TOU

Лісовики

Естонські народні казки

У селянську садибу, що стояла край лісу, внадилася лисиця красти курей. Що не робили – нічого не допомагало. Врешті господар закинув рушницю за спину і пішов шукати злодійку. Скоро чоловік помітив лисячий слід і по ньому прийшов до нори. Хитрунка хотіла втекти через запасний хід, але куля наздогнала її. Чоловік перекинув лисицю через плече та й пішов додому.

Раптом він побачив зграю тетеруків. Узяв їх на приціл і вже хотів стріляти, але подумав: «Що я з них матиму? Та й тетеручата ще малі, хай ростуть».

Пішов мисливець далі. Коли бачить – дибає глухар з пораненим крилом, ніяк не може злетіти. Чоловік хотів узяти птаха як здобич, але пожалів: «Що мені з цього однокрилого, хай краще одужує».

Що далі він ішов – ліс густішав, дорога ставала якоюсь чужою, незнайомою. Виліз мисливець на верхів’я ялини поглянути, чи не видно де хати, а навкруги ліс, як море. Стемніло, і чоловік занепокоєно присів на пеньок.

Несподівано він побачив, як між дерев зблиснув вогник. Зрадів мисливець і пішов на той вогник. Невдовзі він уже був біля старої вкритої мохом хатинки.

Двері відчинились, і на порозі став дідусь у високому капелюсі з бересту і з білою зеленуватою, бородою.

– Не бійся, синочку,– мовив він привітно,– заходь, я знаю, що ти заблукав. Можеш у нас і переночувати.

З острахом ступив чоловік у дивний дім. Біля вогнища пряла бабуся, але кужіль її була не з льону, а з лубу. І вбрання їхнє було не з тканини, а з тонісінького бересту.

Чоловіка все це надзвичайно здивувало.

– Тепер сідай на лаву і спочинь,– мовив сердечно дідусь,– Ти сьогодні багато находився. Ти пожалів моїх тетеручат і змилувався над покаліченим глухарем – спасибі тобі за це. Ти покарав лисицю-хитрунку, але це невеликий гріх. Руда завжди була ворогом пташенят.

Тим часом бабуся подала вечерю й запросила чоловіків вечеряти. На столі були яблука, чорниці й суниці, малина й морошка та великий березовий кухоль квасу.

– Їж, їж,– припрошував старий.– Ми живемо в такій глушині, що споживаємо лише те, що дає ліс.

Чоловік скуштував усього і, втамувавши голод і спрагу, ліг на ліжко з бересту, де спати було м’яко, як на перині.

– Буде ліпше, коли я тебе проведу, а то знову заблукаєш, – сказав зранку дідусь.

Старий надів берестового капелюха, взув луб’яні постоли і накинув каптан із деревної кори. Дідусь був такий, що здалеку скидався скорше на дерево, ніж на людину.

Прощаючись, бабуся передала мисливцеві коробочку з березової кори для його жінки.

Вирушили в дорогу. Дідусь ішов так швидко, що мисливець, хоча був молодший од нього, ледве устигав за ним. Побачив дідусь, що його гість зовсім захекався, й усміхнувся:

– Це ще й нічого! Я можу й швидше ходити!

Вийшли на узлісся, і старий промовив:

– Далі йди сам. А мені не можна: я – лісовик.

І дідусь зник так швидко, що селянин не встиг подякувати йому за гостинність.

Господар прийшов додому і дав жінці берестяну коробочку. Та повертіла її в руках і викинула у вікно.

Під вікном, де впала коробочка, звелися три яблуньки. Вони росли так швидко, що вже наступного року їхні віти аж угиналися від медових плодів. Це був подарунок лісовиків.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Естонські народні казки”
Переклад Олександра Завгороднього
Видавництво : “Веселка”
м. Київ, 1975 р.

1 Коментар
  • Олександр
    31.08.2022 22:05

    Дуже дякуємо за чудову казочку! Надприємно читати рідною мовою казку країни, яка прихистила нашу родину від війни! ?????

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: