ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

ЛИСТЯНИЙ КОРОЛЕВИЧ

Мари Катрин Д'Онуа

В одному з тих куточків світу, назву якому міг би дати лише поет, а народ його назвав країною фей, правив колись король, відомий в усьому світі своєю доброчесністю, чим здобув собі славу і повагу всіх монархів свого часу.

Багато років тому він втратив королеву, свою дружину. Вона не залишила йому сина, та він сам більше не хотів мати дітей з тих пір, як у них народилася дочка така прекрасна, що з першої ж миті він віддав їй усю свою любов і ніжність.

Дівчинку назвала Чарівливою одна фея, близька родичка королеви, і напророчила, що розум і краса юної принцеси перевершать усі сподівання, хоч би якими прекрасними вони видавалися. Проте фея застерегла: щастя принцеси буде довершеним лише в тому випадку, коли її серце назавжди збереже вірність першим враженням кохання. Та хіба можна бути певним у щасливій долі королівни за такої перестороги? Король, для якого понад усе на світі важило щастя Чарівливої, палко бажав, щоб її доля була підвладна якомусь іншому фатуму, але ніхто не може на власний розсуд змінити своє визначене майбутнє, отже, він тисячу разів просив фею наділити юну принцесу вірністю, подібно до того, як вона дарує іншим розум і красу. Але фея, вельми досвідчена у своєму мистецтві, аби не вводити людей в оману щодо можливостей чародійства, відверто сказала королю, що влада фей не поширюється на сердечні примхи, проте пообіцяла, що докладе всіх зусиль, аби закріпити в душі юної королівни почуття, з якими пов’язане її щастя.

Повіривши цим обіцянкам, король віддав Чарівливу турботам феї, ледве тій виповнилося п’ять років. Він волів позбавити себе втіхи бачити дочку, ніж віддати її майбутнє на волю випадку.

Фея забрала з собою маленьку королівну. Радість і новизна повітряної мандрівки у маленькій блискучій кареті дуже швидко розрадили дівчинку, притамували гіркоту розлуки з батьком королем і його двором. На четвертий день подорожі летюча карета зупинилася посеред моря на скелі надзвичайних розмірів; вона була із суцільного блискучого каменя, колір якого точно відтворював небесну блакить. Фея із задоволенням відзначила, що цей колір дуже сподобався Чарівливій, і вважала таку обставину щасливим передвістям на майбутнє, бо він означає вірність. Потім фея торкнулася скелі золотою паличкою, кам’яні нетрі одразу ж розкрились, і Чарівлива разом із феєю опинилася у найпрекраснішому в світі палаці. Він був зведений з того ж каменю, що й скеля, і той самий колір панував в усіх розписах, на меблях, проте він так майстерно поєднувався із золотом і коштовним камінням, що замість того, щоб надокучати, завжди залишався приємним для ока. Юна Чарівлива мешкала в чудовому палаці разом із вродливими дівчатками, яких фея привезла з різних країн, щоб вони прислуговували королівні та розважали її. Принцеса провела тут своє дитинство у найрізноманітніших розвагах. Дівчині виповнилося чотирнадцять років, і фея ще раз звірилася з зірками, щоб не пропустити той час, коли серце Чарівливої заполонить пристрасть, якій, власне, треба більше радіти, ніж боятися, хоча б якою небезпечною вона видавалася. Чаклунка точно вирахувала по зірках наближення фатальної миті, коли повинна визначитись доля юної королівни.

Фея мала племінника і любила його з невимовною ніжністю. Він був того ж віку, що й Чарівлива, навіть народився в один день з королівною. Простежуючи по зірках його долю, фея побачила: вони обіцяють йому те ж саме, що й королівні, тобто повне щастя за умови, коли ніщо не порушить вірність першим почуттям. Однак їй легше було повірити у незмінність його почуттів, ніж у щасливу долю. Для того, щоб він закохався і був вірним своїй обраниці, досить було лиш показати йому Чарівливу. Отже, фея сподівалася, що залицяння юного королевича одного чудового дня зворушать серце Чарівливої. Він був сином короля, брата феї, мав приємну зовнішність і манери, а в юної королівни не тільки не було коханого — вона взагалі не бачила жодного чоловіка з того часу, як оселилася на скелі-острові. Фея тішила себе надією, що те кохання буде взаємним. Отже, вона перенесла королевича, якого звали Арістоном, на ту ж скелю, що правила прекрасній Чарівливій за палац і в’язницю. Він побачив королівну тієї миті, коли вона разом із придворними дівчатами, гуляючи у лісі гіацинтів, плела вінок. Фея заздалегідь повідомила королівну про приїзд Арістона й розповіла про нього все, що могло представити його з найкращого боку і навіть примусити покохати. Та цього разу вона помилилась: після появи Арістона фея не помітила в прекрасних очах королівни того збентеження і подиву, які звичайно є передвісниками ніжної пристрасті. Що. ж до королевича, то сподівання справдились: він палко закохався в Чарівливу. Та й справді, неможливо було бачити її і не обожнювати. Ніколи ще чарівність і краса не поєднувалися так чудово, як в рисах милої королівни. Колір її обличчя був напрочуд гарним, а темне волосся ще виразніше відтіняло його свіжість. Вона мала чарівний рот, а зуби — біліші за перли. У найкращі в світі чисті блакитні очі неможливо було не закохатися. Зросту вона була не дуже високого, але стан мала щонайдовершеніший. Усі її рухи відзначалися надзвичайною грацією, все, що вона робила, все, що говорила, подобалося однаковою мірою. Принцесі досить було однієї усмішки, єдиного слова, щоб засвідчити — розум її такий же принадний, як і зовнішність. От якою і ще в тисячу разів привабливішою, ніж я її змалювала, була Чарівлива. Як же міг Арістон не закохатися в неї з усією жагою молодої пристрасті! Та королівна не звертала уваги на його залицяння, була байдужою до королевича. Фея помітила це й відчула таку прикрість, що перевершити її міг лише біль самого Арістона. Вона побачила по зірках: той, кому дістанеться Чарівлива, матиме владу на землі і на морі. Тому честолюбна фея палко бажала, щоб її племінник зворушив серце королівни. Арістон прагнув того ж самого заради свого кохання. Тоді фея вирішила: якщо королевич буде посвячений в її науку не гірше за неї, то, можливо, знайде спосіб стати для Чарівливої жаданим.

Проте фея, сама нікого не кохаючи, не відала, що секрет сподобатись можна віднайти далеко не завжди, хоч би яким жагучим було прагнення це зробити. Отже, за короткий час вона навчила принца Арістона усім тим премудростям, що відомі тільки феям. Проте він вивчив їх без особливої втіхи і лише тому, щоб зарадити цим своєму коханню. Королевич почав влаштовувати за їхньою допомогою найрізноманітніші свята на честь Чарівливої. Вона була в захопленні від чудових вигадок і навіть дозволяла собі іноді похвалити найшляхетніші розваги з тих, що винаходив заради неї закоханий королевич, проте загалом сприймала його турботи й увагу як належну данину своїй красі і вважала, що винагороджує його достатньо, приймаючи їх без гніву. Арістон був у відчаї, бо його почуття залишалися без відповіді, та незабаром мусив визнати, що час, коли він з повною на те підставою скаржився на долю і так гостро відчував незгоди кохання, був усе ж таки найщасливішим відтинком життя.

Через рік після свого приїзду на острів він вирішив відсвяткувати той пам’ятний день, коли вперше побачив Чарівливу. Увечері він влаштував на її честь свято в лісі гіацинтів. У найвіддаленіших куточках лунала чудова музика, хоча ніхто не знав, звідки долинають ці приємні звуки. Усе, що виконували невидимі музики, оспівувало ніжну любов Арістона до королівни. Вони закінчили свій незвичайний концерт словами, які повторили декілька разів:

Ні розум, ні жорстока примха долі
Не в змозі припинить мої страждання,
Лишились на надію сподівання;
Я відчуваю, як душа палає.
Кохання б про свою могутність не дізналось,
Якби в кайдани погляду чарівного
мене не закувало.

Після концерту під шатром із срібного газу, підв’язаного намистом із перлів, з’явились чудові страви. Шатро було повністю відкрите з боку моря, що межувало в цьому місці з лісом; воно було освітлене безліччю світильників із блискучих діамантів, сяйво яких могло позмагатися із сонячним промінням. У цьому світлі придворні німфи звернули увагу Чарівливої на напис біля входу в шатро, викарбуваний золотими літерами на рубіні незвичайних розмірів. Його підтримували дванадцять маленьких амурчиків, які одразу полетіли геть, тільки-но королівна прочитала такі вірші:

Ніде й ніколи на усій землі,
Де я ношу твоїх очей кайдани,
Не знайдеться більш відданого серця,
Яке пала в пустелі полум’ям незгасним.

Щоб увінчать тебе безсмертям слави
І кинути весь світ до вівтаря твоїх принад,
Ми оголошуєм всім смертним, що ніколи
Твоя довершеність не матиме завад.

Свято тривало, і королевич Арістон був радий тому, що полонив увагу королівни, якщо не може полонити її серце. Однак незабаром він був позбавлений навіть цієї скромної втіхи, бо всі захопились дивовижним видовищем у морській далині. Якийсь незвичайний предмет наближався до берега. І ось усі побачили, що це закрита з усіх боків альтанка, сплетена з миртового і лаврового гілля, яку з великою швидкістю рухали безліч крилатих риб. Це видовище було тим паче несподіваним для королівни, що раніше вона ніколи не бачила кольору такого, який мала альтанка. Фея, передбачаючи, що подібний колір може завадити її племіннику, повністю виключила його із забарвлення свого острова.

Королівна горіла нетерпінням (що видалося Арістону поганим передвістям для його кохання), бажаючи, щоб альтанка скоріше пристала до берега. Чекати на це довелося недовго, бо крилаті риби вмить домчали її до підніжжя скелі, де й зупинилися, ще більше розпалюючи цікавість юної королівни і всього двору.

Альтанка розчинилася, і звідти вийшов юнак надзвичайної краси; на вигляд він мав років шістнадцять чи сімнадцять. Його вбрання складалося з кількох миртових гілочок, переплетених гірляндою з різнобарвних троянд. Прекрасний незнайомець був здивований не менше, ніж усі інші: краса Чарівливої не дозволяла йому милуватися чимось іншим, хоча саме блиск свята привабив його до цієї скелі. Він наблизився до королівни з граціозністю, яка могла зрівнятися лише з її витонченістю.

«Мене так вразило, — мовив він, — те, що я побачив на цьому березі, що я не можу висловити свого захоплення. Чи може бути, — вів він далі, — щоб у вас, богині краси, не було храмів на усій землі? Які чари ховають вас від смертних?»

«Я зовсім не богиня, — відказала Чарівлива, трохи почервонівши, — а лише нещасна королівна, вивезена з володінь мого батька короля, щоб уникнути сама не знаю якого лиха, напророченого мені тоді, коли я з’явилася на світ».

«Як на мене, вас треба боятися більше, ніж фатального впливу планет на вашу прекрасну долю, така довершена краса мусить перемогти будь-які незгоди. Я відчуваю, що її могутність безмежна, — додав він, зітхаючи, — бо вона в одну мить здобула перемогу над серцем, що, як я думав, назавжди залишиться байдужим. На жаль, люба пані, — провадив він, не даючи їй змоги відповісти, — я змушений залишити цю чарівну місцину, де я побачив вас і назавжди втратив спокій. Незабаром я повернуся сюди, якщо бог кохання буде до мене прихильним».

З тими словами юнак повернувся до своєї альтанки і швидко зник з очей.

Ця пригода так приголомшила і засмутила королевича Арістона, що спочатку він навіть втратив мову: адже через такий же дивний, як і непередбачений, випадок у нього з’явився суперник, і цей суперник видався йому аж надто привабливим. До того ж він, здається, побачив у прекрасних очах королівни, коли та слухала незнайомця, ту саму млість, якої він так палко, але марно домагався. Охоплений відчаєм, якого він усе ж таки не наважувався виказати, королевич відвів Чарівливу до палацу, де вона провела частину ночі у спогадах про цю приємну подію. Обставини тієї зустрічі на прохання королівни безліч разів переповіли придворні німфи, ніби сама вона не була при цьому присутня.

Тим часом королевич Арістон попрямував за порадою до всезнаючої феї, сподіваючись знайти який-небудь таємний засіб, щоб заспокоїти нестерпний біль свого серця, але вона не мала ліків від ревнощів, і кажуть, до цього часу їх так і не знайшли. Королевич і фея почали чаклувати з подвоєною силою, щоб перешкодити поверненню на острів такого небезпечного для їхніх намірів незнайомця, який видався їм чаклуном. Вони оточили скелю жахливими чудовиськами, і ті захопили більшу частину моря. їхня лють, підсилена чаклунським впливом, давала Арістону і феї цілковиту певність у тому, що ніхто не зможе відняти в них прекрасну королівну, адже вони так палко бажали будь-що утримати її біля себе. А Чарівлива ще дужче відчула принадність прекрасного незнайомця, засмучена перешкодами, які поставили на його шляху фея з небожем. Вона вирішила помститися за це принцу Арістону своєю ненавистю — найстрашнішою для того карою. Принц був невтішний, бо накликав на себе ненависть королівни своєю пристрастю, котра, як він вважав, мала розбудити протилежні почуття.

Королівна потай страждала, бо думала, що незнайомець забув про неї. їй здавалося: кохання давно вже повинно було примусити його дотримати своєї обіцянки і повернутися. Та інколи вона сама не бажала його повернення, згадуючи перепони, якими фея і Арістон перекрили доступ до острова. Одного дня, поринувши в ці суперечливі міркування, вона гуляла на самоті на березі моря, бо Арістон не наважувався більше ходити за нею, як раніше (королівна відмовлялася навіть дивитися на розваги, якими її звичайно звеселяли), і дісталася того самого місця, яке так добре запам’ятала після появи незнайомця. Раптом вона побачила на морському просторі невимовної краси дерево, що пливло до скелі. Його колір, той самий, що й миртової альтанки незнайомця, спочатку її звеселив.

Дерево наближалося, і чудовиська хотіли заступити йому шлях, та враз легенький вітерець, поворушивши його гілля, скинув кілька листочків прямісінько на жахливих потвор, і ті одразу ж відступили перед такою легкою зброєю. Більше того, вони вишикувалися круг дерева, немов висловлюючи цим свою пошану. Дерево наблизилося до скелі, не зустрівши на своєму шляху інших перепон, і розкрилося. Усередині на маленькому троні із зелені сидів прекрасний незнайомець. Побачивши Чарівливу, він швидко звівся на ноги і почав розмовляти з нею так розумно й палко, що, розповівши йому в кількох словах про своє життя, вона не змогла приховати, як зворушило її його повернення, і утаїти свою ніжність.

«Але, — додала вона, — чи справедливо, що ви дізналися про мої почуття ще до того, як я довідалася принаймні про ім’я людини, яка їх викликала?»

«Я не мав наміру приховувати від вас своє походження, — відповів чарівний незнайомець, — та, перебуваючи поряд із вами, можна говорити лише про вас. Однак, якщо ви того бажаєте, я підкоряюся і хочу повідомити, що звуть мене Листяним королевичем, я син Весни і морського князя, родича Амфітріти; це дозволяє мені поширювати свою владу на море. Моя імперія охоплює всі куточки землі, де визнають весну, але живу я майже завжди на благодатному острові, де вічно панує та чарівна пора року, яку дарує моя мати. Повітря там завжди чисте, луки вкриті квітами, сонце ніколи не обпікає своїм палючим промінням, воно наближається до острова лише для того, щоб освітити його. Ночей там не буває ніколи, тому його називають островом Ясного дня. Острів населяє народ настільки х люб’язний, наскільки м’який його клімат. Це одне з тих місць, де я пропоную вам приємно і спокійно царювати і де ви будете володаркою мого серця і всього іншого. Але для цього, прекрасна королівно, — вів далі королевич, — потрібно погодитися на те, щоб залишити цю скелю, де ви перебуваєте у справжньому рабстві, хоч як би вас тут вшановували, аби пом’якшити його».

Чарівлива не могла зважитись на негайний від’їзд разом із Листяним королевичем, незважаючи на страх перед чаклунством феї і веління серця. Вона сподівалася, що вперта відмова охолодить кохання Арістона, і тоді фея поверне доньку батькові, у якого Листяний королевич зможе просити її руки.

«Але я хотіла б, принаймні, — сказала королівна, — мати можливість повідомити вам про те, що відбувається на цьому острові, хоча й не знаю, як це здійснити, бо тут все викликає у мене підозру».

«У такому випадку, — відповів Листяний королевич, — я залишаю з вами підданців мого друга. Вони завжди будуть поруч із вами й допоможуть повідомити мені ваші новини. Лише пам’ятайте, прекрасна королівно, про те нетерпіння, з яким я чекатиму на них».

За цим королевич наблизився до свого дерева й доторкнувся до його листя: звідти вилетіли два найгарніших у світі метелики — один вогненно-білий, другий жовтаво-сірий. Королівна захоплено роздивлялася їх, а Листяний королевич сказав їй з усмішкою:

«Бачу, що вас здивував вигляд повірників, яких я залишаю тут. Але ці метелики не тільки те, що ви бачите: вони самі розкриють свою таємницю, коли дозволите їм розмовляти з вами».

Тут Чарівлива помітила вдалині кількох німф, які розшукували її на цьому відлюдді. Вона попросила Листяного королевича якнайшвидше їхати звідси. Він підкорився, незважаючи на нескінченну тугу розставання. Та все ж його помітили і попередили фею й Арістона про повернення незнайомця на острів. Одразу ж, намагаючись позбавити прекрасну королівну засобів і навіть надії знову побачитися з ним, її охоронці спорудили на верхівці скелі башту, щоб надалі почуватися в повній безпеці. їх неприємно вразило те, що сталося з чудовиськами, тому, не покладаючись більше на звичайне чаклування, вони зробили башту і скелю невидимими для будь-кого, хто їх шукатиме.

Таке жорстоке ув’язнення кинуло Чарівливу в розпач, бо королевич Арістон не приховував від неї, що зробив усе невидимим. Він навіть намагався зобразити перед нею таке піклування, як вияв своєї ніжності, але ненависть і презирство Чарівливої до нього зростали з кожним днем, і вже королевич не наважувався з’являтися їй на очі. Проте метелики ніколи не залишали її, і їхній вигляд завжди тішив принцесу, адже вони були подаровані Листяним королевичем.

Одного дня, коли вона сумувала більше, аніж звично, сидячи в задумі на терасі на самому верхів’ї башти, метелик вогненного кольору сів на одну з ваз із квітами, що прикрашали балюстраду, й несподівано звернувся до королівни:

«Чому ви не посилаєте мене попередити Листяного королевича? Він неодмінно примчить на допомогу».

Чарівлива спочатку була так вражена, почувши, як метелик заговорив, хоча коханий і підготував її до такої несподіванки, що деякий час сиділа мовчки. Однак ім’я Листяного королевича допомогло розвіяти подив.

«Я так здивувалася, — звернулась вона до метелика, — почувши ваш голос, що не змогла одразу вам відповісти. Бачу, що ви в змозі попередити Листяного королевича про моє нещастя, але він безсилий щось зробити для мого порятунку, і це лише завдасть йому прикрощів. Він не зможе знайти мене в цьому місці, яке жорстокість моїх ворогів так передбачливо зробила невидимим».

«Воно не таке вже невидиме, як ви вважаєте, — озвався жовтий метелик, підлетівши до королівни, щоб приєднатися до розмови, — я оглянув вашу в’язницю, облетів її і навіть плавав поблизу: вона зникає з очей, коли дивишся на неї з моря, але перестає бути невидимою, якщо піднятися в повітря. Фея, звісно, не вважає цей шлях доступним, якщо не подбала захистити його подібно підступам з моря. Ось та порада, яку я хотів дати вам, коли мій брат порушив мовчання, яке ми зберігали до цього часу».

Така приємна новина вдихнула в серце королівни надію.

«Чи можливо, — мовила вона, — щоб Арістон чогось не передбачив, аби вдовольнити жорстокість свого кохання? Мабуть, його влада і могутність феї поширюються на море і на землю, але не на ефір. Саме це не дозволило королевичу і феї зробити башту й скелю невидимими з неба. Але, — додала Чарівлива, трохи подумавши, — чи зможе Листяний королевич допомогти мені з повітря?»

«Ні, пані, — відповів метелик вогненного кольору, — там він безсилий, і ваша в’язниця залишиться для нього невидимою, хоча він і напівбог, як для звичайної людини, проте…»

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: