Льотчиці

— Будемо льотчицями! — впевнено заявила моя найкраща подруга Олька Сисун.

У мене перехопило подих: ух ти, і чому ця чудова ідея не спала на думку мені?

— А що треба, щоб стати льотчицями? — запитала я.

— По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе втримав парашут. А по-друге, треба займатися фізкультурою. Наприклад, бігати кожного ранку, — пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бігати я погодилась.

І ми домовились наступного ранку зустрітися у дворі. А ще ми вирішили, що це буде наша таємниця. Розкриємо її аж тоді, коли нам видадуть посвідчення, що ми льотчиці. Уночі я майже не спала, весь час намацувала пакет зі спортивною формою, яку підклала собі під голову. Будемо льотчицями, — міркувала я, — як це чудово водити великі білі літаки. А язиката Кука, яка завжди з нас глузує, стоятиме у дворі з роззявленим ротом і заздритиме.

Ранок був прохолодний. Але льотчиці мають бути мужніми. Ми рішуче вийшли з під’їзду і щодуху побігли до річки. Бігти було важко. Нам назустріч по шосе мчали тролейбуси. Нарешті ми дісталися річки.

— Чи обов’язково льотчицям бігати? — захекано запитала я. — Адже ми будемо літати!

— Біг тренує силу волі! — сказала Олька і раптом схопила мене за руку. — Поглянь!

На березі сидів хлопець, а поруч з ним совала ніжками справжня черепаха. Вона лежала на спині і намагалася перевернутися.

— Це твоя черепаха? — запитали ми.

— А то чия ж? — знехотя відказав хлопець.

— А що ти з нею робиш?

— Експеримент! Чи вона перевернеться, чи віддасть кінці.

— Які кінці? Кому віддасть? — не зрозуміли ми.

— Ну… здохне чи ні?

— І тобі не шкода?

— А чого ж? Черепах на світі багато… — крізь зуби промимрив хлопець і почав штрикати нещасну черепаху гілкою. Вона почала ще швидше
ворушити ніжками, безпорадно витягаючи зморшкувату шию і кліпаючи вологими чорними очима.

І тут ми з Олькою вчинили справжній розбійницький напад. Це сталося миттєво. Моя тендітна і сором’язлива подруга Олька щосили штовхнула
кривдника черепахи в річку, а я схопила тваринку на руки, притисла до себе, і ми побігли додому, не дожидаючи, поки хлопець вилізе з води і навішає нам стусанів. Ми бігли швидко, як справжні мужні льотчиці. Ми навіть трохи летіли над землею…

Потім черепаха довго жила у нас по черзі. Ми назвали її Занзібарою.

— Знаєш, — якось сказала Олька, — а той хлопець збрехав, що черепах багато. Може, їх і багато, але Занзібара — одна, як я або ти.

До річки ми більше не бігали — боялися зустріти того хлопця. Через нього і не стали льотчицями…