<

Люди на деревах

Казки Інгер Гордер

Щоночі — від одного повного місяця до другого — до одного з будинків селища заповзала отруйна змія. Щоночі навідувалася вона в якийсь будинок і всюди жалила до смерті молодих квітучих жінок. Ніхто не мав сили врятуватися від укусу змії… Навіть лікар виявився безсилим. Якось опівночі і до нього в будинок навідалася змія, і він втратив наймолодшу і найпрекраснішу зі своїх дочок.

Горе панувало в селищі, горе все росло і росло, як сонце, що сходить над обрієм… До кого приповзе змія, коли темрява поглине селище?

Змія, напившись людської крові, набиралася сили і народжувала потомства більше, ніж будь-коли… Вранці біля того будинку, де вночі була на смерть вжалена жінка, було повно маленьких змієнят. Рано-вранці змієнята були схожі на хробаків, але, як тільки починало пригрівати сонце, вся ця дрібнота перетворювалася на змій, таких жирних і величезних, що люди не могли пройти повз них до власних садиб. Тільки ті сім’ї, яких ще не відвідували смертоносні змії, наважувалися виходити з дому. Але незабаром прийшла і їхня черга…

І тоді Вождь, який все ще безстрашно і вільно розгулював селищем, і лікар, що не зміг урятувати навіть свою кохану дочку, вирішили, що всі тутешні мешканці мають переселитися в інше місце.

– Переселитися? — зчинився страшний крик. – Куди переселятися? Хіба наші пращури не жили тут і не працювали стільки років, що й не порахувати?

— Але ж ви тут не працюєте, — заперечив Вождь. — Змій стає все більше і більше, вони почуваються вільно на нашій землі, ви ж замкнені у своїх будинках, і далі так продовжуватися не може. Змії перемогли людей.

Люди погоджувалися з Вождем, але куди вони могли піти? Хіба є на світі якесь інше селище, де вони могли б жити? І Вождь думав про те саме.

— Все так, як ви кажете, — говорив він. — В окрузі немає місця, куди можна було б перебратися. Що робитимемо, лікарю?

Всі повернулися до лікаря, який славився своїм незвичайним розумом.

— Ми не покинемо цих місць, — твердо сказав він.

Полегшене зітхання промайнуло в натовпі. Вказавши на гігантські евкаліпти, папайї, кокосові пальми, що оточували селище, лікар продовжив:

– Ми врятуємося втечею. Там, на деревах, ми будемо у безпеці. Ви чудово знаєте, що змії, що вигнали нас із земель наших предків, надто важкі й ліниві, вони не можуть ні дертися, ні повзати по деревах.

Натовп стих. Ніхто не міг поворухнути навіть пальцем, а обличчя людей стали кам’яними. І раптом почалося тріумфування. Кричали молоді та старі. Люди перестрибували через змій та танцювали навколо лікаря.

— Ми житимемо на деревах! Ми згодні! Так! Так!

Ось так і сталося, що люди з селища, яке отримало назву «Зміїне жало», стали жити на деревах. Ніколи вони більше не спускалися на землю, бо змії давним-давно захопили їхні будинки. А на високих та міцних деревах люди ні в чому не знали потреби. На деревах було все, що їм потрібне для життя: соковита папайя, ароматні лимони, всілякі горіхи. Нічна роса заміняла їм воду, а квіти давали чудовий нектар, який бджоли перетворювали на мед… Коли люди переселилися на дерева, птахи стали їх найближчими друзями, а мавпи няньчилися з їх маленькими дітьми… Листя захищало від сонця, а ті з них, хто хотів мати одяг, майстрували собі накидки з величезного пальмового листя.

Тепер, ставши мешканцями дерев, люди частіше ходили в гості один до одного: набагато веселіше стрибати з дерева на дерево, ніж прокладати стежки від однієї хатини до іншої. А змії, що залишилися на пагорбі, злилися і заздрили людям, бо ніхто ніколи не вчив їх, як треба жити в людських будинках, коли їх покинули господарі стало так незатишно.

І ось одного разу повз нове селище, де люди жили на деревах, проходив Мандрівник.

— Стережіться змій! — кричали йому люди з дерев.

Але Мандрівник, схоже, не боявся змій, він щось прошепотів і жбурнув трохи білого порошку туди, де повзали жирні чудовиська. Ті, невдоволено шиплячи, відповзли вбік.

Потім, піднявши голову, Мандрівник сказав людям на деревах:

— Хочете, я дам вам трохи свого порошку, а ви мені взамін — кокосові горіхи.

— А навіщо нам твій порошок? — здивовано спитали люди на деревах.

— Якщо ви посипете цим порошком дерево, його плоди виростуть набагато більші, — відповів Мандрівник, — а його листя стане густішим і листя надійно вкриє вас, коли налетять дощі.

— О, — защебетали хлопці і дівчата, — часто, коли падає дощ, ми промокаємо наскрізь… Дай нам трохи порошку!

— Горіхи і плоди стануть набагато більшими, — вів далі Мандрівник, — а квіти дадуть нектар набагато солодший, ніж ви п’єте тепер…

І угода відбулася.

Все вийшло так, як обіцяв Мандрівник, і рік за роком життя на деревах ставало все ситнішим і ситнішим.

…Але одного разу, прокинувшись, люди на деревах помітили, що бджоли відлетіли, залишивши по собі порожні вулики…

– Чому вони зникли? – здивувалися люди. — Хіба вони не помітили, що тепер у квітах набагато більше нектару і він став солодшим, ніж раніше?

І людям на деревах стало бракувати меду.

На другий рік зникли дрібні пташки… Це вже було прикро! Дурні птахи! Хіба не відчули вони, що зелень на деревах стала густішою, ніж раніше? Люди були обурені.

Якось діти поскаржилися:

– Сьогодні вранці зникли мурахи! Зникли. Всі до єдиного!

Діти любили ласувати мурахами і гризли їх цілими днями безперервно.

— Може, тому й птахи відлетіли? — питали діти. — Адже тепер, коли немає мурах, птахам не знайти їжі для своїх пташенят…

— Ну вже ні, — заперечили найстаріші та наймудріші з мешканців. — Не такі вже вони ласі, як ви… Пташенята будуть раді будь-яким комахам, а вже комах на наших деревах повно.

– Де? Де? — закричали діти.

Озирнувшись довкола, дорослі злякалися.

Вони й не помітили, що всі комахи зникли з дерев. Не дивно: дорослі були так зайняті, поглинаючи товсті плоди папайї та сік з гігантських кокосових горіхів.

Але у дітей були й інші скарги.

— Тут стало так тихо та нудно! Не дзижчать бджоли, не щебечуть птахи, немає метеликів! У нас залишилися самі мавпи, але побачите: і вони теж зникнуть! Дивіться, на величезній кокосовій пальмі сидить тільки одна, а ще вчора їх було дуже багато!

Незабаром Мандрівник знову проходив повз, і діти помітили, що змії слухняно розповзалися перед його ногами… Це їм дуже не сподобалося. Але дорослі виміняли у Мандрівника ще більше білого порошку, ніж зазвичай. Адже коли зникли бджоли та птахи, людям стало не вистачати їжі і вони все сипали та сипали на гілки дерев таємничий порошок… І плоди виростали такі величезні та товсті, що гілки обламувалися під їхньою вагою, а людям доводилося поспішно переселятися на вцілілі гілки… листя стало таким величезним, що люди вже майже ніколи не бачили ні сонячного, ні місячного світла.

Мандрівник повертався до них ще й ще, і люди зустрічали його як рятівника. З того часу, як гілок залишилося зовсім мало, люди на деревах боялися залишитися без їжі і жменями жбурляли порошок на дерева, що стали для них домом.

Якось увечері, коли все селище вечеряло, розташувавшись на величезній гілці, вона відламалася спочатку в одному місці, а потім в другому. Незабаром усі вони сиділи на пагорбі і були вже не людьми, що живуть на деревах; а людьми із селища «Зміїне жало». І змії не змусили на себе чекати: незабаром люди побачили, як звідусіль, переможно шиплячи, до них повзуть жирні чудовиська…

Тоді Вождь закричав:

– Все в ліс! На інші дерева!

Люди на чолі з Вождем та лікарем кинулися тікати, а за ними бігли й діти.

Яке ж було розчарування дорослих, коли вони побачили свій новий притулок: рідке листя на деревах, дрібні плоди папайї та ледь помітні горіхи… Зате діти тріумфували: у листі щебетали пташки, а під сонцем дзижчали бджоли…

Поки дерев’яні люди облаштовували своє нове житло, під деревами знову з’явився Мандрівник і дорослі жадібно простягли свої руки за порошком, вони ніби бачили вже на гілках величезні плоди, які не йшли в жодне порівняння з тими, що росли на деревах тепер. Діти ж закричали, ледве побачивши людину з порошком:

— Дивіться, дивіться: його руки обвиті зміями!

А потім, озброївшись довгими палицями, вони почали відганяти прибульця подалі від нових дерев.

Ніколи раніше діти не піднімалися проти старійшин. Що ж діється з їхнім народом? Дорослі відчули невпевненість, бо побачили: діти були праві. Злі сльози бризнули в них із очей, і вони зажадали хором:

— Хочемо, щоб співали птахи, хочемо, щоб дзижчали бджоли, хочемо мурах, хочемо, щоб дощ змочував наше волосся, хочемо, щоб гілки дерев не ламалися під вагою плодів. Нехай ця людина віддасть порошок своїм зміям!

І діти перемогли, а батьки та інші дорослі прислухалися до порад дітей.

Людину з порошком ніхто більше ніколи не бачив і ніхто про неї навіть не згадував.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Подарок тролля”

Збірник “Сказки писателей Скандинавии”

2013 р.

Залишити коментар