Літаючий кожух

Жили колись батько з сином. Настав час іти синові в солдати. Пішов син у солдати, і, як відслужив двадцять п’ять років, його відпустили. Повертаючись додому, зайшов солдат до короля й попросив у нього за довгу службу хоч трохи грошей. Дав король солдатові двадцять п’ять копійок — по копійці за кожний рік служби, і солдат рушив далі.

Ішов він, ішов і натрапив на крамницю. Купив там солдат старий, латка на латці каптан і два фунти дьогтю. Тим дьогтем солдат вимазав каптан, а тоді купив ще й пір’я і обліпив каптан пір’ям. Одягнув солдат свій каптан і зробився схожим на птаха. В тому каптані солдат рушив далі.

Ішов солдат, ішов, стомився і вирішив перепочити в садку багатого пана, а тоді виліз на яблуню, вмостився на зламаній гілці й задрімав. А саме в цей час поблизу тієї яблуні проходив панський сторож. Побачив сторож на дереві непроханого гостя, підвів рушницю й прицілився.

— Не стріляй у мене,— прокинувся солдат,— Я здалеку, дуже довго летів, зморився і сів перепочити.

Зглянувся сторож, не вистрілив, але загадав злізти з дерева. Зліз солдат з яблуні, і вони розговорилися зі сторожем.

Солдат, звісна річ, став розповідати про свого кожуха, про те, що він надзвичайно коштовний.

— Ціни йому немає! — кілька разів повторив він,— Та на ньому літати можна, куди лише душа забажає.

Сторож розповів про дивовижного кожуха панові. Пан у ту ж мить покликав солдата до себе, звелів нагодувати й став прохати солдата, щоб продав йому свого кожуха.

— А чого б і не продати? — відповів солдат.— Давай десять тисяч — кожух твій.

Подумав пан, поміркував, як годиться, й заплатив солдатові десять тисяч. І коли вже гроші були у кишені в солдата, запитав:

— А як же літати на цьому кожусі?

— Дуже просто, — відповів солдат, — треба вилізти на щось високе — на дерево, покрівлю будинку чи й на дзвіницю, замахати ногами й руками і лети, куди серце бажає.

Віддав солдат панові кожуха, побажав щасливого польоту й чимдуж подався геть із маєтку.

А пан одразу ж вирішив випробувати кожуха. Виліз на покрівлю свого двоповерхового будинку, зняв шапку і, перед тим як летіти, помахав нею всім. Потім радісно крикнув «ура», підскочив і… гуп на землю, та так, що більше й не встав. Пані й діти, що прийшли подивитися, як пан полетить, голосно заплакали, проте мертвому слізьми не допоможеш.

На другий день з’їхалися родичі та сусіди пана ховати, а пані з лакеєм помчали за солдатом у погоню. Їхали вони, їхали й наздогнали якогось подорожнього. Питають його:

— Чи не зустрічав ти, бува, солдата?

— Зустрічав, — відповідає подорожній.— Він і досі, мабуть, за тим он пагорбом відпочиває. Йдіть оцією стежкою, а я коней ваших повартую, бо кіньми туди не проїдете.

Так вони й зробили.

А коли пані зі своїм лакеєм зайшла на пагорб, солдат сів на воза (а це був він) і погнав коней щодуху.