Людина і лев

Зустрілися якось чоловік з левом і пішли
разом далі. Ідуть, гомонять про се, про те. По
якомусь часі перекинулась розмова на рід
людський [128] та на лев’ячий. І кожен
заходився свій вихваляти.

– Хіба є на світі хтось могутніший і
прекрасніший за нас? – каже лев.- Люті звірі
тільки зачують в лісі наш голос – щодуху
втікають, куди очі світять, а що вже всіляка
дрібнота, то нема що й казати – забирається в
нори й потерпає зо страху. Навіть земля та
вітер тремтять, як лев подає свій голос.
Ніхто не годен його перемогти.

– Так, ніхто, крім людини, – відповідає
супутник.- Бо людина – то найдовершеніше
створіння на землі. її сила, помножена на
розум, нездоланні. Все, що є живого на світі,
боїться її. Одні звірі втікають від людини в
такі місця, де не ступала її нога, інші
скоряються їй і вірно служать все життя.
Нема й не буде ніколи такої сили, що могла б
збороти людину.

Отак розмовляючи, дісталися вони
роздоріжжя, на якому стояла мармурова
статуя – мисливець у двобої з левом.
Мисливець переміг – притис звіра до землі.
Побачив те чоловік і вигукнув:

– А що я тобі казав, леве? Тепер ти бачиш, що
ми, люди, найгарніші з усіх створінь на
землі й могутніші за будь-якого звіра? [130]

Лев зареготав так, що, здавалося, грім
гуркоче.

– Теж мені доказ! Скажи, хто вирізьбив цю
статую? Людина, не хто інший! А коли б леви
знали різьбярство, чи не побачив би ти
хтозна-скільки статуй, які зображували
людину, що її переміг лев і звалив додолу?!