Лисиця та журавель

Заприятелювали якось лисиця й журавель. Разом жили, разом їжу добували. У лисиці було двоє лисенят, а в журавля — двійко журавлят.

От якось пішов журавель на полювання, а лисиця лишилася вдома. Недовго думаючи, вона з’їла обох журавлят, а коли побачила, що журавель іде із здобиччю, почала ніби у відчаї кидатися вусібіч. Бачить журавель, що лисиця якась дивна, та й питає:

— Що сталося?

— Ой,— вигукнула лисиця,— діти зникли!

— А які — довгошиї чи короткошиї? — поцікавився журавель.

— Та хіба не все одно які, адже вони — всі наші! — заскавуліла лисиця, вдаючи відчай.

Нічого не сказав журавель, він зрозумів усе. І вирішив помститися підступній лисиці.
От якось він і каже їй:

— Послухай-но, лиско, я бачив на небі здохлу коняку! Ходімо з’їмо її!

— Так я ж на небо не видряпаюся!

— А ти сідай на мене!

Всілася лисиця журавлеві на крила — і ось вони піднялися в небо. І тоді журавель ударом крила скинув лисицю з себе — і полетіла вона вниз. Летить лиска, перевертається, а журавель кружляє довкола й питає:

— Ну, як ти себе почуваєш, лиско?

— Дізнався б ти, як я себе почуваю, якби мені було об що обпертися ногами,— люто відповіла лисиця…

Може б, іще щось сказала, та не встигла…
Ось так журавель віддячив лисиці за її підступність.