<

ЛИСТЯНИЙ КОРОЛЕВИЧ

. Читати українською онлайн.

В одному з тих куточків світу, назву якому міг би дати лише поет, а народ його назвав країною фей, правив колись король, відомий в усьому світі своєю доброчесністю, чим здобув собі славу і повагу всіх монархів свого часу.

Багато років тому він втратив королеву, свою дружину. Вона не залишила йому сина, та він сам більше не хотів мати дітей з тих пір, як у них народилася дочка така прекрасна, що з першої ж миті він віддав їй усю свою любов і ніжність.

Дівчинку назвала Чарівливою одна фея, близька родичка королеви, і напророчила, що розум і краса юної принцеси перевершать усі сподівання, хоч би якими прекрасними вони видавалися. Проте фея застерегла: щастя принцеси буде довершеним лише в тому випадку, коли її серце назавжди збереже вірність першим враженням кохання. Та хіба можна бути певним у щасливій долі королівни за такої перестороги? Король, для якого понад усе на світі важило щастя Чарівливої, палко бажав, щоб її доля була підвладна якомусь іншому фатуму, але ніхто не може на власний розсуд змінити своє визначене майбутнє, отже, він тисячу разів просив фею наділити юну принцесу вірністю, подібно до того, як вона дарує іншим розум і красу. Але фея, вельми досвідчена у своєму мистецтві, аби не вводити людей в оману щодо можливостей чародійства, відверто сказала королю, що влада фей не поширюється на сердечні примхи, проте пообіцяла, що докладе всіх зусиль, аби закріпити в душі юної королівни почуття, з якими пов’язане її щастя.

Повіривши цим обіцянкам, король віддав Чарівливу турботам феї, ледве тій виповнилося п’ять років. Він волів позбавити себе втіхи бачити дочку, ніж віддати її майбутнє на волю випадку.

Фея забрала з собою маленьку королівну. Радість і новизна повітряної мандрівки у маленькій блискучій кареті дуже швидко розрадили дівчинку, притамували гіркоту розлуки з батьком королем і його двором. На четвертий день подорожі летюча карета зупинилася посеред моря на скелі надзвичайних розмірів; вона була із суцільного блискучого каменя, колір якого точно відтворював небесну блакить. Фея із задоволенням відзначила, що цей колір дуже сподобався Чарівливій, і вважала таку обставину щасливим передвістям на майбутнє, бо він означає вірність. Потім фея торкнулася скелі золотою паличкою, кам’яні нетрі одразу ж розкрились, і Чарівлива разом із феєю опинилася у найпрекраснішому в світі палаці. Він був зведений з того ж каменю, що й скеля, і той самий колір панував в усіх розписах, на меблях, проте він так майстерно поєднувався із золотом і коштовним камінням, що замість того, щоб надокучати, завжди залишався приємним для ока. Юна Чарівлива мешкала в чудовому палаці разом із вродливими дівчатками, яких фея привезла з різних країн, щоб вони прислуговували королівні та розважали її. Принцеса провела тут своє дитинство у найрізноманітніших розвагах. Дівчині виповнилося чотирнадцять років, і фея ще раз звірилася з зірками, щоб не пропустити той час, коли серце Чарівливої заполонить пристрасть, якій, власне, треба більше радіти, ніж боятися, хоча б якою небезпечною вона видавалася. Чаклунка точно вирахувала по зірках наближення фатальної миті, коли повинна визначитись доля юної королівни.

Фея мала племінника і любила його з невимовною ніжністю. Він був того ж віку, що й Чарівлива, навіть народився в один день з королівною. Простежуючи по зірках його долю, фея побачила: вони обіцяють йому те ж саме, що й королівні, тобто повне щастя за умови, коли ніщо не порушить вірність першим почуттям. Однак їй легше було повірити у незмінність його почуттів, ніж у щасливу долю. Для того, щоб він закохався і був вірним своїй обраниці, досить було лиш показати йому Чарівливу. Отже, фея сподівалася, що залицяння юного королевича одного чудового дня зворушать серце Чарівливої. Він був сином короля, брата феї, мав приємну зовнішність і манери, а в юної королівни не тільки не було коханого — вона взагалі не бачила жодного чоловіка з того часу, як оселилася на скелі-острові. Фея тішила себе надією, що те кохання буде взаємним. Отже, вона перенесла королевича, якого звали Арістоном, на ту ж скелю, що правила прекрасній Чарівливій за палац і в’язницю. Він побачив королівну тієї миті, коли вона разом із придворними дівчатами, гуляючи у лісі гіацинтів, плела вінок. Фея заздалегідь повідомила королівну про приїзд Арістона й розповіла про нього все, що могло представити його з найкращого боку і навіть примусити покохати. Та цього разу вона помилилась: після появи Арістона фея не помітила в прекрасних очах королівни того збентеження і подиву, які звичайно є передвісниками ніжної пристрасті. Що. ж до королевича, то сподівання справдились: він палко закохався в Чарівливу. Та й справді, неможливо було бачити її і не обожнювати. Ніколи ще чарівність і краса не поєднувалися так чудово, як в рисах милої королівни. Колір її обличчя був напрочуд гарним, а темне волосся ще виразніше відтіняло його свіжість. Вона мала чарівний рот, а зуби — біліші за перли. У найкращі в світі чисті блакитні очі неможливо було не закохатися. Зросту вона була не дуже високого, але стан мала щонайдовершеніший. Усі її рухи відзначалися надзвичайною грацією, все, що вона робила, все, що говорила, подобалося однаковою мірою. Принцесі досить було однієї усмішки, єдиного слова, щоб засвідчити — розум її такий же принадний, як і зовнішність. От якою і ще в тисячу разів привабливішою, ніж я її змалювала, була Чарівлива. Як же міг Арістон не закохатися в неї з усією жагою молодої пристрасті! Та королівна не звертала уваги на його залицяння, була байдужою до королевича. Фея помітила це й відчула таку прикрість, що перевершити її міг лише біль самого Арістона. Вона побачила по зірках: той, кому дістанеться Чарівлива, матиме владу на землі і на морі. Тому честолюбна фея палко бажала, щоб її племінник зворушив серце королівни. Арістон прагнув того ж самого заради свого кохання. Тоді фея вирішила: якщо королевич буде посвячений в її науку не гірше за неї, то, можливо, знайде спосіб стати для Чарівливої жаданим.

Проте фея, сама нікого не кохаючи, не відала, що секрет сподобатись можна віднайти далеко не завжди, хоч би яким жагучим було прагнення це зробити. Отже, за короткий час вона навчила принца Арістона усім тим премудростям, що відомі тільки феям. Проте він вивчив їх без особливої втіхи і лише тому, щоб зарадити цим своєму коханню. Королевич почав влаштовувати за їхньою допомогою найрізноманітніші свята на честь Чарівливої. Вона була в захопленні від чудових вигадок і навіть дозволяла собі іноді похвалити найшляхетніші розваги з тих, що винаходив заради неї закоханий королевич, проте загалом сприймала його турботи й увагу як належну данину своїй красі і вважала, що винагороджує його достатньо, приймаючи їх без гніву. Арістон був у відчаї, бо його почуття залишалися без відповіді, та незабаром мусив визнати, що час, коли він з повною на те підставою скаржився на долю і так гостро відчував незгоди кохання, був усе ж таки найщасливішим відтинком життя.

Через рік після свого приїзду на острів він вирішив відсвяткувати той пам’ятний день, коли вперше побачив Чарівливу. Увечері він влаштував на її честь свято в лісі гіацинтів. У найвіддаленіших куточках лунала чудова музика, хоча ніхто не знав, звідки долинають ці приємні звуки. Усе, що виконували невидимі музики, оспівувало ніжну любов Арістона до королівни. Вони закінчили свій незвичайний концерт словами, які повторили декілька разів:

Ні розум, ні жорстока примха долі
Не в змозі припинить мої страждання,
Лишились на надію сподівання;
Я відчуваю, як душа палає.
Кохання б про свою могутність не дізналось,
Якби в кайдани погляду чарівного
мене не закувало.

Після концерту під шатром із срібного газу, підв’язаного намистом із перлів, з’явились чудові страви. Шатро було повністю відкрите з боку моря, що межувало в цьому місці з лісом; воно було освітлене безліччю світильників із блискучих діамантів, сяйво яких могло позмагатися із сонячним промінням. У цьому світлі придворні німфи звернули увагу Чарівливої на напис біля входу в шатро, викарбуваний золотими літерами на рубіні незвичайних розмірів. Його підтримували дванадцять маленьких амурчиків, які одразу полетіли геть, тільки-но королівна прочитала такі вірші:

Ніде й ніколи на усій землі,
Де я ношу твоїх очей кайдани,
Не знайдеться більш відданого серця,
Яке пала в пустелі полум’ям незгасним.

Щоб увінчать тебе безсмертям слави
І кинути весь світ до вівтаря твоїх принад,
Ми оголошуєм всім смертним, що ніколи
Твоя довершеність не матиме завад.

Свято тривало, і королевич Арістон був радий тому, що полонив увагу королівни, якщо не може полонити її серце. Однак незабаром він був позбавлений навіть цієї скромної втіхи, бо всі захопились дивовижним видовищем у морській далині. Якийсь незвичайний предмет наближався до берега. І ось усі побачили, що це закрита з усіх боків альтанка, сплетена з миртового і лаврового гілля, яку з великою швидкістю рухали безліч крилатих риб. Це видовище було тим паче несподіваним для королівни, що раніше вона ніколи не бачила кольору такого, який мала альтанка. Фея, передбачаючи, що подібний колір може завадити її племіннику, повністю виключила його із забарвлення свого острова.

Королівна горіла нетерпінням (що видалося Арістону поганим передвістям для його кохання), бажаючи, щоб альтанка скоріше пристала до берега. Чекати на це довелося недовго, бо крилаті риби вмить домчали її до підніжжя скелі, де й зупинилися, ще більше розпалюючи цікавість юної королівни і всього двору.

Альтанка розчинилася, і звідти вийшов юнак надзвичайної краси; на вигляд він мав років шістнадцять чи сімнадцять. Його вбрання складалося з кількох миртових гілочок, переплетених гірляндою з різнобарвних троянд. Прекрасний незнайомець був здивований не менше, ніж усі інші: краса Чарівливої не дозволяла йому милуватися чимось іншим, хоча саме блиск свята привабив його до цієї скелі. Він наблизився до королівни з граціозністю, яка могла зрівнятися лише з її витонченістю.

«Мене так вразило, — мовив він, — те, що я побачив на цьому березі, що я не можу висловити свого захоплення. Чи може бути, — вів він далі, — щоб у вас, богині краси, не було храмів на усій землі? Які чари ховають вас від смертних?»

«Я зовсім не богиня, — відказала Чарівлива, трохи почервонівши, — а лише нещасна королівна, вивезена з володінь мого батька короля, щоб уникнути сама не знаю якого лиха, напророченого мені тоді, коли я з’явилася на світ».

«Як на мене, вас треба боятися більше, ніж фатального впливу планет на вашу прекрасну долю, така довершена краса мусить перемогти будь-які незгоди. Я відчуваю, що її могутність безмежна, — додав він, зітхаючи, — бо вона в одну мить здобула перемогу над серцем, що, як я думав, назавжди залишиться байдужим. На жаль, люба пані, — провадив він, не даючи їй змоги відповісти, — я змушений залишити цю чарівну місцину, де я побачив вас і назавжди втратив спокій. Незабаром я повернуся сюди, якщо бог кохання буде до мене прихильним».

З тими словами юнак повернувся до своєї альтанки і швидко зник з очей.

Ця пригода так приголомшила і засмутила королевича Арістона, що спочатку він навіть втратив мову: адже через такий же дивний, як і непередбачений, випадок у нього з’явився суперник, і цей суперник видався йому аж надто привабливим. До того ж він, здається, побачив у прекрасних очах королівни, коли та слухала незнайомця, ту саму млість, якої він так палко, але марно домагався. Охоплений відчаєм, якого він усе ж таки не наважувався виказати, королевич відвів Чарівливу до палацу, де вона провела частину ночі у спогадах про цю приємну подію. Обставини тієї зустрічі на прохання королівни безліч разів переповіли придворні німфи, ніби сама вона не була при цьому присутня.

Тим часом королевич Арістон попрямував за порадою до всезнаючої феї, сподіваючись знайти який-небудь таємний засіб, щоб заспокоїти нестерпний біль свого серця, але вона не мала ліків від ревнощів, і кажуть, до цього часу їх так і не знайшли. Королевич і фея почали чаклувати з подвоєною силою, щоб перешкодити поверненню на острів такого небезпечного для їхніх намірів незнайомця, який видався їм чаклуном. Вони оточили скелю жахливими чудовиськами, і ті захопили більшу частину моря. їхня лють, підсилена чаклунським впливом, давала Арістону і феї цілковиту певність у тому, що ніхто не зможе відняти в них прекрасну королівну, адже вони так палко бажали будь-що утримати її біля себе. А Чарівлива ще дужче відчула принадність прекрасного незнайомця, засмучена перешкодами, які поставили на його шляху фея з небожем. Вона вирішила помститися за це принцу Арістону своєю ненавистю — найстрашнішою для того карою. Принц був невтішний, бо накликав на себе ненависть королівни своєю пристрастю, котра, як він вважав, мала розбудити протилежні почуття.

Королівна потай страждала, бо думала, що незнайомець забув про неї. їй здавалося: кохання давно вже повинно було примусити його дотримати своєї обіцянки і повернутися. Та інколи вона сама не бажала його повернення, згадуючи перепони, якими фея і Арістон перекрили доступ до острова. Одного дня, поринувши в ці суперечливі міркування, вона гуляла на самоті на березі моря, бо Арістон не наважувався більше ходити за нею, як раніше (королівна відмовлялася навіть дивитися на розваги, якими її звичайно звеселяли), і дісталася того самого місця, яке так добре запам’ятала після появи незнайомця. Раптом вона побачила на морському просторі невимовної краси дерево, що пливло до скелі. Його колір, той самий, що й миртової альтанки незнайомця, спочатку її звеселив.

Дерево наближалося, і чудовиська хотіли заступити йому шлях, та враз легенький вітерець, поворушивши його гілля, скинув кілька листочків прямісінько на жахливих потвор, і ті одразу ж відступили перед такою легкою зброєю. Більше того, вони вишикувалися круг дерева, немов висловлюючи цим свою пошану. Дерево наблизилося до скелі, не зустрівши на своєму шляху інших перепон, і розкрилося. Усередині на маленькому троні із зелені сидів прекрасний незнайомець. Побачивши Чарівливу, він швидко звівся на ноги і почав розмовляти з нею так розумно й палко, що, розповівши йому в кількох словах про своє життя, вона не змогла приховати, як зворушило її його повернення, і утаїти свою ніжність.

«Але, — додала вона, — чи справедливо, що ви дізналися про мої почуття ще до того, як я довідалася принаймні про ім’я людини, яка їх викликала?»

«Я не мав наміру приховувати від вас своє походження, — відповів чарівний незнайомець, — та, перебуваючи поряд із вами, можна говорити лише про вас. Однак, якщо ви того бажаєте, я підкоряюся і хочу повідомити, що звуть мене Листяним королевичем, я син Весни і морського князя, родича Амфітріти; це дозволяє мені поширювати свою владу на море. Моя імперія охоплює всі куточки землі, де визнають весну, але живу я майже завжди на благодатному острові, де вічно панує та чарівна пора року, яку дарує моя мати. Повітря там завжди чисте, луки вкриті квітами, сонце ніколи не обпікає своїм палючим промінням, воно наближається до острова лише для того, щоб освітити його. Ночей там не буває ніколи, тому його називають островом Ясного дня. Острів населяє народ настільки х люб’язний, наскільки м’який його клімат. Це одне з тих місць, де я пропоную вам приємно і спокійно царювати і де ви будете володаркою мого серця і всього іншого. Але для цього, прекрасна королівно, — вів далі королевич, — потрібно погодитися на те, щоб залишити цю скелю, де ви перебуваєте у справжньому рабстві, хоч як би вас тут вшановували, аби пом’якшити його».

Чарівлива не могла зважитись на негайний від’їзд разом із Листяним королевичем, незважаючи на страх перед чаклунством феї і веління серця. Вона сподівалася, що вперта відмова охолодить кохання Арістона, і тоді фея поверне доньку батькові, у якого Листяний королевич зможе просити її руки.

«Але я хотіла б, принаймні, — сказала королівна, — мати можливість повідомити вам про те, що відбувається на цьому острові, хоча й не знаю, як це здійснити, бо тут все викликає у мене підозру».

«У такому випадку, — відповів Листяний королевич, — я залишаю з вами підданців мого друга. Вони завжди будуть поруч із вами й допоможуть повідомити мені ваші новини. Лише пам’ятайте, прекрасна королівно, про те нетерпіння, з яким я чекатиму на них».

За цим королевич наблизився до свого дерева й доторкнувся до його листя: звідти вилетіли два найгарніших у світі метелики — один вогненно-білий, другий жовтаво-сірий. Королівна захоплено роздивлялася їх, а Листяний королевич сказав їй з усмішкою:

«Бачу, що вас здивував вигляд повірників, яких я залишаю тут. Але ці метелики не тільки те, що ви бачите: вони самі розкриють свою таємницю, коли дозволите їм розмовляти з вами».

Тут Чарівлива помітила вдалині кількох німф, які розшукували її на цьому відлюдді. Вона попросила Листяного королевича якнайшвидше їхати звідси. Він підкорився, незважаючи на нескінченну тугу розставання. Та все ж його помітили і попередили фею й Арістона про повернення незнайомця на острів. Одразу ж, намагаючись позбавити прекрасну королівну засобів і навіть надії знову побачитися з ним, її охоронці спорудили на верхівці скелі башту, щоб надалі почуватися в повній безпеці. їх неприємно вразило те, що сталося з чудовиськами, тому, не покладаючись більше на звичайне чаклування, вони зробили башту і скелю невидимими для будь-кого, хто їх шукатиме.

Таке жорстоке ув’язнення кинуло Чарівливу в розпач, бо королевич Арістон не приховував від неї, що зробив усе невидимим. Він навіть намагався зобразити перед нею таке піклування, як вияв своєї ніжності, але ненависть і презирство Чарівливої до нього зростали з кожним днем, і вже королевич не наважувався з’являтися їй на очі. Проте метелики ніколи не залишали її, і їхній вигляд завжди тішив принцесу, адже вони були подаровані Листяним королевичем.

Одного дня, коли вона сумувала більше, аніж звично, сидячи в задумі на терасі на самому верхів’ї башти, метелик вогненного кольору сів на одну з ваз із квітами, що прикрашали балюстраду, й несподівано звернувся до королівни:

«Чому ви не посилаєте мене попередити Листяного королевича? Він неодмінно примчить на допомогу».

Чарівлива спочатку була так вражена, почувши, як метелик заговорив, хоча коханий і підготував її до такої несподіванки, що деякий час сиділа мовчки. Однак ім’я Листяного королевича допомогло розвіяти подив.

«Я так здивувалася, — звернулась вона до метелика, — почувши ваш голос, що не змогла одразу вам відповісти. Бачу, що ви в змозі попередити Листяного королевича про моє нещастя, але він безсилий щось зробити для мого порятунку, і це лише завдасть йому прикрощів. Він не зможе знайти мене в цьому місці, яке жорстокість моїх ворогів так передбачливо зробила невидимим».

«Воно не таке вже невидиме, як ви вважаєте, — озвався жовтий метелик, підлетівши до королівни, щоб приєднатися до розмови, — я оглянув вашу в’язницю, облетів її і навіть плавав поблизу: вона зникає з очей, коли дивишся на неї з моря, але перестає бути невидимою, якщо піднятися в повітря. Фея, звісно, не вважає цей шлях доступним, якщо не подбала захистити його подібно підступам з моря. Ось та порада, яку я хотів дати вам, коли мій брат порушив мовчання, яке ми зберігали до цього часу».

Така приємна новина вдихнула в серце королівни надію.

«Чи можливо, — мовила вона, — щоб Арістон чогось не передбачив, аби вдовольнити жорстокість свого кохання? Мабуть, його влада і могутність феї поширюються на море і на землю, але не на ефір. Саме це не дозволило королевичу і феї зробити башту й скелю невидимими з неба. Але, — додала Чарівлива, трохи подумавши, — чи зможе Листяний королевич допомогти мені з повітря?»

«Ні, пані, — відповів метелик вогненного кольору, — там він безсилий, і ваша в’язниця залишиться для нього невидимою, хоча він і напівбог, як для звичайної людини, проте…»

«Отже, королевич буде таким же нещасним, як і я, — перебила його засмучена Чарівлива, проливаючи сльози, які лише прикрашали її і невимовно зворушили обох метеликів. — Я відчуваю, що поневіряння Листяного королевича принесуть мені більше горя, ніж мої власні. Що ж мені робити?» — запитала вона у відчаї.

«Не зволікаючи, послати мене до Листяного королевича! — вигукнув метелик вогненного кольору. — Я повідомлю його про ваші поневіряння, і він примчить вам на допомогу, хоча його могутність і не поширюється на небо. Один його друг, теж королевич, має необмежену владу і перебуває в повному розпорядженні Листяного королевича. Про це вам зможе розповісти за моєї відсутності мій брат, який залишиться з вами. Прощавайте, прекрасна королівно! — сказав метелик, злітаючи над балюстрадою. — Ні про що більше не турбуйтеся і покладіться на мою моторність».

З тими словами він зник у небі, а королівну охопило те сильне і приємне почуття радості, яке дарує лише надія на швидке побачення з коханим.

Вона повернулася до своєї кімнати; жовтий метелик полетів за нею. Королівна палала нетерпінням дізнатися, яку саме допомогу, необхідну для їхнього щастя, може надати її коханому його друг, і, аби скоріше вдовольнити свою цікавість, попросила жовтого метелика розповісти про все, що могло б підтримати і зміцнити її надію. Вона посадила метелика до маленького кошика з квітами, який поставила на стіл поряд із собою, і метелик, вважаючи для себе справою честі догодити королівні, почав свою розповідь.

«Недалеко від острова Ясного дня, де царює Листяний королевич, є острів трохи менший, проте такий само чарівний! Його земля завжди вкрита квітами: подейкують, що це люб’язний подарунок Флори нашому краю для увічнення пам’яті про ті щасливі дні, коли вона приходила сюди на побачення із Зефіром. Адже вважають, що саме на нашому острові вони зустрічалися в ті прадавні часи, коли їхнє кохання лише зароджувалося і ще зберігалося в таємниці. Він називається островом Метеликів. Вигляд його мешканців відрізняється від мого — це чарівні крилаті чоловічки, надзвичайно люб’язні, завжди закохані і такі легковажні, що люблять одне й те саме не більше одного дня. У ті часи, коли на землі панував золотий вік, Амур, вважаючи, що всі серця завжди зберігатимуть ніжність і вірність, побоювався того, що властива нам легкість пересування в повітрі дозволить передати іншим смертним приємну науку непостійності в коханні. А бог Кохання вважає її гріхом, здатним назавжди зруйнувати благоденство своєї імперії. Щоб заборонити нам будь-які зносини з навколишнім світом, він прибув на наш острів і доторкнувся до його землі своєю стрілою. Потім, піднявшись на блискучу хмаринку, яка принесла його сюди, він звернувся до острів’ян з такими словами:

„Якщо вам заманеться, як і раніше, літати в повітрі подібно до богів, я покараю вас за це, бо не бажаю, щоб ви зруйнували своїм небезпечним спілкуванням із зовнішнім світом щастя моєї імперії“.

Проказавши це, він зник. Погрози Амура не позбавили метеликів бажання перемін і прагнення літати, хоча б заради насолоди інколи залишати землю. Деякі з них піднялись у повітря і впевнилися, що роблять це так само легко, як і до заборони Амура. Але варто було їм перетнути кордони нашого острова, як вони перетворилися на маленьких комах, таких, яким ви бачите мене зараз. Усі вони були різнобарвними, бо мстивий Амур хотів показати цим розмаїттям їхню легковажність і непостійність. Вражені, цією метаморфозою, метелики повернулися на острів, де, ледве торкнувшись землі, знову повернули собі свій звичайний вигляд. З того фатального дня над нами тяжіє помста Амура: коли ми залишаємо свою землю, то зберігаємо лише людський розум і здатність розмовляти. Але ми ніколи не користувалися цим за межами нашого острова, щоб не поширювати чутки про помсту Амура по всій землі і аби не лякати тих, хто, як і ми, відзначається схильністю до непостійності. Проте, мандруючи по світу, ми з великим задоволенням бачимо, що доля помстилася Амуру і без нашої участі: непостійність панує так само владно, як і він, на усіх просторах його імперії.

Кілька століть по тому Сонце, яке з великим задоволенням вирощувало квіти в імперії Метеликів, відчуло таке захоплення від власного творіння, що закохалося в троянду дивовижної краси. Вона теж ніжно його покохала. Через деякий час троянда почала виділятися своєю формою серед інших квітів, і Сонце відразу ж породило подібних до неї, щоб сховати свою кохану серед безлічі нових квітів. Нарешті у Сонця й Троянди народився напівбог, якому Сонце визначило вічно володіти нашим островом. До цього у нас не було володаря, але син бога, який постійно дарував нам свою милість, був прийнятий, як король, з невимовною радістю і названий королевичем Метеликів. Саме він, прекрасна королівно, зможе допомогти вам у небі, бо випадок, про який я зараз розповім, назавжди зробив його вірним другом Листяного королевича.

В одній далекій від острова Метеликів країні царювала фея, яка обрала собі за помешкання темну печеру. Її назвали Феєю з Грота. Вона відзначалася незвичайними розмірами, а в кольорі її обличчя поєднувалися зелений, пурпуровий і блакитний. Зовнішність Феї робила її настільки ж страшною, як і чаклунська могутність. Смертні так боялися чаклунки, що серед них не знаходилося жодного сміливця, який наважився б наблизитись до її володінь.

Одного разу королевич Метеликів, мандруючи для розваги по її країні, побачив там фею, був вражений цією зустріччю і довго летів услід за нею, щоб краще роздивитися цю жахливу потвору. Вона навіть не помітила, що за нею стежать, бо королевич, хоча і був сином Сонця, не одержав у дарунок від долі можливості мандрувати в іншому вигляді, ніж усі ми, залишаючи межі свого королівства, адже народився він на нашому острові вже після того, як Амур дав острів’янам відчути свій гнів. Однак він не був непостійним, як його підданці, і Амур, бажаючи зробити йому хоч невелику ласку, дозволив королевичу мати один колір і нагородив його забарвленням, яке означає вірність. У такому вигляді він летів за феєю скільки хотів, поки не побачив, що вона зайшла до свого похмурого житла.

Цікавість спонукала королевича прослизнути туди за нею, але яке видовище чекало на нього в глибині печери! Він побачив там молоду дівчину, гожу і яснолицю, мов сонячний день. Вона лежала із сумним виглядом на підстилці із сухої трави. Час від часу красуня втирала сльози, що рясно котилися з її чудових очей. Пригніченість і туга дівчини ще більше підкреслювали її принадність. Це видовище так зворушило королевича Метеликів, що він зовсім забув про свій вигляд, бо закохався без пам’яті і палав бажанням освідчитись у своїх почуттях. Прокинутися від солодких мрій його змусив страшний голос Феї із Грота, яка говорила з юною красунею дуже брутально. Це боляче вразило королевича й викликало гнів; він був у розпачі, не маючи змоги висловити свої почуття. Фея недовго залишалася на одному місці через притаманну їй підозріливість і незабаром вийшла з печери; тоді зачарований королевич наблизився до дівчини, політав довкола неї. Прагнучи натішитися тією свободою, яку давав його вигляд, він сів на її прегарні золотосяйні коси, а потім на саме обличчя. Він помирав від бажання розкрити дівчині своє серце, зворушене її красою й смутком, та як змусити прекрасну незнайомку повірити в те, що він син Сонця, коли не може постати перед нею у своєму звичайному вигляді? Як розповісти їй про помсту Амура й природну для мешканців його острова непостійність і переконати в тому, що сам він ніколи її не зрадить?

Королевич провів кілька днів у печері й довколишньому лісі і ніяк не міг зважитися полишити палко кохану красуню. Хоча він не насмілювався заговорити до неї, самої можливості бачити дівчину було досить, щоб він залишився в цьому страхітливому місці, а не летів до чудових країв, де мав насолоду царювати і вважався найпрекраснішим королевичем на світі.

Протягом усього цього часу він був поруч з юною незнайомкою і бачив, як нелюдськи ставиться до неї фея. З їхніх розмов він дізнався, що нещасна красуня була королівною Коноплянок, а Фея (як виявилося, її родичка) викрала дівчину в ранньому дитинстві, щоб захопити владу над королівством — маленьким острівцем, розташованим неподалік острова Метеликів, де королевич і сам частенько бував і чув про таємниче зникнення королівни. Цей край називається островом Коноплянок через величезну кількість маленьких пташок, які мешкають там і носять це ім’я. Королевич Метеликів гаряче співчував королівні у її незгодах і, щоб поміркувати про її визволення, вирішив повернутися додому.

Він полетів на острів Ясного дня, не даючи собі ні хвилини перепочинку, і знайшов там Листяного королевича. їх давно зв’язувала міцна дружба, і Листяний королевич подовгу гостював на острові Метеликів. Вислухавши розповідь про пригоду свого друга і вивчивши всі можливості визволення юної красуні, Листяний королевич вирішив сам вирушити до країни злої Феї, щоб розповісти королівні Коноплянок про палке кохання королевича Метеликів і про те, що перешкоджає йому з’явитися переднею у справжньому вигляді. Однак Листяний королевич видався його нещасному товаришу надто небезпечним суперником. Він з достатньою на те підставою побоювався, що королівну швидше зворушить чарівність такої довершеної людської істоти, ніж розповідь про кохання іншого, хто сам, до того ж, не може з’явитись перед її очі. Королевич Метеликів скаржився на свою жорстоку долю і шукав будь-який інший спосіб освідчитись королівні, та марно: ніхто, крім напівбога, не міг наблизитися до помешкання Феї, не відчувши одразу ж згубних наслідків її помсти.

Отже, він вирушив у дорогу разом із Листяним королевичем, охоплений ревнивими побоюваннями; йому здавалося, що, побачивши прекрасну королівну, його друг не зможе більше залишатися байдужим, хоча саме його холодність зробила його відомим в усьому світі. Амур, стурбований важкою ситуацією, яку він сам створив для королевича Метеликів, і сподіваючись водночас підкорити нечутливе серце його друга, розраховував на вас, прекрасна королівно, — вів далі метелик. — Ви одна були гідні такої перемоги. У день свого від’їзду обоє друзів побачили на скелі таку сліпучу ілюмінацію, що Листяний королевич, приваблений своєю долею більше, ніж цікавістю, наказав крилатим рибам, що везли його в миртовій альтанці, наблизитись до того місця, звідки виходило таке яскраве сяйво. Ви самі знаєте продовження цієї історії: Листяний королевич побачив вас у гіацинтовому лісі і залишив біля ваших ніг таку дорогу для нього свободу, яку дбайливо зберігав до цієї миті. Але його квапив нетерплячий королевич Метеликів, який згодився на зупинку біля цих берегів, знітивши серце, і Листяний королевич з безмежним жалем мусив їхати від того місця, де залишився б назавжди за велінням своїх почуттів. Вони подорожували далі, і королевич Метеликів був задоволений, упевнившись: Листяний королевич по-справжньому закохався і далекий від того, щоб стати його суперником; він вважав це щасливим передвістям для успішного завершення своєї справи.

Діставшись володінь Феї з Грота, вони проникли до її похмурого житла, і Амур, який вирішив в усьому їм сприяти, влаштував так, що вони знайшли сплячу королівну Коноплянок саму. Не можна було гаяти ні хвилини. Листяний королевич переніс її в альтанку із зелені, куди за ним полетів і королевич Метеликів. У цей час повернулася Фея; виявивши, що королівна зникла, вона жахливо скрикнула і вирішила будь-що перешкодити крадіям своїм чаклунством і помститися, та все її мистецтво було безсиле проти Листяного королевича, який з великою швидкістю віддалявся від згубних берегів. У цей час юна принцеса прокинулась; вона була дуже здивована, побачивши, де знаходиться, і помітивши присутність Листяного королевича, але то був приємний подив, і він зріс ще більше, коли принц розповів їй про ті наслідки, до яких призвела її краса, і про те, що тепер вона звільнена від тиранії злої феї і віднині може правити у своєму королівстві, а також у країні, ще прекраснішій, ніж її власна. Королевич Метеликів говорив їй про своє кохання з такою жагою і ніжністю, що королівна вже палала нетерпінням побачити юнака у його справжньому вигляді, про який, як вона потім зізналася сама, склала для себе найсприятливішу думку. їхня подорож тривала. І через кілька днів вони прибули на острів Метеликів, де королевич-метелик поспішив ступити на землю, щоб, нарешті, постати перед королівною таким, яким був насправді. Його вигляд нічим не порушив того приємного образу, який створила у своїй уяві королівна Коноплянок. Йому пощастило: він сподобався і за це покохав її ще ніжніше.

Королівна послала попередити підданців свого острова про те, що з нею сталося, і вони гуртом вийшли їй назустріч. У їхній присутності вона дала згоду відповісти на кохання і прийняти і володіння щасливого королевича Метеликів. Листяний королевич залишив її одразу ж, як привіз на острів, щоб повернутися до вас, прекрасна королівно, куди його нестримно вабили нетерпіння й палке кохання».

Чарівлива з величезною увагою слухала метелика, коли до кімнати раптом увійшов королевич Арістон; на його обличчі палала лють, наслідків якої вона боялася.

«Доля погрожує мені! — закричав він, ступивши до її покоїв. — І обіцяє велике нещастя. Звичайно, це може бути лише нещастя втратити вас, бо немає інших незгод, до яких моє серце було б таким чутливим. Подивіться, пані, — провадив він, звертаючись до Чарівливої, — погляньте, у який колір забарвлені мури цієї башти: для мене це вірний знак майбутніх незгод».

Але позаяк нещастя Арістона лише радували королівну, вона подивилася туди, куди вказував королевич, і пересвідчилася в тому, що насправді блакитний камінь, втрачаючи свій первісний колір, ставав зеленим. Такі зміни дуже втішили її, бо вона вже не мала ніякого сумніву в тому, що це вірне передвістя швидкої появи Листяного королевича. Радість, яку нещасний Арістон помітив в очах королівни, лише посилила його розпач. Він зізнався в тому, чого ніколи раніше не говорив Чарівливій, бо став щирим від надміру туги. Він відчував до королівни таку глибоку пристрасть, що обожнював би її, навіть коли б був певний того, що залишиться нещасним на все життя.

«Я не маю жодного сумніву щодо своєї біди, — сказав він королівні, — доля обіцяла мені, як і вам, що я завжди буду нещасним, якщо не збережу вірності першим враженням кохання, та чи можна виконати цей жорстокий наказ, хоч раз побачивши вас? Якщо колись і мав якісь почуття, то забуваєш про все, перестаєш піклуватися навіть про своє благополуччя заради того, аби думати лише про кохання до вас і робити все можливе, щоб сподобатися. Одна молода королівна при дворі мого батька-короля було видалася мені гідною моїх почуттів. Я сподівався, що прагнутиму якнайшвидше повернутися до неї, коли мені випало провести тут деякий час, але тільки-но я побачив вас, як всі мої наміри були порушені. При цьому мій розум і серце дійшли згоди, і я вважав, що немає нічого неможливого для тієї ніжної пристрасті, яку я відчував до вас. Я навіть сподівався, що вона зможе змінити вирок долі, але ваша незмінна суворість показала, що я помилявся і в мене немає іншого виходу, крім смерті заради вас».

Королевич Арістон закінчував свою промову, в якій постав перед Чарівливою принаймні гідним жалю, коли раптом вони побачили в повітрі листяний трон. Його несла незліченна кількість метеликів; один із них, небесно-блакитний (за тим кольором Чарівлива впізнала сина Сонця), підлетів до неї і звернувся з такими словами: «Їдьмо, прекрасна королівно, сьогодні ви станете вільною і зробите щасливим найлюб’язнішого у світі королевича».

Метелики опустили трон біля Чарівливої, вона сіла на нього, в ту ж мить знялася в повітря і зникла в далині. Арістон, охоплений відчаєм від такої втрати, не слухав більше нікого й нічого не відчував, крім свого надмірного горя: він кинувся в море. Фея одразу ж залишила скелю, бо та стала для неї зловісною після загибелі небожа, і, щоб вдовольнити свою лють, розбила її разом із баштою ударом блискавки на безліч маленьких уламків, які хвилі й вітер рознесли по всьому морю. З того часу з цього каменю, названого бірюзою, роблять персні, а самоцвіти, які одержали назву каменів старого гарту, походять від решток зруйнованої скелі; інші лише схожі на них. Спомин про нещастя, напророчене королевичу Арістону зміною кольору, дійшов і до нас: кажуть, що персні стають зеленими, коли з їхніми володарями мусить статися нещастя; стверджують навіть, що, звичайно, це пов’язано з незгодами кохання. Поки фея віддавалася своєму горю, руйнуючи острів, королевич Метеликів, радий зробити Листяному королевичу послугу, подібну до тієї, яку отримав від нього сам, доставив Чарівливу по небу до очеретяного корабля, прикрашеного гірляндами з квітів, де з усім нетерпінням палкої пристрасті на неї чекав її коханий.

Неможливо змалювати радість, яку він відчув, побачивши королівну: ще ніколи кохання не виявлялося так палко, як у серці і словах прекрасного королевича. Вони помчали до острова Ясного дня; королевич Метеликів полетів додому, до коханої королівни Коноплянок. Чарівлива послала двох метеликів до батька сповістити про свою долю. Король подякував небу і незабаром вирушив на острів Ясного дня, де Листяний королевич і прекрасна королівна панували на вершині блаженства, завжди були щасливі, бо навіки зберегли кохання й вірність.

Усім на заздрість Чарівливої фортуна:
її Амур нагородив безцінним скарбом.
Як жаль! Ми всі могли б блаженством утішатись,
Мов Чарівлива, з насолодою кохатись,
Коли б для цього вірності було достатньо.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар