Льоля і Мишко

І. НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ

Я вчився дуже давно. Тоді ще були гімназії. І вчителі тоді ставили в щоденнику оцінки за кожен опитаний урок. Вони ставили певний бал — від п’ятірки до одиниці включно.

Я був дуже маленьким, коли вступив до гімназ’ії, до підготовчого класу. Мені було всього сім років.
І я нічого не знав, що буває в гімназіях. Перші три місяці ходив наче в тумані.
І ось одного разу вчитель велів нам вивчити напам’ять вірша:

Весело сіяє місяць над селом,
Білий сніг іскриться синім вогником…

А я цього вірша не вивчив. Я не чув, що сказав учитель.. Я не чув тому, що хлопчики, які сиділи позаду, то шльопали мене книжкою по шиї, то мастили мені вухо чорнилом, то смикали мене за чуприну, і коли я від несподіванки підстрибував — підкладали під мене олівець або вставочку. І через це я сидів у класі переляканий і навіть очманілий та весь час прислухався, що задумали ще проти мене хлопчики, які сиділи позаду.

А наступного дня вчитель, ніби навмисне, викликав мене і велів прочитати напам’ять заданого вірша.
Та я не тільки не знав його, а навіть і не підозрював, що на світі є такий вірш. Але через нерішучість я не посмів сказати вчителеві, що не знаю цього вірша. І стояв за своєю партою приголомшений, не здатний вимовити жодного слова.

Але тут хлопчики почали мені підказувати. І завдяки цьому я став лепетати те, що вони мені шептали.

В той час у мене був хронічний нежить, і я погано чув одним вухом, а тому ледь розбирав те, що вони мені підказували.

Перші рядки я ще якось вимовив. А коли дійшло до фрази: «Хрест під хмарами як свічка горить», я сказав: «Трест під нарами як свічка болить».

Тут вибухнув регіт серед учнів. І вчитель теж засміявся. Він сказав:

— Давай-но сюди свого щоденника! Я тобі туди одиницю поставлю.

Я заплакав, тому що це була моя перша одиниця, і я ще не знав, що за це буде.

Після уроків моя сестричка Льоля зайшла за мною, щоб разом іти додому.

По дорозі я дістав з наплічника щоденник, розгорнув його на тій сторінці, де стояла одиниця, і сказав Льолі:

— Льолю, поглянь! Це мені вчитель поставив за вірша «Весело сіяє місяць над селом».

Льоля подивилася і засміялася, кажучи:
— Мишко, це погано! Це дуже погано, і я сумніваюсь, що тато подарує тобі фотографічний апаратик до твоїх іменин, які будуть через два тижні.

Я спитав:
— А що ж робити? Льоля мовила:

— Одна учениця взяла і заклеїла дві сторінки в своєму щоденнику — там, де стояла одиниця. її тато послинив пальці, але  відклеїти  не зміг,  він так і  не  побачив,  що там  було.

Я сказав:
— Льолю, це негарно — обманювати батьків!

Льоля засміялася і пішла додому. А я з сумним настроєм зайшов до міського саду, сів там на лаву і, розгорнувши щоденника, з жахом дивився на одиницю.

Я довго сидів у саду. Потім пішов додому. Та коли підходив до будинку, раптом згадав, що залишив свого щоденника на лаві в саду. Я побіг назад. Але в саду на лаві вже не було мого щоденника. Я спочатку злякався, а потім зрадів, що тепер  нема  в  мене  щоденника  з  цією  жахливою  одиницею.

Я прийшов додому і сказав татові, що загубив свого щоденника. Льоля засміялася і підморгнула мені, коли почула мої слова.

Наступного дня вчитель, дізнавшись, що я загубив щоденника, видав мені нового.

Я розгорнув новий щоденник, сподіваючись, що цього разу там нічого поганого немає, але там навпроти завдання з мови знову стояла одиниця, ще жирніша, ніж попередня.

І тоді я відчув таку прикрість і так розсердився, що кинув цей щоденник за книжкову шафу, яка стояла в нашому класі.

Через два дні вчитель, дізнався, що в мене нема і цього щоденника, заповнив новий. І, крім одиниці з мови, він там вивів мені двійку з поведінки. І сказав, щоб мій батько неодмінно подивився щоденник.

Коли я зустрівся з Льолею після уроку, вона мені сказала:

— Це не буде брехнею, якщо ми тимчасово заклеїмо сторінку. І через тиждень після твоїх іменин, коли ти одержиш фотоапаратик, ми відклеїмо її і покажемо татові.

Мені дуже хотілося одержати фотографічний апарат, і я з Льолею заклеїв куточки злощасної  сторінки  щоденника. Ввечері тато покликав мене:

— Покажи свій щоденник! Цікаво знати, чи не нахапав ти одиниць?

Тато почав гортати щоденника, але нічого поганого там не побачив, бо сторінка була заклеєна.

І коли тато розглядав мій щоденник, на сходах раптом хтось подзвонив.

Прийшла якась жінка і сказала:

— Днями я гуляла в міському саду і там на лавці знайшла щоденника. За прізвищем я дізналася адресу і ось принесла його вам, щоб ви сказали, чи не загубив цього щоденника ваш син.

Тато подивився в щоденника і, побачивши там одиницю, все зрозумів.

Він не став на мене гримати. Тільки тихо мовив:

— Люди, які вдаються до брехні й обману, смішні і незграбні, тому що рано чи пізно їхня брехня завжди виявляється. І не було на світі випадку, щоб щось з брехні залишилося невідомим.

Я, червоний мов рак, стояв перед татом, і мені було соромно від його тихих слів. Я сказав:

— Ось що: ще одного щоденника з одиницею я кинув у школі за книжкову шафу.

Замість того, щоб на мене розсердитися ще більше, тато посміхнувся і засяяв. Він схопив мене на руки і став цілувати, примовляючи:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11