Льоля і Мишко

Зощенко Михайло Михайлович

І. НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ

Я вчився дуже давно. Тоді ще були гімназії. І вчителі тоді ставили в щоденнику оцінки за кожен опитаний урок. Вони ставили певний бал — від п’ятірки до одиниці включно.

Я був дуже маленьким, коли вступив до гімназ’ії, до підготовчого класу. Мені було всього сім років.
І я нічого не знав, що буває в гімназіях. Перші три місяці ходив наче в тумані.
І ось одного разу вчитель велів нам вивчити напам’ять вірша:

Весело сіяє місяць над селом,
Білий сніг іскриться синім вогником…

А я цього вірша не вивчив. Я не чув, що сказав учитель.. Я не чув тому, що хлопчики, які сиділи позаду, то шльопали мене книжкою по шиї, то мастили мені вухо чорнилом, то смикали мене за чуприну, і коли я від несподіванки підстрибував — підкладали під мене олівець або вставочку. І через це я сидів у класі переляканий і навіть очманілий та весь час прислухався, що задумали ще проти мене хлопчики, які сиділи позаду.

А наступного дня вчитель, ніби навмисне, викликав мене і велів прочитати напам’ять заданого вірша.
Та я не тільки не знав його, а навіть і не підозрював, що на світі є такий вірш. Але через нерішучість я не посмів сказати вчителеві, що не знаю цього вірша. І стояв за своєю партою приголомшений, не здатний вимовити жодного слова.

Але тут хлопчики почали мені підказувати. І завдяки цьому я став лепетати те, що вони мені шептали.

В той час у мене був хронічний нежить, і я погано чув одним вухом, а тому ледь розбирав те, що вони мені підказували.

Перші рядки я ще якось вимовив. А коли дійшло до фрази: «Хрест під хмарами як свічка горить», я сказав: «Трест під нарами як свічка болить».

Тут вибухнув регіт серед учнів. І вчитель теж засміявся. Він сказав:

— Давай-но сюди свого щоденника! Я тобі туди одиницю поставлю.

Я заплакав, тому що це була моя перша одиниця, і я ще не знав, що за це буде.

Після уроків моя сестричка Льоля зайшла за мною, щоб разом іти додому.

По дорозі я дістав з наплічника щоденник, розгорнув його на тій сторінці, де стояла одиниця, і сказав Льолі:

— Льолю, поглянь! Це мені вчитель поставив за вірша «Весело сіяє місяць над селом».

Льоля подивилася і засміялася, кажучи:
— Мишко, це погано! Це дуже погано, і я сумніваюсь, що тато подарує тобі фотографічний апаратик до твоїх іменин, які будуть через два тижні.

Я спитав:
— А що ж робити? Льоля мовила:

— Одна учениця взяла і заклеїла дві сторінки в своєму щоденнику — там, де стояла одиниця. її тато послинив пальці, але  відклеїти  не зміг,  він так і  не  побачив,  що там  було.

Я сказав:
— Льолю, це негарно — обманювати батьків!

Льоля засміялася і пішла додому. А я з сумним настроєм зайшов до міського саду, сів там на лаву і, розгорнувши щоденника, з жахом дивився на одиницю.

Я довго сидів у саду. Потім пішов додому. Та коли підходив до будинку, раптом згадав, що залишив свого щоденника на лаві в саду. Я побіг назад. Але в саду на лаві вже не було мого щоденника. Я спочатку злякався, а потім зрадів, що тепер  нема  в  мене  щоденника  з  цією  жахливою  одиницею.

Я прийшов додому і сказав татові, що загубив свого щоденника. Льоля засміялася і підморгнула мені, коли почула мої слова.

Наступного дня вчитель, дізнавшись, що я загубив щоденника, видав мені нового.

Я розгорнув новий щоденник, сподіваючись, що цього разу там нічого поганого немає, але там навпроти завдання з мови знову стояла одиниця, ще жирніша, ніж попередня.

І тоді я відчув таку прикрість і так розсердився, що кинув цей щоденник за книжкову шафу, яка стояла в нашому класі.

Через два дні вчитель, дізнався, що в мене нема і цього щоденника, заповнив новий. І, крім одиниці з мови, він там вивів мені двійку з поведінки. І сказав, щоб мій батько неодмінно подивився щоденник.

Коли я зустрівся з Льолею після уроку, вона мені сказала:

— Це не буде брехнею, якщо ми тимчасово заклеїмо сторінку. І через тиждень після твоїх іменин, коли ти одержиш фотоапаратик, ми відклеїмо її і покажемо татові.

Мені дуже хотілося одержати фотографічний апарат, і я з Льолею заклеїв куточки злощасної  сторінки  щоденника. Ввечері тато покликав мене:

— Покажи свій щоденник! Цікаво знати, чи не нахапав ти одиниць?

Тато почав гортати щоденника, але нічого поганого там не побачив, бо сторінка була заклеєна.

І коли тато розглядав мій щоденник, на сходах раптом хтось подзвонив.

Прийшла якась жінка і сказала:

— Днями я гуляла в міському саду і там на лавці знайшла щоденника. За прізвищем я дізналася адресу і ось принесла його вам, щоб ви сказали, чи не загубив цього щоденника ваш син.

Тато подивився в щоденника і, побачивши там одиницю, все зрозумів.

Він не став на мене гримати. Тільки тихо мовив:

— Люди, які вдаються до брехні й обману, смішні і незграбні, тому що рано чи пізно їхня брехня завжди виявляється. І не було на світі випадку, щоб щось з брехні залишилося невідомим.

Я, червоний мов рак, стояв перед татом, і мені було соромно від його тихих слів. Я сказав:

— Ось що: ще одного щоденника з одиницею я кинув у школі за книжкову шафу.

Замість того, щоб на мене розсердитися ще більше, тато посміхнувся і засяяв. Він схопив мене на руки і став цілувати, примовляючи:

— Те, що ти в цьому признався, мене дуже порадувало. Ти признався в тому, що могло тривалий час залишатися невідомим. І це вселяє надію, що ти більше не брехатимеш. І ось за це я тобі подарую фотоапаратик.

Коли Льоля почула ці слова, вона подумала, що тато збожеволів і тепер робитиме подарунки не за п’ятірки, а за одиниці.

Льоля підійшла до тата й промовила:

— Татку, я теж сьогодні одержала двійку з фізики, бо не вивчила уроку.

Але сподівання Льолі не здійснилися. Тато розсердився на неї і звелів їй негайно взятися за книжки.

А ввечері, коли ми вже вкладалися спати, несподівано пролунав дзвінок.

Це до тата прийшов мій учитель. Він сказав татові:

— Сьогодні ми прибирали в нашому класі, і за книжковою шафою знайшли щоденник вашого сина. Як вам подобається цей маленький брехун і обманщик, котрий закинув свого що денника, аби ви його не побачили?

Тато відповів:

— Про цей щоденник я вже чув від свого сина. Він сам розповів мені про свій вчинок. Отже, немає підстав думати, ніби мій син невиправний брехун і обманщик.
Учитель сказав татові:

— Он як. Ви вже знаєте про це. У такому випадку — це непорозуміння. Вибачте. На добраніч.

І я, лежачи в своєму ліжку, почувши ці слова, гірко заплакав. І дав собі слово завжди казати правду.

І я справді так завжди роблю.

Правда, інколи буває нелегко казати правду, але зате на серці в мене весело і спокійно.

II. КАЛОШІ І МОРОЗИВО
Коли я був маленьким, я дуже любив морозиво. Звичайно, я його і зараз люблю. Але тоді це було щось особливе — так я любив морозиво.

Коли, наприклад, на вулиці з’являвся морозивник зі своїм візочком, я весь аж трусився: так мені хотілося поїсти того, що продавав морозивник.

І моя сестричка Льоля теж страшенно любила морозиво.

Ми з нею мріяли, що коли станемо дорослими, будемо їсти морозиво не менш як по три, а то і по чотири рази на день.

А в той час ми лише зрідка їли морозиво. Наша мама не дозволяла нам його їсти. Вона боялася, що ми застудимося й будемо хворіти. Через це вона не давала нам грошей на морозиво..

Якось улітку ми з Льолею гуляли в нашому саду. І Льоля знайшла в кущах калошу. Звичайну гумову калошу. Причому дуже зношену і порвану. Мабуть, хтось викинув її.

Ото Льоля знайшла цю калошу і задля сміху наділа її на палицю.

І ходить по саду, розмахує цією палицею над головою.

Раптом на вулиці з’явився ганчірник. Вигукує: «Купляю пляшки, банки, ганчірки».

Побачивши, що Льоля тримає на палиці калошу, ганчірник сказав Льолі:

— Гей, дівчинко, продаєш калошу?

Льоля подумала, що це така гра, і відповіла ганчірникові:

— Так, продаю. Сто карбованців коштує ця калоша. Ганчірник засміявся й каже:

— Ні, сто карбованців — надто дорого за цю калошу. А ось якщо хочеш, дівчинко, то я тобі дам за неї дві копійки, і ми з тобою розійдемося друзями.

Ганчірник дістав з кишені гаманця, дав Льолі дві копійки, вкинув нашу порвану калошу в свій мішок і пішов.

Ми з Льолею зрозуміли, що це не гра, а правда. І дуже здивувалися.

Ганчірник уже давно пішов, а ми стоїмо й дивимося на монету.

Раптом на вулиці пролунав голос морозивника:

— Суничне морозиво!

Ми з Льолею підбігли до морозивника, купили в нього дві пачки по копійці, вмить їх з’їли і стали жалкувати, що так задешево продали калошу.

Наступного дня Льоля каже мені:

— Мишко, сьогодні я вирішила продати ганчірникові ще якусь калошу. Я зрадів і питаю:

— Льолю, хіба ти знову знайшла в кущах калошу? Льоля каже:

— В кущах більше нічого нема. Але в нас у передпокої стоїть, напевне, я так гадаю, зо п’ятнадцять калош.

Якщо ми одну продамо, то нам за це не перепаде.

Після цих слів Льоля побігла додому і незабаром з’явилася в  саду з  досить  непоганою  і  майже  новенькою  калошею. Льоля сказала:

— Якщо ганчірник купив у нас за дві копійки таке дрантя, яке ми йому продали минулого разу, то за цю, майже новеньку калошу він, напевне, дасть не менше карбованця. Уявляю, скільки морозива можна буде купити на ці гроші.

Ми цілу годину чекали появи ганчірника, і, коли ми нарешті його побачили, Льоля запропонувала:

— Мишко, на цей раз ти продавай калошу. Ти чоловік, і ти з ганчірником розмовляй. А то він мені знову дві копійки дасть. А цього нам з тобою замало.

Я надів на палицю калошу і став махати нею над головою. Ганчірник підійшов до саду і спитав:

—Що, знову продається калоша?

Я прошепотів ледь чутно:

—Продається. Ганчірник оглянув калошу:

— Дуже шкода, діти, що ви мені по одній калоші продаєте. За цю одну калошу я дам вам п’ятачок. А якби ви продали мені зразу дві калоші, то одержали б двадцять, а то і тридцять копійок. Оскільки дві калоші разом потрібніші людям. І від цього ціна на них збільшується.

Льоля мені сказала:

— Мишко, побіжи й принеси з передпокою ще одну калошу. Я побіг додому і невдовзі приніс якусь калошу дуже великого розміру.

Ганчірник поставив на траву ці дві калоші поряд і, сумно зітхнувши, сказав:

— Ні, діти, ви мене остаточно засмутили своєю торгівлею. Одна калоша дамська, друга — з чоловічої ноги, посудіть самі: нащо мені такі калоші? Я вам хотів за одну калошу дати п’ятачок, але склавши разом дві калоші, бачу, що цього не буде, оскільки від складання справа погіршилася. Беріть за дві  калоші  чотири  копійки,  і   ми  розійдемося  друзями.

Льоля хотіла побігти додому, аби винести ще якусь калошу, та в цей момент пролунав мамин голос. Це мама кликала нас додому, бо з нами хотіли попрощатися мамині гості. Ганчірник, помітивши нашу розгубленість, сказав:

— Отже, друзі, за ці дві калоші ви могли б одержати чотири копійки, але замість цього дам вам три копійки, оскільки одну копійку я вираховую за те, що марную час на порожню розмову з дітьми.

Ганчірник дав Льолі три монетки по копійці і, заховавши калоші в мішок, пішов.

Ми з Льолею хутенько побігли додому і стали прощатися з маминими гостями: з тіткою Олею і дядьком Колею, які вже одягались у передпокої.

Раптом тітка Оля вигукнула:

— Що за дивина! Одна калоша тут, під вішалкою, а другої чомусь немає.

Ми з Льолею зблідли. І стояли розгублено. Тітка Оля продовжила:

— Я чудово пам’ятаю, що прийшла в двох калошах. А тут зараз тільки одна, а де друга — невідомо.

Дядько Коля, який теж шукав свої калоші, сказав:

— Що за нісенітниця’в решеті! Я також прекрасно пам’ятаю, що прийшов у двох калошах, однак другої моєї калоші теж нема.

Почувши ці слова, Льоля від хвилювання розтулила кулак, в якому були гроші, і три монетки по копійці з дзенькотом упали на підлогу.

Тато, який теж проводжав гостей, запитав:

— Льолю, звідки в тебе ці гроші?

Льоля почала щось брехати, але тато зупинив її:

— Що є гіршим за брехню!?

Тоді Льоля заплакала. Я теж заплакав. І ми призналися:

— Ми продали ганчірникові дві калоші, щоб купити морозиво.

Тато сказав:
— Гірше від брехні — це те, що ви зробили.

Почувши, що калоші продані ганчірникові, тітка Оля зблідла і мало не впала. Дядько Коля теж захитався і схопився рукою за серце. Але тато їм сказав:

— Не хвилюйтесь, тітко Олю і дядьку Колю, я знаю, що нам треба зробити, аби ви не залишилися без калош. Я візьму всі Льолині та Мишкові іграшки, продам їх ганчірникові, а на виручені гроші ми купимо вам нові калоші.

Ми з Льолею заревли, почувши цей вирок. Однак тато вів далі:

— Це ще не все. Протягом двох років я забороняю Льолі і Мишкові їсти морозиво. Через два роки вони його зможуть їсти, але кожного разу, куштуючи морозиво, нехай згадують цю сумну історію, і кожного разу нехай думають, чи мають право вони на ці солодощі.

Того ж дня тато зібрав усі наші іграшки, покликав ганчірника і продав йому все, що ми мали. А на одержані гроші наш батько купив калоші тітці Олі і дядькові Колі.

Відтоді, діти, минуло багато років.

Перші два роки ми з Льолею справді ні разу не їли морозива. А потім стали його їсти і кожного разу, ласуючи, мимоволі   згадували про те, що було з нами.

І навіть тепер, діти, коли я став цілком дорослим та ще й трішки старим,, навіть і тепер іноді, куштуючи морозиво, я відчуваю як у горлі щось тисне, як мені стає ніяково. При цьому щоразу, за дитячою ще звичкою, думаю: «Чи заслужив я ці солодощі, чи не збрехав і чи не обдурив- когось?».

Нині, діти, дуже багато людей їдять морозиво, тому що в нас є великі фабрики, де виготовляють цю смачну страву.

Тисячі людей і навіть мільйони їдять морозиво, і я б дуже хотів, щоб усі люди, споживаючи морозиво, думали б про те, що й я, коли їм ці солодощі.

III. БАБУСИН ПОДАРУНОК
У мене була бабуся. І вона мене дуже любила.

Вона щомісяця приїжджала до нас у гості і дарувала нам іграшки. Та ще і приносила повний кошик тістечок.

Мені дозволяли вибрати те тістечко, яке мені найбільше подобалося.

А мою старшу сестричку Льолю бабуся не дуже любила. І не дозволяла їй вибирати тістечка. Вона сама давала їй, яке випаде. Через це моя сестричка Льоля щоразу пхинькала і сердилася більше на мене, ніж на бабусю.

Одного чудового літнього дня бабуся приїхала до нас на дачу. Вона приїхала на дачу і простує садом, в одній руці кошик з тістечками, в другій — сумочка.

Ми з Льолею підбігли до бабусі, привіталися з нею. І з жалем побачили, що цього разу, крім тістечок, бабуся нам нічого не принесла.

Моя сестричка Льоля сказала:

— Бабусю, а крім тістечок, ти хіба нам сьогодні нічого не принесла.

Моя бабуся розсердилася на Льолю і так їй  відповіла:

— Принесла. Але тільки не дам невихованій особі, яка так відверто про це запитує. Подарунок дістане добре вихований Мишко, найкращий із усіх хлопчиків на світі, бо він тактовно мовчить.

Мовивши ці слова, бабуся звеліла мені простягнути руку. Й на мою долоню вона поклала десять новеньких монеток по десять копійок.

А я стою мов дурник і захоплено дивлюся на новенькі монети, які лежать у мене на долоні. Льоля теж дивиться на ці монетки. Й нічого не каже. Тільки в оченятах недобрі вогники виблискують.

Бабуся полюбувалася мною та й пішла пити чай.

І тоді Льоля раптом вдарила мене по руці так, що всі мої монетки підстрибнули на долоні і попадали на траву і в канаву.

Я так голосно заридав, що збіглися всі дорослі — тато, мама і бабуся. І всі вони одночасно нагнулися і почали шукати мої монетки.

Коли були зібрані всі монетки, крім однієї, бабуся сказала:

— Бачите, як правильно я зробила, що не дала Льольці жодної монетки! Он яка вона заздрісна: «Якщо,— думає,— не мені, то й не йому!» Де, до речі, ця бешкетниця зараз?

Щоб уникнути прочухана, Льоля, виявляється, вилізла на дерево і, сидячи на ньому, показувала мені й бабусі язика.

Сусідський хлопчик Павлик хотів стрельнули в Льолю з рогатки, щоб зняти її з дерева. Але бабуся не дозволила йому цього зробити, бо Льоля могла впасти і зламати ногу. Бабуся навіть хотіла відібрати в хлопчика його рогатку.

Тоді хлопчик розсердився на нас усіх, і на бабусю в тому числі, та й стрельнув в неї.

Бабуся охнула:

— Як це вам подобається? Через цю бешкетницю мене з рогатки підбили. Ні, я більше до вас не приїжджатиму, щоб не мати подібних історій. Краще ви привозьте до мене мого славного Мишка. І я кожного разу, на зло Льольці, буду давати йому подарунки.

Тато промовив:

— Добре. Я так і зроблю. Але тільки ви, мамо, дарма хвалите Мишка! Звичайно, Льоля вчинила негарно. Але і Мишко теж не найкращий хлопчик у світі. Найкращий у світі хлопчик той, хто віддав би своїй сестричці кілька монеток, знаючи, що в неї нема нічого. І цим він не довів би свою сестричку до гніву і заздрощів.

Сидячи на дереві, Льолька сказала:

— А найкраща бабуся на світі та, що всім дітям щось дарує, а не тільки Мишкові, який через свою дурість чи хитрість мовчить і тому одержує подарунки й тістечка!

Бабуся не захотіла більше залишатися в саду.

І всі дорослі пішли пити чай на балкон.

Тоді я сказав Льолі:

— Льолю, злізай з дерева! Я подарую тобі дві монетки. Льоля злізла з дерева, і я подарував їй дві монетки. І в доброму настрої пішов на балкон, де сказав дорослим:

— Все-таки бабуся сказала правду. Я найкращий хлопчик у світі — я щойно подарував Льолі дві монетки.

Бабуся охнула в захваті. І мама теж охнула. А тато, насупившись, мовив:

— Ні, найкращий у світі хлопчик той, хто, зробивши щось добре, не хвалиться.

Тоді я побіг у сад, знайшов свою сестричку і дав їй ще одну монетку. І нічого про це не сказав дорослим.

Таким чином у Льольки стало три монети, а четверту вона знайшла в траві, там, де вона мене вдарила по руці.

На всі ці чотири монети Льолька купила морозива. І вона дві години його їла, наїлася, ще й залишилося трохи.

А під вечір у неї заболів живіт, і Льолька цілий тиждень пролежала в ліжку.

Й ото, діти, відтоді минуло багато літ. Та я досі прекрасно пам’ятаю татові слова.

Ні, мені, мабуть, не вдалося стати дуже хорошим. Це надто тяжко. Але до цього, діти, я завжди прагнув.

І то добре.

IV. ЧЕРЕЗ ТРИДЦЯТЬ ЛІТ
Мої батьки дуже гаряче мене любили, коли я був маленьким. І вони давали мені багато дарунків.

А коли я хворів, батьки буквально засипали мене подарунками.

Я чогось дуже часто хворів. Головним чином свинкою і ангіною.

Моя ж сестричка Льоля майже ніколи не хворіла. І вона заздрила, що я так часто хворію.

Вона казала:

— Ось зажди, Мишко, я теж чимось захворію, тоді наші батьки теж, либонь, накупляють мені багато чого.
Проте, як на зло, Льоля не хворіла. І тільки один раз, підсовуючи стільця до каміна, вона впала і розбила собі чоло. Вона’зойкала і стогнала, та замість очікуваних подарунків одержала від нашої мами кілька ляпанців, бо підсунула стільця до каміна і хотіла дістати мамин годинник, а це було заборонено.

Й от одного разу наші батьки пішли до театру, а ми з Льолею залишилися в кімнаті. Ми з нею почали грати в маленький настільний більярд.

Під час гри Льоля, зойкнула, сказала:

— Мишко, я щойно ненароком проковтнула більярдну кульку. Я тримала її в роті, і вона в мене через горло провалилася всередину.

А в нас для більярда були хоч і маленькі, але навдивовижу важкі металеві кульки. Я злякався, що Льоля проковтнула таку важку кульку. І заплакав, бо подумав, що в неї в животі станеться вибух.

Та Льоля сказала:

— Від цього вибуху не буває. Однак хвороба може продовжуватися цілу вічність. Це не те, що твої свинка чи ангіна, які минають через три дні.

Льоля лягла на диван і стала охкати.

Небавом прийшли наші батьки, і я їм розповів, що трапилося.

Батьки так злякалися, що аж зблідли. Вони кинулися до дивана, на якому лежала Льолька, і почали її цілувати, плакати.

І крізь сльози мама спитала Льольку, що вона відчуває в животі. Льоля сказала:

— Я відчуваю, що кулька перекочується там у мене всередині. І мені від цього лоскотно, хочеться какао й апельсинів.

Тато надів пальто і розпорядився.

— Дуже обережно рйздягніть Льолю і покладіть її на ліжко. А я тим часом збігаю за лікарем.

Мама стала роздягати Льолю, але коли вона зняла сукню і фартушок, з кишені фартушка раптом випала більярдна кулька і покотилася під ліжко.

Тато, який ще не пішов, насупився. Він підійшов до більярдного столика і перелічив кульки. їх там виявилося п’ятнадцять, а шістнадцята лежала під ліжком.

Тато обурився:

— Льоля нас обманула. В її животі немає жодної кульки вони всі тут.

Мама сказала:

— Це якась ненормальна чи навіть несповна розуму дівчинка. Нічим іншим я не можу пояснити її безглуздий вчинок!

Тато ніколи нас не бив, але тут він смикнув Льолю за кіску і сказав:

— Поясни, що це значить?

Льоля зарюмсала і не знала, що відповісти. Тато сказав:

— Вона хотіла над нами пожартувати. Та з нами так жартувати кепсько! Цілий рік вона від мене нічого не дістане. І цілий рік ходитиме в старих черевиках і старій синенькій сукні, яку вона так не любить!

І наші батьки, обурені, вийшли з кімнати.

А я, дивлячись на Льолю, не міг стримати сміх. Я їй сказав:

— Льолю, краще б ти почекала, коли захворієш на свинку, ніж вдаватися до такої брехні, щоб одержати подарунки від наших батьків.

І ось уявіть собі, діти, минуло тридцять літ!

Тридцять літ минуло відтоді, як трапився цей маленький нещасний випадок з більярдною кулькою.

За всі ці роки я ні разу не згадав про цей випадок.

І тільки недавно, коли я почав писати ці оповідання, я згадав усе, що було. І став про це думати. І мені здалося, що Льоля обманула батьків зовсім не для того, щоб .одержати подарунки, які вона і без того мала. Вона обманула їх, мабуть, для чогось іншого.

Коли мені спало це на думку, я сів на поїзд і поїхав до Сімферополя, де жила Льоля.

А Льоля була вже, уявіть собі, доросла і навіть уже трішки літня жінка. Мала трійко дітей і чоловіка — санітарного лікаря.

Я прибув до Сімферополя і спитав Льолю:

— Ти пам’ятаєш той випадок з більярдною кулькою? Нащо ти це вчинила?

І Льоля, в якої було троє дітей, почервоніла й відповіла:

— Коли ти був маленьким, ти був такий гарненький, як лялька. І тебе всі любили. А я вже тоді виросла і була незугарною дівчинкою. І ось чому я тоді збрехала, ніби проковтнула більярдну кульку,— я хотіла, щоб і мене так само, як тебе, всі пестили і жаліли, хоча б як хвору.

Я їй сказав:

— Льолю, я для цього приїхав до Сімферополя.

І я поцілував її і міцно обняв. І дав їй тисячу карбованців. Вона заплакала від щастя, бо зрозуміла мої почуття і оцінила мою любов. Я подарував також кожній її дитині по сто карбованців на іграшки. І чоловікові її віддав свій портсигар, на якому золотими літерами було написано: «Будь щасливим».

Потім я дав її дітям на кіно і цукерки ще по тридцять карбованців і сказав їм:

— Дурненькі, маленькі сичі! Я хочу, щоб ви запам’ятали оцю мить, щоб ви знали, як маєте чинити в житті.

Наступного дня я поїхав із Сімферополя і дорогою думав про те, що треба любити і жаліти людей, хоча б тих, які хороші. І треба приносити їм інколи якісь подарунки. Тоді у тих, хто дарує,  і  в тих, хто одержує, стає на душі  прекрасно.

У тих же, хто нічого не дарує людям, хто замість цього підносить їм неприємні сюрпризи,— у тих буває похмуро й бридко на душі. Такі люди марніють, сохнуть і хворіють нервовою екземою. Пам’ять у них слабне, а розум затуманюється. І вони передчасно вмирають.

А добрі, навпаки, живуть дуже довго і мають добре здоров’я.

V. ЗНАХІДКА
Одного разу ми з Льолею взял,и коробку з-під цукерок і поклали туди жабу та павука.

Потім ми загорнули коробку в чистий папір, перев’язали її розкішною блакитною стрічкою і поклали цей пакунок на тротуар напроти нашого саду. Начебто хтось ішов і загубив свою покупку.

Поклавши цей пакунок біля тумби, ми з Льолею сховалися в кущах нашого саду і, стримуючи сміх, стали чекати, що буде.

З’явився, нарешті, перехожий. Зупинився, зрадів і навіть задоволено потер собі руки.

Ще б пак: він знайшов пакунок — це ж не так часто трапляється в цьому світі.

Затамувавши подих, ми з Льолею дивимось, що ж буде далі.

Перехожий нагнувся, взяв пакунок, швидко розв’язав його і, побачивши красиву коробку, ще більше зрадів.

І от кришка відкрита. Наша жаба, знудьгувавшись від сидіння в темноті, вистрибує з коробки прямо на руку перехожого.

Той охкає від несподіванки і жбурляє коробку подалі від себе.

Тут ми з Льолею засміялися, аж попадали на траву.

Ми сміялися так голосно, що перехожий обернувся в наш бік і, побачивши нас за парканом, одразу ж усе зрозумів.

У ту ж мить він одним махом перестрибнув через паркан і кинувся до нас, щоб провчити.

Ми з Льолею дременули навтьоки.

З вереском побігли через сад до будинку.

Я зачепився за грядку і розтягнувся на траві.

І тут перехожий досить боляче нам’яв мені вухо.

Я голосно закричав. Але перехожий, давши мені ще зо два ляпанці, спокійно вийшов з саду.

На крики й шум прибігли батьки.

Тримаючись за почервоніле вухо і схлипуючи, я підійшов до батьків і поскаржився на те, що трапилося.

Моя мама хотіла покликати двірника, щоб з двірником наздогнати перехожого й арештувати його.

Льоля вже кинулася, було, за двірником. Але тато зупинив її. Сказав їй і мамі:

— Не кличте двірника. І не треба арештовувати перехожого. Звичайно, погано, що він нам’яв вуха Мишкові, але на місці перехожого я, напевно, зробив би те саме.

Почувши ці слова, мама розсердилася на тата:

— Ти жахливий егоїст!

І ми з Льолею теж розсердилися на тата, але нічого йому не сказали. Тільки я потер своє вухо й заплакав.

Льолька теж запхинькала. І  тоді  моя  мама,  взявши  мене на  руки, сказала татові:

— Замість того, щоб заступатися за перехожого і цим доводити дітей до сліз, ти краще б пояснив їм, що поганого в їхньому вчинкові. Особисто я нічого поганого не бачу. І все розцінюю як невинну дитячу розвагу.

Тато не знав, що відповісти. Він тільки промовив:

— Ото діти виростуть великими і коли-небудь самі збагнуть, що це погано.

Спливали роки. Минуло п’ять літ. Потім десять. І нарешті минуло дванадцять літ.

Я став молодим студентом, років вісімнадцяти.

Звичайно, я забув про той випадок. Значно цікавіші думки навідувалися тоді до моєї голови.

Та одного разу сталося ось що.

Навесні, по екзаменах, я поїхав на Кавказ. У ті часи багато студентів бралося влітку за якусь роботу, відправляючись хто куди. Я теж — став контролером поїздів.

Я був бідним студентом і грошей не мав. А тут давали безплатний квиток на Кавказ та ще й платню. І ось я взявся за цю роботу. І поїхав.

Приїжджаю спочатку в місто Ростов, для того щоб зайти в управління і одержати там гроші, документи й щипчики для пробивання квитків.

Але мій поїзд запізнився. Й замість ранку прибув о п’ятій годині вечора.

Я здав свій саквояж на зберігання. Й трамваєм поїхав до канцелярії.

Приходжу туди. Швейцар мені каже:

— На превеликий жаль, запізнилися, молодий чоловіче. Канцелярія вже зачинена.

— Як це так,— кажу,— зачинена. Мені ж треба сьогодні одержати гроші і посвідчення.

Швейцар пояснює:

— Всі вже пішли. Приходьте післязавтра.

— Як це так,— кажу.—післязавтра. Тоді вже краще я завтра зайду.

— Завтра свято, канцелярія не працює. А післязавтра приходьте і все, що треба одержите.

Я вийшов на вулицю. І стою. Не знаю, що мені робити.

Попереду два дні. Грошей у кишені катма — всього залишилося три копійки. Місто чуже — ніхто мене тут не знає. І де мені зупинитися — невідомо. І що їсти — невтямки.

Я побіг на вокзал, щоб узяти з саквояжа якусь сорочку або рушника і продати на ринку. Але на вокзалі мені сказали:

— Перш ніж брати саквояж, заплатіть за зберігання, а потім його беріть і робіть з ним що хочете.

Крім трьох копійок, у мене нічого не було, і я не міг заплатити за зберігання. Вийшов на вулицю ще більш пригнічений.

Ні, зараз я б так не розгубився. А тоді я страшно розгубився. Йду, бреду вулицею невідомо куди і журюся.

Йду ото вулицею, аж раптом на тротуарі бачу: що таке? Маленький червоний плюшевий гаманець. І, мабуть, не порожній, а вщерть набитий грішми.

На якусь мить я зупинився. Думки, одна від одної радісніші, майнули в голові. Я подумки побачив себе в булочній зі склянкою кави. А потім у готелі на ліжку, з плиткою шоколаду в руці.

Я зробив крок до гаманця. І простягнув руку. Але в ту ж мить гаманець трохи відсунувся (чи мені так здалося) від моєї руки.

Я знову простягнув руку і вже хотів схопити гаманця. Але він знову відсунувся від мене, і досить далеко.

Нічого не розуміючи, я знову кинувся до гаманця.

І раптом у саду, за парканом, пролунав дитячий регіт. І гаманець прив’язаний за нитку, стрімко щез з тротуару.

Я підійшов до паркану. Якісь хлопчаки від реготу буквально качалися по землі.

Я хотів кинутися за ними. І вже схопився рукою за паркан, щоб перестрибнути. Але в ту ж мить мені пригадалася давно забута сценка з мого дитячого життя.

І тоді я густо почервонів. Відійшов від паркану. І, повільно побрів далі.

Діти! Все минає в житті. Минули і ці два дні.

Увечері, коли смерклося, я пішов за місто і там, у. полі, на траві, заснув.

Уранці встав, коли зійшло сонечко. Купив фунт хліба на три копійки, з’їв і запив водичкою. І цілий день, до вечора, бездумно блукав по місту.

А ввечері знову пішов у поле, і знову там переночував. Тільки цього разу було погано, бо пішов дощ — і я змок мов пес.

Рано-вранці наступного дня я вже стояв біля під’їзду і чекав, коли відчиниться канцелярія.

І ось вона відчинена. Я, брудний, розкуйовджений і мокрий, увійшов до канцелярії.

Чиновники глянули на мене недовірливо. Спочатку не хотіли  мені  видавати  гроші  і документи.  Але  потім  видали.

І невдовзі я, щасливий та сяючий, поїхав на Кавказ.

VI. ЯЛИНКА
Цього року, хлоп’ята, мені сповнилося сорок літ. Отже, виходить, що я сорок разів бачив новорічну ялинку.

Це багато!

Ну, перші три роки життя я, напевне, не розумів, що таке ялинка. Мабуть, мама виносила мене на руках. І, мабуть, я своїми чорними оченятками без цікавості дивився на розцяцьковане дерево.

А коли мені, діти, виповнилося п’ять років, то я. вже добре розумів, що таке ялинка.

І я з нетерпінням чекав на це веселе свято. І навіть у щілинку дверей  підглядав,  як  моя  мама  прикрашає  ялинку.

А моїй сестричці Льолі було тоді сім років. І вона була винятково жвавою дівчинкою.

Вона мені сказала одного разу:

— Мишко, мама пішла на кухню. Давай зайдемо до кімнати, де стоїть ялинка, і подивимося, що там діється.

Ото ми з сестричкою Льолею зайшли до кімнати. І бачимо: дуже красива ялинка. Під ялинкою лежать подарунки. А на ялинці різнокольорові буси, прапорці, ліхтарики, золоті горіхи, пастилки і кримські яблучка. Моя сестричка Льоля каже:

— Не будемо розглядати подарунки. А замість цього краще з’їмо по одній пастилці.

Вона підходить до ялинки і вмить з’їдає одну пастилку, яка висіла на ниточці. Я кажу:

— Льолю, якщо ти з’їла пастилку, то я теж зараз що-небудь з’їм.

Я підходжу до ялинки і трохи надкушую яблуко. Льоля промовляє:

— Мишко, якщо ти яблуко надкусив, то я зараз другу пастилку з’їм та ще й візьму собі цю цукерку.

А Льоля була дуже високою, довготелесою дівчинкою. І вона могла високо дістати.

Вона стала навшпиньки і своїм великим ротом ухопила другу пастилку.

А я був на диво маленького зросту. Майже нічого не міг дістати, крім одного яблука, яке висіло низько.

Я кажу:

— Якщо ти, Льолище, з’їла другу пастилку, то я ще раз надкушу це яблуко.

І я знову беру руками яблуко, знову його трішки надкушую. Льоля каже:

— Якщо ти вдруге надкусив яблуко, то я не буду більше церемонитися і зараз з’їм третю пастилку та ще й візьму собі на пам’ять хлопавку й горіх.

Тоді я мало не заревів. Тому що вона могла до всього дотягнутися, а я ні. Я їй кажу:

— А я, Льолище, підставлю до ялинки стіл і теж дістану собі щось, крім яблука.

Ото я почав своїми худенькими рученятами тягнути до ялинки стільця. Але стілець упав на мене. Я хотів підняти його. Але стілець знову впав. І прямо на подарунки.

Льоля сказала:

— Мишко, ти, здається, розбив ляльку. Так і є. Ти відбив у ляльки порцелянову ручку.

Тут почулися мамині кроки, і ми з Льолею втекли до другої кімнати. Льоля шепче:

— Ось тепер, Мишко, я не певна, що мама тебе не відшмагає.

Я хотів заревти, але в цей момент прийшли гості. Багато дітей з батьками.

Наша мама запалила всі свічки на ялинці, відчинила двері і запросила:

— Заходьте всі.

І всі діти ввійшли до кімнати з ялинкою. Наша мама каже:

— Тепер нехай кожна дитина підходить до мене, і я кожній даватиму іграшку і ласощі.

Ото діти стали підходити до нашої мами. Й вона кожній дитині дарувала по іграшці. Потім знімала з ялинки яблуко, пастилку та цукерку і теж дарувала.

Всі діти були дуже раді. Потім мама взяла в руки те яблуко, яке я надкусив, і сказала:

— Льоля і Мишко, підійдіть сюди. Хто з вас двох надкусив це яблуко?

Льоля відповіла:

— Це Мишкова робота.

Я смикнув Льолю за кіску й сказав:

— Це мене Льолька навчила.

Мама каже:
— Льолю я поставлю в куток носом, а тобі я хотіла подарувати заводного паровозика. Але тепер цього паровозика я подарую тому хлопчикові, якому випало це яблуко.

Вона взяла паровозика і подарувала його одному чотирирічному хлопчикові. Той одразу почав ним гратися.

Я розсердився на цього хлопчика і вдарив його по руці іграшкою. Він так голосно заревів, що його власна мама взяла його на руки і проказала:

— Віднині я не буду приходити до вас у гості з моїм хлопчиком.

А я сказав:

— Можете йти, і тоді паровозик мені залишиться.

І та мама подивувалася з моїх слів, сказавши моїй мамі:

— Напевне, ваш хлопчик буде розбійником.

Тоді  моя  мама  взяла  мене на  руки  і сказала тій  мамі:

— Не смійте так казати про мого хлопчика. Краще йдіть зі своєю золотушною дитиною і ніколи, до нас більше не приходьте.

А та мама у відповідь:

— Я так і зроблю. З вами поведешся, біди не оберешся. Тоді ще одна, третя, мама сказала:

— Я теж піду. Моя дівчинка не заслужила, щоб їй дарували ляльку з відламаною ручкою.

Моя сестричка Льоля закричала:

— Можете теж іти зі своєю золотушною дитиною. А лялька зі зламаною ручкою мені дістанеться.

Тепер вже я, сидячи на маминих руках, крикнув:

— Взагалі можете всі йти, тоді всі іграшки нам залишаться. Після цього всі гості почали розходитись.

Наша мама здивувалась, що ми залишилися самі. І в цей час до кімнати зайшов наш тато. Він сказав:

— Таке виховання губить моїх дітей. Я не хочу, щоб вони билися, сварилися і виганяли гостей. їм буде тяжко жити на світі, і вони помруть у самотності.

Тато підійшов до  ялинки  і загасив усі свічки.  І  сказав:

— Негайно лягайте спати. А завтра всі іграшки я віддам гостям.

І ото, хлоп’ята, минуло відтоді тридцять п’ять років, а я досі добре пам’ятаю цю ялинку.

За всі ці тридцять п’ять років, діти, я не з’їв більше жодного чужого яблука і ні разу не вдарив того, хто слабший од мене. Тепер лікарі кажуть, що завдяки цьому я такий веселий і добродушний.

VII. ВЕЛИКІ МАНДРІВНИКИ
Коли мені було шість років, я не знав, що Земля має форму кулі.

Проте Степанко, син господарів дачі, на якій ми жили, пояснив мені, що таке Земля. Він сказав:

— Земля — це коло. Якщо піти прямо, то можна обігнути всю Землю і все одно прийдеш до того місця, звідки вийшов.

Та коли я не повірив, Степанко дав мені по шиї і сказав:

— Я швидше піду в кругосвітню подорож з твоєю сестричкою Льолею, ніж з тобою. Мені нецікаво з дурнями мандрувати.

Але мені хотілося подорожувати, і я подарував Степанкові складаний ножик.

Степанкові мій ножик сподобався, і він погодився взяти мене з собою в кругосвітню подорож.

На городі Степанко влаштував загальні збори мандрівників. Там він сказав мені і Льолі:

— Завтра, коли ваші батьки поїдуть до міста, а моя матуся піде на річку прати, ми здійснимо те, що задумали. Підемо прямо і прямо, пересікаючи гори і пустелі. Й будемо прямувати навпростець доти, доки не повернемося сюди назад, хоч би на це в нас пішов цілий рік. Льоля спитала:

— А якщо, Степанку, ми зустрінемо індійців?

— Щодо індійців,— відповів Степанко — то індійські племена ми будемо брати в полон.

— А якщо хтось не захоче йти в полон?

— Хто не захоче,— пояснив Степанко,— того не будемо брати в полон.

Льоля мовила:

— Зі своєї скарбнички я візьму три карбованці. Думаю, нам вистачить цих грошей.

Степанко сказав:

— Три карбованці нам безумовно вистачить, бо гроші потрібні тільки на те, щоб купити насіння і цукерок. Щодо їжі, то ми, мандруючи, вбиватимемо дрібних тварин, а їхнє ніжне м’ясо будемо смажити на багатті.

Степанко збігав до сараю і приніс звідти великий мішок з-під борошна. І в цей мішок ми стали складати речі, потрібні для далеких мандрівок. Ми поклали в мішок хліб і цукор, шматочок сала, потім ще й різний посуд — тарілки, склянки, виделки, ножі. Далі, подумавши, поклали кольорові олівці, чарівний ліхтар, глиняний умивальник і збільшувальне скельце для запалювання багать. А ще запхали в мішок дві ковдри і подушку від тахти.

Опріч того, я приготував три рогатки, вудочку і сачок для ловлі тропічних метеликів.

Наступного дня, коли наші батьки поїхали до міста, а Степанкова матуся пішла на річку прати білизну, ми покинули наше село Піски.

Йшли дорогою через ліс.

Попереду біг Степанків песик Тузик. За ним ступав Степанко з величезним мішком на голові. За Степанком ішла Льоля зі скакалкою. А за Льолею з трьома рогатками, сачком і вудочкою крокував я.

Ми йшли майже годину.

Нарешті Степанко сказав:

— Мішок достобіса важкий. І я один з ним не впораюся. Нехай кожний по черзі несе цей мішок.

Тоді Льоля взяла мішок і понесла.

Але несла вона недовго, бо швидко вибилася з сил.

Льоля поклала мішок на землю.

— Тепер,— сказала,— нехай Мишко несе.

Коли на мене звалили цей мішок, я охнув здивовано — таким важким він виявився.

Але я ще більше здивувався, коли спробував іти з цим мішком. Мене гнуло до землі, і я, мов маятник, хитався з боку в бік, поки нарешті, зробивши кроків з десять, не звалився з цим мішком у канаву.

Причому звалився я в канаву дивним способом. Спочатку впав у канаву мішок, а услід за мішком, прямо на нього, гепнувся і я. І хоч я був легенький, однак умудрився розбити всі склянки, майже, всі тарілки і глиняний умивальник.

Льоля і Степанко помирали від сміху, дивлячись, як я вовтузився у канаві. І тому вони не розсердилися на мене, дізнавшись, яких збитків завдав я своїм падінням.

Степанко свистом покликав пса і хотів його пристосувати для носіння поклажі. Але з цього нічого не вийшло, бо Тузик не міг збагнути, чого від нього хочуть. Та і ми погано уявляли собі, як пристосувати Тузика для цієї мети.

Скориставшись нашими роздумами, Тузик прогриз мішок і вмить з’їв усе сало.

Тоді  Степанко  звелів  нам  усім  разом  нести  цей  мішок.

Вхопившись за ріжки, ми понесли мішок. Але нести було незручно і тяжко.

Однак ми йшли ще години зо дві. Нарешті вийшли з лісу на галявину.

Тут Степанко надумав зробити привал. Він сказав:

— Кожного разу, коли ми будемо відпочивати або лягати спати, я простягуватиму ноги в тому напрямку, куди нам слід іти. Так робили всі великі мандрівники і завдяки цьому не збивалися з дороги.

Степанко сів біля дороги і простягнув ноги вперед.

Ми розв’язали мішок і почали закусувати.

Ми їли хліб, посиланий цукровим піском.

Раптом над нами стали кружляти оси. Одна з них, бажаючи, очевидно, покуштувати мого цукру, вжалила мене в щоку. Невдовзі моя щока здулася, як пиріжок. І я, за порадою Сте-панка став прикладати до неї мох, сиру землю і листя.

Перед тим як рушати далі, Степанко викинув з мішка майже все, що там було, і ми пішли порожняком.

Я йшов позаду, скімлячи й пхинькаючи. Щока моя палала і нила. Льоля теж не була дуже рада мандрівці.

Вона зітхала і мріяла про повернення додому, кажучи, що дома теж буває добре.

Але Степанко заборонив нам про це і думати. Він сказав:

— Кожного, хто захоче повернутись додому, я прив’яжу до дерева і залишу мурашкам на обід.

Ми продовжували мандрівку з кепським настроєм, і тільки в Тузика настрій був нівроку.

Задерши хвоста, він гасав за птахами і своїм гавкотом вносив у нашу подорож зайвий шум.

Нарешті почало смеркати.

Степанко поклав мішок на землю. І ми вирішили тут заночувати.

Ми зібрали сушняку для багаття. Степанко витягнув з мішка збільшувальне скельце, щоб розпалити вогнище.

Та, не знайшовши на небі сонця, Степанко зажурився. Нам теж стало сумно.

Поївши хліба, лягли в темноті.

Степанко врочисто ліг ногами вперед, кажучи, що вранці нам буде ясно, в який бік іти.

Степанко відразу захропів. І Тузик теж засопів носом. Але ми з Льолею довго не могли заснути. Нас лякав темний ліс і шум дерев. Суха гілка над головою раптом здалася Льолі змією і від жаху вона заверещала.

А шишка, яка впала з дерева, налякала мене так, що я аж підстрибнув на землі, мов м’ячик.

Небавом ми задрімали.

Я прокинувся від того, що Льоля термосила мене за плечі. Займався ранок. Але сонце ще не зійшло.

Льоля шепнула мені:

— Мишко, поки Степанко спить, давай повернемо його ноги у зворотний бік. А то він заведе нас туди, куди Макар телят не заганяв.

Ми подивилися на Степанка. Він спав з блаженною усмішкою. Ми з Льолею взяли його за ноги й обережно повернули в протилежний бік, так що Степанкова голова описала пів-‘ коло.

Та від цього Степанко не прокинувся.

Він тільки застогнав уві сні і замахав руками, бурмочучи: «Егей, сюди, до мене…»

Напевно, йому снилося, що на нього напали індійці, і він кличе нас на допомогу.

Ми стали ждати, коли Степанко прокинеться.

Він прокинувся з першими променями сонця і, глянувши на свої ноги, мовив:

— Що робили б ми зараз, якби я ліг ногами куди попала. Ми і не знали б, в який бік нам іти. А тепер, завдяки моїм ногам, знаємо, що нам слід іти туди.

І Степанко махнув рукою в напрямку дороги, якою’ ми прошкували вчора.

Ми поїли хліба і рушили.

Дорога була знайомою. Степанко раз у раз роззявляв рота від подиву. Однак сказав:

— Кругосвітня подорож тим і відрізняється від інших мандрівок, що все повторюється, бо Земля — це коло.

Позаду заскрипіли колеса. Це якийсь дядько їхав порожнім возом.

Степанко сказав:

— Для прискорення мандрівки і щоб швидше обігнути Землю, непогано було б сісти нам на цього воза..
Ми стали проситися, щоб нас підвезли. Добродушний дядько зупинився і дозволив нам сісти. Ми швидко поїхали. Ми їхали не більше години. Раптом попереду з’явилося наше село Піски. Вражений Степанко сказав:

— Он село, повністю схоже на наші Піски. Це буває під час кругосвітніх подорожей.

Але Степанко ще більше здивувався, коли під’їхали до пристані.

Ми злізли з воза.

Сумніви розвіялися — це була наша пристань, і до неї щойно причалив пароплав.

Степанко прошептав:

— Невже ми обігнули Землю? Льоля пирскнула, я теж засміявся.

Але тут ми побачили на пристані наших батьків і бабусю — вони щойно зійшли з пароплава.

А поряд з ними була нянька, яка з плачем щось розповідала їм. Ми підбігли до батьків.

Побачивши нас, батьки страшенно зраділи.

Нянька сказала:

— Ой, дітки, а я думала, що ви вчора втопилися. Льоля заперечила:

— Якби ми вчора втопилися, то не могли б відправитися в кругосвітню подорож.

Мама вигукнула:

— Що я чую! Їх треба покарати.

Тато промовив:

— Усе добре, що добре закінчується.

Бабуся, відламавши гілляку, сказала:

— Я пропоную відшмагати дітей.. Мишка нехай відшмагає мама. А Льолю я беру на себе.

Тато не погодився.

— Шмагати — це старий метод виховання дітей. І це не дає користі. Діти, либонь, і без шмагання зрозуміли, яку дурницю вони вчинили.

Мама зітхнула:

— В мене нерозумні діти. Вирушати в кругосвітню подорож, не знаючи таблиці множення і географії,— ну що це таке!

Тато сказав:

— Мало знати географію і таблицю множення. Щоб рушати в кругосвітню подорож, треба мати вищу освіту в обсязі п’яти курсів. Треба знати все, що там викладають, включаючи космографію. А ті, хто вирушає в далеку дорогу без цих знань, приходять до сумних результатів, вартих жалю.

З цими словами ми прийшли додому. І сіли обідати. “Батьки сміялися і охали, слухаючи наші розповіді про вчорашню пригоду. А щодо Степанка, то матуся зачинила його в лазні, і там наш великий мандрівник просидів цілий день.

Наступного дня матуся його випустила. І ми з ним стали гратися, ніби нічого й не трапилося.

Залишається ще сказати кілька слів про Тузика.

Тузик біг за возом цілу годину і дуже перевтомився.

Прибігши додому, він забрався в сарай і там спав до вечора.

А ввечері, поївши, знову заснув, і що він бачив уві сні — цього ніхто не знає.

VIII. ЗОЛОТІ СЛОВА
Коли я був маленьким, я дуже любив вечеряти з дорослими. І моя сестричка Льоля теж любила такі вечері — не менше, ніж я.

По-перше, на стіл подавалася різноманітна їжа. І це нас з Льолею особливо приваблювало.

По-друге, дорослі кожен раз розповідали цікаві факти зі свого життя.

І це нас з Льолею дуже розважало.

Звичайно, перші рази ми сиділи за столом тихо. Але потім осміліли. Льоля стала втручатися в розмови.

Торохкала без угаву. Та й я деколи вставляв свої зауваження.

Наші зауваження смішили гостей. Мама з татом спочатку були дуже задоволені, що гості бачать, які ми розумні та розвинуті.

Але потім ось що трапилося під час однієї вечері.

Татів начальник почав розповідати якусь неймовірну історію про те, як він врятував пожежника. Цей пожежник нібито вчадів на пожежі. І татів начальник витягнув його з вогню.

Можливо, що такий факт був, але тільки нам з Льолею ця розповідь не сподобалася.

Льоля сиділа мов на голках. Вона до того ж згадала одну схожу історію, але тільки ще цікавішу. їй хотілося якомога швидше розповісти цю історію, щоб не забути.

Проте татів начальник, як на зло, розповідав украй повільно. І Льоля не могла більше стриматися.
Махнувши рукою у його бік, вона сказала:

— Це  ще  нічого!   Он  у  нашому  дворі  одна  дівчинка… Льоля не закінчила свою думку, бо мама на неї цикнула.

І тато суворо глянув.

Татів начальник почервонів од гніву. Йому стало неприємно, що про його розповідь Льоля сказала: «Це ще нічого!»

Звертаючись до наших батьків, він мовив:

— Я не розумію, чого це ви посадили дітей з дорослими. Вони мене перебивають. Я тепер втратив нитку своєї розповіді. На чому я зупинився?

Льоля, бажаючи загладити свою провину, сказала:

— Ви зупинилися на тому, як учаділий пожежник сказав вам «мерсі». Однак дивно тільки, як він взагалі щось міг вимовити, коли був учаділий і лежав непритомний… Он у нас одна дівчинка у дворі…

Льоля знову не закінчила свої спогади, бо дістала від мами ляпанця.

Гості посміхнулись. А татів начальник почервонів ще більше.

Побачивши, що справи кепські, я вирішив виправити становище. Я сказав Льолі:

— Нічого дивного нема в тім, що розповів татів начальник. Дивлячись хто як учадів, Льолю. Є такі вчаділі пожежники, які хоч і лежать непритомними, але все ж говорити можуть. Вони марять. І говорять бозна-що… Ото він і сказав «мерсі». А сам, можливо, хотів сказати «караул».

Гості засміялися. А татів начальник, затрусившись од гніву, промовив до наших батьків:

— Ви погано виховуєте своїх дітей. Вони мені буквально слова, вимовити не дають — увесь час перебивають дурними зауваженнями.

Бабуся, яка сиділа в кінці стола біля самовара, сердито сказала, поглядаючи на Льолю:

— Дивіться, замість того, щоб розкаятися у заподіяній шкоді, ця особа знову взялася за їжу. Гляньте, вона навіть апетиту не втратила — їсть за двох…

Льоля не посміла голосно заперечити бабусі. Однак вона тихо прошепотіла:

— На сердитих воду возять.

Бабуся не розчула. Але татів начальник, який сидів поряд з Льолею, сприйняв ці слова на свій рахунок. Він аж охнув, коли їх почув. Сказав до наших батьків:

— Кожного разу, коли я збираюся до вас у гості і згадую про ваших дітей, мені просто неохота іти.

Тато промовив:

— Оскільки діти справді поводилися вкрай зухвало і цим вони не виправдали наших сподівань, я забороняю їм від сьогодні вечеряти з дорослими. Нехай вони доп’ють чай і відправляються в свою кімнату.

Доївши сардинки, ми з Льолею вийшли під веселий сміх і жарти гостей.

Відтоді ми два місяці не сідали разом з дорослими.

А через два місяці ми з Льолею стали вмовляти нашого батька, щоб він нам знову дозволив вечеряти з дорослими. І наш тато, який був того дня в прекрасному настрої, сказав:

— Гаразд, я вам це дозволю, але тільки я категорично забороняю вам говорити за столом. Одне ваше слово, мовлене вголос,— і ви більше за стіл не сядете.

Й от одного чудового дня ми знову за столом — вечеряємо з дорослими. На цей раз сидимо тихо, мовчки. Ми знаємо татів характер. Знаємо, що коли скажемо хоч півслова, тато ніколи більше не дозволить нам сісти з дорослими.

Але від заборони говорити ми з Льолею поки що не дуже страждаємо. їмо за чотирьох і обмінюємося усмішками. Ми вважаємо, що дорослі навіть втратили, не дозволивши нам розмовляти. Наші роти, вільні від розмов, повністю зайняті їжею.

Ми з Льолею з’їли все, що можна було, і взялися за солодке.

З’ївши солодке і випивши чай, ми вирішили піти по другому колу — повторити вечерю від самого початку, тим більше, що мама, побачивши, що на столі майже все чисто, принесла ще їжі.

Я взяв булочку і кавалок масла. А масло було ще замерзлим — його тільки-но вийняли з-за вікна.

Це замерзле масло я хотів намастити на булочку. Та мені це не вдалося зробити. Воно було мов камінь.

Тоді я поклав масло на кінчик ножа і став його гріти над чаєм.
А оскільки свій чай я давно випив, то став гріти це масло над склянкою татового начальника, біля якого я сидів.

Татів начальник щось розказував і не звертав на мене уваги.

Тим часом ніж розігрівся над чаєм. Масло трохи зм’якло. Я хотів його намастити на булочку і став уже відводити руку від рклянки. Але тут моє масло несподівано зісковзнуло з ножа і впало прямо в чай.

Я завмер зі страху.

Витріщеними очима я дивився на масло, яке плюхнулося в гарячий чай.

Потім я озирнувся по боках. Але ніхто з гостей не помітив, що сталося.

Тільки одна Льоля побачила.

Вона почала ледь чутно сміятися, позираючи то на мене, то на склянку з чаєм.

“Льоля пирскнула, коли татів начальник, щось оповідаючи, почав розмішувати свій чай.

Він розмішував його довго, так що масло розтануло повністю. Тепер чай був схожий на курячий бульйон.

Татів начальник узяв склянку в руку і став підносити до рота.

І хоч Льолі було дуже цікаво, що ж станеться далі і що буде робити татів начальник, коли ковтне цю бурду, все-таки вона трішки злякалася. Навіть розкрила рота, щоб крикнути татовому начальникові: «Не пийте!»

Але, глянувши на тата і згадавши, що говорити не можна, змовчала.

Я теж нічого не сказав. Тільки змахнув руками і не відриваючись став дивитися в рот татовому начальникові.

Тим часом татів начальник підніс склянку до рота і сьорбнув.

І тут його очі зробилися круглими від здивування. Він охнув, підстрибнув на стільці, відкрив рота і, схопивши салфетку, почав кашляти та плюватися.

Наші батьки спитали його:

— Що з вами сталося?

Татів начальник з переляку не міг вимовити жодного слова.

Він показав пальцями на свій рот, промимрив щось і з острахом позирав на свою склянку.

Тут усі присутні почали з цікавістю розглядати чай, який залишився в склянці.

Мама, покуштувавши цей чай, сказала:

— Не бійтеся, тут плаває звичайне вершкове масло, яке розтопилося в гарячому чаї.

Тато промовив:
— Так, але цікаво знати, як воно потрапило в чай. Нумо, дітки, поділіться з нами своїми спостереженнями.

Одержавши дозвіл говорити, Льоля сказала:

— Мишко грів масло над склянкою, і воно впало. Тут Льоля не витримала, голосно засміялася.

Дехто з гостей також засміявся. А дехто з серйозним і стурбованим виглядом почав роздивлятися свої склянки. Татів начальник сказав:

— Ще спасибі, що вони мені в чай масло поклали. Вони могли б і дьогтю влити… Ну, ці діти доведуть мене до божевілля.

Один з гостей мовив:

— Мене інше цікавить. Діти бачили, що масло впало в чай. Однак вони нікому не сказали про це. Ось у чому їх головна провина.

Почувши ці слова, татів начальник вигукнув:

— Ага, справді, чому це ви, паскудні діти, нічого мені не сказали. Я тоді б не став пити цей чай.

Льоля перестала сміятися й відповіла:

— Нам тато заборонив за столом говорити. Через це ми нічого і не сказали.

Я витер сльози і пробурмотів:

— Жодного слова тато не велів нам вимовляти. А то ми б щось сказали.

Тато, усміхнувшись, сказав:

— Це не паскудні діти, а дурні ще. Звичайно, з одного боку добре, що вони беззаперечно виконують накази. Треба і надалі так робити — виконувати накази і дотримуватись існуючих правил. Але все це слід робити розумно. Якби нічого не трапилося — ви мали святий обов’язок мовчати. Масло потрапило в чай чи бабуся забула закрити краник самовара — ви мусите сказати про це. І замість покарання ви одержали б подяку. Все треба робити з урахуванням обставин. Ці слова ви запишіть золотими літерами в своє серце. Інакше вийде абсурд.

Мама сказала:

— Або, наприклад, я не дозволяю вам вийти з квартири. Раптом пожежа. Що ж ви, дурненькі діти, так і будете залишатися в квартирі, доки не згорите? Навпаки, ви повинні вискочити з квартири і бити на сполох.

Бабуся додала:

— Або, наприклад, я всім налила, по другій склянці чаю. А Льолі не налила. Значить, я зробила правильно.

Тут усі, крім Льолі, засміялися. А тато сказав бабусі:

— Ви не зовсім правильно зробили, бо ситуація змінилася. З’ясувалося, що діти не винуваті. А якщо і винуваті, то лише трішки… Попросимо вас, бабусю, налити Льолі чаю.

Всі гості усміхнулися. А ми з Льолею заплескали в долоні.

Та я, мабуть, не відразу збагнув татові слова. Зате згодом я зрозумів ці золоті слова.

І цих слів, шановні діти, я завжди дотримуюся у всіх житейських ситуаціях. І в особистих справах теж. І на війні. І навіть, уявіть собі, у своїй роботі.

У своїй роботі я, наприклад, учився у старих чудових майстрів. І мене мучила велика спокуса писати за тими правилами, за якими писали вони.

Та я побачив, що обстановка змінилася. Життя і публіка вже не ті. І тому я не став наслідувати правила старих майстрів.

І, можливо, тому приніс я людям не так уже й багато гіркоти. І був до певної міри щасливим.

Зрештою, ще в давні часи один мудрець (якого вели на плаху) сказав: «Нікого не можна назвати щасливим раніше, ніж він помре».

Це були теж золоті слова.

 

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.9 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Оповідання”
Збірка
Михайло Зощенко
Видавництво: “Веселка”
М. Київ, 1991 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: