Лучинний П’єтр

Жив собі колись давно один селянин, що мав двох коней і трьох синів. Най­старший син, Ян, був дуже тямущий до всякого діла, середущий, Юрій, був спритний і меткий, і лише наймолодший, П’єтр, був трохи дурнуватий.

Тому всю роботу в полі робив Ян, Юрій возив деревне вугілля, зерно й овочі до міста на ярмарок, а П’єтрові доводилося робити все, що не хотіли робити його старші брати. Передусім він мусив сидіти в маленькій комірчині й колоти соснові лучини на розпал.

Одного разу Юрій повернувся з міста й приніс звістку, що молода панянка Танка, яка живе в скляному замку, хоче обрати собі чоловіка. Тому її батько оголосив про великі змагання й запросив на них усіх юнаків із цілої країни. Той, хто за один день першим дістанеться скляного замку, візьме прекрасну Ганку за дружину.

Та скляний замок стояв на такій високій і стрімкій горі, що годі було добратися туди за один день.

Ян і Юрій теж хотіли взяти участь у змаганнях. Та коли П’єтр і собі сказав, що й він поїде, брати лише посміялися з нього, кажучи, що він занадто дурний для такої справи, а до того ж не має коня, то довелося б йому йти до замку пішки.

Самі ж вони купили собі найкращу збрую і найвишуканіший одяг, який лише змогли знайти. Брати чистили своїх коней і вичісували їм гриви, давали їм щонайліпший корм. Коли всі збиралися за обіднім столом, вони наввипередки вихвалялися так, наче вже дісталися замку.

П’єтрові було сумно, що ніхто не хоче взяти його з собою. Він сховався у своїй комірці, де він знай колов лучини, аби лише не чути вихвалянь своїх братів.

За три дні до змагань загадали П’єтрові складати сіно в стоги. До вечора він так заморився, що ліг на сіно й заснув. А вночі раптом прокинувся, бо хтось сми­кав сіно, на якому він лежав.

П’єтр розплющив очі й побачив перед собою такого прекрасного коня, якого він ще в житті не бачив. Зраділий, скочив П’єтр на ноги й схопив коня за вуздечку. Кінь рвонув утікати. Але хлопець міцно тримав його й весело гукав:

— Е ні, не відпущу я тебе! Я на тобі поїду до скляного замку!

Тоді кінь заговорив людською мовою:

— Якщо ти мене зараз відпустиш, за три дні я повернуся й матиму на собі гарну збрую, а для тебе — чудове вбрання.

Якусь мить П’єтр розмірковував. Та кінь йому пообіцяв, що дотримається слова, і він його пустив.

Третього дня збиралися Ян і Юрій, двійко розумників, їхати до міста на змагання. Вони одягли святковий одяг, припасували собі блискучі шпори й осідлали кожен свого коня. Увечері вони поїхали, аби до схід сонця прибути на місце змагань.

П’єтрові серце мало із грудей не вискакувало, коли він прибіг на луку, але свого коня там не побачив. Розгніваний, він ліг під рокитовий кущ і чекав, чекав, аж за­снув. Цього разу його розбудило іржання, і він побачив осідланого коня, а на нім — коштовний, вишиваний золотом-сріблом одяг.

Зрадів П’єтр, вхопив коня за вуздечку й прив’язав його до рокитового куща, а сам почав одягатися. А що одяг видався йому таким незвичним, то він разів із десять переодягався, доки не одягся як слід. Так і ніч минула.

Аж на світанку вирушив П’єтр до скляного замку. Він поспішав і летів наче вітер. Дорогою він обігнав інших юнаків, серед них були й вельможні пани, які теж пода­лися в дорогу, щоб здобути прекрасну Ганку.

П’єтрів кінь мчав через гори й долини, болота і ліси, а наостанку шугнув стрілою по скелях так, що тільки іскри летіли з-під копит.

Він першим домчав на вершечок гори до воріт замку. Ворота зі скрипом розчах­нулися, а надворі його вже чекала панянка Танка зі своїм батьком і цілою юрбою слуг.

Вона йому радісно всміхнулася, так що він одразу в неї закохався. Танка й справді була вродлива. Але її батько спитав у П’єтра:

— Звідкіля ти, пане, як тебе звуть і якого ти роду?

— Я П’єтр зі лучинного замку, — хоробро відповів молодий переможець.

Але пан ніколи не чув про такий замок і захотів спершу дізнатися більше про хлопця. Він наказав П’єтрові знову приїхати за три тижні, тоді він вирішить, чи діс­тане П’єтр його дочку за дружину. Пан подарував П’єтрові золотого годинника, щоби той не запізнився, а панянка одягла йому на палець золоту каблучку, аби Петр за­вжди про неї думав.

Коли кінь відніс П’єтра додому, на луку, то пообіцяв, що за три тижні повернеться знову. Наступного дня П’єтр знову сидів у своїй комірчині й колов соснові лучини.

Годинника він заховав під купою лучин, а палець із каблучкою зав’язав шматинкою, начебто він сокирою поранився.

Ополудні повернулися додому брати і почали розповідати про змагання.

— Був там один такий, на рудому коні, так він мчав, що аж каміння й іскри роз­літалися!

А Ян пишався, що його карий кінь був першим, зате дуже сердився, що напри­кінці той чужинець його переміг.

А Юрій сказав: «Якби ти лише бачив, П’єтре!»

П’єтр замислено похитав головою та й знову пішов колоти лучини. Потайки він підсміховувався з братів. Та й лічив дні, скільки там ще лишилося, доки він знову побачить прекрасну Ганку.

Третього дня у двір приїхала розкішна карета. В кареті сиділа пишна пані та й розпитувала чи не чув хто про лучинний замок. Ані батько, ані мати, ані Ян із Юрієм нічого не знали про цей замок, а коли мати покликала П’єтра, то Ян і Юрій почали казати: «Цей дурень теж нічого не знатиме про лучинний замок!»

Хоча П’єтр і був у своєму брудному повсякденному одязі, пані одразу його впіз­нала:

— Що це ти робив, що у тебе палець зав’язаний? — питає.

— Та це я трохи сокирою скалічився, а зараз оце приклав до рани трохи сала, щоб краще загоїлося, — пробурмотів П’єтр.

Пані на нього ще раз поглянула та й поїхала собі.

Через три тижні після змагань у призначений день П’єтр знову пішов на луку, ліг під кущем, але заледве міг заснути, так хвилювався.

Посеред ночі прокинувся й побачив перед собою маленького чоловічка із розкішною скляною каретою, запря­женою четвіркою коней. Чоловічок подав йому гаптоване золотом вбрання й сказав: «Вбирайся й сідай до карети! Поїдеш до скляного замку, але усіх жебраків, яких зустрінеш дорогою, мусиш взяти із собою».

П’єтр так і зробив.

Невдовзі він зустрів подорожнього з черевом, наче казан, що просив милостиню.

— Що ти за один? — спитав його П’єтр.

— Я той, що п’є, та ніяк не нап’ється, — відказав чоловік.

— Сідай ззаду, ти мені станеш у пригоді.

Потім вони зустріли чоловіка, худого наче тріска, зі здоровенним ротищем.

— Що ти за один? — питає його П’єтр.

— Я той, що їсть і не наїсться, тому я весь час голодний.

— Сідай ззаду, ти мені станеш у пригоді.

Тоді вони зустріли ще одного, що біжить і не набіжиться, силача, що залюбки тя­гав важкі каменюки й колоди, а тоді такого, що кричить і не накричиться. Усі вони просили милостиню в Петра, і всіх він узяв із собою.

На світанку під’їхали вони до гори. Там побачили довгу вервечку розкішних карет, що рівною дорогою їхали до скляного замку.

Якби вони поїхали за ними, то вже того дня не дісталися б скляного замку, так багато було тих карет. До того ж П’єтр дуже сумував за вродливою Ганкою і мусив приїхати першим. Тому він звернув убік та й поїхав лісовою дорогою.

Раптом шлях їм перекрили повалені дерева, і вони мусили зупинитися. Але тут озвався силач: «Коли хочеш, пане, я дорогу звільню!»

Скочив він та й почав кидати дерева вбік, аж гілки летіли. Невдовзі вони руши­ли далі. До вечора доїхали до скляного замку. Вони приїхали першими, і їм одразу відчинили ворота.

Там у дворі знову стояла вродлива панянка Танка та її батько, і Петр показав їм годинника й каблучку. Танка зраділа й взяла судженого за руку. Але її батько суворо промовив до хлопця:

— Я ще не знаю, хто ти насправді такий. Тому перш ніж віддати за тебе мою дочку, я наказую тобі виконати три мої завдання. Ось тобі перше: Я звелів для тебе й твоїх людей спекти дванадцять хлібин, кожна вагою в пів пуда. Мусите їх з’їсти за три дні.

Молода панянка аж зблідла, бо завдання було важким. Та П’єтр довго не роз­мірковував. Одинадцять хлібин він віддав тому, що їсть і не наїсться, а дванадцяту залишив для себе і своїх побратимів.

На третій день вони вже все поїли. Тоді пан наказав їм випити за шість днів дванадцять великих бочок пива. Але П’єтр не зля­кався. Одинадцять бочок випив той, що п’є і не нап’ється.

Але Танка так побивалася, чи виконає П’єтр завдання, що захворіла. Лікар звелів їй до захід сонця напитися води з живлющої криниці, яка була в далекім краї, за сто верст від скляного замку. Воду мусили принести до замку пішки, інакше вона втрачала свою силу. Пан звелів П’єтрові дістати ще до захід сонця глечик цієї води. Це було третє завдання.

Спершу П’єтр навіть не знав, як до того приступити. Але тоді згадав про того, що біжить і не набіжиться, та й послав його із глечиком по живлющу воду. Через три години, ополудні, бігун був уже біля криниці. Але він дуже хотів пити і спершу напився живлющої води. А тоді почув утому, бо біг здалеку і дуже швидко, ліг і за­снув.

Сумний стояв П’єтр надвечір біля воріт замку й чекав, аж бігун повернеться. Уже й сонце зачепило небокрай, але бігуна все не було. Подумки П’єтр уже прощався зі своєю Ганкою.

В останню мить він згадав про того, що кричить і не накричиться і наказав йому покликати бігуна. Той почав так голосно кричати, що аж земля затрусилася, а мо­лода панянка впала з ліжка.

Бігун одразу ж прокинувся, підхопився, вхопив свого глечика й помчав до замку так, що тільки п’яти вилискували, а волосся на голові аж свистіло. Сонечко ще не встигло сховатися, а він уже добіг. Так П’єтр впорався зі своїм третім завданням.

Панянка Ганка швидко видужала і вже не могла дочекатися весілля. Весілля гуляли багато днів. Найкраще на нім почувалися об’їдайло та обпивайло. А Ганка й П’єтр були дуже щасливі.

Через три тижні П’єтр захотів поїхати додому зі своєю молодою дружиною. Ста­рий пан дав йому шістьох чорних коней, а своїй дочці подарував чотири білі кобили й велике віно, як того вимагав звичай. З тим вони поїхали додому, запрягши п’ять пар коней, і приїхали на луку, де П’єтр колись зловив чарівного коня, а потім діс­тав карету з кіньми. Але лука виглядала зовсім по-іншому. Тепер на ній височів чудовий замок, а навколо був великий сад. На воротях стояв маленький чоловічок, який сказав:

— Я для тебе старався й збудував тобі цей замок. Він твій, бо ти на це заслу­жив.

П’єтр дуже зрадів і подякував маленькому чоловічкові.

Тим часом удома батько з матір’ю й братами дуже сумували. Вони не могли збаг­нути, куди це подівся П’єтр. Тому вони страшенно здивувалися, коли одного дня до їхнього двору в’їхала панська карета.

Зі скляної карети вистрибнув їхній П’єтр, який виглядав достоту як пишний пан, а за ним вийшла вродлива молода пані. Батько й мати дуже зраділи зустрічі, а брати аж роти пороззявляли від здивування. Але П’єтр з усіма щиро привітався й розповів, як він здобув своє щастя.

А тоді запросив батька й матір жити з ними разом у замку. Так і зробили, бо батьки були вже старі й не могли більше працювати. А Ян і Юрій залишилися гос­подарювати на батьківському господарстві.

П’єтр зі своєю любою красунею Ганкою зажили щасливим і спокійним життям, а якщо не повмирали, то ще й досі живуть у лучинному замку.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: