ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Малахітова шкатулка

Казки Павла Бажова

У Насті, Степанової вдови, шкатулка малахітова лишилася. З усякими жіночими оздобами. Персні там, сережки та інше за жіночим звичаєм. Сама Хазяйка Мідної гори обдарувала Степана цією шкатулкою, коли він ще одружитися збирався.

Настя в сирітстві зростала, не звикла до такого багатства, та й не дуже була охоча моду вести. Перші роки, як жили з Степаном, надівала, звичайно, з цієї шкатулки. Тільки не до душі їй прийшлося. Надіне перстень… Немов саме якраз, не тисне, не скочується, а піде до церкви чи в гості куди — замучиться. Наче закутий палець, в кінці аж посиніє. Сережки начепить — ще гірше. Вуха так витягне, аж мочки попухнуть. А на руку взяти — не важчі за ті, які Настя завжди носила. Намисто, шість чи сім разків, тільки один раз і приміряла. Наче лід навколо шиї і не зігрівається анітрохи. На люди того намиста зовсім не показувала. Соромно було.
— Ач, скажуть, яка цариця в Польовій знайшлася!

Степан теж не примушував жінку носити з цієї шкатулки. Якось навіть сказав:
— Забери кудись від гріха далі.
Настя й поставила шкатулку в найнижчу скриню, де полотно й інше про запас тримають.
Як Степан помер та камінці у нього в мертвій руці опинилися, Насті й довелося ту шкатулку чужим людям показати. А той знавець, який про Степанові камінці розказав, і каже Насті потім, коли людей менше стало:
— Ти, дивись, не віддай цієї шкатулки за безцінь, багатьох тисяч вона коштує.
Він, цей чоловік, учений був, теж з вольних. Раніше щегарем-штейгерем був, та його усунули; потурає, мовляв, народові. Ну, й горілочкою не гребував. Теж доброю корчмарською затичкою був, не тим би його згадати, покійну голівоньку. А так у всьому правильний. Прохання написати, пробу змити, знаки оглянути — все по совісті робив, не так, як деякі інші, аби на півштофа здерти. Кому-кому, а йому кожен піднесе скляночку ради свята. Так він на нашому заводі і до смерті дожив. Коло людей годувався.
Настя від чоловіка чувала, що цей ще гар правильний і в справах тямущий, дарма що до горілочки пристрасть мав. Ну, і послухала його.
— Гаразд,— каже,— побережу на чорний день.— і поставила шкатулку на старе місце.

Поховали Степана, сороковини справили честь честю. Настя — жінка в соку та й з достатком, стали до неї сватів засилати. А вона, жінка розумна, каже всім одне:.
— Хоч золотий другий, а все ж дітям вітчим.
Ну, відстали з часом.
Степан добре забезпечення сім’ї лишив. Будинок справний, коняка, корова, устаткування повне. Настя жінка роботяща, дітки слухняні, не злиденно живуть. Рік живуть, два живуть, три живуть. Ну, зубожіли все-таки. Де ж таки самій жінці з малолітками по хазяйству впоратися! Адже ж і копійчину добути десь треба. Хоч на сіль. Тут родичі й почали Насті у вуха наспівувати:

— Продай шкатулку! Навіщо вона тобі? Чого даремно добру лежати? Однаково й Танюшка, як виросте, не носитиме. Он там штучки які! Саме тільки панам та купцям самим носити. З нашими лахами хіба таке надівати. А люди грошей би дали. Підмога тобі.
Одне слово, підмовляють. І покупець, наче крук на кістки, налетів. З купців усе. Хто сто карбованців дає, хто двісті.
— Дітей твоїх жаліємо, по вдовиному становищу ласку робимо.
Ну, обдурити гадають бабу, та не на ту натрапили.
Настя добре запам’ятала, що їй старий щегар казав, не продає за таку дурницю. Та й жалко. Все-таки женихів подарунок, від чоловіка пам’ять. А найдужче дівчатко в неї меншеньке слізьми залилось, просить:
— Мамонько, не продавай! Мамонько, не продавай! Краще я в люди піду, а татову пам’ятку побережи.

Від Степана, бач, лишилося трійко діток. Два парубійки. Хлопці як хлопці, а ця, як кажуть, ні в матір, ні в батька. Ще як Степан жив, коли зовсім маленькою була, на це дівчатко люди дивувалися. Не те що дівки-жінки, а й мужики Степанові казали:
— Не інакше, це вона в тебе, Степане, з китиць випала. У кого тільки вродилося! Сама чорненька та гарнесенька, а оченятка зелененькі. На наших дівчаток ніби й зовсім не схожа.
Степан пожартує, бувало:
— Це не диво, що чорненька. Адже батько змалку в землі копирсався. А що очки зелененькі — так дивуватись не доводиться. Хіба мало я малахіту панові Турчанінову набив. От пам’ятка мені й лишилася.
Так те дівчатко Пам’яткою й називав.
— Ох ти, Пам’ятко моя!
І коли траплялося їй щось купувати, то завжди голубенького або зеленого принесе.

От і росла та дівчинка на приміті в людей. Ніби й насправді гарусинка із святкової окрайки випала — далеко її видно. І хоч вона не дуже до чужих людей лащилася, а кожен їй — Танюшка та Танюшка. Найзаздрісніші баби і ті милувалися. Ще б пак — краса! Кожному любо. Тільки мати зітхала:
— Краса вона — краса, та не наша. Немов хто підмінив мені дівчатко.
За Степаном дуже те дівчатко побивалося. Зовсім заревілася вся, з лиця змарніла, самі очі лишилися. Мати й додумалася дати Танюшці ту шкатулку малахітову — нехай розважиться. Хоч маленька, а дівчинка,— змалку приємно їм на себе чіпляти. Танюшка й взялася розбирати ці штучки. І от диво — яку приміряє, та й на неї. Мати про дещо й не знала, до чого воно, а ця все знає. Та ще й каже:
— Мамонько, який же гарний татків дарунок! Тепло від нього, наче на пригріві сидиш, та ще хтось тебе м’якеньким голубить.
Настя сама колись носила, пам’ятає, як у неї пальці терпли, вуха боліли, шия не могла зігрітися. От і думає: «Неспроста це. Ой, неспроста!» та мерщій шкатулку цю знову в скриню. Тільки Танюшка з того часу раз у раз просить:
— Мамочко, дай погратися татковим даруночком!
Настя коли й насвариться, ну, материнське серце — пожаліє, дістане шкатулку, тільки накаже:
— Не поламай чого!
Потім, коли підросла Танюшка, вона й сама стала шкатулку діставати. Поїде мати із старшими парубійками на покіс чи ще куди, Танюшка залишиться на хазяйстві. Спочатку, звичайно, впорається, як мати наказала. Ну, миски-ложки перемити, скатертину струснути, в хаті-сінях віничком підмахнути, курчатам їсти дати, в печі подивитися. Зробить усе мерщій та й за шкатулку. З верхніх скринь на той час одна лишилася, та й та легенька стала. Танюшка зсуне її на ослінчик, дістане шкатулку й перебирає камінці, милується, на себе приміряє.

Якось до неї й забрався злодій. Чи то він у загорожі зранку заховався, чи вже потім непомітно де проліз, тільки з сусідів ніхто не бачив, щоб він вулицею проходив. Людина незнайома, а з діла видно — хтось навів його, про весь порядок розповів.
Як Настя поїхала, Танюшка побігала трохи по господарству і забралася до хати погратися батьківськими камінцями. Наділа наголівник, сережки почепила. У цей час злодій і шусть у хату. Танюшка оглянулась — на порозі дядько незнайомий, з сокирою. І сокира ж їхня. В сінцях, у куточку стояла. Тільки-но Танюшка її переставляла, як у сінцях замітала. Злякалася Танюшка, сидить, завмерла вся, а дядько ойкнув, сокиру впустив і обома руками очі затулив, наче обпекло їх. Стогне-кричить:
— Ой матінко, осліп я! Ой, осліп! — а сам очі тре.
Танюшка бачить — недобре з людиною, почала розпитувати:
— Ти як, дядечку, до нас зайшов, навіщо сокиру взяв?
А той тільки стогне та очі собі тре. Танюшка його й пожаліла, зачерпнула кухликом води, хотіла подати, а дядько так і шарахнувся спиною до дверей.
— Ой, не підходь! — Так у сінцях і сидів, і двері підпер, щоб Танюшка ненароком не вискочила. Та вона знайшла хід — вибігла через віконце і — до сусідів. Ну, прийшли. Стали питати, що за людина, яким випадком? Той поморгав трохи, пояснює — подорожній, мовляв, милостинку хотів попросити, та щось з очима скоїлося.
— Як сонцем ударило. Думав — зовсім осліпну. Від спеки, чи що.
Про сокиру й камінці Танюшка сусідам не сказала. Ті й думають:
«Дурниці. Може, й сама забула ворота замкнути, от подорожній і зайшов, а тут з ним і трапилося щось. Чого не буває».

До повернення Насті все ж таки подорожнього не відпустили. Коли вона з синами приїхала, цей чоловік їй розповів, що сусідам розповідав. Настя бачить — усе ціле, чіплятися не стала. Пішов той чоловік, і сусіди теж.
Тоді Танюшка матері й виклала, як було діло. Тут Настя й зрозуміла, що по шкатулку приходив, та взяти її, видно, не просто. А сама думає:
«Берегти її все-таки пильніше треба».
Узяла та нишком від Танюшки й інших дітей і заховала ту шкатулку в запічок.

Поїхали знову всі сімейні. Танюшка кинулася до шкатулки, а її нема. Прикро це здалося Танюшці, а тут раптом її теплом обдало. Що таке? Звідкіля? Огляділась, а з-під полу світло. Танюшка злякалася — чи не пожежа бува? Заглянула в запічок, там в одному куточку світло. Схопила відро, хлюпнути хотіла — тільки ж вогню нема і диму не чути. Покопалася в тому місці, бачить — шкатулка. Відчинила, а камінці ніби ще кращі стали. Так і сяють різними вогниками, і ясно від них, як при сонечку. Танюшка і в хату не понесла шкатулку. Тут, у запічку, й набавилася досхочу.
Так з того часу й повелося. Мати думає: «От добре сховала, ніхто не знає», а дочка, як на хазяйстві лишиться, так і вибере годинку побавиться дорогим батьківським дарунком. За продаж Настя родичам і говорити не давала.
— Як з торбою доведеться йти,— тоді продам.
Хоч сутужно їй бувало,— а кріпилась. Отак ще кілька років перебивалися, далі на поправку пішло. Старші хлопці почали заробляти потрошку, та й Танюшка не склавши руки сиділа. Вона, бач, навчилася шовками та бісером гаптувати. І так навчилася, що найкращі панські вишивальниці руками сплескували — звідки візерунки бере, де шовки дістає?

А теж випадково вийшло. Приходить до них жінка. Невеличка на зріст, чорнява, роками вже така, як Настя, а бистроока, метка і, з усього видно, гасало таке, що тільки держись. На спині торбинка полотняна, у руці черемховий кийочок, зовсім як прочанка. Проситься в Насті:
— Чи не можна, хазяєчко, в тебе день-другий відпочити? Ніженьки не несуть, а йти не близько.
Настя спершу подумала, чи не підіслано знову по шкатулку, потім все-таки пустила.
— Місця не жалко. Не перележиш, либонь, і з собою не понесеш. От тільки шматок у нас сирітський. Уранці — цибулька з кваском, увечері — квасок з цибулькою, уся й переміна. Якщо охлянути не боїшся, то, будь ласка, живи, скільки треба.

А прочанка вже посошок свій поставила, торбинку на припічок поклала і обуточки скидає. Насті це не до вподоби, а змовчала.
«Ач, нечема! Привітати її не встигли, а вона, бач,— взуття скинула й торбинку розв’язала».
Жінка, і справді, торбинку розстебнула і пальцем поманила до себе Танюшку:
— Іди-но, дитинко, подивись на моє рукоділля. Якщо до вподоби прийдеться, і тебе вивчу… Видно, метке очко на це буде!
Танюшка підійшла, а жінка й подає їй рушничок маленький, краї шовком вишиті. І такий, бач, гарячий візерунок на тому рушничку, що в хаті наче посвітлішало й потеплішало.
Танюшка так очима і вп’ялася, а жінка посміюється. — Сподобалося, мабуть, донечко, моє рукоділля? Хочеш — вивчу.
— Хочу,— каже.
Настя так і напустилася:
— І не думай! Солі купити нема за що, а ти вигадала шовками гаптувати! Доклад, либонь, грошей коштує.
— Про те не турбуйся, хазяєчко,— каже мандрівниця.— Тямуща буде донечка — буде й доклад. За твій хліб-сіль лишу їй — надовго вистачить. А далі сама побачиш. Адже за нашу майстерність грошики платять. Не задарма роботу віддаємо. Шматок маємо.

Тут Насті поступитися довелось.
— Якщо докладу приділиш, то чому б і не повчитися. Нехай повчиться, скільки тями вистачить. Спасибі тобі скажу.
От ця жінка і взялася Танюшку вчити. Швидесенько Танюшка все перейняла, ніби й раніше дещо знала. Та ще ось що. Танюшка не тільки до чужих, до своїх неласкава була, а до цієї жінки так і горнеться, так і горнеться. Настя скоса поглядала:
«Знайшла собі нову родичку. До матері і не підійде, а до бродяжки прилипла!»
А та ще немов дражнить, усе Танюшку дитинкою або донечкою називає, а хрещене ім’я ані разочку не згадала. Танюшка бачить, що мати ображена, а не може себе стримати. До того, бач, довірилася цій жінці, що й про шкатулку їй навіть сказала!
— Є,— каже,— в нас дорога татова пам’ятка — шкатулка малахітова. От де камінці! Вік би на них дивилася.
— Мені покажеш, донечко? — питає жінка.
Танюшка навіть не подумала, що це недобре.
— Покажу,— каже,— коли вдома нікого з сім’ї не буде.

Як випала така часинка, Танюшка й покликала ту жінку в запічок. Дістала Танюшка шкатулку, показує, а жінка подивилася трошки та й каже:
— Ану, надінь на себе — видніше буде.
Ну, Танюшка,— ані слова,— почала надівати, а та все похвалює:
— Добре, донечко, добре! От тільки трошки поправити треба.
Підійшла ближче та й ну пальцем у камінці тикати. Який торкне — той засяє по-іншому. Танюшці яке видно, яке — ні. Після того жінка й каже:
— Стань-но, донечко, рівненько.
Танюшка встала, а жінка й почала її потихеньку гладити по волоссю, по спині. Усю погладила, а сама напучує:
— Загадаю тобі повернутися, то ти ж на мене не оглядайся. Уперед дивися, примічай, що буде, а нічого не кажи. Ну, повертайся!

Повернулась Танюшка — перед нею приміщення, якого вона зроду не бачила. Чи то церква, чи що. Стеля височенна на стовпах з чистого малахіту. Стіни теж у зріст людини малахітом викладені, а по горішньому карнизу малахітовий візерунок пройшов. Просто перед Танюшкою, як у дзеркалі, стоїть красуня, про яких тільки в казках кажуть. Волосся, як ніч, а очі зелені. І вся вона прикрашена дорогим камінням, а плаття на ній з зеленого оксамиту з переливом. І так те плаття пошите, як ото в цариць на малюнках. На чому тільки тримається! Наші заводські посоромилися б на люди таке плаття одягти, а ця зеленоока стоїть собі спокійнісінько, наче так і треба. Люду в тому приміщенні повно. По-панському одягнені, і всі в золоті та заслугах. У кого спереду навішано, а в кого позаду нашито, а в кого й з усіх боків. Мабуть, найвище начальство. І жінки їхні тут же. Теж руки голі, груди голі, камінцями обвішані. Та тільки куди їм до зеленоокої! Жодна і сліду її не варта.

Поряд із зеленоокою якийсь білявенький. Очі косі, вуха стирчать,— заєць, та й годі. А одежа на ньому — розуму потьмарення! Цьому золота мало здалося, то він, бач, на черевики камінці насадив. Та такі дорогі, що, може, за десять років один такий знайдуть. Одразу видно — заводчик це. Лопоче той заєць зеленоокий, а вона хоч би бровою повела, наче його й зовсім нема.
Танюшка дивиться на ту пані, дивиться і тільки тут помітила:
— Та камінці ж на ній татові! — ойкнула Танюшка, і нічого не стало.
А жінка та посміюється:
— Не додивилася, донечко! Не журись, буде час — додивишся.
Танюшка, звичайно, допитується — де це таке приміщення?
— А це,— каже,— царський палац. Та сама палата, що тутешнім малахітом прикрашена. Твій покійний батько його добував.
— А хто це в татових оздобах і який це з нею заєць?
— Ну, цього не скажу, сама незабаром дізнаєшся.

Того ж дня, як прийшла Настя додому, та жінка в дорогу збиратися почала. Вклонилася низенько хазяйці, подала Танюшці вузлик з шовками та бісером, потім дістала гудзик малесенький. Чи то він із скла, чи то з дурмашка на просту грань оброблений.
Подає його Танюшці та й каже:
— Візьми, донечко, від мене пам’ятку. Коли що забудеш по роботі або важкий випадок трапиться, подивись на цей гудзик. Тут тобі й відповідь буде.
Сказала отак і пішла. Тільки її й бачили.
З того часу Танюшка і стала майстринею, а вже й літ доходила, вигляд зовсім як у дівчини на виданні. Заводські парубки на Настині вікна всі очі видивилися, а підступити до Танюшки бояться. Бач, неласкава вона, невесела, та й за кріпака хіба ж вольна піде. Кому захочеться петлю надівати?

У панському домі теж провідали про Танюшку через майстерність її. Підсилати до неї стали. Лакея, котрий молодший, якнайкраще одягнуть по-панському, годинника з ланцюжком начеплять та й пошлють до Танюшки, ніби в справі якійсь. Думають, чи не поласиться дівка на такого молодця. Тоді її приборкати можна. Пуття все-таки не виходило. Скаже Танюшка, що по ділу, а на інші розмови того лакея без уваги. Набридне, то ще й на глум зніме:
— Іди-но, милий, іди! Адже чекають. Бояться, мабуть, коли б у тебе годинник потом не пройшов і ланцюжок не помідів. Ач, без звички як ти їх мозолиш.
Ну, лакеєві чи іншому панському служникові такі слова, як собаці окріп. Біжить, як ошпарений, фурчить собі:
— Хіба це дівка? Статуй кам’яний, зеленоокий! Кращу знайдемо!
Фурчить отак, а самого вже захлюпнуло. Котрого не пошлють, забути не може Танющиної краси. Мов причарованого до того місця тягне — хоч мимо пройти, у віконце глянути. У свято мало не всій заводській паруботі справи на тій вулиці. Стежку біля самих вікон проторували. А Танюшка й не дивиться.
Сусідки вже почали Насті докоряти:
— Чого це в тебе Тетяна надто високо кирпу гне? Подружок у неї нема, на хлопців дивитися не хоче. Царевича-королевича чекає чи в Христові наречені збирається?
Настя на всі докори лише зітхає:
— Ой бабоньки, і сама не відаю. І так у мене дівка химерна була, а чаклунка ця перехожа зовсім її звела. Почнеш їй казати, а вона втупить очі в свій чаклунський гудзик і мовчить. Так би й викинула цього клятого гудзика, та в справах він їй на користь. Як шовки змінити, чи що, так у гудзик і дивиться. Казала й мені, та в мене, видно, очі тупі стали, не бачу. Відлупцювала б дівку, так, бач, вона в нас старанна. Либонь, її працею тільки й живемо. Думаю-думаю отак та як заплачу. Ну, тоді вона скаже: «Мамонько, адже я знаю, що тут моєї долі нема. Тому й нікого не принаджую і на гулянки не ходжу. Навіщо даремно людей у нудьгу вганяти? А що біля віконечка сиджу, то робота моя того вимагає. За віщо мене винуватиш? Що я поганого зробила?» От і відповідай їй!

Ну, жити все-таки добре почали. Танющине рукоділля в моду пішло. Не те що в заводі або в нашому місті, і по інших місцях про нього дізналися, замовлення посилають і гроші платять немалі. Доброму дядькові саме до міри стільки заробити. Тут тільки біда їх і спіткала — пожежа трапилась. А вночі діло було. Загін, повітка, коняка, корова, реманент різний — усе згоріло. З тим тільки й лишилися, в чому вискочили. Проте шкатулку Настя вихопила, встигла-таки. Другого дня й каже:
— Видно, край прийшов — доведеться продати шкатулку.
Сини в один голос:
— Продавай, мамонько. Не продешеви тільки.
Танюшка потай на гудзик подивилася, а там зеленоока манячить — нехай продають. Гірко стало Танюшці, а що поробиш? Однаково піде батькова пам’ятка цій зеленоокій. Зітхнула та й каже:
— Продавати — то й продавати.— І навіть не стала на прощання на ті камінці дивитися. І те сказати — в сусідів притулились, де вже тут розкладатися.
Надумали отак — продати, а купці вже й тут. Хто, може, сам і підпал влаштував, щоб шкатулкою заволодіти. Адже теж людці — нігтики, додряпаються! Бачать — діти підросли,— більше дають. П’ятсот там, сімсот, один до тисячі дійшов. Як для заводу, гроші немалі, можна на них справитися. Ну, Настя запросила все-таки дві тисячі. Ходять, значить, до неї, торгуються. Накидають потрошку, а самі один від одного ховаються, домовитися між собою не можуть. Бач, шмат цей такий — нікому відступитись не хочеться. Поки вони отак ходили, в Польову й приїхав новий прикажчик.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малахітова шкатулка”
Павєл Бажов
Переклад з рос. – Ольга Якутович
Видавництво: “Дніпро”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: