Лісова казка

На смереці нікого не треба будити
Сонечко вигулькнуло з-за Високої гори, примружило спочатку одне око, потім друге й вигукнуло:

— Доброго ранку! Доброго веселого ранку!

Густий ліс тихо зашумів у відповідь:

— Доброго ранку, сонечко! Доброго тобі ранку!

І вклонилися сонечку високі смереки, вклонилися ялини, розлогі дуби, буки і граби.

Так почався новий день у Зеленій долині. Власне, цей день почався так само, як починалися всі інші сонячні дні.

Сонечко підбивалося все вище та вище, і його золоті промінці лоскотно торкались нових і нових лісових мешканців. У кроні старого дуба воно полоскотало сойку Плетуху: ходи, мовляв, Плетухо, пороздивляйся навколо, що нового; тобі першій слід скрізь і всюди побувати! Полоскотало воно білочку, яка була, мабуть, дуже голодна, бо вже лущила смерекові шишки, дістаючи з них смачні зернятка. Полоскотало багато пташок, які ще спали у своїх гніздечках,— і перлинну кедрівку, і жовту вивільгу, і сорокопуда, і золотоголового королика, хоч, власне, до короликового гніздечка зазирнути було нелегко. Тільки співака соловейка не треба було лоскотати, бо він уже сам вітав сонечко своїм радісним тьохканням.

— Дякую тобі, соловейку, за пісеньку,— сказало сонечко співуну й попестило його по сіро-коричневій спинці. А соловейко іще дужче затьохкав своє цік-цік-тьох, цік-цік-тьох.

Сонечко затрималося на хвилю над вершечком стрункої смереки.

Авжеж, і тут не треба нікого будити!

Вершечок цієї смереки був незвичайний. Давно-давно, коли смерека була ще зовсім мала, хтось зламав її верхівку.

І на тому місці виросли аж три гілки, які нестримно тяглися вгору, утворюючи щось схоже на сідловинку. В тій сідловині звила собі гніздо сім’я дроздів. Звила із гнучких прутиків, корінців, моху та лишайника. Своє гніздечко дрозди заслали сухою травицею. А потім мама Гнідоочка знесла четверо яєчок.

Та сьогодні сонечко даремне шукало в гнізді ті яєчка. Тато Гнідохвіст і мама Гнідоочка кружляли понад верховіттям дерев, а в гнізді, у смерековій сідловинці, роззявляли дзьобики четверо пташенят.

— Доброго ранку, голопупики,— сказало сонечко і погладило їх найтеплішим промінчиком.

Та голопупики ні пари з вуст, вони ще не знали, що на привітання треба ввічливо відповідати. Натомість вони безпе­рервно розтуляли і стуляли дзьобики і кричали:

— Ми голодні! Хочемо їсти, хочемо ї-ї-їсти!

Аж ось із великою мухою з’явився тато Гнідохвіст. Він поділив муху між двома дроздами. Але півмухи — то не тільки собаці, а й дрозденятку ніщо. Ковтнули поживу і знов зарепетували:

— Хочемо їсти, хочемо їсти!

Аж ось мама Гнідоочка принесла вусатого коника. Та пташенятам і цього виявилось мало, бо із смерекової сідловинки весь час долинало:

— Ми голодні-і-і! Хочемо ї-ї-їсти!

Сонечко щиро засміялося. Якби воно саме могло ловити комах, то з радістю допомогло б старим дроздам хутчіш нагодувати їхніх діток. А так чим тут зарадиш?!

Постоявши ще якусь хвилю та надивившись на гніздо дроздів, сонечко раптом схаменулося і подалось далі.

Під порослою мохом скелею прокинувся клубочок.
Трохи нижче від смереки з сідловинкою стояла вкрита мохом скеля. Велика, прадавня, вона стояла тут ще задовго до того, як велетенські дерева, що затінюють її, проросли з насіння; вона була тут, можливо, навіть раніше, ніж приблукав сюди цей дзюркотливий струмочок між лопухів та бузини.

І під цією скелею того ранку теж щось прокинулось. То був невеличкий клубочок. Але клубочок прокинувся не від теплого сонячного проміння, бо сонячне проміння ніколи не пробивається до підніжжя скелі. Розбудив його голод.

Над нерухомим клубочком одразу підвелася видовжена голівка з холодними очицями. На якусь мить голівка непорушно застигла, а потім з пащі вихопився розщеплений язичок. Тонесенький, як дві гострі голки.

Голівка почала розгойдуватися туди-сюди, туди-сюди — і клубочок поволі розмотався. Ще трохи, і він перетворився на змію. Досить-таки величеньку змію з головою і хвостом і з темною кривулястою лінією на коричневому тілі. Так з невинного клубочка розмоталася гадюка Кривуля. Та така зла й голодна, що аж кола пливли їй перед лихими очима. Минуло вже кілька днів відтоді, як-вона, вполювавши зелену жабу, задоволена і сита заповзла під порослу мохом скелю. Спала, спала, аж поки не зголодніла. А тепер гайда швидше з-під скелі, треба зігрітися трохи на сонечку та й шукати зубам якоїсь роботи. О, зуби гадюки Кривулі — то гроза цілого лісу! Варто їм у когось уп’ястися, як тут йому й край.

Кривуля поволі виповзла з-під скелі. Вилізла по ній нагору і одразу віднайшла місцину, куди крізь віття дерев добивалося сонечко. Ох, як тут чудово! Разом із теплом у неї мовби вливалася сила. А що сильнішою вона себе ночувала, то дужче їй хотілося їсти. Ще хвилинку погріється — і на полювання!

І справді, вона ще хвилину потягувалася своїм довгим тілом на оксамитовому мохові, ще хвилину вбирала у себе тепло, а потім прудко зіслизнула із скелі.

Куди податися?

Гадюка поплазувала схилом до малої галявинки. Тут вона звичайно блукає, пасеться.

Та на галявині й переляканої мухи не було. Принаймні Кривулі за високою травою та папороттю нічого не видно. Довелося видертись на пень, щоб краще роздивитися довкола. Тут її й угледіла сойка Плетуха, що саме в цей час пролітала над галявиною.

Кривуля хутенько згорнулася в нерухомий клубочок.

Та було вже пізно. Бо Плетуха, хоч і краєчком ока, а таки помітила її. Годі шукати в лісі чогось такого, що б ото вона, стара сойка, та не помітила. Її ніхто не обдурить! Вона ще дужче затріпотіла крильми і верескливо закричала:

— Кривуля! Криву-у-у-ля вилізла з-під скелі! А як вона схудла!..

Усі в лісі добре знали, що це означає.

Що то пищить на ялині?
Стрекотання сойки неабияк розізлило гадюку. Коли могла, так і вп’ялася б у неї гострими зубами! Та де вже тепер та Плетуха! Тільки вітер доносить на галявину уривки її стрекоту:

— Кривуля… з-під скелі… схудла!

Потім і того не стало чути. Біля Кривулі запала тиша. І соловейко перестав співати, і білочка Рудька припинила вилущувати зернятка з шишки. Усе живе в лісі причаїлося, всі очі уважно роздивлялися довкола. І в цій тиші почулося, як сердито зашуміла гора. Бо гора завжди сердиться, коли поблизу неї щось негаразд.

Кривуля згорнулася в тісний клубок і розлючено зашипіла:

— Капоссссна сссойка, тепер усссі поховаютьсссся!

І справді, коли Кривуля, виждавши тривалий час, посунула далі, усе навколо неначе вимерло. Всі миші поховалися по норах, усі жабки повтікали якнайдалі; все, що мало крила, порозліталося. А Кривуля мало не умлівала з голоду. Звивистими рухами плазувала схилом, розлючено била хвостом і безперервно кляла Плетуху. Час від часу спинялася, переставала шипіти і високо задирала голову. Прислухалась, чи не шусне щось поруч, придивлялася до найменших рухів. Та ніщо не шурхотіло, ніщо не рухалося, шуміли тільки високо дерева,— Кривуля давно вже поминула галявину і повзла серед лісу.

Та раптом щось шурхнуло, ба навіть просто гупнуло. Зовсім близько від Кривулі на землю впала смерекова шишка. Впала, підскочила і залишилась лежати. Кривуля миттю згорнулася в клубок і насторожено завмерла. Переконавшися, що навколо спокійно, вона підповзла до шишки. Та хай йому грець! Шишка впала не сама, бо багато лусочок з неї висмикнуто, а зернятка повиколупувані! Це означає, що шишку хтось жбурнув униз, та ще й, може, у неї цілив! Глянула вгору — і справді! Між гілок видніє якась руда пляма. Нараз вона зникла, а потім гон-гоп—і вже на гілці сусідньої смереки.
Білка Рудька!
Ще й зуби шкірить, хитрюща!
Кривуля зашипіла іще лютіше, сердито вилаяла Рудьку і поповзла далі.
А яка ж була злюща, яка голоднюща!
Голод не давав Кривулі зупинитися ні на хвилину, гнав далі й далі. Вона мусить на щось натрапити, щось вполювати!

Мусить, мусить!..

— Хоччча б мишшшку, хоччча б жабку! — шипіла вона, плазуючи по глиці.

Раптом гадюка знову щось почула!

Завмерла, прислухалась.

Справді, угорі серед гілля лунають голоси. Тоненькі, пискляві!

Та на якій же це смереці? І що це може так тонесенько пищати? Пташенятка?

Так, ніщо інше! Там, мабуть, гніздо, а в ньому— пташенятка! Лише вони можуть так голосно пищати, лише їх не наполохала сойка Плетуха, бо вони й гадки не мають, хто така Кривуля!

У Кривулі затремтів язик. То — м’ясце, м’якесеньке м’ясце! А може, їх там кілька, може, навіть п’ятеро!

Але на якій смереці вони пищать?

На тій, що скраю, чи на тій, що посередині, чи може, На найближчій?

Ну, та дарма, спочатку вона вилізе на крайню и роздивиться. Пташенята ж злетіти не можуть, від неї їм все одно не втекти.

— Пищщщіть, пищщщіть, недовго вже вам залишшши-лось,— зашипіла гадюка і нетерпляче поповзла до крайньої смереки. Вона почала здиратися вгору по грубому, шорсткому стовбуру. Але робила це тихо, щоб не помітили старі птахи!

Цитьте діти!
Та дрозд із дроздихою були насторожі. Тато Гнідохвіст і мама Гнідоочка почули сойчину тривожну звістку про Кривулю з-під порослої мохом скелі. Гнідохвіст порадив Гнідоочці не полишати гнізда і сказав, що сам ловитиме комах. Та Гнідоочка знала, що самому йому доведеться ловити жуків та мух цілісінький день. Тому як могла, заспокоїла Гнідохвоста. Гніздо у них, мовляв, високо, добре замасковане, та й чого б Кривулі дертися вгору? Така знайде собі вдосталь поживи й на землі. Тато Гнідохвіст заспокоївся, бо й справді, ще не було того, щоб Кривуля так високо лізла за здобиччю. Та все ж він сказав:

— Я таки триматимусь поближче до дітей.

Тож мама Гнідоочка літала високо-високо, аж до хмар, а тато Гнідохвіст кружляв поблизу смереки з сідловинкою. Тут йому рідко попадала здобич, але ночував він себе набагато спокійніше.

Аби тільки дітвора не галасувала!

— Ви ще голодні? — спитав він дрозденят, поділивши їм начетверо товстого нічного метелика.

— Щееее, щееее! Ми ще голо-о-одні! — горланили дрозденята, але вже не так невситимо. Коли б ще разів двічі пощастило на добрий улов, то вони б наїлися та й позасинали. Тоді вже батько й мати спокійно й собі щось вполюють. Власне, Гнідоочка сяде на гніздо, щоб малятам було тепло, а Гнідохвіст і сам дещо перехопить, і їй принесе. Тут недалечко є дерево, вкрите омелою, а це ж бо дроздисі смакує найбільше!

Від узлісся знову долинали крики сойки Плетухи. Вона й досі била на сполох. «Гадюка… схудла!»

«Добру справу робить сойка»,— подумав тато Гнідохвіст. Але принесена нею звістка вже не здавалась йому такою тривожною. Хто це чув, щоб Кривуля забиралася аж на вершечок дерева!

Він зробив ще одне коло і помітив, що Гнідоочка повертається до гнізда з великою зеленою гусінню в дзьобі. Гусінь була гладенька, не волохата. Малим дрозденятам вона ой як смакуватиме! Вони ж не зозулята і волохатої гусені не люблять. І тато Гнідохвіст погнався за мухою. Впіймавши її, він круто повернув назад, щоб якомога швидше дістатися гнізда. Може, вдасться застати там і Гнідоочку.

І застав. Дроздиха сиділа побіля гнізда і, тяжко дихаючи, якусь мить відпочивала. Гнідохвіст пригорнувся до неї, не звертаючи уваги на пищання малих ненажер. Нехай хвильку почекають, не такі вже вони й голодні.

— Передихни, я сам подамся на лови,— сказав він Гнідоочці.

— Тррр, тррр, відпочину трошки, а потім ще тобі допоможу,— погодилася вона.

— Щасливо вам залишатися,— сказав Гнідохвіст і стрімко злетів догори.

Та не встиг він долетіти до розчахнутого блискавкою бука, який колись гордо здіймався над усіма деревами, як почув крики:

— Тррр, шнерр, шнерр! Вернися, швидше вернися!

Помилки бути не могло, це кричала вона, Гнідоочка!

Може, забула щось важливе сказати йому.

А Гнідоочка кликала щораз настійніше: «Шнеррр, шнеррр!» Мабуть, справді сталося щось непередбачене!

Гнідохвіст миттю вернувся.

А дроздиха, страшенно наполохана, показувала на сусідню смереку:

— Подивися, що там робиться! Подивись, Гнідохвосте, хто полює на наших діток!

У дрозда-тата кров захолола в жилах. На сусідній смереці він побачив Кривулю. Гадюка тихо-тихісінько лізла вгору.

Проникливі очі її пильно обнишпорювали все довкола.

— Цитьте, діти, ані звуку!—наказав голопупикам тато Гнідохвіст, та так суворо, що ті умить замовкли.

Кривулю це здивувало. Вона зупинилася і почала крутити сюди-туди головою, неначе чогось шукаючи.

Старі дрозди заховалися серед густої хвої, а в гнізді все стихло. Хвилину повагавшись, Кривуля полізла вище.

— Добре, що вона дереться на сусідню смереку,— зашепотів тато Гнідохвіст переляканій дроздисі-мамі.— Доведеться їй повертатися ні з чим.

— А як повернеться? — зі сльозами на очах спитала Гнідоочка.— Нам їх не захистити.— І вона з розпукою глянула на зіщулених дрозденяток.

— Ось що, я залишуся тут, а ти облети усіх знайомих. Проси допомоги! Якщо нас збереться багато, тоді, може… Ні, не може, а напевне зарадимо біді!

І коли Гнідоочка вже хотіла злетіти, він додав:

— Не забудь покликати дятла Червоношапочку, в нього сильний дзьоб, він їй вкреше! А стрінеш сойку Плетуху, то хай вона тобі допоможе скликати друзів на підмогу.

Гнідоочка безшумно відлетіла. Її аж трусило од страху, та летіти намагалася щонайшвидше. Гнідохвіст сів на гніздо, настовбурчив пір’я, прикрив дрозденяток і невідривно стежив за тим, що робилося на сусідній смереці.

Гадюка Кривуля видиралася вище й вище. Посувалась вона, однак, повільніше, бо була занепокоєна тим, що пташенята перестали лементувати. Повзла і люто шипіла:

— Чччому не пищщщите, зззапищщщіть-но щщще раззз!

Рятуйте, хто може
В першу мить Гнідоочка не знала, в який бік їй податися. Адже дятел Червоношапочка мешкає аж на тому кінці лісу. Найближче живе кедрівка. Але чим вона допоможе? І інші пташки теж невеличкі.

Куди ж тоді?

Мабуть, краще летіти просто до дятла, а той уже порадить.

І вона стрілою помчала на край лісу.

Дятла Червоношапочку не треба було довго шукати. Гнідоочка почула його ще здалеку, бо він саме робив лікарський обхід і голосно постукував но хворих деревах.

Вона була вже зовсім близько, коли від молоденьких смерек пурхнула їй назустріч сойка.

Плетуха!

«Спочатку розповім про все їй»,— вирішила Гнідоочка і закричала:

— Плетухо, Плетухо, зачекай-но!

Сойка була рада, що її кличе Гнідоочка, може, хоче з нею слівцем перекинутись, а це Плетусі до вподоби. Одного тільки Плетуха не зрозуміла: чому дроздиха гукає так розпачливо.

— Що сталося, Гнідоочко? — ще здалеку спитала сойка.

Вони опустилися на гілку молодої ялини, і захекана дроздиха попросила Плетуху:

— Благаю тебе, допоможи мені!

— О, з радістю, крсхк, крехк, чому б не допомогти!

Гнідоочка квапливо розповіла, яка небезпека загрожує її пташенятам у смерековій сідловинці.

— Так, я одразу зрозуміла, що Кривуля щось лихе намислила,— стрекотала Плетуха.— Адже я весь ліс на ноги підняла, ти ж чула, Гнідоочко?

— Ой, та чула, чула, але зараз треба всіх скликати, хто бодай чимось може допомогти. Усіх, усіх, але кого саме, порадь мені, Плетухо!

— А ти куди летиш?

— По лікаря Червоношапочку. В нього сильний дзьоб, Кривуля його боїться.

— Маєш рацію, лікар Червоношапочка дасть їй перцю. А потім куди?

— Ой, не знаю, Плетухо,— сумно призналася Гнідоочка.— Я думала зразу до тебе летіти, адже ти вмієш допомогти, розрадити. Усі наші знайомі пташки такі тендітні та слабенькі. Кривуля ще й їх може скривдити.

— Авжеж може, бо то все дрібнота,— сказала сойка.— Та однак треба усіх скликати! Принаймні налякаємо гадину. Ну, та ти не бійся, я їх скличу, скличу! До того ж можна покликати не тільки пташок. Допоможе нам і білка Рудька… А знаєш що? Їжак Шпичак з цими потворами розправляється геройськи!

Гнідоочка не знала й того, чим може зарадити білка Рудька, та вона принаймні скаче з дерева на дерево, пурхає, мов метелик, з вершечка на вершечок, але чим би міг допомогти на такій висоті їжак — цього вона вже не могла собі уявити. Тим-то вона й висловила свій сумнів, чи справді Шпичак допоможе.

— Але ж ти сказала, люба, що Кривуля лізе на сусідню смереку. Еге ж? І якщо вона захоче добутися до вашого гнізда в сідловинці, то їй доведеться спуститися на землю!

— Ай справді,— вигукнула втішена Гнідоочка.

— Може, й встигне, ніжки в нього маленькі, але він так швидко ними перебирає, що любо дивитися! То ти поспішай до Червоношапочки, а я по їжака полечу. Розшукаю потім і білочку Рудьку. І кожному розповім, та й ти розкажи усім, кого зустрінеш!

Гнідоочка не встигла й подякувати, як сойки вже не було. Дроздиха розправила крила й полетіла просто на звуки дятлового постукування. Вона знайшла лікаря Червоношапочку на старій ялині, коли він продовбував великий отвір у корі хворого дерева, добуваючи звідти черв’яків.

Саме черв’яки і спричинили до того, що дерево тяжко захворіло.

— Добридень, лікарю Червоношапочко,— привіталася дроздиха.

— Здоров, здоров, Гнідоочко! Хочеш цього черв’ячка?

— Спасибі, зараз ні,— сказала дроздиха, та раптом відчула, яка вона голодна, і квапливо ковтнула черв’ячка.— Я прийшла просити твоєї допомоги.— І вона одним духом усе йому виклала.

Дятел слухав, слухав, навіть про черв’яків забув, а щойно втямив, про що йдеться, вигукнув:

— Крі-крі-крі! Летімо, Гнідоочко, бо та розбійниця мені вже в печінках сидить. Оце якось я сам бачив, як вона яєчка у плисок повипивала. Вони два дні, бідолашні, плакали.

І дятел зник з очей. Даремне Гнідоочка поспішала за ним, наздогнати його було несила. Тоді відстала од нього, нехай летить, та й задумалась, кого б тут ще покликати. Але ніхто не спадав їй на думку. Тож вона почала гукати скрізь, де пролітала: «Рятуйте, Кривуля хоче з’їсти моїх дрозденяточок! Летіть на допомогу до смереки з сідловинкою!»

Вона кричала на все горло, ледве стримуючись, щоб не розридатися.

Б’ється, калатає серце Гнідохвостове.
Кривуля видиралася вище й вище. Тато Гнідохвіст стежив за нею, затамувавши подих. Гадюка повзла тихенько, обвиваючи порослий мохом стовбур старої смереки. Гнідохвостові було видно то кутасту голову, то хвіст, то довге звивисте тіло.

Гадюка щоразу зупинялася, крутила головою і дивилася вгору. Тепер, коли пищання затихло, вона ніби втратила певність, що лізе туди, куди треба. Гнідохвостові часом здавалося, що Кривуля от-от передумала і вернеться,— так нерішуче посувала вона вгору. Але так йому здавалося тільки того, що він цього дуже хотів. Тим часом гадюка лізла вище і вище, і її роздвоєний язик мигтів дедалі швидше.

Кривуля вже видерлась до середини смереки, навіть розгалуження гілок затримало її лише на якусь хвилину, бо чого варта така перешкода для гнучкого зміїного тіла?

Гнідохвіст ніжно пригортав пташенят, закривав їх крильми, боячися, щоб якось із них не висунуло голівку та не писнуло. Кривуля й досі не помітила гнізда в сідловинці й лізла наосліп. Та що вище видиралася вона, то голосніше билося дроздове серце. Билося, калатало, ніби з грудей хотіло вискочити.

А Кривуля повзла й повзла, і що тонший ставав стовбур, то легше це їй вдавалося.

«Що вона вчинить, коли побачить, що ми на іншому дереві»— думав Гнідохвіст, прикидаючи відстань від однієї вершини до другої. Ні, перескочити вона не зможе, на це здатна тільки білочка! Безперечно, Кривуля змушена буде повернути назад. Але для цього їй не обов’язково спускатися на землю. Гнідохвіст ще раніше помітив, що найнижчі гілки двох сусідніх смерек майже торкаються одна одної. Тож Кривуля може перелізти з дерева на дерево, не спускаючись на землю. Тоді вона куди швидше опиниться біля гнізда.

Гнідохвостові здавалося, що Гнідоочка відлетіла уже дуже давно. Але чого ж вона не повертається? Чого інша допомога не надходить? Невже їх, дроздів, ніхто не хоче виручити з біди? Невже всі бояться Кривулі? Можливо, й справді бояться, думають, чого б це заради когось ризикувати своєю шкурою.

Гадюка знову зупинилася, похитала своєю кутастою головою і нетерпляче прошипіла:

— Ви щщще далеко, пташшшенята?

Одне з дрозденят, неначе почувши гадюче шипіння, зіщулилося під батьковим крилом і тихенько писнуло. У Гнідохвоста аж подих перехопило. Дурне дитя! І він притис його крилом, аби сиділо тихо. То ще добре, що воно не вистромило голівку й не запищало на все горло! От віддухопелив би його!

Кривуля, однак, писку не почула і знову полізла вгору. Ще хвилина — й вона буде на самому вершечку, а тоді вже неодмінно помітить гніздо в сідловинці.

Ось-ось настане ця мить!

І настала, бо уникнути її було неможливо, даремно батько Гнідохвіст притискався до гнізда, даремно вбирав голову в плечі.

Кривуля добулася до самісінької верхівки. Далі лізти не можна та й нічого. На цій смереці гнізда немає. Але звідки ж долинало пищання?

Гадюка хвостом обвилася навколо тоненької верхівки і закрутила довкруги головою.

Ага, он гніздо! На сусідній смереці! Як же вона могла помилилася? Стільки часу змарнувала!

А Гнідохвіст був ні живий ні мертвий. Кривуля дивилася на нього пронизливими очима, і дрозд відчував, що той погляд немов притягав його до себе. Він щосили притискався до гнізда.

— Дрозденяточка мої, благаю вас, не писніть, бо буде лихо! — ледве чутно шепотів він.

Гадюка вже самим тільки хвостом обвилася навколо верхівки дерева, а більша половина її довгого тіла загойдалася в повітрі.

Ой, як хотіла вона перескочити із смереки на смереку!

Але це не вдалося, бо верхівки геть далеко одна від одної, і стрибнути так не спроможна, мабуть, жодна гадюка в світі.

Розлючена Кривуля повернула назад, щоб хутчій злізти вниз, а потім знову дертися вгору.

Її гнав голод.

Гнідохвостові трохи одлягло від серця. О, швидше б уже хтось прилетів.

І, ніби почувши його німе волання, тієї ж миті з’явився лікар Червоношапочка. Він присів біля самого гнізда й тихо запитав:

— Де вона?

— А он, униз поспішає!

— Ну, то ми ще маємо трохи часу,—перевів дух дятел і погострив свого міцного дзьоба об гілку.

— Спасибі, що ти прилетів,— подякував Гнідохвіст дятлові. Він уже не почував себе таким самотнім і одразу посміливішав. Та й серце в грудях не так калатало.—А що ти зробиш, як з’явиться Кривуля, клюнеш її в голову? — спитав він лікаря Червоношапочку.

— Не знаю,— відповів дятел замислено.—Гадюку не так уже й легко клюнути в голову, вона і вкусити може. Але щось та зроблю, не журися!

Він глянув донизу і тут-таки збагнув, що має робити. Кривулі треба завадити перелізти із смереки на смереку по нижніх гілках, що мало не торкаються одна одної.

Не зволікаючи, він кинувся вниз і, поки Кривуля повзла но сусідній смереці, заходився рубати дзьобом найнижчу гілку.

Луна від дятлового стукотіння линула далеко навкруги. Для Гнідохвоста то було як найкраща музика.

Ні міст сам не впав, ні шишка

Кривуля повзе вниз по смереці, поспішає, але що квапливіше вона хоче злізти, то менше їй це вдається. То в гілках заплутається, то головою об сучок вдариться. І сичить, сичить, раз у раз повторюючи:

— Мушшшу дрозззденят ссссхопити! І дрізззд від мене не втеччче!

Зашипіла й на Червоношапочку:

— Облишшш той міст, мені щщще вгору лізззти!

Червоношаиочка не зважає — клює, мов сокирою рубає.

Справді, ці дві гілки — неначе справжній міст. «Зруйную я тобі цей перехід, гадюко! Не скористатися тобі з нього!» — каже по думки дятел, а червона шапочка в нього на голові так і миготить.

Гілка невпинно тремтіла. Ось вона вже й зовсім похилилася. Ось уже тримається тільки на одному волоконці. Нарешті впала донизу.

Зробивши своє діло, лікар Червоношапочка гордо підвів голову і сказав гадюці:

— От і зруйнував я твій міст, Кривуле. Та й саму тебе скину, якщо ти вгору полізеш!

Кривуля від люті мало із шкури не вилізла.

— Моссста ти зруйнував, а от мене не подужаєшшш, навпаки, сссамому тобі від мене перепаде!

— Подолає він тебе, Кривуле, подолає! — крикнув із гнізда Гнідохвіст, який уже зовсім осмілів, бо тепер Кривулі доведеться спускатися на землю.

— Сссиди лишшшень, ззз тобою я миттю впораюсссь! — зашипіла на дрозда гадюка.

Але раптом величезна шишка бух Кривулі на голову і мало не притлумила її.

Хто це? Що це? Невже сама впала?!

Ні. Це білка Рудька її скинула. Ніхто не помітив, коли вона прибігла, бо Червоношапочка руйнував міст, Гнідохвіст стежив за Червоношапочкою, а Кривуля тільки про те й думала, що страшенно голодна, а тим часом на сусідній смереці таке знадне гніздечко з дрозденятами. Тож Рудька підбігла непомітно і почала бомбардувати. Та як влучно!

— Дякую тобі, Рудько! — крикнув їй Гнідохвіст.— Шпурни в неї ще одну!

Білочку двічі просити не треба! Фіть — і шишка знову полетіла донизу. Кривуля побачила, що непереливки, обвилася навколо стовбура, сховала голову під сучок і з місця ані руш. Але поки вона не рухається, то й донизу не злізе, а значить, і вгору не подереться. А це вже добре, дуже добре! Білочці тільки цього й треба. І тому вона шпурляє і шпурляє в гадюку шишками. Сойка Плетуха, переказуючи їй прохання дроздихи, порадила: «Не дай Кривулі злізти на землю! Нізащо не дай, я тебе дуже прошу!»

Отож білочка й жбурляла шишку за шишкою. Біда тільки, що вона вже всі шишки навколо позривала.

— Червоношапочко, йди-но шишки носити! — кричить Рудька дятлові.

Дятел миттю взявся до роботи.

Знову летять одна за одною шишки, і тільки-но Кривуля пробувала висунути голову з-під сучка, як уже летіла нова шишка.

— Допоможу і я тобі, білочко,— крикнув Гнідохвіст.

Але лікар Червоношаночка відігнав його:

— Ти сиди біля гнізда, щоб малі не лякалися. Я й сам упораюсь.

Дятел, звичайно, впорається, але що робити, коли він поблизу всі шишки обірве?! Тоді літати за ними доведеться далеко.

Падають шишки на Кривулю, падають одна за одною, та на гілках їх дедалі меншає. Що ж воно буде?

Аж ось прилетіла Гнідоочка! Та не сама, а з нею ціла зграйка пташок. Ціла зграйка, та тільки пташки дрібні. Синиця, кропив’янка, горихвістка, двоє вівчариків, чижик, соловейко і малесенький золотоголовий королик.

— Як наші діточки? — важко дихаючи, спитала мама Гнідоочка.

— Та все гаразд,— відповів тато Гнідохвіст.— Сядь переведи дух.

— А де гадюка?

— Онде білочка її бомбардує, полечу і я збирати для неї шишки. Сідай же!

Гнідоочка всілася на гніздо, погладила крильми пташенят, приголубила їх. Інші пташки почали з галасом літати навколо смереки, на якій ховалася Кривуля. Літають, і кожне щосили кричить:

— Забирайся звідси. Кривуле, геть забирайся!

— Ццце ви зззабирайтессся! — сичала гадюка.

Та голос її губився серед пташиного лементу. Гвалт, який зчинили пташки, заглушив усе навколо, і Кривуля шаленіла від люті.

Лікар Червоношаночка і батько Гнідохвіст носили Рудьці шишки, далеченько вже за ними літали, бо три найближчі смереки були геть обірвані. Проте дятел з дроздом безперервно носили їх, а білочка шпурляла вниз. Одна шишка відскочила од сучка і бебех Кривулю по спині. Пташки запищали з радощів і закричали ще голосніше:

— Забирайся, Кривуле, забирайся геть!

Та Кривуля не рухалася з місця. Мабуть, вона вирішила сидіти у своїй схованці аж до вечора.

Але що буде потім?! Що буде потім!

Протримайтеся ще трішечки

Поблизу трьох смерек ще ніколи но було такого крику та гармидеру, як нині. Голова в Кривулі мало не лускала від галасу. Але їй так хотілося їсти!.. Якби не цей лемент, не десятки пильних очей, то гадюка, може, й подалася б геть. Але зараз зробити це не випадало. Тож вона чекала, а пташки довкола лементували: «Забирайся, Кривуле, забирайся!»

А тут ще й шишки летіли рясно-рясно, так, що годі було й голову вистромити.

І серед цього неймовірного гамору ніхто не почув віддаленого крику:

— Протримайтеся ще трішечки! Ще трішечки!..

Аж коли сойка Плетуха сіла на вершечок третьої смереки, всі почули її.

— Ми тримаємось, але доки ще нам триматися, Плетухо?— спитав лікар Червоношаиочка.

— Так, так, але доки ще триматися? — спитав і батько Гнідохвіст, бо був уже зовсім виснажений.

— Та кажу ж вам, ще трішечки,— застрекотіла сойка.

— А що буде потім?

— А потім дещо станеться,— закивала сойка чубатою головою та й замовкла. Якою враз неговіркою стала, хитрюща!

— Та кажи ж бо, що має статися?

— Зараз, зараз, ще трішечки! Ану ж, Рудько, вліпи в неї ще одну, не бачиш, як вона вистромилась?

Шишка свиснула, і Кривуля, що не встигла вчасно відхилитися, добряче дістала по голові.

А сойка Плетуха весь час позирала донизу. Видно, чогось їй нетерпеливилось.

Аж ось повз смереку, на якій сиділа Кривуля, пробіг їжачок Шпичак. Сойка шусть до нього, про щось порадилася, і їжачок сховався за старий нень. Сойка знову злетіла на вершечок дерева. Потім знялася на крила, відлетіла чималенько та як застрекоче:

— Летіть усі сюди, усі сюди!

Пташки від подиву заніміли. Білка Рудька метнула шишку зовсім не туди, де сховалася гщюка, так їй затремтіли лапки. Тільки лікар Червоношапочка розсудливо сказав:

— Кличе, то ходімо!

І перший полетів до сойки. За ним подалися всі інші птахи. Тільки білка Рудька не могла знятися на крила, бо просто не мала їх. Але й вона, розпушивши свого хвоста, почала перепурхувати від однієї верхівки до другої і опинилася біля сойки водночас із пташками.

Тато Гнідохвіст теж хотів летіти, він уже був у повітрі, та потім, однак, передумав і повернувся до мами Гнідоочки, щоб їй не було так страшно самій.

Біля смереки, на якій причаїлася Кривуля, одраз у запала тиша. Рудька більше не бомбардувала Кривулю шишками, припинився пташиний гармидер. Стало тихо-тихо.

Кривуля аж здригнулась од тієї тиші. Спочатку вона не повірила своїм вухам і навіть вирішила, що вона зовсім оглухла. Та коли протягом кількох хвилин не впало жодної шишки й не пролетіла жодна пташка, гадюка обережно висунула з-під рятівного сучка свою побиту голову. Поблизу не було анікогісінько. Отже вона зовсім осміліла. її підганяв голод: треба якомога швидше дістатися до гнізда!

Швидше, швидше!

Звивистими рухами вона почала квапливо спускатися донизу.

— Дурні пташшшенята! Зззараззз я вами посссмакую, голубчччики! — підбадьорювала вона себе злим сичанням.

Чи ви сповна розуму пташки

Всі пташки зібралися біля сойки на високому грабі. Прибігла й білочка Рудька. Рудька перша накинулась на сойку:

— Ти для чого нас сюди покликала, Плетухо? Щоб Кривуля малих дрозденят поїла?

А за білкою до сойки взялися й інші пташки:

— Ти що, хочеш, щоб вона їх поцупила? Цього ти хочеш?

— Яка ти дивна. Плетухо!

— Та ще й зла!

Сойку сварили і ракша, і кропив’янка. Ба навіть маленький королик кричав їй в очі щось зневажливе.

— Та дайте мені хоч слово сказати! Поки ви тут лементуєте, там буде по всьому, не встигнемо нічого й побачити! — гнівно крикнула сойка.

— Тихо! — втрутився Червоношаиочка, підсідаючи до Плетухи.— Нехай вона сама скаже, для чого нас сюди покликала.

Того було досить, щоб всі пташки змовкли, адже лікар Червоношапочка завжди знає, що каже.

— Я була певна, що тільки він може допомогти, тож я й літала по нього аж за Високу гору.

— По кого? — почулися цікаві голоси.

— Та по Шпичака, по їжака Шпичака. Мені пощастило, він був дома і грівся на сонечку. Я розповіла йому, в чому річ, але він забурчав, що гніздо, мовляв, далеко та й, напевно, гадюка його вже випотрошила. А я йому просто у вічі: не лінуйся, Шпичаченьку, якби я не була певна, що гадюці не так легко до гнізда добратися, то я б тебе не турбувала. А він мені про те, що у нього, мовляв, ноги болять, бо вчора він, бачте, бігав багато, харчі запасав. Ну, то я як вересну у нього над головою: болять не болять, а гайда зі мною,— такого страху на нього нагнала, що він аж в клубок згорнувся, неборака. Потім я зайшла з іншого боку. «На крилах,— кажу,— тебе однесла б, якби подужала». Це на нього подіяло. «Не треба мені,— каже,— щоб ти мене носила, я не маленький». І не гаючись рушив за мною. Так швиденько замиготів своїми ніжками, що любо було дивитися! А я лечу над ним і підбадьорюю, немов на перегонах: «Швидше, Шпичаченьку, швидше, мій любий!» Дріботів, дріботів, сердега, аж мені його шкода стало. Перекидається, спотикається та все дріботить і дріботить. А я лечу трохи попереду та вибираю для нього зручнішу дорогу. «Сюди,— кричу,— Шпичаченьку, сюди, бо застрягнеш у гущавині!» Вибрьохавши на гору, він згорнувся клубочком і покотивсь донизу. Мчав так, що всі рекорди побив, запевняю вас! А зараз він зачаївся під смерекою і чекає Кривулю. От сюрприз їй буде!

Так це був сюрприз і для пташок, і для білки Рудьки. Бо в тому сум’ятті й запалі бою вони й не завважили, як надійшов їжак Шпичак. Помітив його тільки лікар Червоношапочка.

— Але навіщо ти, Плетухо, покликала нас сюди? — не міг второпати вівчарик.

— Ти могла про все це і там розповісти, а тепер ми нічого не побачимо,— докоряла горихвістка.

— Ви ще довше торохтіть та базікайте, тоді н справді нічого не побачите,— гримнув на них лікар Червопошапочка.

— Ви що думаєте, Кривуля полізла б далі, якби ми продовжували той шарварок? Чи, може, по-вашому, Шпичак має за нею на дерево видиратися?

— Он воно що! — постукав себе кігтиком по голові соловейко.

— От бачите, які ви недотепи! — засміялася сойка Плетуха.

Пташкам стало соромно. Але найдужче засоромилась білочка Рудька. Їй стало дуже ніяково, що й вона належить до тих, у кого куций розум. А тепер усе здається таким простим!

— Ну, рушаймо, але тихенько! — наказала Плетуха.

Дятел Червоношапочка вирішив утішити білочку:

— Ми вже своє зробили. І я вам скажу, трималися ви мужньо. Ваша вигадка з шишками просто чудова. Рудько! Поздоровляю!

Рудька була дужо рада таке почути. Та сойка й тут ие втрималася:

— Це я їй порадила перешкодити Кривулі спуститися донизу.

— Ну, подивіться на тієї — все я та я! —обірвав сойку дятел.— Хіба це ти придумала жбурляти в гадюку шишки?

— Ні, але…

— Ну й замовкни! І ходімо вже, бо запізнимось. Тільки тихенько.

Як кривуля хвоста позбулася

Вони прилетіли в останню хвилину. Кривуля вже зісковзнула із смереки на вкриту глицею землю і поплазувала до смереки з гніздом у сідловинці. І тої ж миті з-за порохнявого пенька вигулькнув їжак Шпичак.

— А почекай-но, Кривуле, куди ти так розігналася?! Почекай-но хвилинку! — сказав він і заступив їй дорогу.

Кривуля на мить завмерла, потім згорнулася в клубок, тільки голова стирчить. Гадюча голова з пронизливими очима, що притягують, мов магніт. Та на Шпичака зміїні очі не діють, де там!

— Чччого тобі треба, Шшшпичаку, забирайссся з дороги!

Так вони з хвилину міряли одне одного поглядом, і тут якраз прилетіли пташки й прибігла білка Рудька. Вони посідали на найнижчих гілках, аби все побачити. Підсіли до них і мама Гнідоочка з татом Гнідохвостом.

Якусь мить двоє суперників і далі міряли одне одного очима, а на дереві ніхто й не писнув.

— Зззабирайссся, Шшппичччаку, поки не пізззно! — знову засичала Кривуля, і в голосі її було стільки злості, як ніколи досі.

Але їжак не рухався з місця, стояв, розставивши ноги, наїжачившись, і веселими оченятами поглядав на Кривулю. Гадюці здалося, що він кепкує з неї.

Це вже остаточно вивело її з рівноваги.

Вона кинулась уперед, приміряючись зубами до їжакового носа. Та, скочивши, натрапила на колючки. Покололася Кривуля, ой покололася! Біль пройняв усе її тіло.

Пташки на радощах схопилися на крила і кричали:

— Так її, Шпичаченьку, так її!

— Зараз ще дістанеш,— буркнув їжак і знову насмішкувато позирнув на Кривулю.

— Їжжжаччче осссоружжшш,— зашипіла Кривуля.— Осссь я тобі!

І гадюка знову кинулась на Шпичака. Тепер вона цілила йому в насмішкуваті очі. Їжак, проте, знову перетворився на колючу кулю, і зробив він це ще блискавичніше, ніж першого разу. І знову Кривуля відчула гострі голки і ще нестерпніший біль. Вона скажено засичала щось недоладне і, розлютована, забувши про обережність, наосліп кинулася на голки. Незважаючи на біль, вона хотіла тільки обхопити цей клятий клубок, стиснути його і розчавити.

Саме на це й чекав їжак Шпичак. Він виждав мить, коли Кривуля забула про обережність, і заходився колоти її своїми голками. Гадюка хотіла випростатися, відступити, але не могла. І тут же відчула на хвості гострі їжакові зуби. Малесенькі, але гострі, як голки.

— Пусссти! — застогнала вона.

Але даремно. Шпичак не випускав хвоста, а навпаки, з усієї сили шарпав його доти, аж поки він не залишився в нього у роті. Тільки тоді Шпичак перестав качатися по землі, а Кривуля в дикому страхові кинулась навтьоки. Вона плазувала геть від смерек і весь час шипіла:

— Мій хвіссст, мій прекрасссний хвіссст!

— Тікай, Кривуле, бо як дожену, то й голову відгризу! — закричав їй навздогін їжак Шпичак. Потім він гордо випростався, подивився вгору, де сиділи пташки, примружив веселі очі і сказав:

— Шановні дрозди, ви можете жити спокійно. Кривуля сюди вже ніколи не поткнеться!

Тато Гнідохвіст і мама  Гнідоочка злетіли на землю і низько вклонилися їжакові:

— Дякуємо тобі, їжаченьку, що ти врятував наших голопупиків. Красно тобі дякуємо!

— Нема за що, шановні дрозди,— вклонився їжак.— Подякуйте краще сойці Плетусі, це вона мене сюди привела.

— І білочці Рудьці, це вона бомбардувала Кривулю шишками,— додав лікар Червоношапочка.

— І лікареві Червоношапочці, це він зруйнував міст із гілок,— нагадала білочка Рудька.

— Дякуємо, дякуємо! І їжакові Шпичаку, і сойці Плетусі, і лікареві Червоношапочці, і білочці Рудьці! І всім іншим нашим друзям!—вклонялися на всі боки дрозди.

І всі їм вклонялись у відповідь.

А на самісінькому вершечку в гнізді дедалі голосніше пищали дрозденята:

— Ми голодні, ми голодні!

Шкода, що сонечко того не бачило.
— Ну, то я піду,— вирішив по хвилі їжак Шпичак.— Мені ще додому дорога неблизька, а я вже й зараз ледве стою на ногах.

— Ми тебе проведемо, їжаченьку, хоча б до півдороги.

Гаразд? — защебетали пташки.

— Коли вам неважко, то прошу, принаймні заспіваєте в дорозі,— охоче погодився їжак.

— З радістю, з радістю,— щебетали пташки.

— І ми пішли б тебе проводжати, їжаченьку, та в нас дітки голодні. Чуєш, як їсти просять? — сказав тато Гнідохвіст, ледве стримуючись, щоб не полетіти.

— Так, ми справді не можемо,— жалібно сказала мама Гнідоочка.

— Летіть,— звернувся лікар Чсрвоношаночка до пташиної зграйки,— проведіть їжачка, а я залишуся. Тут недалеко є хвора ялина, завжди рипить-стогне, то я й подивлюся, що в неї під корою. Все, що там знайдеться, я залишу дроздам, щоб вони своїх маляток хутчій погодували.

— А я принесу вам зернятка з шишок, хочете? — запропонувала білочка Рудька.

— Спасибі, наші дрозденята зерняток не їдять, від них їм животи болять,— подякувала мама Гнідоочка.

— Шкода. Ну, то я теж проведу їжачка,— вирішила білочка.

Отож їжак рушив додому, а над ним полетіла зграя пташок. Рудька стрибала з дерева на дерево, з верхівки на верхівку. Час від часу вона спускалася на землю і скакала поруч Шпичака, розповідаючи йому різні історії.

— В розмові дорога здається коротшою,— казала вона,— та й не так відчувається, що патомилися ноги.

А пташки так гарно співали їжакові, мовби то йшов сам лісовий король. Синичка співала: ті-тітррр, ці-ціррр, кропив’янка: цік-цік-цік, горихвістка: фуїд-фуїд, тек-тек, вівчарики: ді-діл-ді, чижик: дідл-дідл-дідл-деч, соловейко: фіїть, фіїть, фіїть, королик: сі-сі-сі, а ракша глухо бубоніла: крех гек, крех-гек! Загалом то був чарівний урочистий концерт, і їжак Шпичак зовсім забув думати про свої натомлені ноги.

Сойка Плетуха вже знову літала понад лісом, виглядаючи, що в лісі діється нового.

Дрозди літали за жуками та мухами, полюючи їх для дрозденят, зовсім забувши, що самі голодні. Від радості, що їхнім діткам вже не загрожує небезпека, вони ладні були літати хоч до наступного ранку.

Недалеко почувся стукіт дятла. Чсрвоношапочка, бачачи, що подружжя дроздів все літає та літає, а пташенята й досі пищать, гукнув:

— Ходіть-ио до мене, дрозди, ходіть-но до мене!

А коли вони прилетіли, Червоношапочка показав їм на дірку в ялиновому стовбурі, де було так багато жуків, що дроздам аж в очах замерехтіло. Довгим дзьобом він витягував з-під кори жуків та так вправно складав їх докупи, що любо було глянути.

— Оце ваше, беріть для своїх голопупиків,— сказав він і подався лікувати інші дерева.

Мама Гнідоочка й тато Гнідохвіст заходилися годувати діточок. Малі швидко понаїдалися й позасинали. Тоді старі й собі поживилися тим, що зосталося, а було того добра чимало. Наївшись досхочу, мама сіла на гніздо, батько на найближчу гілку, і разом задрімали, знеможені від пригод незвичайного дня.

І дуже-дуже шкода, що тих пригод не бачило сонечко. Було б воно з того раде-радісіньке. Та сонечко не може стояти на одному місці, воно давно вже зайшло за Високу гору і, звичайно, не могло того бачити. Та, може, знайдеться хтось і розповість йому про все те, хтозна…