Лисиця та цап

Якось улітку опівдні промітна, хитрюща
лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу.
Там жила її сестра, в якої саме справляли
іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася
тітонька привітати свого небожа, а заразом
смачно попоїсти та розважитись. Спустилася
вона з гори та й побігла полем. Облизувала
губи й думала:

«Напевне, сестра чимало смачненького
наготувала, як торік і позаторік… пирогів,
курочок… а то, гляди, ще й гусочку або
качечку… Тієї птиці доволі навколо, а надто
в мірошника… А медяники! Де ж і поласувати
ними, як не в сестриці!»

Коли це раптом: трах! бах! трісь!

Нестямилась лисиця, як гепнулась у
колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не
помітила небезпеки. Добре, що хоч не
забилася. Та й води в колодязі було трохи,
ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був
глибоченний, і хоч як вона дерлася та
дряпалась – вибратись нагору не могла.

– Ой, горенько мені, що ж я робитиму сама
серед поля? Хто мене витягне звідси?
Просиджу всеньку ніч у крижаній воді, то до
ранку й закоцюбну…

Заплакала лисиця, заголосила:

– Оце була б уже в сестри та любенько
розмовляла в золотому товаристві, а на
вогні [76] смажилися б курочки, качечки,
гусочки… Та ба, спіткало тебе лихо,
тітонько лисице…

Аж раптом згори долинула чиясь хода.
Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що
нахилився над колодязем. Мабуть, йому дуже
хотілося пити.

Серце в лисиці закидалось, і вона сказала
подумки:

«Є нагода врятуватися!»

І гукнула радісно, наче була рада-радісінька,
що опинилася в колодязі:

– Моє шануваннячко, цапе!

– Це ти, лисице? – здивувався цап.- Добридень!
Ну як там, добра вода? Я йду здалеку і мало не
зомлів зі спраги.

– Ще й питає, чи добра! Пресмачна! Холодна й
солодка. Вип’єш – як на світ народишся. Лізь-но
сюди, покуштуєш – будеш мені дякувати.

– Зараз! – вигукнув цап, стрибнув у колодязь
і жадібно припав до води. Пив, пив, аж поки
вгамував спрагу, а потім підвів голову і
вдячно глянув на лисицю.

– Ну що, правду я сказала? Добра вода?

– Ой же й добра! Освіжився нарешті! Від [77]
самого ранку ніде не можу знайти води, всі
джерела висохли.

– За такої спеки воно й не дивно.

– Може, полізьмо вже нагору? – спитав цап і
спробував видертися по стіні. Але небавом
збагнув, що з того нічого не вийде, і мовив
до лисиці:

– Що ж тепер робити?

– Справді,- вдавано засмутилася лисиця, –
залізли сюди, не подумавши, як будемо
вибиратися. Ну й бевзі ж ми, любий цапе!

– Хоч би що там було, а треба поміркувати,
як видобутися нагору.

– Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти
стань дибки, передніми ногами обіприся об
стіну й нахили голову, а я видерусь тобі по
спині на роги й ухоплюся за цямрину. А коли
вилізу, витягну й тебе. Згода?

– Згода!

– Ну, то ставай, як я казала.

Цап став дибки, сперся передніми ногами на
стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по
спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася
за цямрину та й вискочила з колодязя.
Хитрунці цього тільки й треба було.

– Ох, не віриться, що нарешті вибралась!

– Ну, а тепер витягни мене! – гукнув цап.
Лисиця нахилилася над колодязем і
відказала:

– Як же я тебе витягну, любий цапе? По-перше,
я тебе не дістану. Та коли б навіть удалося
схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька
лисичка, витягти такого здоровенного
цаписька? Де в мене така сила візьметься?

Лисиця засміялася й нахилилася нижче:

– Ех, цапе, цапе, аби в тебе було стільки
розуму, скільки в бороді волосся, ти б не
стрибав у колодязь, не подумавши перше, як
вибиратимешся нагору.

Та й побігла до сестри, де вже зібралися
гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.

На цапове щастя, була лисиця добросердна,
хоч і хитрюща. Тож коли скінчився вранці
бенкет, попросила вона в сестри міцну
мотузку й, замість іти додому, побігла до
колодязя.

– Гей, цапе! – гукнула.- Ти ще й досі тут п’єш
воду?

З колодязя долинув захриплий, жалібний
голос:

– Де ж мені бути? Звичайно, тут.

– Ну, зараз вилізеш. Я принесла мотузку.
Один кінець прив’яжу до дерева, а другий [80]
спущу тобі. Хапайся за нього та й вилазь
помалу.

Лисиця все зробила, як казала, та й
дременула додому. Боялася, щоб цап не
полоскотав їй боки рогами.

Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий
і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі,
поволі приходячи до тями.

«Правду казала лисиця,- думав він.- Бракує
мені розуму. Але це лихо мене навчило.
Надалі ніколи не починатиму жодної справи,
не подумавши перше, чи зможу довести її до
ладу».