Лісова пригода

Жило собі в лісі Зайчатко… «Ну то й що? — скажеш ти.— Зайчат багато і в лісі, і в полі».

Але я розповім саме про це Зайчатко…

Ні з ким воно першим не віталося, нікому, навіть старшим, не давало стежки в лісі.

А одного разу показало своєму дідусеві шановному Заю Зайовичу язика. Так, так! Коли дідусь попрохав Зайчатко нарвати моркви на городі до сніданку, наше Зайчатко й висунуло свого довгого-предовгого рожевого язика.

Ого, як розсердився дідусь! Він хотів поставити Зайчатко біля пенька (так у лісі ставлять у куток неслухняних своїх діточок Білочки, Зайці й Лисички). Але Зайчатко вигукнуло:

— Я тебе, діду, не боюся, я навіть Ведмедя не боюся!

І втекло…

Біжить собі стежкою та й наспівує:

Я нікого не шаную,
Я нікого не боюсь!
Я нікого не…

Глип — а назустріч сам Михайло Потапович не кваплячись іде.

Зайчатко присіло на задні лапки, а передніми швидко так махає:

— Гей, Ведмедю, зійди-но зі стежки! Хіба не бачиш, це я біжу?

Здивований, Михайло Потапович зупинився:

— Ти часом не захворів?

— Ні, ні! — крикнуло щосили Зайча.— Я здоровий. Я найхоробріший, найсміливіший… Всі повинні давати мені дорогу і вітатися першими.

— Он воно що! — пробасив Михайло Потапович. Він подумав, примружив ліве око, а потім і каже:

— Може, ти справді в усьому най, най, най… Але спочатку я хочу пересвідчитися в цьому сам. Незабаром тут має пробігати найсильніший у нашому лісі Вовк. Повтори йому все, що ти казав мені…

Зайчатко, що далі розмахувало лапками перед носом Михайла Потаповича, раптом принишкло й запитало тихесенько:

— А це дуже-дуже обов’язково?

— Аякже! — з гідністю кивнув Михайло Потапович і додав: — Але скажу тобі по секрету: головне, щоб тебе не боялися, а поважали. Твого дідуся, Зая Зайовича, поважає навіть Вовк, хоч він дуже сильний. Бо твій дідусь найрозумніший заєць у нашому лісі. А тепер, коли ти все знаєш, прощавай, Зайчику!

Ведмідь підвівся і тихесенько пішов собі вперед. І Зайчатко… дало йому дорогу! Тоді Ведмідь знову зупинився і сказав стурбовано:

— Нікуди не йди, Зайчику. Пам’ятай, Вовк може з’явитися щомиті!

— Пробачте, Михайле Потаповичу! — заговорило раптом Зайчатко тоненьким голосочком і скосило очі вбік.

— В мене часу немає Вовка чекати. Дідусь наказував на сніданок моркви з городу принести… До побачення, Михайле Потаповичу!

І побігло як вихор додому.