Лисиця та пес

Була собі лисиця. Вона вже так постаріла й ослабла, що не могла самотужки прохарчу­ватися. Намовила вона пса втекти від госпо­даря до лісу і разом ходити на лови.
Пес був добрий і вправний ловець, він послухався лисиччиної ради й утік із нею до лісу.
По стежці вони дойшли до великої купи каміння, під яким лисиця перед тим сховала кілька молоденьких куріпок. Тут зупинилися.
— Як гадаєш, псе! — повела розмову лисиця.— Чи не посніда­ти б нам отут?
— Не турбуйся, мій любий, лягай собі на траві, спочинь тріш­ки! — порадила лисиця й зникла за камінням.
Невдовзі вона повернулася з куріпками, й друзі смачно посні­дали.
За сніданком лисиця вихвалялася, як вона вміє полювати, як добре живеться їй на волі у лісі.
Улещений солодко лисиччиною розмовою, слухняний пес нез­чувся, як присягнув ніколи не  розлучатися з нею, і не кидати в біді.
Після сніданку лисиця пішла на лови в один кінець лісу, а пес — у другий.
Пес пішов далеко, а лисиця-хитруха відійшла трохи, лягла під кущем і міцно заснула. Аж надвечір встала й пішла додому. Пес чекав на неї з великим зайцем.
— Ну, лисичко, що ти вполювала?
Хитруха показала лапку і, скавулячи, жалісно поскаржилася:
— Нічого не зловила, любий братику. Я вистежувала куріпок на картопляному полі. Коли вже мала ось-ось зловити, плигнула, та вколола лапку терниною. Через те тепер шкандибаю і нездужаю.
— Бідолашна,— поспівчував їй хорт.
А лисиця все зітхала:
— Ох, такого зі мною ще ніколи не було. Мабуть, доведеться лишитися вдома та полікуватися. Ти ж не покинеш мене в біді? Адже присягався!
— Коли вже так сталося,— мовив пес,— лишайся вдома, аж поки нога загоїться. Я в змозі прогодувати хоч і трьох лисиць, ліс багатий на м’ясо.

Довго відпочивала хитруха у норі. Розледачіла, спала і вдень і вночі.
Аж ось пес перестав їй вірити.
— Лисичко, пора й тобі ходити на полювання. Я вже втомився ловити за двох.
— О, так мені й самій не терпиться пополювати,— відповіла вона.
Зайшли вони у чагарник, і тут несподівано з-під куща вискочив заєць.
— Хорте, лови його! — гукнула лисиця.
Пес зловив зайця, віддав його лисиці, щоб віднесла додому, а сам знову кинувся полювати.
Коли пес повернувся з ловів, хитруха знову прикинулася хво­рою.
— Що з тобою? — спитав він.
— Ой, лишенько моє! — забідкалася лисиця.— По дорозі додо­му мені так закололо в боці, що й не сказати. А коли я спробувала відкусити шматок м’яса, то зламала два зуби.
— Бідолашна! — поспівчував їй пес.— Ти, мабуть, ніколи не ви­дужаєш.
— Не хвилюйся, братику! — заспокоювала його лисиця.— Все, що має початок, має й кінець. До зими я видужаю, тоді неодмінно ходитиму на лови, а ти відпочинеш.
— Гаразд,— згодився пес.— Я радий, що подружився з тобою. А то хто його знає, що може статися зі мною. Ти не хвилюйся, я не кину тебе в біді.

Ціле літо пролежала-провалялася лисиця. Зі старості в неї випало кілька зубів. Пес відбирав краще м’ясо, шматував його і году­вав лисицю.
Незчулися вони, як настала осінь, а з нею і мисливські лови. Хазяйські пси натрапили на схованку і спіймали їх обох. Хазяїн прив’язав хорта на ланцюг, а з лисиці зробив комір.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода”
Збірка сербо-лужицьких казок
Переклад – Д. Меденцій
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1991 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: