Листя й коріння

У літню безгомінь,
Прославши по долині тінь,
Листки на дереві з зефірами шептались,
Мовляв, рясні й зелені ми, а верх який!
І все отак зефірам вихвалялись:
— «Це правда, ми прикраса цій долині всій!
Бо нами дерево і пишне й кучеряве,
Розложисте та величаве.
Яке було б воно без нас? Ну, право,
Хвалить себе ми можем без гріха!
Це ж ми від спеки пастуха
І подорожнього в тіні густій ховаєм!
Це ж ми у ці краї
Пастушок танцювати закликаєм!
У нас і насвітанку й пізно солов’ї
Висвистують пісні свої
Та й ви, зефіри, днями
Не розлучаєтеся з нами.
— «За це сказати можна тут спасибі й нам», —
Щось тихим голосом їм з-під землі сказало.
— «Хто сміє говорити з нами так зухвало!
Ви що за цяці там,
Що з нами грубо сперечатись стали?» —
Листки на дереві гуртом залопотали.
— «Ми ті», —
Їм знизу одказали:
«Що, риючись ось тут у темноті,
Годуєм вас. Невже ви не пізнали?
Ми є коріння тих дерев, що вас зростали.
Красуйтесь в добрий час!
Та пам’ятайте лиш різницю поміж нас:
Весна настане — знову листя розів’ється;
Якщо ж коріння ізведеться, —
Не стане й дерева, і вас».

Переклад П. Сліпчука