Лисиця Личаківна

Володимир Даль

Зимової ночі йшла голодна кума стежкою; на небі хмари повисли, полем сніжок порошить.
«Хоч би яку крихту до рота вкинути»,— думає лисичка. От іде вона битим шляхом. Бачить, лежить личак. «Що ж,— думає вона,— колись, може, й личак знадобиться». Вхопила личака в зуби й рушила далі. Приходить у село й до першої-ліпшої хати стукає.
— Хто там? — запитав господар, відчиняючи віконце.
— Це я, добрий чоловіче, лисичка-сестричка, пусти переночувати!
— У нас і без тебе тісно! — відповів старий і хотів був зачинити віконечко.
— Хіба мені багато треба? — каже лисиця.— Сама ляжу на лавку, а хвостик — під лавку. От і все.
Змилостивився дід, впустив лисицю, а вона йому й каже:
— Чоловіче, чоловіче, заховай мій личачок! Чоловік узяв личака і кинув його під піч.
Ось уночі, коли всі поснули, лисичка злізла тихенько з лавки, підкралася до личака, дістала його й закинула далеко в піч, а сама повернулася, наче нічого й не сталося, лягла на лавку, а хвостик опустила під лавочку.
Почало світати. Господарі прокинулись, баба затопила у печі, а дід почав збиратися у ліс по дрова.
Прокинулась і лисиця, побігла по личак — зирк, а личака наче й не було. Заголосила сердешна:
— Скривдив ти мене, старий, поживився моїм добром, а я за свого личачка і курочки не візьму!
Подивився чоловік під піч — нема личака! Що робити? Сам же клав! Тоді пішов до курника, узяв курку та й віддав лисиці, а лисиця ще вередувати почала, курку не бере і на все село горло дере, кричить, що скривдив її дід.
Господар з господинею стали вмовляти лисицю, налили в чашку молока, накришили хліба, зробили яєчню й почали просити гостю не гребувати хлібом-сіллю. А лисиці тільки того й треба. Скочила на лавку, поїла хліба, висьорбала молочко, ум’яла яєчню, взяла курку, вкинула в мішок, попрощалась із господарями й пішла своєю дорогою.
Іде та пісеньку наспівує:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна;
Йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
У село принесла,
Добрим людям збула,
Курочку взяла.

Підходить вона ввечері до іншого села. Стук, стук, стук,— стукає в хату.
— Хто там? —запитав господар.
— Це я, лисичка-сестричка. Пусти, дядечку, переночувати!
— У нас і без тебе тісно, іди собі далі,— сказав чоловік і зачинив вікно.
— Я багато місця не займу,— мовила лисиця,— сама ляжу на лавку, а хвіст — під лавку, от і все!
Господар і впустив лисицю. Уклонилася вона господареві й віддала йому на збереження свою курочку, сама ж смирненько вмостилася у куточку на лавці, а хвостик підібгала під лавку.
Господар узяв курочку і пустив її до качок за ґратки. Лисиця все це бачила і, як господарі поснули, злізла тихенько з лавки, підкралась до ґраток, дістала свою курочку, обскубла її, з’їла, пір’ячко з кісточками сховала під піччю, а тоді спритненько скочила на лавку, скрутилась клубочком та й заснула.
Почало світати; баба стала до печі, а чоловік пішов худобу годувати. Прокинулась і лисиця, почала збиратися в дорогу. Подякувала господарям за тепло та ласку й попрохала віддати їй курочку.
Чоловік поліз по курку — зирк, а її як і не було! Перебрав усіх качок: що за диво, курки й сліду немає!
А лисиця стоїть і голосить:
— Курочко ж моя, чорнушечко моя, заклювали тебе рябі качки, забили тебе сизі селезні! Не візьму я за тебе будь-яку птицю!
Змилостивилась баба над лисицею та й каже чоловікові:
— Віддаймо їй качечку та погодуймо на дорогу!
Напоїли, нагодували господарі лисицю, віддали їй качечку і провели за ворота.
Йде кума-лисиця, облизується та пісеньку свою наспівує:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна!
Йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
У село принесла,
Добрим людям збула;
За личака — курочку,
За курочку — качечку.

Йшла лисиця чи довго, чи ні, та по якійсь годині стало смеркатися. Побачила вона віддалік хатину й повернула туди,— приходить: стук, стук, стук у двері!
— Хто там? — питає господар.
— Я, лисичка-сестричка, збилася з дороги, вся перемерзла, ніжки відвалюються од бігу! Впусти мене, добрий чоловіче, відпочити та зігрітися!
— І радий би впустити, кумонько, та нікуди!
— Та я не вередлива, кумцю: сама ляжу на лавку, а хвіст підібгаю під лавку, от і все!
Подумав-подумав старий і впустив лисицю. А лисиця радіє. Вклонилася господарям та й просить їх зберегти до ранку її качечку-плосконосочку.
Дід із бабою прийняли качечку-плосконосочку на збереження і впустили її до гусей. А лисичка лягла на лавку, хвоста підібгала під лавку й захропла.
— Видно, бідолашна, геть заморилася,— сказала баба, залазячи на піч.
Невдовзі старі поснули, а лисиця тільки того й чекала: злізла тихенько з лавки, підкралась до гусей, схопила свою качечку-плосконосочку, обскубла геть, з’їла, кісточки та пір’ячко заховала під піччю, сама ж, наче нічого й не сталося, лягла спати й проспала до білого дня. Прокинулась, потяглася й озирнулась. Бачить, у хаті сама господиня.
— А де господар, господине? — питає вона бабу.— Мені треба з ним попрощатися, вклонитися за тепло, за ласку.
— Питає, де господар! — здивувалася стара.— Та він же, либонь, давно на базарі.
— Зоставайтеся ж здорові, господине,— сказала, вклонившись, лисиця.— Моя плосконосочка вже, мабуть, прокинулась. Давайте її скоріше сюди, час і нам із нею рушати в дорогу.
Кинулася стара по качку, глип-глип — а качки ніде нема! Що робити, де взяти? А віддавати треба! Лисиця стоїть позаду старої, очі під лоба закочує, голосить: була в неї качечка, небачена, нечувана, рябенька, з позолотою, за цю качечку вона й гусачка не взяла б.
Налякалась господиня й давай просити лисицю:
— Візьми ж, матінко Лисице Патрикіївно, візьми будь-якого мого гусачка! Я вже тебе напою, нагодую, на дорогу ні масла, ні яєць не пошкодую.
Пішла лисиця на мирову, напилася, наїлася, вибрала найжирнішо-го гусака, поклала в мішок, уклонилася господині й подалася в путь-доріженьку; йде та й наспівує нишком пісеньку:

Лисичка-сестричка
Темної нічки
Йшла голодна;
Усе йшла вона та йшла,
Личака знайшла —
Добрим людям збула:
За личака — курочку,
За курочку — качечку,
За качечку — гусака!

Йшла лисиця, йшла, нарешті притомилась. Важко їй стало гусака в мішку нести. От вона то присяде, то приляже, то знову побіжить.
Настала ніч, і лисиця почала про нічліг думати; в які двері не постукає — скрізь відмова.
От підійшла вона до крайньої хати й тихенько, несміливо почала постукувати: стук, стук, стук, стук!
— Хто там? — відгукнувся господар.
— Обігрій, рідний, пусти переночувати!
— Ніде, і без тебе тісно!
— Я багато місця не займу,— відповіла лисиця,— сама ляжу на лавочку, а хвостик — під лавочку, от і все.
Змилостивився господар, впустив лисицю, а вона подає йому на збереження гусака. Господар укинув його за решітку до індичок. Але до нього вже дійшли чутки про підступну лисицю.
От господар і думає: «Чи не тая це лисиця, про яку люди розповідають?» І почав за нею назирати. А вона сумирненько вмостилась на лавочку, а хвіст опустила під лавочку; сама ж слухає, коли заснуть господарі. Нарешті стара захропла, а старий тільки вдає, що спить.
От лисиця стриб до решітки, схопила свого гусака, перекусила йому шию, обскубла і заходилась їсти. їсть, їсть і робить перепочинок — зразу не подужає всього гусака з’їсти. їла вона, їла, а старий усе придивлявся та й побачив, що лисиця, зібравши кісточки й пір’ячко, занесла їх під піч, а сама знову вмостилась на лавці й заснула.
Проспала лисиця ще довше, ніж учора; нарешті господар почав її будити:
— Як, лисичко, спала-відпочивала?
А лисичка тільки потягується та очі протирає.
— Пора тобі, лисичко, й честь знати. Пора в дорогу збиратись,— сказав господар, відчиняючи двері навстіж.
А лисичка йому у відповідь:
— Навіщо хату вихолоджувати, я й сама піду, та спочатку своє добро заберу. Давай-но мого гусака!
— Якого? — здивувався господар.
— Та того, що я тобі ввечері віддала на збереження. Ти ж його у мене взяв?
— Узяв,— відповів господар.
— Якщо взяв, то й віддай,— наполягала лисиця.
— Гусака твого за решіткою нема; хочеш, іди подивися — самі індики сидять.
Почувши це, хитра лисиця впала на підлогу і давай побиватися, давай голосити, що за свого гусака вона б навіть величезного індика не взяла.
Чоловік зрозумів лисячі хитрощі. «Стривай,— подумав він,— будеш ти пам’ятати свого гусака!»
— Нічого не вдієш,— зітхнув він.— Треба йти з тобою на мирову.
І пообіцяв їй за гусака віддати індичку. Але замість індички тихенько підклав їй у мішок собаку. Лисичка ні про що не здогадалась, узяла мішок, попрощалася з господарем і пішла.
Йшла вона, йшла, і захотілося їй заспівати пісеньку про себе та личака. Сіла вона, поклала мішок на землю і тільки-но заходилася співати, як раптом із мішка вискочив господарів собака — та на неї, а вона тікати, собака за нею, не відстаючи ні на крок.
От забігли вони разом у ліс; лисиця — по пеньках та по кущах, собака — за нею.
На лисяче щастя, трапилась нора. Лисиця ускочила в неї, а собака не проліз у нору й став чатувати, чи не визирне лисиця…
А лисиця з переляку дихає не віддишеться, а як перепочила, то почала сама з собою розмовляти, почала себе запитувати:
— Вушка мої, вушка, що ви робили, як собака за мною гнався?
— А ми слухали та слухали, щоб собака лисоньку не з’їв.
— Очка мої, очка, що ви робили?
— А ми дивилися та дивилися, щоб собака лисоньку не з’їв!
— Ніженьки мої, ніженьки, що ви робили?
— А ми бігли та бігли, щоб собака лисоньку не піймав.
— Хвостику, хвостику, а що ти робив?
— А я не давав тобі ходу, за всі пеньки та сучки чіплявся.
— А, то ти не давав мені бігти?! Стривай, ось я тобі покажу! — сказала лисиця і, висунувши хвоста з нори, гукнула собаці: — На ось, з’їж його!
Собака миттю схопив лисицю за хвіст і витяг із нори.

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки”

Володимир Даль

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: