TOU

Лучинний П’єтр

Лужицькі народні казки

Жив собі колись давно один селянин, що мав двох коней і трьох синів. Най­старший син, Ян, був дуже тямущий до всякого діла, середущий, Юрій, був спритний і меткий, і лише наймолодший, П’єтр, був трохи дурнуватий.

Тому всю роботу в полі робив Ян, Юрій возив деревне вугілля, зерно й овочі до міста на ярмарок, а П’єтрові доводилося робити все, що не хотіли робити його старші брати. Передусім він мусив сидіти в маленькій комірчині й колоти соснові лучини на розпал.

Одного разу Юрій повернувся з міста й приніс звістку, що молода панянка Танка, яка живе в скляному замку, хоче обрати собі чоловіка. Тому її батько оголосив про великі змагання й запросив на них усіх юнаків із цілої країни. Той, хто за один день першим дістанеться скляного замку, візьме прекрасну Ганку за дружину.

Та скляний замок стояв на такій високій і стрімкій горі, що годі було добратися туди за один день.

Ян і Юрій теж хотіли взяти участь у змаганнях. Та коли П’єтр і собі сказав, що й він поїде, брати лише посміялися з нього, кажучи, що він занадто дурний для такої справи, а до того ж не має коня, то довелося б йому йти до замку пішки.

Самі ж вони купили собі найкращу збрую і найвишуканіший одяг, який лише змогли знайти. Брати чистили своїх коней і вичісували їм гриви, давали їм щонайліпший корм. Коли всі збиралися за обіднім столом, вони наввипередки вихвалялися так, наче вже дісталися замку.

П’єтрові було сумно, що ніхто не хоче взяти його з собою. Він сховався у своїй комірці, де він знай колов лучини, аби лише не чути вихвалянь своїх братів.

За три дні до змагань загадали П’єтрові складати сіно в стоги. До вечора він так заморився, що ліг на сіно й заснув. А вночі раптом прокинувся, бо хтось сми­кав сіно, на якому він лежав.

П’єтр розплющив очі й побачив перед собою такого прекрасного коня, якого він ще в житті не бачив. Зраділий, скочив П’єтр на ноги й схопив коня за вуздечку. Кінь рвонув утікати. Але хлопець міцно тримав його й весело гукав:

— Е ні, не відпущу я тебе! Я на тобі поїду до скляного замку!

Тоді кінь заговорив людською мовою:

— Якщо ти мене зараз відпустиш, за три дні я повернуся й матиму на собі гарну збрую, а для тебе — чудове вбрання.

Якусь мить П’єтр розмірковував. Та кінь йому пообіцяв, що дотримається слова, і він його пустив.

Третього дня збиралися Ян і Юрій, двійко розумників, їхати до міста на змагання. Вони одягли святковий одяг, припасували собі блискучі шпори й осідлали кожен свого коня. Увечері вони поїхали, аби до схід сонця прибути на місце змагань.

П’єтрові серце мало із грудей не вискакувало, коли він прибіг на луку, але свого коня там не побачив. Розгніваний, він ліг під рокитовий кущ і чекав, чекав, аж за­снув. Цього разу його розбудило іржання, і він побачив осідланого коня, а на нім — коштовний, вишиваний золотом-сріблом одяг.

Зрадів П’єтр, вхопив коня за вуздечку й прив’язав його до рокитового куща, а сам почав одягатися. А що одяг видався йому таким незвичним, то він разів із десять переодягався, доки не одягся як слід. Так і ніч минула.

Аж на світанку вирушив П’єтр до скляного замку. Він поспішав і летів наче вітер. Дорогою він обігнав інших юнаків, серед них були й вельможні пани, які теж пода­лися в дорогу, щоб здобути прекрасну Ганку.

П’єтрів кінь мчав через гори й долини, болота і ліси, а наостанку шугнув стрілою по скелях так, що тільки іскри летіли з-під копит.

Він першим домчав на вершечок гори до воріт замку. Ворота зі скрипом розчах­нулися, а надворі його вже чекала панянка Танка зі своїм батьком і цілою юрбою слуг.

Вона йому радісно всміхнулася, так що він одразу в неї закохався. Танка й справді була вродлива. Але її батько спитав у П’єтра:

— Звідкіля ти, пане, як тебе звуть і якого ти роду?

— Я П’єтр зі лучинного замку, — хоробро відповів молодий переможець.

Але пан ніколи не чув про такий замок і захотів спершу дізнатися більше про хлопця. Він наказав П’єтрові знову приїхати за три тижні, тоді він вирішить, чи діс­тане П’єтр його дочку за дружину. Пан подарував П’єтрові золотого годинника, щоби той не запізнився, а панянка одягла йому на палець золоту каблучку, аби Петр за­вжди про неї думав.

Коли кінь відніс П’єтра додому, на луку, то пообіцяв, що за три тижні повернеться знову. Наступного дня П’єтр знову сидів у своїй комірчині й колов соснові лучини.

Годинника він заховав під купою лучин, а палець із каблучкою зав’язав шматинкою, начебто він сокирою поранився.

Ополудні повернулися додому брати і почали розповідати про змагання.

— Був там один такий, на рудому коні, так він мчав, що аж каміння й іскри роз­літалися!

А Ян пишався, що його карий кінь був першим, зате дуже сердився, що напри­кінці той чужинець його переміг.

А Юрій сказав: «Якби ти лише бачив, П’єтре!»

П’єтр замислено похитав головою та й знову пішов колоти лучини. Потайки він підсміховувався з братів. Та й лічив дні, скільки там ще лишилося, доки він знову побачить прекрасну Ганку.

Третього дня у двір приїхала розкішна карета. В кареті сиділа пишна пані та й розпитувала чи не чув хто про лучинний замок. Ані батько, ані мати, ані Ян із Юрієм нічого не знали про цей замок, а коли мати покликала П’єтра, то Ян і Юрій почали казати: «Цей дурень теж нічого не знатиме про лучинний замок!»

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: