Магнолія

У Японії жила дівчинка на ім’я Кейко. Вона була круглою сиротою. Ні батько, ні мати, вмираючи, нічого не залишили дівчинці, і ще в ранньому дитинстві вона змушена була сама заробляти собі на життя.

Чим могла займатись така дівчинка? Вона робила паперові квіти та продавала їх на вулиці перехожим.

Але багато дівчат торгувало квітами, а за квіти платили мало. Кейко, ставши дорослою, навіть не могла купити собі шовкового кімоно, яке носили інші дівчата.

Якось, вночі коли Кейко працювала у відчинене вікно залетів папуга. Зелене пір’я його потьмяніло, мабуть, він уже був дуже старий і, мабуть, дуже мудрий, бо говорив людською мовою.

Опустившись на край ширми, над циновкою, папуга сказав:

— Не проганяй мене, я відкрию тобі таємницю, як розбагатіти.

— Милий папуга, навіщо мені проганяти тебе, — сумно посміхнулася Кейко. — У мене на всьому світі нема з ким словом перемовитися, а ти вмієш розмовляти. Залишайся, ділитимеш зі мною мою бідність, а про багатство нам краще і не мріяти, воно для мене так само недоступне, як сонце чи місяць.

— Дякую тобі, добра Кейко, — кивнув папуга. — Перш ніж знайти собі нову господиню, я довго спостерігав за квітникарками, і ось я побачив, як ти свою найкрасивішу квітку подарувала бідній дівчинці — у неї не було грошей, а їй дуже хотілося порадувати свою хвору бабусю.

— А чому ти шукав собі нову господиню? — спитала Кейко. — Хіба колишня господиня не була добра до тебе.

—Вона померла. — Папуга сумно звісив голову і з хвилину помовчав. — Вона померла від жадібності, — додав він.

—Вона була бідна? — спитала Кейко.

— Ні, дуже багата, але їй усе було мало, і вона за золото віддала останню краплю крові. — І папуга докірливо покрутив дзьобом.

— Не розумію, як можна віддати кров за золото? – здивувалася Кейко.

—Ось послухай. Моя господиня, як і ти, торгувала саморобними квітами, але якась чаклунка відкрила їй таємницю, як оживляти паперові квіти — їхні стебла треба скроплювати краплею своєї крові. Ти ж знаєш, які дорогі живі квіти. І незабаром моя господиня розбагатіла. Але чаклунка попереджала її — нізащо не витрачати останню краплю крові. Але ж ти сама розумієш: скільки б вона не мала, їй все було мало, і коли якийсь чужинець пообіцяв їй величезні гроші, якщо вона вдихне життя в квітку, моя господиня не втрималася, віддала останню краплю крові і померла. Золото її поділили родичі, ще й пересварилися між собою.

—Як жахливо! — вигукнула Кейко. — Чому ж ти її не попередив?

— Хіба люди у таких випадках слухають когось? – прокричав папуга. — Я просто благав її не робити такої дурниці, а знаєш, що вона відповіла? «Набридла мені твоя мудрість!» – Ось що вона відповіла.

— Добрий старий папуга, живи в мене і будь моїм порадником, — попросила Кейко, і папуга відчув себе задоволеним.

Продавши перші живі квіти, Кейко відразу купила собі шовкове кімоно та вишукані сандалії. Причесала своє чорне волосся, встромила в нього червону живу троянду і вийшла надвір.

У якомусь вікні вона побачила гарну дівчину. Кейко кивнула їй, і красуня відповіла так само. Кейко посміхнулася, посміхнулася і красуня. Кейко здогадалася, що це її власне відображення.

— Гей, Кейко, а що коли нам увечері сходити на студентський бал? — крикнула дівчина своєму відображенню, і воно знову схвально кивнуло. Легко ступаючи, Кейко швидко йшла в потоці молоді і вперше в житті потрапила до яскраво освітленої зали, де, мов метелики та жучки, пурхали пари, що танцювали. Якийсь юнак запросив Кейко, і вона танцювала, щасливо посміхаючись, хлопець цей був приємніший за всіх інших, звали його Аратумі.

— Кейко, — шепотів Аратумі, — ти прекрасна, як вишнева квітка, що ледь розпустилася. Скажи, в якому палаці ти живеш і чому ти, така шляхетна дівчина, прийшла на бал бідних студентів?

Кейко хотіла зізнатися, що вона бідна дівчина і живе в найжалюгіднішій кімнатці, але згадала про своє чарівне мистецтво і уявила собі, як вона могла б розбагатіти і побудувати собі палац. Непомітно для себе Кейко розповіла юнакові свою мрію про палац. Коли вона замовкла, Аратумі важко зітхнув.

— Як шкода, що ти така багата… У такий палац бідний студент і ногою ступити не сміє, а мені так хотілося побачити тебе ще раз.

Кейко не могла зізнатися, що вона не має жодного палацу, що вона живе в порожній кімнатці і робить паперові квіти. Але їй теж дуже хотілося зустрітися з Аратумі, і вона обіцяла наступного дня прийти до міського парку погуляти.

Чи багато треба двом молодим людям, щоб покохати одне одного? Їм достатньо помітити один одного серед натовпу, зазирнути один одному у вічі, взяти один одного за руку, щоб відчути себе щасливими.

Коли Кейко та Аратумі вкотре, зустрілися в парку і, тримаючись за руки, ходили його доріжками, сталося неминуче — їхні губи з’єдналися в поцілунку.

— Кейко, моя Кейко! — тріумфував Аратумі, але раптом похмурнів. — Чи це не прощальний поцілунок? Адже твій батько не дозволить тобі стати дружиною бідного студента!

Кейко заплакала і зізналася, що палац — це вигадка, що вона проста дівчина, робить паперові квіти та продає їх на вулиці.

Якби Кейко побачила, як змінилося обличчя Аратумі, вона, мабуть, не відкрила б йому свою таємницю. Але від сорому вона заплющила очі, і Аратумі, вислухавши її розповідь, встиг узяти себе в руки. Він навіть повеселішав, бо чарівне мистецтво Кейко обіцяло неймовірне багатство.

Для маленької Кейко почалися дні повні праці. Треба було робити багато квітів, оживляти їх і продавати, щоб купити будиночок, де жити після весілля, придбати килими, картини, порцеляну, нові сукні для себе та молодого чоловіка.

— Кейко, чи не надто легковажно ти розточуєш свою кров? — промовив одного вечора папуга.

—Друже! — Кейко погладила птаха по голові. — Коли Аратумі закінчить навчання, нам вистачить його заробітків, а я відпочину.

Але коли вони одружилися і зажили в новому будинку, Аратумі покинув університет — вчитися йому стало нецікаво.

— Мені подобається дивитися, як спритно й граційно ворушаться твої маленькі пальчики, коли ти робиш свої квіти, — лестив він дружині, і вона була щаслива.

Минуло кілька років, і їхній будиночок почав здаватися Аратумі надто скромним.

— Усі мої товариші по університету живуть набагато багатше, — сказав він дружині. – Мені навіть незручно перед ними.

І пальці Кейко бігали ще швидше і спритніше. Щоби заробити на новий будинок, дня було мало. Вечорами, коли Кейко торгувала на вулиці живими квітами, Аратумі сидів із дівчатами в чайних: що ж йому одному вдома робити?

— Кейко, Кейко, — докірливо хитав головою папуга, коли його стомлена господиня, поверталася додому і сідала за робочий столик.

Новий будинок був зручним і шикарним, але вже через кілька років він здався Аратумі надто бідним і йому захотілося жити у палаці.

Коли Кейко з докором подивилася на чоловіка, він обізвав її брехухою: хвалилася казна-яким палацом, а він змушений тулитися в жалюгідній халупі.

Кейко відчула себе винною, адже вона все ще дуже любила Аратумі.

— Буде і у нас палац, — обіцяла вона, і ще коротшим став час її відпочинку.

— Кейко, бережись, — застерігав папугу. — Ти дуже бліда, у тебе залишилося зовсім мало крові.

— Друже, скоро у нас буде свій палац, і тоді я заживу, як королева, — казала Кейко.

Слава про маленьку квітникарку Кейко облетіла світ.

З Франції приїхав до Японії великий поціновувач квітів на ім’я Магнол, щоб купити вироби Кейко. Магнолу було мало одних квітів, він обіцяв Кейко величезні гроші, якщо вона оживить квіти разом із корінням. Вони повинні були бути білими та жовтими, рожевими та червоними.

Кейко вже продала Магнолу різні квіти, і насамкінець зробила ще червону квітку зі стеблом і корінням. Але в неї вже не вистачило сили, щоб вколоти себе в палець і скропити коріння квітки кров’ю.

— Кейко, Кейко! — сумно закричав папуга. – Не віддавай останню краплю крові!

— Годі дурниці говорити, — накинувся на нього Аратумі і, схопивши за крило, викинув в сусідню кімнату.

— Аратумі, любий, у мене залишилася лише одна-єдина крапля крові. — Кейко з благанням подивилася чоловікові в очі.

— Мені потрібна червона квітка, саме червона, — схвильовано пояснював Магнол. — Жодних грошей не пошкодую, тільки оживіть мені цю червону квітку.

— Кейко, ти розумієш, що це означає для нас? — струснув Аратумі жінку за плече. — Чи ти розумієш, що у нас буде палац! Палац, який ти мені обіцяла.

Зібравшись із останніми силами, Кейко вколола себе в палець, вичавила останню краплю крові і скропила коріння червоної квітки.

Аратумі побудував палац і одружився з іншою, Магнол відвіз живі квіти до Франції і назвав своїм ім’ям — Магноліями. А Кейко? Про Кейка лишилася казка.