Лісовики

У селянську садибу, що стояла край лісу, внадилася лисиця красти курей. Що не робили – нічого не допомагало. Врешті господар закинув рушницю за спину і пішов шукати злодійку. Скоро чоловік помітив лисячий слід і по ньому прийшов до нори. Хитрунка хотіла втекти через запасний хід, але куля наздогнала її. Чоловік перекинув лисицю через плече та й пішов додому.

Раптом він побачив зграю тетеруків. Узяв їх на приціл і вже хотів стріляти, але подумав: «Що я з них матиму? Та й тетеручата ще малі, хай ростуть».

Пішов мисливець далі. Коли бачить – дибає глухар з пораненим крилом, ніяк не може злетіти. Чоловік хотів узяти птаха як здобич, але пожалів: «Що мені з цього однокрилого, хай краще одужує».

Що далі він ішов – ліс густішав, дорога ставала якоюсь чужою, незнайомою. Виліз мисливець на верхів’я ялини поглянути, чи не видно де хати, а навкруги ліс, як море. Стемніло, і чоловік занепокоєно присів на пеньок.

Несподівано він побачив, як між дерев зблиснув вогник. Зрадів мисливець і пішов на той вогник. Невдовзі він уже був біля старої вкритої мохом хатинки.

Двері відчинились, і на порозі став дідусь у високому капелюсі з бересту і з білою зеленуватою, бородою.

– Не бійся, синочку,– мовив він привітно,– заходь, я знаю, що ти заблукав. Можеш у нас і переночувати.

З острахом ступив чоловік у дивний дім. Біля вогнища пряла бабуся, але кужіль її була не з льону, а з лубу. І вбрання їхнє було не з тканини, а з тонісінького бересту.

Чоловіка все це надзвичайно здивувало.

– Тепер сідай на лаву і спочинь,– мовив сердечно дідусь,– Ти сьогодні багато находився. Ти пожалів моїх тетеручат і змилувався над покаліченим глухарем – спасибі тобі за це. Ти покарав лисицю-хитрунку, але це невеликий гріх. Руда завжди була ворогом пташенят.

Тим часом бабуся подала вечерю й запросила чоловіків вечеряти. На столі були яблука, чорниці й суниці, малина й морошка та великий березовий кухоль квасу.

– Їж, їж,– припрошував старий.– Ми живемо в такій глушині, що споживаємо лише те, що дає ліс.

Чоловік скуштував усього і, втамувавши голод і спрагу, ліг на ліжко з бересту, де спати було м’яко, як на перині.

– Буде ліпше, коли я тебе проведу, а то знову заблукаєш, – сказав зранку дідусь.

Старий надів берестового капелюха, взув луб’яні постоли і накинув каптан із деревної кори. Дідусь був такий, що здалеку скидався скорше на дерево, ніж на людину.

Прощаючись, бабуся передала мисливцеві коробочку з березової кори для його жінки.

Вирушили в дорогу. Дідусь ішов так швидко, що мисливець, хоча був молодший од нього, ледве устигав за ним. Побачив дідусь, що його гість зовсім захекався, й усміхнувся:

– Це ще й нічого! Я можу й швидше ходити!

Вийшли на узлісся, і старий промовив:

– Далі йди сам. А мені не можна: я – лісовик.

І дідусь зник так швидко, що селянин не встиг подякувати йому за гостинність.

Господар прийшов додому і дав жінці берестяну коробочку. Та повертіла її в руках і викинула у вікно.

Під вікном, де впала коробочка, звелися три яблуньки. Вони росли так швидко, що вже наступного року їхні віти аж угиналися від медових плодів. Це був подарунок лісовиків.