Лілія

Саксе Анна Оттівна

Тут уже не могли допомогти ні сльози, ні голосіння. Жак мав вирушити на війну в чужі далекі краї, а свою наречену Лілію залишити у Франції. На прощання Жак вийняв зі своїх грудей серце і простягнув його Лілії зі словами:

— Воїн має бути безсердечним, серце може заважати мені. Бережи його, до поки я не повернуся.

Лілія сховала серце Жака в срібну скриньку і почала чекати на повернення коханого.

Повільно тече час для того, хто чекає. День тягнувся, як рік, а рік здавався вічністю. Що б Лілія не робила, куди б не йшла, її погляд завжди був звернений у той бік, куди пішов Жак. Вона втратила рахунок днями, а роки вона й не рахувала. І як обурилася вона, коли батько одного разу заговорив із нею:

— Доню, минуло десять років, як твій наречений пішов на війну; чи він взагалі повернеться? Настав час подумати тобі про іншого чоловіка.

— Батьку, як ти можеш так казати! – Вигукнула вона. — Жак залишив мені своє серце, і поки воно в мене, я Жака не забуду.

Батько, зітхнувши, похитав головою. Не дожити йому до того дня, коли його замінять на важкій роботі, не няньчити йому онуків.

Минуло ще десять років, закінчилася війна, вояки почали повертатися додому — хтось підстрибуючи на милицях, хтось із порожнім рукавом. Лілія чекала на Жака, розпитувала всіх про нього: ні слуху ні духу.

— Мабуть, покохав іншу і залишився в чужому краю, — сказала якось сестра Лілії, але Лілія цьому не повірила.

— Як він може покохати іншу, якщо його серце в мене? Без серця любити не можна!

Скінчилася війна, але безсердечний Жак, котрий усі ці роки вбивав і грабував, не побажав тепер жити інакше. Він став ватажком розбійників, що грабували в чужих краях. Жак забирав на дорогах у подорожніх золото і розтринькував його в шинках.

Коли один із бандитів, старий П’єр, захворів, Жак прогнав його. Вирішивши помститися ватажку, П’єр попрямував у його рідне селище, щоб розповісти родичам і знайомим Жака, яким підлим ремеслом той зайнявся.

П’єр йшов довго, років десять, доки прийшов у Францію і знайшов селище Жака. І перша, кого він зустрів, була сива жінка з застиглим очікуючим поглядом.

— Ти знаєш Жака? – спитав П’єр.

— Боже, про що ти мене питаєш?! – Вигукнула жінка. — Жака, мого коханого, мого ненаглядного, як мені не знати? Швидше кажи, що з ним, де він!

Старий П’єр бачив, як очі жінки затепліли надією, і зрозумів: вона любить свого Жака так само палко, як у молодості. І не міг відкрити їй страшну правду.

— Отже, ти наречена Жака! – вигукнув П’єр.

— Так, я – Лілія, ми заручені з ним, – підтвердила стара.

— У мене сумна звістка для тебе. — П’єр опустив очі. — Жак упав у бою як герой. А як він тебе кохав! Вмираючи, він усе повторював твоє ім’я Лілія.

«Мій Жак помер і похований, — думала Лілія, — але як він лежить у землі без серця. Я маю знайти його могилу, повернути Жаку його добре, любляче серце».

Взявши срібну скриньку, Лілія рушила у важку дорогу, в чужі далекі краї. Вона вже втратила рахунок днями та роками, але все розпитувала людей про дорогу.

Люди застерігали її, щоб не ходила далі одна, бо в пустелі мандрівників грабують люті розбійники, але Лілію не можна було відговорити.

На повороті дороги на Лілію напали бородаті розбійники і відібрали у неї срібну скриньку з її скарбом. Вона благала, плакала, говорила їм про своє нещасливе кохання і про нескінченну вірність Жакові, але це не зворушило лиходіїв. Вони віднесли скриньку своєму ватажку і, сміючись, розповіли, що якась стара баба, що вижила з розуму, шукає могилу нареченого, щоб віддати йому серце, яке він ніби залишив їй у заставу, йдучи на війну.

Невиразно здогадуючись про щось, ватажок розбійників відчинив скриньку і побачив власне серце, без якого він жив всі ці довгі роки. І дивно – серце звернулося до свого колишнього власника людським голосом:

— Будь людиною і не показуйся Лілії таким, яким ти є. Нехай вона думає, що ти помер і збереже про тебе світлу пам’ять.

Жак зачинив скриньку, наказавши розбійникам повернути старенькій і показати їй зелений пагорб, на якому він, Жак, нібито похований. Але розлючені розбійники по дорозі вирішили, що їх ватажок на старості здурів, і домовилися залишити срібну скриньку собі. Але могилу вони Лілії показали — хіба мало було навкруги насипаних вітром пагорбів.

Бідолашна Лілія, вона, все ще любила Жака, такого, яким він був у молодості, і не могла залишити його без серця. Вона вирвала з грудей своє серце і закопала на пагорбі, де, як вона думала, лежав Жак.

З її серця виросла квітка, яку досі називають Лілією. Символ , цноти, вірності та шляхетності.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки о цветах ”
Анна Саксе
Видавництво: “Текст“
2020 р.

1 Коментар
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: