Лорд О’Коу

Був ясний літній ранок, і лорд О’Коу прогулювався зеленим лужком неподалік свого замку. Справжнє його ім’я було «лорд О’Колзен», а його нащадки досі мають титул маркізів Ейлса. Однак у всьому Ейрширі люди називали його «лорд О’Коу» і ось чому: його замок стояв на скелі, в якій були печери, а в цій місцевості печера називається «коу».

Лорд О’Коу був людиною доброю і привітною. Він охоче допомагав тим сусідам, що були бідніші за нього, і прислухався до розповідей про чуже горе. І ось поки він гуляв по галявині, до нього підійшов маленький хлопчик із глечиком у руках. Хлопчик попросив у лорда трохи квасу для своєї хворої матері. Лорд погладив хлопчика по голові і сказав:

— Іди на кухню, спитай дворецького і скажи йому, що лорд, наказав доверху наповнити цей глечик квасом, найкращим, який знайдеться в льосі.

Хлопчик пішов, знайшов старого дворецького, той вислухав його і повів у льох.

У льосі стояла бочка особливо смачного квасу — його подавали до столу лише лордові. Бочку цю відкрили нещодавно, і квасу в ній залишилося приблизно половина.

«Наллю хлопчику з цієї бочки, — подумав дворецький. — Квас у ній і смачний, і не міцний — саме такий, який буде корисним для хворої».

Він узяв у хлопчика глечик і поставив його біля бочки під жолобок. Але — дивна річ — глечик не наповнювався! Струмінь квасу безперервно витікав з бочки, глечик було маленьким— лише на чверть літра — проте квасу в ньому набралося лише до половини. Квас усе тік і тік світлим бурштиновим струменем, величезна бочка вже зовсім спорожніла, а в глечику не додалося ні краплі.

Що за чудасія! – дивувався дворецький. Він дивився на бочку, дивився на глечик, дивився на підлогу — чи не пролився квас? Ні, не пролився. Підлога в льоху як була, так і залишилася білою, чистою і сухою.

«Чума його візьми, цей глечик! Зачарований він, чи що?» — подумав дворецький, і його жорстке, як їжакові голки, коротке волосся стало дибки навколо лисини. Він найбільше боявся чаклунів, відьом і взагалі всякої нечистої сили.

— Ну, малюче, інші бочки я відкривати не стану, — пробурчав він і повернув хлопцеві неповний глечик. — Іди додому — вистачить з тебе і цього. Квас у нашого лорда дуже смачний, щоб витрачати його на такого шмаркача, як ти.

Але хлопчик не хотів іти.

— Лорд обіцяв, що мій глечик наповнять доверху, — промовив він, — і наказав передати це тобі. Обіцянки треба виконувати. Я не піду додому без повного глечика.

Даремно дворецький сперечався з ним і навіть сердився — хлопчик стояв на своєму.

— Лорд обіцяв мені повний глечик квасу, — твердив він. — Не піду, доки не отримаю.

Дворецький не знав, що робити. Нарешті він залишив хлопчика у льосі, а сам пішов до лорда.

— Не інакше як цей глечик зачарований, — сказав дворецький лордові. — Я в нього майже цілу бочку квасу перелив, а він усе неповний. Спустіться самі в льох і виженіть геть цього хлопчиська!

– Ні, не піду, – сказав лорд. — Хлопчик правий. Я обіцяв дати йому повний доверху глечик квасу для його хворої матері. І він отримає повний глечик, навіть якщо в нього доведеться вилити весь квас із усіх бочок у моєму льосі. Тому йди відкоркуй другу бочку.

Дворецький не наважився не послухатися. Він неохоче пішов до льоху і всю дорогу похитував головою в тривозі, і думав, що його пана теж мабуть зачарували. А що хлопчисько з його глечиком — зачарований, у цьому старий ні на мить не сумнівався.

У льоху хлопчик терпляче чекав на нього, стоячи на колишньому місці. Не витрачаючи зайвих слів, дворецький узяв у нього глечик і відкоркував другу бочку.

Тут, він здивувався ще дужче. Щойно з бочки витекло кілька крапель, глечик хлопчика наповнився до країв.

— Бери глечик, хлопче,— сказав дворецький,— і біжи додому!

Він був радий позбутися цього дивовижного глечика.

Хлопчик не змусив себе просити. Він ввічливо подякував дворецькому, хоч той і не дуже ласкаво з ним обійшовся. І слід його пропав. Дворецький потім не раз розпитував навколишніх мешканців, чи не чули вони про такого й такого хлопчика та його хвору матір. Але ніхто про них нічого не знав.

* * *

Минали роки, тяжке горе випало на долю роду О’Коу. Лорд поїхав на війну до Фландрії, а там його взяли в полон і засудили до смерті. Він був один у чужій країні, і не було кому за нього навіть слівця замовити. А про втечу й думати не доводилося.

І ось у ніч напередодні страти лорд О’Коу сидів один у в’язниці і з скорботою думав про свою дружину та дітей — він уже втратив надію побачитися з ними. Згадував він і свій рідний дім — величезний старовинний замок на скелі, — згадував зелений лужок за брамою, весь в ромашках. Тут він колись любив гуляти на сонечку літнім ранком. І тут він раптом згадав маленького хлопчика, що прийшов просити у нього квасу для своєї хворої матері. Про цього хлопчика він давно забув, а тут чомусь побачив його та так ясно, що навіть протер собі очі.

Тієї ж миті двері в його в’язницю тихенько відчинилися, і на порозі з’явився той самий хлопчик. Він ні крапельки не виріс — залишився точнісінько таким, яким був того давнього літнього ранку. Хлопчик стояв, загадково посміхаючись і приклавши палець до губ. І раптом прошепотів:

Лорд О’Коу, встань

І за мною йди!

Потім зробив знак бранцеві йти за ним. Лорд О’Коу мовчки підвівся і пішов за хлопчиком.

Хлопчик йшов довгими коридорами підземелля, а лорд за ним. І щоразу, як вони підходили до замкнених дверей, хлопчикові варто було тільки доторкнутися до них, і вони відчинялися самі собою. Так невдовзі вони вийшли на волю.

Лорд не пам’ятав себе від радості. Він уже хотів подякувати своєму маленькому рятівнику, але той помахом руки зупинив його.

– Сідай до мене на спину, – сказав він. — Поки ти в цій країні, тобі загрожує смерть.

Лорд сів до нього на спину, і, як не дивно, хлопчик наче й не відчув його ваги. Він піднявся у повітря і полетів над морем та сушею. І ось, здавалося, не минуло й миті, як вони опустилися на зелений лужок перед замком саме в тому місці, де вперше зустрілися багато років тому.

Хлопчик повернувся до лорда, поклав свою крихітну ручку на його широку долоню і сказав:

Хто зробив добро іншому, тому також воздасться добром.

Ти пожалів мою матір і ось повернувся до свого дому.

Сказав і одразу зник.

З того дня його ніхто більше не бачив.