Лисиця Лариска та білка Оленка
Казки Миколи Грибачова
Коли лисиця Лариска ще тільки підростала, вона не знала, хто в лісі і як бігає. Іде вона одного разу, а з ялинки шишка – бац її по спині. Підняла вона голову і бачить: по ялинці білка Оленка бігає, скаче і сміється.
– Цоко-цоко, моя хатка високо. Цоко-цоко, моя хатка високо!
– Це ти, білка Оленка, в мене шишками кидаєшся? – Запитала лисиця Лариска.
– Я.
– А чому ти, кидаєшся?
– А так, – сказала білка. – Нудно мені.
– А я ось візьму тебе і з’їм.
– Не з’їси.
– Ні, з’їм.
– Ну спробуй.
Подивилася лисиця Лариска, подумала: “Ноги у неї чотири, хвіст як і в мене. На дерево вона залізла – ну і що з того? Напевно, спеціальною гімнастикою займається. А ходить вона все одно по землі. Ось я почекаю, поки вона з ялинки злізе, і зїм її”.
Лягла лисиця Лариска під ялинкою, хвіст по траві розстелила – чекає. Ранок увесь чекає, день чекає – не злазить білка. “Добре, – думає лисиця Лариска, – їсти захочеш, пити захочеш – злізеш. На ялинці води нема!”
А білка Оленка трошки посиділа, на другу гілку перестрибнула, на третю, на п’яту. З ялинки на другу ялинку. По дорозі шишок поїла. Потім до ріки в кущі поскакала , з сорокою Софійкою посварилася.
– Ча ча ча! – сказала сорока Софійка. – Ти чого по гілках скачеш? У тебе чотири ноги, по землі бігати тобі треба. А дерева для тих, хто має крила.
– Цоко-цоко-цоко! – засміялася білка. – Тобі місця у лісі мало? Ліс, для всіх, де хочу там і бігаю!
Напилася білка Оленка, ще шишок поїла і під вечір на свою ялинку повернулася. Дивиться, а лисиця Лариска внизу сидить.
– Ти ще сидиш? – Запитала білка Оленка.
– Сиджу, – сказала лисиця Лариска.
– Чекаєш?
– Чекаю.
– Ну, чекай, а я спати піду. Добраніч!
Влаштувалася вона зручніше на гілці і заснула. А лисиця Лариска не знає, що білка і поїла вже, і попила, думає: “Добре, я голодна, і ти голодна, я пити хочу, і ти пити хочеш. Я вперта, почекаю, все одно злізеш, сама в рот попадеш”.
Вранці білка Оленка прокинулася, умилася, питає:
– Ти ще тут, лисице Лариско?
– Тут.
– Сидиш?
– Сиджу.
– Ну, посидь ще.
І знову – з гілки на гілку, з ялинки на ялинку, до річки збігала, поїла та попила. Лише увечері повернулася, коли вже сонце заходило.
– Ти ще сидиш, Лариско? – Запитує.
А в лисиці від голоду і спраги язик ледь повертається в роті. Але все ж таки відповідає:
– Сиджу.
– Все з’їсти мене хочеш?
– Хочу.
– Ну, посидь ще.
До ночі у лисиці Лариски живіт з голоду почав боліти. Жодного терпцю немає. І вирішила вона додому збігати, поїсти та попити, а потім повернутися і знову сторожувати.
– Де ти пропадала? – Запитала її мати. – Зовсім худою стала.
– А я білку впіймала! – відповіла лисиця Лариска.
– Як упіймала?
– А так…
І розповіла, як білка Оленка на дереві сиділа, а вона внизу на неї чекала.
– Недотепа ти у нас, Лариско, – сказала мати. — Білка має чотири ноги, але вона з дерева на дерево стрибає, з гілки на гілку перелазить. Поки ти сиділа внизу, вона весь ліс оббігала, про твою дурість розповідала.
Зрозуміла лисиця Лариска, що багато чого вона ще не знає, і вчитися їй треба. А білка Оленка з того часу, як тільки побачить її, то шишкою в неї запустить, і дражниться:
– Цоко-цоко! Ну, як, Лариско, коли їсти мене прийдеш?
А лисиця Лариска тільки пошипить від злості та геть біжить. Зрозуміла вона, що їй ніколи не зловити білку на дереві!
Джерело:
“Заяц Коська и его друзья”
Микола Грибачов
Видавництво: “Самовар”, 2010 р.
Дуже гарна та зрозуміло написана. Полі сподобалась.