TOU

Лиха доля

Італійські народні казки

Мав колись один король сім дочок. Росли вони у палаці, не знаючи ні нужди, ні горя, бо, як каже мудре прислів’я: багатому та щасливому і свічка світить, як сонце. Та тільки-но старшій королівні минув двадцять один рік, а найменшій пішов п’ятнадцятий, щастя зрадило королівську родину. На тамтешню країну напав ворог, король втратив усю армію й сам потрапив у полон. Мати-королева з королівнами утекли до чужого королівства і знайшла притулок у глухому пралісі в темній хатині, де мешкав колись вугляр.

Королівській родині тепер випало спізнати другу половину мудрого прислів’я: убогому та нещасливому і сонце, як лойова свічка, чадить. Адже замість пухових перин та шовкових ковдр у королеви з королівнами були тепер грубі тапчани, настелені сухою травою. Замість срібного та золотого посуду — одна череп’яна миска та сім дерев’яних ложок, а в мисці часом юшка з грибів, а часто й зовсім нічого. Отак і перебивались.

Якось увечері вийшла мати-королева з хатини й сіла на порозі. Аж тут де не взялася стара-старезна бабуся із кошиком у руках та й питає:

— Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?

— Ой, жінко добра, — відповіла їй, зітхаючи, королева, — ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.

— Нащо мені твій гребінець, — проскрипіла бабуся. — Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе. Може, я чимсь тобі зараджу.

Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік. Вислухала бабуся королеву й похитала головою:

— Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, ви щастя не матимете.

— А в котрої з моїх дочок лиха доля? — запитала королева.

— У тієї, що спить, склавши руки на грудях, — сказала бабуся. — Виряди її — і все знов стане добре.

По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.

Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

— Може, хочеш зайти? — запитала.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:

— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

— Хто там? — гукнула Сфортуна.

Сторінки: 1 2 3 4

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Італійські казки”
Видавництво “Країна мрій”, м. Київ, 2009р.
Автор – Італійський народ
Упорядкування і переклад – Ілько Корунець

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: