Лінива дівчинка

Колись дуже давно жили бабуся і внучка. Бабуся стала такою старою, що вже не могла працювати. А внучка була дуже лінива. 3 кожним роком бабуся ставала все старішою і кволішою. От дожила вона до весни та й думає: «Пити-їсти треба, люди он уже сіють, треба і нам щось посіяти». Каже бабуся про це внучці.

— Не треба, бабуню,— відповідає їй внучка.— Ти вже стара, до осені помреш, а там, дивись, трапиться добра людина та й візьме мене в свою сім’ю. Нащо нам хліб?

Так вони нічого і не посіяли.

Настала осінь. Люди зібрали з поля хліб. Баба не вмерла, а внучку ніхто не взяв до себе на виховання. Стали вони голодувати.

Зайшла якось до них сусідка, побачила, що бабі з онукою зовсім нема чого їсти, і сказала:

— Прийшли б та взяли у мене трохи проса…

Пішла сусідка. Бабуся й каже онуці:

— Сходи, внуко, принеси проса!

А внучка відповідає:

— Чи треба, бабусю? Може, просо у неї погане…

Всю зиму голодували бабуся з внучкою і ледве не померли, А тільки-но почалась весна — онука вийшла на роботу в поле,

— Навіщо працювати? — сміялися з неї сусіди.— Бабуся твоя вже стара, недовго їй жити. А тебе хтось візьме на виховання. Нащо вам хліб?

— Е ні,— відповідала онука.— Я тепер все зрозуміла. Недарма старі люди кажуть: якщо збираєшся на літнє кочування, спершу засій поле.