Лупо Монаро

Жили колись цар із царицею, у яких не було дітей, і вони день і ніч молилися усім святим, щоб вимолити собі хоч одну дитину.

Одного ясного, але прохолодного дня, цариця сіла перед палацом, щоб погрітися на сонечку. Раптом до неї підійшла стара і стала просити милостиню.

Цариці не хотілося витягувати рук з-під теплої шалі, тому вона відповіла старій:

– У мене нічого немає.

Стара пішла, пробурмотівши про себе щось невиразне.

– Що вона таке бурмоче? – запитала цариця.

– Ваша Величність, вона сказала, що, можливо й ви чогось попросите.

Цариця здивувалася і послала слугу, щоб повернути стару, але стара вже зникла за рогом.

Через тиждень до царя прийшов чужинець.

– Ваша Величність, я можу зарадити вашому горю, але у мене є одна умова.

– Я згоден! – сказав цар.

– Якщо народиться хлопчик, то ви залишите його собі.

– А якщо дівчинка?

– Якщо дівчинка, то, щойно їй виповниться сім років, ви повинні відвести її на вершину он тієї високої гори і залишити її там саму.

– Я пораджуся із царицею, – відповів цар.

– Це означало б все одно, що нічого не робити, бо цариця, напевно, не погодиться, – зауважив незнайомець. – Ось ліки. Сьогодні вночі, коли цариця засне, нехай Ваша Величність увіллє їй у вухо весь вміст цієї скляночки. Цього буде достатньо.

І от, не минуло й року, як у цариці народилася чудова донька.

Рік за роком царівна росла і ставала гарною, як ясне сонечко.

Цар і цариця обожнювали доньку. Коли їй пішов сьомий рік, бідолашний цар не міг знайти ні хвилини спокою; він думав, що скоро йому доведеться відвести її на вершину гори. Але така була умова, і слід було її виконати.

Того дня, коли царівні виповнилося сім років, цар сказав цариці:

– Я піду з донькою до села.

Царівну вдягли, і батько з донькою пішли на гору.

– Тату, навіщо ми туди йдемо? Повернімося додому, – повторювала дівчинка.

Нарешті вони дійшли до вершини гори.

– Тату, що ми будемо тут робити? Підемо додому.

– Сядь тут і почекай хвилинку – сказав цар, обійняв доньку, повернувся і пішов.

Коли цариця побачила, що цар повернувся додому сам, то почала плакати і питати його:

– Ваша Величність, скажіть мені, де моя донька?

Цар не знав, що придумати і, нарешті, сказав їй, що орел спустився з неба, схопив її і забрав.

– Ах, бідолашна моя доню! Але ні, цього не може бути! – вигукнула цариця, – я не вірю.

– Вона гралася на березі струмка, впала туди, і хвилі помчали її у прірву.

– Неправда, неправда! – твердила цариця.

Минуло сім років, а про царівну не було жодної чутки. Якось цариця вийшла на балкон і побачила внизу на вулиці ту саму стареньку, що просила у неї милостиню і яку вона давно вже марно розшукувала.

– Гей, послухай, добра жінко, підійди до мене.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра, – сказала стара і пішла.

Цариця залишилася ні з чим.

Наступного дня вона простояла цілий ранок на балконі, чекаючи на стару. Нарешті, та знову з’явилася.

– Добра жінко, зайди до мене, – знову закричала їй цариця.

– Ваша Величність, сьогодні мені нема коли, я прийду завтра.

Але цариця спустилася, взяла її за руку і не випускала до тих пір, поки та не погодилася увійти до палацу.

– Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку, – говорила цариця, плачучи.

– Ваша Величність, як я проста бідна жінка, можу знати, де ваша донька? – відповіла їй стара.

Але цариця тільки й твердила: “Добра жінко, навчи мене, як мені знайти мою доньку!”

– Ваша Величність, – сказала нарешті стара, – я повинна повідомити вам погану звістку: царівною заволодів Лупо Монаро. Через чотири дні він запитає в неї, чи згодна вона вийти за нього заміж і, якщо царівна відмовиться, Лупо Монаро її з’їсть. Треба її про це попередити.

– А де живе Лупо Монаро? – запитала цариця.

– Під землею, Ваша Величність, – відповіла стара. – Якщо хочете врятувати царівну, то візьміть із собою ножичок, клубок ниток, жменю пшениці та йдіть за мною.

Цариця взяла з собою все, що звеліла їй взяти стара і негайно ж вирушила за нею.

Йшли вони, йшли, і, нарешті, прийшли до входу у якесь підземелля. Перш ніж увійти до нього, стара прив’язала кінець нитки до маленького деревця, що росло неподалік, і сказала.

– Хто посіє, той і пожне, хто тебе прив’яже, той і візьме.

Після цього стара і цариця почали спускатися вниз.

Вони спускалися так довго, що у цариці стали підгинатися коліна.

– Відпочинемо трошки, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо, – відповіла та, і вони продовжували спускатися все нижче й нижче.

Під кінець у цариці пересохло в горлі від спраги.

– Вип’ємо, заради Бога, хоч ковток води, – сказала вона старій.

– Ваша Величність, це неможливо.

І ось вони, нарешті, прийшли у якусь долину, і нитка в клубку скінчилася. Стара прив’язала інший кінець нитки до дерева, яке там росло, і сказала: “Хто посіє, той пожне, хто тебе прив’яже, той і візьме”.

І вони знову почали просуватися вперед.

При кожному кроці цариця повинна була кинути на землю одне пшеничне зернятко, а стара примовляла:

– Зернятко Боже, я тебе сію, я з тебе і плоди зберу.

Нарешті, зерна закінчилися, тоді стара сказала цариці:

– Ваша Величність, тепер устроміть ваш ножичок в землю і плюньте три рази, ми прийшли.

Сторінки: 1 2 3