<

Лиха доля

Італійська народна казки. Читати українською онлайн.

Мав колись один король сім дочок. Росли вони у палаці, не знаючи ні нужди, ні горя, бо, як каже мудре прислів’я: багатому та щасливому і свічка світить, як сонце. Та тільки-но старшій королівні минув двадцять один рік, а найменшій пішов п’ятнадцятий, щастя зрадило королівську родину. На тамтешню країну напав ворог, король втратив усю армію й сам потрапив у полон. Мати-королева з королівнами утекли до чужого королівства і знайшла притулок у глухому пралісі в темній хатині, де мешкав колись вугляр.

Королівській родині тепер випало спізнати другу половину мудрого прислів’я: убогому та нещасливому і сонце, як лойова свічка, чадить. Адже замість пухових перин та шовкових ковдр у королеви з королівнами були тепер грубі тапчани, настелені сухою травою. Замість срібного та золотого посуду — одна череп’яна миска та сім дерев’яних ложок, а в мисці часом юшка з грибів, а часто й зовсім нічого. Отак і перебивались.

Якось увечері вийшла мати-королева з хатини й сіла на порозі. Аж тут де не взялася стара-старезна бабуся із кошиком у руках та й питає:

— Чи не купили б ви у мене цей кошичок ягід?

— Ой, жінко добра, — відповіла їй, зітхаючи, королева, — ще недавно я могла б купити у вас і сто таких кошиків. А тепер у мене і мізерного сольдо нема за душею. Нате вам ось гребінець і дайте мені, будь ласка, сім ягід для моїх семи дочок.

— Нащо мені твій гребінець, — проскрипіла бабуся. — Я й так дам тобі сім ягід. І розкажи мені про своє горе. Може, я чимсь тобі зараджу.

Королева розповіла їй усе, що сталося з королівською родиною за цей рік. Вислухала бабуся королеву й похитала головою:

— Бідолашна моя королево! Справжня причина вашого горя в тому, що в однієї з твоїх дочок лиха доля. Доти, поки при вас буде ця дочка, ви щастя не матимете.

— А в котрої з моїх дочок лиха доля? — запитала королева.

— У тієї, що спить, склавши руки на грудях, — сказала бабуся. — Виряди її — і все знов стане добре.

По цих словах бабуся взяла свого кошика й пішла собі.

Зайшла королева до хати, засвітила свічку і схилилась над найстаршою дочкою. Але та спала, простягши руки. Друга дочка заклала руки за голову, третя підклала долоні під щоку, четверта сховала руки під подушку, п’ята однією рукою затулила очі, у шостої одна рука звисла з тапчана.

І щоразу королева полегшено зітхала. Та ось піднесла вона свічку до найменшої дочки, Сантіни, і мало не скрикнула: та спала, згорнувши руки на грудях!

Стала королева коло неї на коліна та й гірко заплакала. Сльози так і котилися з її очей. Одна гаряча материна сльоза впала дочці на щоку. Сантіна прокинулась і почула материні слова:

— Доню моя нещаслива! Ти ж у нас така добра, така лагідна та чуйна. Невже й справді ти можеш бути причиною нашого горя? Ні, ні, бідна моя Сантіно, ніколи, ніколи я тебе не вижену з дому! Нехай краще ми страждатимемо від нещасливої долі.

Хоч як гірко було слухати найменшій королівні ці слова, проте вона пари з вуст не пустила і не виказала, що чує кожне материне слово.

Коли королева, виплакавшись, заснула, Сантіна встала, зв’язала в клунок усі свої речі — стареньку сукенку, гребінця та дерев’яну ложку. Потім обвела сумним поглядом сонних сестер і матір та й вийшла з хати.

Ішла вона лісом до самого світанку, а коли підбилося височенько сонце, вийшла на голу рівнину. На ній ніде не було ні пагорка, ні деревця чи кущика, тільки посередині стояв самотній будиночок. Прибилася королівна до того будиночка та й заглянула у вікно. Бачить, а там якісь три жінки сидять за верстатами і тчуть. Одна тче золотими нитками, друга — срібними, а третя — червоними по синій основі. Кожна жінка творила пальцями такі візерунки, що королівна очей не могла відірвати.

Раптом та жінка, що ткала золотими нитками, підвела голову й побачила королівну. Вона підвелася й відчинила двері.

— Може, хочеш зайти? — запитала.

— Якщо дозволите, — відповіла королівна.

— Заходь. А як тебе звати?

Королівна подумала собі так: «Якщо я і справді приношу лихо, то хай мене й звуть Сфортуна, тобто Лиха Доля».

Так вона й назвала себе ткалям, а тоді ще додала:

— Приймете мене, я вам слугуватиму у вашій хаті, а як не приймете, піду собі далі.

— Що ж, залишайся, а там побачимо, — сказали всі ткалі.

Сфортуна відразу стала до роботи: позамітала, розпалила в печі й заходилася готувати їсти.

Опівдні обід був зготований. Ткалі попоїли, похвалили куховарку й знову сіли до верстатів.

Коли сонце вже було на вечірньому прузі, старша ткаля — та, що ткала червоні й сині візерунки, — сказала Сфортуні:

— Нас сьогодні запросили в гості. Це далеченько звідси, і ми вернемося аж удосвіта. Ти тут добре стережи будинок, бо наша пряжа, сама бачиш, зроблена із золота, срібла й шовку, а тканина, що ми тчемо, — це замовлення короля на весільне вбрання його нареченій. Замкни двері на засув, а ми ще почепимо великого замка.

Понадягали ткалі свої святкові сукні й пішли.

Сфортуна прибрала все чистенько, помила посуд, простелила в кутку сінник і, погасивши свічку, лягла спати.

Прокинулась вона рівно опівночі. Їй здалося, ніби щось ходить по кімнаті. Потім зачувся шурхіт і шелест.

— Хто там? — гукнула Сфортуна.

Із темряви озвався скрипливий баб’ячий голос:

— Це я, твоя Доля. Уранці побачиш, який подаруночок я тобі зоставила. — І Доля сухо захихотіла.

Потім усе стихло. Сфортуна подумала собі: «Двері на міцному засуві та ще й на замку знадвору, увійти сюди ніхто не міг. Це, напевне, мені приснилося». Подумавши так, вона перекинулась на другий бік і незабаром знов заснула. Тільки-но розвиднілося, з гостей вернулися ткалі й загримали у двері. Королівна швидко побігла, відсунула засув і впустила їх. Кімнату освітило раннє сонце. Сфортуна глянула та й побіліла, мов стіна, а в ткаль аж руки опустилися від того, що вони побачили. Уся дорога пряжа позаплутувана й порвана, а золота й срібна тканина порізана на шматочки. Отакого наробила вночі Сфортунина лиха Доля!

— Ах ти ж негіднице! — крикнули ткалі на сердешну дівчину. — Ми тебе прихистили, а ти он як платиш нам за нашу добрість! Ану геть звідси, щоб і духу твого не було!

Набили добряче дівчину та й випхали за двері. Знову йде бідолашна королівна, і сама не знає куди.

Десь надвечір прибилася вона до якогось села. В усіх вікнах привітно горіло світло, бо родини, посходившися з роботи, сідали вечеряти. Проте Сфортуна не наважувалася попроситись на ніч до жодної хати, бо знала, що їй ніде не пощастить. Додибала вона до сільського майдану та й присіла на кам’яних сходах якогось багатого будинку. Сидить і журиться. Коли виходить господар позачиняти віконниці. Побачив дівчину й питає:

— Чого це ти тут сидиш?

— Бо мені вже несила йти, — відповіла Сфортуна. — Прошу вас, не проганяйте мене звідси!

— Ти, дівчино, мабуть не знаєш, хто я. Я постачаю виноградним соком самого короля. І тому не дозволю, щоб у мене під дверима сидів хтось, скоцюрбившись, цілу ніч. Вставай і ходи за мною!

Сфортуна підвелася й пішла.

— Вилазь на оті барила з соком і там собі спи, — сказав господар. — їм нічого не станеться. А той, що наготовано королеві на весілля, стоїть у десятьох барилах у льоху. — І він постукав ногою об ляду в підлозі.

Стомлена Сфортуна тільки-но лягла, так і заснула. А над ранок їй приснився дивний сон. Ніби вона сидить над струмком, а вода дзюрчить у ньому по камінцях і лепече, як дитина. Дівчині дуже кортить пісеньку дитячу слухати, але чомусь так страшно, так страшно!

Вона з переляку й прокинулась. Чує, аж хтось сухим баб’ячим голосом бубонить:

— Десять прозорих струмків, ну-бо зливайтесь в озеро! Я своє діло знаю, і дівчина від мене не відчепиться.

Королівна вмить збагнула, що її лиха Доля вже наробила якоїсь шкоди. І щосили закричала:

— Рятуйте! Рятуйте!

Притьмом убіг сонний господар із свічкою. Бачить, нікого, крім дівчини, нема. Проте ляда в льоху відчинена, і там аж хлюпотить сік! Заглянув він, а зверху плавають усі десять порожніх барил!

Що могла сказати господареві бідолашна Сфортуна? Вона мовчки стерпіла його лайку та биття. А він, накричавшись досхочу, випхнув її за двері.

Подибала знову Сфортуна, вмиваючись гіркими слізьми, куди очі дивилися. Десь опівдні приходить вона до річки й бачить — на березі якась жінка пере білизну.

— Що, може, за помічницю мені прийшла? Ну то допоможи, дівчино! — сказала праля.

— Якщо ви дозволите, я з радістю допоможу вам, — відповіла їй Сфортуна.

— Ну то ставай, я буду намилювати й прати, а ти полощи й викручуй.

Вони так узялися до роботи, що сонце ще добре не припекло, а білизна була вже навіть розвішана. Тільки-но вона висохла, як Сфортуна сіла у траву й заходилася штопати дірочки. Поруч присіла й праля, проте в неї не виходило так гарно.

— Ти диви, — сказала праля, — вже двадцять років я перу й штопаю білизну молодому королеві і завжди була певна, що ніхто в світі краще за мене цього робити не вміє. А тепер бачу, що ти мене далеко переважила! Зоставайся в мене жити.

— Добра жінко, — відповіла їй дівчина, — я не смію навіть поріг вашої хати переступити. Ви гадаєте, мене дарма прозвали Сфортуною? Моя лиха Доля йде за мною скрізь і несе лихо не тільки мені, але й тим людям, ще впускають мене до господи.

— Те-е, чого там боятися! — мовила праля Франческа. — Доля, звісно, поважна синьйора. Проте і людина не якийсь там млинок, щоб вертітися, куди вітер повійне. Людина може й проти вітру повернути, може й свою Долю прихильнішою зробити. Посидь-но тут, я хутко повернуся.

Не минуло й години, як Франческа вернулась і принесла два великі гарні калачі.

— Візьми ці калачі, — сказала вона дівчині, — і йди за течією річки, аж до моря. Коли дійдеш, стань там на березі й поклич мою Долю.

— А як? — здивувалася Сфортуна.

— Та так, дуже просто. Тричі гукнеш голосно: «Агов! Доле Франчески-и-и!» І моя Доля з’явиться. Ти з нею будь якнайчемніша. Та це ти й сама знаєш. Віддай моїй Долі один калач, уклонись їй низенько від мене і розпитай, як відшукати твою Долю. Другий калач подаруєш своїй Долі.

Довгенько йшла Сфортуна і нарешті вийшла на берег моря. Тричі покликала вона Долю Франчески, і та з’явилася.

— Синьйоро Доле Франчески! — звернулася до неї Сфортуна. — Франческа шле вам низенький уклін і дарує оцей калач. А ще, коли ваша добра ласка, навчіть, як мені відшукати мою Долю.

— Навчити я тебе навчу, — сказала доля Франчески. — Та тільки чи будеш ти рада з нею зустрітися? Твоя Доля надто лиха баба. Та якщо ти просиш, то слухай. Бачиш оту стежку, що повилася в гори? Підеш нею аж до міжгір’я. Тоді звернеш у першу ущелину поміж кручами. Там у найтемнішому закутку побачиш піч, а біля печі порається сухорлява бабуся. Ото і є твоя Доля. Ну, а там уже розмовляй з нею, як сама знаєш, бо з твоєю Долею порозумітись непросто.

Подякувала Сфортуна Долі Франчески та й вирушила шукати свою. Зайшла Сфортуна в міжгір’я, повернула в ущелину, знайшла й піч. Аж ось і Сфортунина Доля — справді страховисько! Сиві коси скуйовджені, довгий закарлючкуватий ніс увесь чорний від сажі, замість сукні метляється саме рам’я. Королівні було вже близько шістнадцяти, і можна заприсягтися, що за ці шістнадцять років її лиха Доля ще жодного разу не вмивалася.

— Чого припленталася? — сердито буркнула баба, вгледівши Сфортуну. — Коли мені буде треба, я сама тебе знайду. Іди геть звідси!

— Я зараз піду, синьйоро моя Доле. Візьміть лише, будь ласка, оцей калач.

— Не так уже мені й треба твого калача, — відказала Доля і повернулася до королівни спиною.

Проте Сфортуні здалося, ніби голос бабин усе ж таки трохи пом’якшав. Дівчина поклала калача на піч і пішла собі.

Тим часом праля Франческа віднесла білизну молодому королеві, і той переглядаючи її, враз вигукнув:

— Нья Франческо!

Король називав пралю нья Франческа — цебто кума Франческа, — бо скільки він себе пам’ятав, стільки пам’ятав і її: адже вона прала ще його пелюшки. Отож, переглядаючи білизну, він не стримався і вигукнув:

— Нья Франческо! Ще ніколи ви так гарно не прали білизни, як сьогодні. Яка вона тільки чиста, яка біла! А поштопано — та це ж краще за мережки на моїх сорочках! Ось вам десять скудо за таку роботу понад вашу платню.

Франческа дуже зраділа з такої додачі і купила за ті гроші сукню, черевички й чорний мереживний шарф Сфортуні.

Уже сім днів цілком спокійно жила Сфортуна у пралі Франчески. Минулі неділя, настав понеділок — день, коли у Франчески збиралося найбільше королевої білизни для прання. Цього разу вони взялися до роботи вдвох. До півдня все перепрали, а тоді Сфортуна цілу ніч штопала й прасувала.

Уранці, коли праля віднесла білизну королю, він переглянув її всю й сказав:

— Ну, нья Франческо! Цього разу ви ще краще зробили свою роботу.

І король дав пралі аж двадцять скудо понад належну їй платню. Нья Франческа подякувала йому і знову подалась дещо купити. Цього разу вона теж купила сукню, черевики та гарну мережану хустку запинатись. Окрім того, вона ще купила мила, мачулу, гребінку й пляшечку трояндової олії. Принесла все це Франческа додому й каже:

— Дивися, Сфортуно, яких подарунків я накупила для твоєї Долі. Зараз я ще спечу калача, і ти підеш до неї в гості. Одягнеш її у все новеньке й чисте, але щонайперше гарненько помиєш.

Сфортуна застала свою Долю такою ж замурзаною, як і вперше. Проте зустріла Доля королівну вже привітніше.

— Калача принесла? — запитала вона, побачивши Сфортуну.

— Принесла, принесла, люба синьйоро моя Доле.

І вона простягла бабусі калача. Та тільки-но Доля підійшла до Сфортуни, як дівчина міцно схопила її за руки й потягла до річки. Бабуся так верещала, коли дівчина терла її намиленою мачулою, наче її різали.

— Не хочу, не хочу митись! Не хочу, пусти мене! — лементувала, вириваючись, бабуся.

Сфортуна ніби й не чула того лементу. Вона гарно обмила свою Долю, розчесала її гребінкою, натягла на неї нову сукню, взула в нові черевики й вилила на неї цілу пляшечку трояндової олії.

Тепер перед Сфортуною стояла вже зовсім інша, приємна і добра бабуся! І пахло від неї, як від десяти кущів троянд. Що й казати: всі жінки, навіть старенькі, люблять гарно вдягнутися. Тож і Доля не могла натішитись собою. Вона раз по раз розправляла шлярочки на сукні, порипувала новенькими черевичками чи накидала на себе та скидала хустку.

— Розумниця ти в мене, — сказала Доля нарешті. — Взагалі, у людей чогось так ведеться: якщо в кого лиха Доля, він тільки те й знає, що нарікає та клене її. От Доля й стає ще лихішою. Нікому й на думку не спаде, щоб самому зробити свою Долю кращою. Ти, голубонько моя, саме так і вчинила. Тепер у тебе все піде добре. Спасибі тобі за дарунки, і візьми й від мене ось подаруночок.

І Доля дала Сфортуні маленьку коробочку. За це дівчина поцілувала бабусю в обидві щоки й чимдуж побігла до Франчески.

Відкрили вони вдвох коробочку, а в ній усього-на-всього невеличкий, може з палець завдовжки, галун.

— Не вельми щедра твоя доля, — сказала Франческа й запхнула коробочку під білизну в комоді.

У понеділок, як завжди, Сфортуна з Франческою попрали білизну, а у вівторок праля понесла її до палацу.

Проте цього разу король навіть не глянув на білизну.

— Ваша величносте, — сказала праля, — нья Франческа наважується вас запитати, чим ви так стурбовані?

— Ет, нья Франческо, бодай не казати. Мої радники напитали мені наречену в заморському королівстві. Я її навіть у вічі не бачив, і мені зовсім не хочеться з нею одружуватись. Та коли вже радники щось узяли собі на думку, то не відчепляться. І я згодивсь.

— Та це ж добре! — сказала Франческа. — Весілля — це радість!

— А мені зовсім не радість, бо, по-перше, я не маю на весілля доброго виноградного соку. Якесь дівчисько прибилося до мого постачальника й повипускало найкращий сік з барил…

— Та це не велика біда! — умовляла його Франческа. — Гості як понатанцьовуються, то й не розберуть, яким соком утамовуватимуть спрагу.

— По-друге, — вів далі король, — наречена поставила умову, щоб я подарував їй три сукні… Одну із золотої парчі, другу — зі срібної, і третю — з червоно-блакитної. Три ткалі вже були наткали парчі, проте якесь дівчисько прибилося до них на ніч і покраяло на клаптики усі дорогі тканини.

— Ну, найкраще весільне вбрання для нареченої — це біла сукня, — сказала Франческа.

— Я теж так вирішив, — сказав король. — Сукня з білого шовку вже готова. Знизу її обшили галуном. Та от біда, нья Франческо! Галуна не вистачило — ну зовсім мало, на палець завдовжки. І такого галуна більше нема в усьому моєму королівстві.

— Ваша величносте! — вигукнула Франческа. — Стривайте лишень, я тільки туди й назад.

Вона майнула додому, дістала з комода й принесла королю коробочку з галуном, — він виявився точнісінько такого кольору, як і той, яким обшили сукню королевій нареченій.

— Нья Франческо! — вигукнув король. — Ти врятувала мене від ганьби перед заморською нареченою. За це одержиш зараз стільки золота, скільки заважить цей галун.

Заходились вони важити галун спочатку на маленьких терезах, потім на середніх, а тоді на великих. Та скільки король не сипав золота, галун усе перетягував.

— Нья Франческо, — мовив до пралі король, — скажи правду: де ти взяла цей галун?

І Франческа розповіла йому про Сфортуну. Король зажадав побачити цю дівчину.

Сфортуна прийшла до палацу в своїй новій сукні. Та тільки король і Сфортуна глянули одне на одного, тієї ж миті й закохалися. І не дивно, бо ж обоє були молоді й однаково вродливі.

Король негайно скликав своїх радників і сказав:

— Ви шукали мені наречену в заморськім краю, а я знайшов її в своєму королівстві. Якщо комусь із вас більше до вподоби заморська королівна, нехай сам із нею і одружується.

І король наказав готувати все до весілля.

Потім він звелів викликати трьох ткаль і постачальника. Ті як побачили королеву наречену, та так і завмерли. Король розплатився з ними за порізану парчу та за розлитий сік і відпустив їх по-доброму.

Королівну перестали тепер звати Сфортуною, бо в неї вже більше не було лихої долі. Усі звали її так, як її нарекли батько й ненька — Сантіною.

Сантіна довгенько носила в душі все, що досі пережила, але за три дні до весілля сказала, нарешті, своєму нареченому:

— Ваша величносте! Мені так хочеться дізнатись про долю моїх любих матусі, сестричок і мого бідолашного батечка!

— Я можу вас потішити, дорога Сантіно, — відповів їй король. — Ще першого дня, коли я вас побачив, я послав гінців до сусіднього королівства. Сьогодні гінці вернулися з радісною звісткою: ваш батько-король утік з полону, зібрав військо і повернув собі трон. Королева, ваша мати, і ваші сестри-королівни вже в дорозі до нас.

Радощам Сантіни краю не було!

Аж ось настав і день весілля. За багатим столом на найпочеснішому місці сиділи молоді. Обабіч них — батько, мати й шість Сантіниних сестер. Була на весіллі, звичайно ж, і нья Франческа.

Ззаду за кріслом нареченої стояла ще одна поважна гостя. Щоразу, коли Сантіна радісно всміхалася, вона вдоволено кивала головою. Та ніхто, крім молодої королівни, її не бачив, бо то ж була її власна Доля.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Італійські казки”
Видавництво “Країна мрій”, м. Київ, 2009р.
Автор – Італійський народ
Упорядкування і переклад – Ілько Корунець

Залишити коментар