Лицар – ельф

Є в одному глухому кутку Шотландії безлюдна пустка – порослий вересом торф’яник. Кажуть, ніби в стародавні часи там блукав якийсь лицар з світу ельфів і духів. Люди бачили його рідко, приблизно раз на сім років, але у всій окрузі його боялися. Бували випадки, що зважиться людина піти по цій пустці і пропаде без вісті. Скільки б її не шукали, як би уважно не оглядали кожен дюйм землі, сліду не знаходили. Тремтячи від жаху, поверталися додому після безплідних пошуків, похитували головами і говорили, що зниклий, мабуть, в полоні у страшного лицаря-ельфа.

Пустка завжди була безлюдною, тому що ніхто не мав сміливості на неї ступити, а тим більше поселитися там. Завелись там дикі звірі. Вони спокійно робили собі нори і лігва, знаючи, що мисливці їх не потривожать.

Недалеко від цієї пустки жили два молодики – граф Сент-клер і граф Грегорі. Вони дуже товаришували – разом їздили верхи, разом полювали, а іноді і битися пліч о пліч доводилось.

Обидва вони дуже любили полювання. І ось граф Грегорі одного разу запропонував товаришу пополювати на пустці, не дивлячись на те, що там, з чуток, бродив лицар-ельф.

– Я в нього майже не вірю, – вигукнув він із сміхом. – Здається, всі небилиці про нього – просто бабині казки, якими малих хлоп’ят лякають, щоб вони не бігали по вересових чагарниках. Адже дитині там і заблукати недовго. Шкода, що такі багаті мисливські угіддя пропадають дарма, і нічого нам, бородатим чоловікам, прислухатися до всяких дурниць. Але граф Сент-клер навіть не посміхнувся на ці слова.

– З нечистою силою жарти погані, – заперечив він. – І це зовсім не казки, що подорожні пропадали там без вісті. Але ти правду сказав – шкода, що такі мисливські угіддя пропадають даремно через якогось лицаря-ельфа.

Подумати тільки – він вважає цю землю своєю і бере з нас, смертних, мито, якщо ми посміємо ступити на неї. Втім, я чув, що від лицаря можна уберегтися, варто тільки надіти на себе знак святої трійці – трилисник. Тому давай прив’яжемо собі до руки по трилиснику. Тоді боятися нам буде нічого.

Сер Грегорі голосно розреготався.

– Ти що, за немовля мене вважаєш? – сказав він. – За дитину, що спочатку лякається якихось безглуздих байок, а потім вірить, що листок конюшини може її захистити? Ні, сам носи цей знак, якщо хочеш, а я покладаюся тільки на свій добрий лук і стріли.

Але граф Сент-клер поступив по-своєму. Він не забув, що говорила йому матір, коли він малою дитиною сидів у неї на колінах. А говорила вона, що тому, хто носить на собі трилисник, нічого боятися злих чар, все одно чиїх – чаклуна чи відьми, ельфа чи демона.

І ось він пішов на луг, зірвав листок конюшини і прив’язав його шовковим шарфом до руки. Потім сів на коня і разом з графом Грегорі поїхав на безлюдну глуху пустку.

Пройшло декілька годин. Все у друзів йшло добре, і в запалі полювання вони навіть забули про свої побоювання. І раптом якийсь незнайомий вершник з’явився перед ними.

– Хто б він не був, але, присягаюся, їде він швидко, – сказав граф Грегорі. – Я думав, що жоден кінь на світі не обскаче мого скакуна. Але тепер бачу, що кінь цього вершника разів в сім жвавіший за мого. Давай поїдемо за ним і дізнаємося, звідки він з’явився.

– Бережи тебе бог гнатися за ним! – вигукнув граф Сент-клер. – Адже це сам лицар-ельф! Хіба ти не бачиш, що він не по землі їде, а по повітрю летить? Хоч спочатку і здається, ніби скаче він на простому коні, але насправді його несуть чиїсь могутні крила. І крила ці лопотять в повітрі, немов пташині. То як можна його догнати? Чорний день настане для тебе, якщо ти спробуєш його нагнати.

Але граф Сент-клер забув, що сам він носить на собі талісман, який дозволяє йому бачити речі такими, якими вони є насправді. А у графа Грегорі такого талісмана немає, і тому очі його не розрізняють того, що помітив його друг. Тому він здивувався і стривожився, коли граф Грегорі різко промовив:

– Та ти геть збожеволів на лицарі-ельфові! А мені так здається, що цей вершник просто якийсь шляхетний лицар: одягнений він в зелений одяг, їде на великому вороному коні. Я люблю сміливих наїзників, і тому мені хочеться дізнатися його ім’я і звання. Я гнатимуся за ним хоч на край світу.

І, не додавши ні слова, граф Грегорі пришпорив коня і погнав в ту сторону, куди мчав таємничий вершник. А граф Сент-клер залишився один на пустці. Пальці його мимоволі потягнулися до трилисника, і з тремтячих вуст злетіли слова молитви.

Він зрозумів, що друг його вже зачарований. І граф Сент-клер вирішив слідувати за ним, якщо потрібно, хоч на край світу, і спробувати позбавити чарів.

Тим часом граф Грегорі все скакав і скакав вперед, переслідуючи лицаря в зеленому одязі. Скакав він по торф’яниках, через струмки, по мохах і нарешті заїхав в таку глушину, куди ніколи в житті не заглядав. Тут дув холодний вітер, що немов прилетів з льодовиків, а на прив’ялій траві, лежала товстим шаром паморозь. І тут його чекало таке видовище, від якого будь-який смертний відсахнувся б в жаху.

Він побачив накреслене на землі величезне коло. Трава усередині цього кола була зелена, пишна, соковита, і на ній танцювали сотні ельфів і фей в широкому, прозорому, тьмяно-блакитному одязі, що тріпотів на вітрі, немов клапті туману.

Духи то кричали і співали, то махали руками над головою, то, як божевільні, кидалися з одного боку в другий. Коли ж вони побачили графа Грегорі – а він зупинив коня біля межі кола, – почали закликати його до себе кістлявими пальцями.

– Йди сюди, йди сюди! – кликали вони. – Йди, потанцюй з нами, а потім ми вип’ємо за твоє здоров’я з кругової чаші нашого повелителя.

Як не дивно, але ці чари, були такі сильні, що молодий граф, хоч і страшно йому було, пішов на заклик ельфів. Він кинув поводи на шию коневі і вже хотів зробити крок всередину кола. Але тут один старий сивий ельф відокремився від свої побратимів і підійшов до нього. Він не посмів вийти із зачарованого кола – зупинився біля самого краю. Потім нахилився і, вдаючи, що хоче щось підняти із землі, прошепотів:

– Я не знаю, хто ти і звідки ти приїхав, сер лицар. Але якщо життя тобі дороге, бережися входити в коло і веселитися з нами. А то загинеш.

Але граф Грегорі тільки розсміявся.

– Я дав собі слово наздогнати лицаря в зеленому, – сказав він, – і я стримаю це слово, навіть якщо призначено мені попасти в пекло. І він переступив через межу кола і опинився між танцюючих духів.

Тут вони закричали ще пронизливіше, заспівали ще голосніше, закрутилися ще швидше. А потім раптом замовкли, і натовп розділився, звільнивши прохід до середини. Духи знаками наказали графові йти по цьому проходу.

Він відразу пішов і наблизився до самої середини зачарованого кола. Там за столом з червоного мармуру сидів той самий лицар в одязі, зеленому, як трава, за яким граф Грегорі гнався так довго. Перед лицарем на столі стояла чудова чаша з смарагду, прикрашена криваво-червоними рубінами.

Чаша ця була наповнена вересовою брагою. Лицар-ельф узяв в руки чашу і з величавим поклоном подав її графу Грегорі. А той раптом відчув сильну спрагу. Підніс чашу до губ і став пити.

Він пив, а брага не закінчувалася. Чаша як і раніше була повна по самі вінця. І тут вперше серце у графа Грегорі здригнулось, і він пошкодував, що пустився в таку небезпечну путь.

Але жаліти було вже пізно. Він відчув, як все тіло його ціпеніє, не встигнувши навіть покликати за допомогою, він упустив чашу з рук і впав на землю, до ніг повелителя ельфів.

Натовп духів випустив гучний крик торжества. Адже немає для них більшої радості, ніж заманити необережного смертного в своє коло і зачарувати, що б він на віки вічні залишився з ними.

Але незабаром їх тріумфуючі крики стихли. Духи стали щось бурмотіти і шепотіти один до одного — вловили вони шум, що вселив страх в їх серця. То був шум людських кроків, таких рішучих і впевнених, що духи відразу здогадалися: прибулець, хто б він не був, вільний від злих чарів. Це хоробрий граф Сент-клер наближався до них без страху і вагань, бо він ніс на собі священний знак.

Тільки він побачив зачароване коло, як вирішив відразу ж переступити магічну межу. Але тут старенький сивий ельф, що незадовго перед тим говорив з графом Грегорі, зупинив його.

– Яке горе! – шепотів він, і скорботою віяло від його зморщеного обличчя. – Невже ти, як і твій супутник, приїхав сплатити дань повелителеві ельфів роками свого життя? Слухай, якщо є у тебе дружина і дитина, заклинаю тебе всім, що для тебе є святим і дорогим, тікай звідси, поки не пізно.

– А хто ти такий і звідки узявся? – запитав граф, ласкаво дивлячись на ельфа.

– Я звідти, звідки ти сам з’явився, – сумно відповів ельф. – Я, як і ти, колись був смертною людиною. Але я пішов на цю чаклунську пустку, а повелитель ельфів з’явився мені в образі прекрасного лицаря. Він здався мені таким хоробрим, шляхетним і великодушним, що я пішов за ним і випив його вересової браги. І ось тепер я приречений животіти тут сім довгих років. А твій друг, сер граф, теж покуштував цього проклятого напою і тепер як мертвий лежить у ніг нашого повелителя. Правда, він прокинеться, але прокинеться таким, яким став я, і так, як я, стане рабом ельфів.

– Невже я не зможу допомогти йому раніше, ніж він перетвориться на ельфа? – вигукнув граф Сент-клер. – Я не боюся чар жорстокого лицаря, що узяв його в полон, бо я ношу знак того, хто сильніший за нього. Говори, чоловіче, що я повинен робити – час не терпить!

– Ти можеш дещо зробити, сер граф, – промовив ельф, – але це дуже небезпечно. А якщо потерпиш невдачу, тебе не врятує навіть сила священного знаку.

– Що ж я повинен зробити? – повторив граф.

– Ти повинен непорушно стояти і чекати на морозі і холодному вітрі, поки не займеться зоря і в святій церкві не задзвонять до утрені, – відповів старенький ельф. – А тоді поволі обійди все це зачароване коло дев’ять разів. Потім сміливо переступи через межу і підійди до столу з червоного мармуру, за яким сидить повелитель ельфів. На цьому столі ти побачиш смарагдову чашу. Вона прикрашена рубінами і наповнена вересовою брагою. Візьми цю чашу і винеси за межі кола. Але весь цей час не говори ні слова. Та зачарована земля, на якій ми танцюємо, тільки смертним здається твердою. Насправді тут болото, трясовина, а під нею величезне підземне озеро. У тому озері живе страшне чудовисько. Якщо на цьому болоті ти вимовиш хоч слово, ти провалишся і загинеш в підземних водах. Тут сивий ельф зробив крок назад і повернувся до натовпу інших ельфів. А граф Сент-клер залишився один за межею зачарованого кола. І там він, тремтячи від холоду, непорушно простояв всю довгу ніч.

Коли смужка світанку зажевріла над вершинами гір, йому здалося, ніби ельфи починають зменшуватися і танути. Коли ж над пусткою рознісся тихий дзвін, граф Сент-клер почав обходити зачароване коло. Раз по раз він обходив коло, не дивлячись на те, що в натовпі ельфів піднявся гучний гнівний крик, схожий на віддалені гуркоти грому. Сама земля під його ногами неначе тряслася і здіймалася, намагаючись струсити з себе непроханого гостя.

Але сила священного знаку допомогла йому уціліти.

І ось він дев’ять разів обійшов коло, потім сміливо переступив через межу і попрямував до середини кола. І як же було його здивування, коли він побачив, що всі ельфи, які тут танцювали, тепер лежать на землі, немов маленькі бурульки! Вони так густо всіяли землю, що йому ледве вдавалося не наступати на них.

Коли ж він підійшов до мармурового столу, волосся його сталі дибки. За столом сидів повелитель ельфів. Він теж заціпенів і замерзнув, як і його піддані, а у його ніг лежав закляклий граф Грегорі.

Все тут було нерухомим, окрім двох чорних, як вугілля, воронів. Вони сиділи на кінцях столу, немов вартуючи смарагдову чашу, били крилами і хрипко каркали.

Граф Сент-клер узяв в руки дорогоцінну чашу, ворони піднялися в повітря і стали кружляти над його головою. Вони люто каркали, загрожуючи вибити у нього з рук чашу своїми пазуристими лапами. Замерзлі ельфи і сам їх могутній повелитель заворушилися уві сні і підвелися, немов вирішивши схопити зухвалого прибульця. Але сила трилисника перешкоджала їм. Коли б не цей священний знак, не врятуватися б графові Сент-клеру. Але він пішов назад з чашею в руці, і його оглушив зловісний шум. Ворони каркали, напівзамерзлі ельфи пищали, а з-під землі доносилося зітхання страшного чудовиська. Воно зачаїлося в своєму підземному озері і жадало здобичі.

Проте хоробрий граф Сент-клер ні на що не звертав уваги. Він рішуче йшов вперед, вірячи в священний трилисник, і його сила захистила графа від усіх небезпек.

Як тільки замовк дзвін, граф Сент-клер знову ступив на тверду землю, за межі зачарованого кола і далеко відкинув від себе чаклунську чашу ельфів.

Тієї ж миті всі замерзлі ельфи пропали разом з своїм повелителем і його мармуровим столом, і нікого не залишилося на пишній траві, окрім графа Грегорі. А той поволі прокинувся від свого чаклунського сну, потягнувся і піднявся на ноги, тремтячи всім тілом. Він розгублено озирався довкруги і, мабуть, не пам’ятав, як сюди потрапив.

Сент-клер обійняв друга і не випускав з своїх обіймів, поки той не опам’ятався і гаряча кров не потекла по його жилах.

Друзі підійшли до того місця, куди граф Сент-клер шпурнув чарівну чашу. Але там вони замість неї знайшли тільки маленький уламок базальту. На нім була ямка, а в ній крапелька роси.