TOU

Лучинний П’єтр

Лужицькі народні казки

Хоча П’єтр і був у своєму брудному повсякденному одязі, пані одразу його впіз­нала:

— Що це ти робив, що у тебе палець зав’язаний? — питає.

— Та це я трохи сокирою скалічився, а зараз оце приклав до рани трохи сала, щоб краще загоїлося, — пробурмотів П’єтр.

Пані на нього ще раз поглянула та й поїхала собі.

Через три тижні після змагань у призначений день П’єтр знову пішов на луку, ліг під кущем, але заледве міг заснути, так хвилювався.

Посеред ночі прокинувся й побачив перед собою маленького чоловічка із розкішною скляною каретою, запря­женою четвіркою коней. Чоловічок подав йому гаптоване золотом вбрання й сказав: «Вбирайся й сідай до карети! Поїдеш до скляного замку, але усіх жебраків, яких зустрінеш дорогою, мусиш взяти із собою».

П’єтр так і зробив.

Невдовзі він зустрів подорожнього з черевом, наче казан, що просив милостиню.

— Що ти за один? — спитав його П’єтр.

— Я той, що п’є, та ніяк не нап’ється, — відказав чоловік.

— Сідай ззаду, ти мені станеш у пригоді.

Потім вони зустріли чоловіка, худого наче тріска, зі здоровенним ротищем.

— Що ти за один? — питає його П’єтр.

— Я той, що їсть і не наїсться, тому я весь час голодний.

— Сідай ззаду, ти мені станеш у пригоді.

Тоді вони зустріли ще одного, що біжить і не набіжиться, силача, що залюбки тя­гав важкі каменюки й колоди, а тоді такого, що кричить і не накричиться. Усі вони просили милостиню в Петра, і всіх він узяв із собою.

На світанку під’їхали вони до гори. Там побачили довгу вервечку розкішних карет, що рівною дорогою їхали до скляного замку.

Якби вони поїхали за ними, то вже того дня не дісталися б скляного замку, так багато було тих карет. До того ж П’єтр дуже сумував за вродливою Ганкою і мусив приїхати першим. Тому він звернув убік та й поїхав лісовою дорогою.

Раптом шлях їм перекрили повалені дерева, і вони мусили зупинитися. Але тут озвався силач: «Коли хочеш, пане, я дорогу звільню!»

Скочив він та й почав кидати дерева вбік, аж гілки летіли. Невдовзі вони руши­ли далі. До вечора доїхали до скляного замку. Вони приїхали першими, і їм одразу відчинили ворота.

Там у дворі знову стояла вродлива панянка Танка та її батько, і Петр показав їм годинника й каблучку. Танка зраділа й взяла судженого за руку. Але її батько суворо промовив до хлопця:

— Я ще не знаю, хто ти насправді такий. Тому перш ніж віддати за тебе мою дочку, я наказую тобі виконати три мої завдання. Ось тобі перше: Я звелів для тебе й твоїх людей спекти дванадцять хлібин, кожна вагою в пів пуда. Мусите їх з’їсти за три дні.

Молода панянка аж зблідла, бо завдання було важким. Та П’єтр довго не роз­мірковував. Одинадцять хлібин він віддав тому, що їсть і не наїсться, а дванадцяту залишив для себе і своїх побратимів.

На третій день вони вже все поїли. Тоді пан наказав їм випити за шість днів дванадцять великих бочок пива. Але П’єтр не зля­кався. Одинадцять бочок випив той, що п’є і не нап’ється.

Але Танка так побивалася, чи виконає П’єтр завдання, що захворіла. Лікар звелів їй до захід сонця напитися води з живлющої криниці, яка була в далекім краї, за сто верст від скляного замку. Воду мусили принести до замку пішки, інакше вона втрачала свою силу. Пан звелів П’єтрові дістати ще до захід сонця глечик цієї води. Це було третє завдання.

Спершу П’єтр навіть не знав, як до того приступити. Але тоді згадав про того, що біжить і не набіжиться, та й послав його із глечиком по живлющу воду. Через три години, ополудні, бігун був уже біля криниці. Але він дуже хотів пити і спершу напився живлющої води. А тоді почув утому, бо біг здалеку і дуже швидко, ліг і за­снув.

Сумний стояв П’єтр надвечір біля воріт замку й чекав, аж бігун повернеться. Уже й сонце зачепило небокрай, але бігуна все не було. Подумки П’єтр уже прощався зі своєю Ганкою.

В останню мить він згадав про того, що кричить і не накричиться і наказав йому покликати бігуна. Той почав так голосно кричати, що аж земля затрусилася, а мо­лода панянка впала з ліжка.

Бігун одразу ж прокинувся, підхопився, вхопив свого глечика й помчав до замку так, що тільки п’яти вилискували, а волосся на голові аж свистіло. Сонечко ще не встигло сховатися, а він уже добіг. Так П’єтр впорався зі своїм третім завданням.

Панянка Ганка швидко видужала і вже не могла дочекатися весілля. Весілля гуляли багато днів. Найкраще на нім почувалися об’їдайло та обпивайло. А Ганка й П’єтр були дуже щасливі.

Через три тижні П’єтр захотів поїхати додому зі своєю молодою дружиною. Ста­рий пан дав йому шістьох чорних коней, а своїй дочці подарував чотири білі кобили й велике віно, як того вимагав звичай. З тим вони поїхали додому, запрягши п’ять пар коней, і приїхали на луку, де П’єтр колись зловив чарівного коня, а потім діс­тав карету з кіньми. Але лука виглядала зовсім по-іншому. Тепер на ній височів чудовий замок, а навколо був великий сад. На воротях стояв маленький чоловічок, який сказав:

— Я для тебе старався й збудував тобі цей замок. Він твій, бо ти на це заслу­жив.

П’єтр дуже зрадів і подякував маленькому чоловічкові.

Тим часом удома батько з матір’ю й братами дуже сумували. Вони не могли збаг­нути, куди це подівся П’єтр. Тому вони страшенно здивувалися, коли одного дня до їхнього двору в’їхала панська карета.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: