<

Лисичі гостини

Казки та оповідання Василя Чухліба

У заростях диких мальв, що всеньке літо, аж до пізньої осені квітнули червоно, рожево, біло, стояла невеличка хатина. А жила в ній пишнохвоста лисиця, яку звали Мальвіною.
Лисиця рідко сиділа вдома. Щоранку її розбуджував стукіт дятла, кузня якого була на столітній сосні. Мальвіна неохоче сповзала з ліжка й виходила на ганок просвіжитися. Золотий бір уже видзвонював, виспівував на різні голоси, всі його мешканці — звірі, птахи й комахи — звикли рано починати роботу.
Лисиця Мальвіна кілька разів оббігала кругом хати, аби остаточно збадьоритися. А потім вона довго чепурилася перед великим люстром, різними гребінцями розпушувала свого вогнисто-рудого хвоста. Повернувши у дверях закрутку, виходила на лісову стежину.
Як ви гадаєте: куди путь її пролягала? А от і не вгадали! Лисиця Мальвіна любила ходити на гостини. Взагалі, мешканці Золотого бору ходили один до одного в гості лише на свята, чи в неділю, чи коли не було роботи-турботи нагальної. А Мальвіна — майже щодня.
Ведмідь он на пасіці вулики нові майструє, бо скоро почнуть рої вилітати, то щоб було для них помешкання готове.
Аж тут над вухом:
—    Добридень тобі, Антосю! Не чекав у гості?
А звісно, не чекав. Та ведмідь—господар гостинний, змітає зі столу стружку, подає всякі напої, наїдки.
—    Не метушися, не клопочись, я сита,— маніжиться Мальвіна, вмощуючись за столом.
—    Е ні, коли вже зайшла, то скуштуй ось медку свіженького, липового, малинки,— припрошує ведмідь.
—    Ой, у мене меду того — дві діжки! Так загус, зацукрився, що не вколупнути,— хвалиться лисиця.— Але свіженького та ще й липового — чом не скуштувати… Ой, а малини в мене стільки вродило,— куди її й дівати, уже й варення наварила, і насушила. Але скуштую й малинки, щоб ти, Антосю, не зобижався… Та приходь же й до мене в гості!
—    Може, коли й виберусь,— буркотить ведмідь.
Хоч Мальвіна знає, що він з пасіки — ні на крок, тут і днює, й ночує, тут його і будні, і свята.
Наступного дня приводить її стежина до Заячого хутора. На хуторі тихо, ні душі, бо зайці розійшлися по різних промислах. Тільки на городі здибала Мальвіна стару зайчиху.

—    Оце лише на хвилинку забігла. Довідатись про ваше здоров’я,— засокоріла до неї, хвостом заметляла.
Де хвилинка, там і дві. Зайчиха он уже ряднину на моріжку розстелила.
—    Поласуй нашими овочами! — розкладає перед лисицею хрумку капусту, соковиту моркву, червоні як жар помідори.
—    І в мене городини цього літа стільки зародило, що аж потерпаю: чи у льох поміститься,— розказує гостя.— Загляньте якось, то й вас почастую.
Хоч Мальвіна знає: ніколи старій зайчисі по гостинах ходити, день у день треба лад господарству давати.
Отак ціле літо і мандрує пишнохвоста чепуруха від хутора до хутора, від хати до хати, від куреня до куреня.
Якось, уже під осінь це було, коли всі звірі зі своїми клопотами впорались, урожай зібрали, лаштувалася вона у чергові гостини. Аж чує — гомін якийсь біля хати. Відчинила двері — ой леле! — цілий гурт на подвір’ї: і ведмідь з ведмедихою, і стара зайчиха із зайченятами, і борсук Щетинка, і їжак Топка…
—    Оце нарешті вибралися до тебе на гостину,— каже ведмідь.— Тож запрошуй до господи.
—    Заходьте, гості дорогі! — розкланюється Мальвіна.— Чим багаті, тим і раді!..
А сама ні жива ні мертва. Чим же вона їх частуватиме? На городі — ні бадилини, в льоху — порожньо, в коморі — хоч покотьолом покоти.
Повсідалися гості за столом. А Мальвіна ходить по світлиці, що далі діяти — не придумає. Та врешті — не була б вона лисячого роду! — таки придумала.
—    Може, ви й не знаєте: у нас, у лисів, здавен заведено пригощати гостей джерельною водою.
—    Водою то й водою,— пробасив ведмідь, сприймаючи мовлене як жарт.
—    Окрім моркви, я найбільше люблю джерельну воду,— пропищало найменше із зайченят, і всі засміялися.
Мальвіна ж тим часом метнулася до джерела і поставила на стіл великий полив’яний глек з водою.
Гості мають поводитися чемно, це знало навіть найменше зайченя.
—    Ну й смачна вода! Як мед! — прицмакував ведмідь.
—    Ні, вона така, така — як морквяний сік! — крутилося на дзиглику найменше зайченя.
—    А може, як коров’яче молоко? Я пив його одного разу, коли заблудився і до лісника потрапив,— докладав і свого слова їжак Топка.
—    Авжеж, авжеж,— похитували головами ведмедиха й стара зайчиха.
—    Пийте ще! — підливала в кухлі води гостинна господиня.— Я ще до джерела збігаю, тут недалеко.
—    Та ні, спасибі! — першим підвівся із-за столу ведмідь.— Пора й додому. Мальвіна провела гостей і застрибала збуджена по хаті: бач, як вдалося їй відбути такий кагал!
Та потім сіла перед порожнім глеком і задумалась: з чого ж вона завтра свій день починатиме? А що, коли й її тепер будуть приймати у гостинах по-лисичому?

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:

“ Сопілкарик із джемелиного”

Василь Чухліб

Видавництво: “Веселка”, м. Київ, 1989 р.

Залишити коментар