки. Минуло багато днів. Минало літо. У сараї, під самим дахом, Чубарик прибив до стіни старий ящик, намостив туди соломи. І голуб там жив.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Додаток до журналу

“Барвінок”

№ 1 за 2000 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: