Лицем до сонця

У траві виблискує золотом кульбаба. Початок літа. Небо блакитне, трава зелена, а кульбаба – кульбаба яскраво-зо-лота. Вона кольору сонця, і це дуже красиво. Але вона всього лише мала крапля в морі зеленого і блакитного. І рухатися вона не може.

Але ось неподалік з’явилося каченятко. Воно золотою кулькою підкочується до кульбабки, скльовує з нього мушку, а потім схиляє голову набік і милується квіткою. Кульбаба радіє: значить, не вона одна золота. До того ж у живої кульки є ніжки. На цих ніжках золотий сонячний колір побіжить далеко-далеко …

Але не так вже й далеко. Підійшло каченя разом з качкою і каченятами до ставка, що за галявиною, і стало біля самої води.

– Гей, чи є в ставку хто-небудь золотий?

Звичайно є! Зі ставка, залитого сонцем, яскравою смужкою виринула рибка.

– Дивись, каченятко, я теж золота!

… А по соснам, що за ставком, скаче в цей самий час золота-презолота білка. Це вже не цятка, і не кулька, і не смужка. Білка, як живий вогник, перекидається з дерева на дерево. Ось вона одним легким ривком піднімається на високу сосну, на сам її вершечок. Підняла головку і сидить на гілці лицем до сонця. Над нею кружляють два золотих метелика.

Білка заплющує очі і злегка ворушить кінчиками вух від задоволення, що і в повітрі літає її колір – золотий сонячний колір.

Але ось білка безшумно зникає. Зникають і метелики. Залишається в небі золоте сонце, велике-привелике. Таке велике, що воно світить всюди і всім – навіть тій золотій цяточці на галявині, яка називається кульбаба