Лисиця й лев

– Ти вже виріс, став справжнім лисом,-
сказала Хитрунчикові мати-лисиця одного
гарного літнього ранку, напоєного пахощами
трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання
сам. я в твоєму віці сама собі їжу добувала.
Либонь, я Розповідала тобі про пригоду з
дикими качками…

Аякже, мамо, аякже! – вихопився Хитрунчик ,боячись,
що мати знову почне повчати [123]його на своїй
давній пригоді, котру він слухав^ стільки
разів, що й чути вже не міг.

– Ну, то ходи оглянь околиці. Та далеко не
заходь і в обід повернися, розкажеш, що
бачив, як полював. і

– Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.

– Бувай здоровий. Ні пуху ні пера!

Лисиця стояла біля нори й задоволено
стежила за сином, аж поки він зник за
деревами. Тільки тоді полізла вона в нору.

Спокійно спливав час у цьому потаємному
закутку великого темного лісу,
неприступного людям. Лисиця поволі патрала
курку на обід. Аж раптом тишу й супокій
порушив якийсь шум. За мить галявиною
промчав захеканий Хитрунчик і вскочив у
нору. Не пізнаєш його – блідий, очі нестямні.

– Дитино моя! – крикнула мати, покинувши
курку.- Дитино моя, що тобі сталося? Чому ти
такий?

Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не
тримали його.

– Ох, матусю, що я тобі скажу! Бачив я таке
страховисько, що годі й змалювати!

– Яке ж- те страховисько?

– Величезне, руде, з довгим волоссям на [124]
шиї, із здоровенною головою! А пащека яка! Як
роззявило – а там зуби!!! Зроду таких не бачив!
__ І той звір щось тобі заподіяв?

– Та ні, мамцю! Я ж не підходив до того
чудовиська! Воно навіть мене не бачило!

– Отакої! То чого ж так налякався?

– Ой матусю, якби ти його бачила, ти б мене
не питала.

– Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та
отямся. Нема чого тобі боятися. Але сьогодні
вже нікуди не підеш.

– Ба! Не тільки сьогодні – більше ніколи
носа з нори не випхну!

Лисиця осміхнулася й знов узялася до
курки.

А Хитрунчик і справді просидів весь день
удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не
поривався. А на третій день уранці, тільки
прокинувся – каже:

– Не можу я більше, мамо! Обридло мені
сидіти в норі! Вийду я!

– То вийди, чому б не вийти?

Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід
перестрашений.

– Я знову бачив ту почвару! – вигукнув.-
Лежала на галявині й грілася на сонці. [125]

– Яка ж вона була сьогодні?

– Трохи менша, ніж того разу. Я й тепер
налякався, що там казати, але не так, як
перше. Навіть підходив ближче й розглядав.
Такенна голова… Що воно за звір, мамо, ти
знаєш?

– Та то ж лев, дитино моя. Чи ж я тобі про
нього не казала?

– А справді! То це він такий?

– О Хитрунчику мій, як ти вже в світ вийшов –
-пізнаєш багато дивних речей.

На; ранці Хитрунчик знов подався на

полювання і відтоді почав ходити щодня.

Якось увечері повернувся Хитрунчик до
нори радий та веселий.

– Мамо, мамо! – гукнув здалеку.- Що я тобі
скажу!

– А що, синочку?

– Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я
туди, бо ще перед кількома днями нагледів
там кущ дикого винограду. Ягоди були зелені.
Сьогодні я подумав, що вони, певно, вже
дозріли, і вирішив покуштувати. Підходжу –
аж бачу просто себе лева. Спершу я
розгубився й хотів утікати, але глянув на
нього ще раз – і вмить страх кудись подівся.
І набрався я такої одваги, що ти й не повіриш!
[126]

– Якої ж?

– Я підійшов і заговорив до нього.

– Справді?

– Слово честі, мамо!

– Що ж ти йому сказав?

– «Добрий день, леве, – кажу, – сьогодні
гарна днина, авжеж?» – «Авжеж, гарна, моє

лисенятко, – відказує лев.- А ти що тут
робиш?» – «Прийшов до цього куща скуштувати
винограду. Не знаєш – достиг він уже? Кілька
день тому був ще зелений».

Лев засміявся та й каже: «Я до нього не
підходив, він мені не смакує. Може, досі й
дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».

Я йому красненько подякував, нарвав ягід
та й подався геть. Сміх бере, коли згадаю,
якого страху я набрався, побачивши лева. А
зараз сам заговорив до нього! Ти віриш мені,
мамо?

– Вірю, синку. Бо знаю: найстрашніші речі,
коли до них звикнеш, стають нестрашними.