TOU

Маленька Ліза

Шведські народні казки

Жила-була на світі маленька дівчинка, яку звали Ліза. Вона жила разом зі своїми татом і мамою в невеликому червоному будиночку в Делекарліі в Швеції.

Мама пошила їй чудове помаранчеве платтячко. Ліза носила його разом з фартушком в червону смужку, маленьким червоним капелюшком і блакитним шарфиком. А тато подарував їй чудові червоні черевички і гарну парасольку такого ж кольору, що і шарфик. Всі ці нові речі робили маленьку Лізу просто чарівною.

“Я найкрасивіша дівчинка у всій Швеції”, – думала про себе Маленька Ліза.

Одного разу Мама сказала Лізі:

– Одягни своє гарне вбрання і нові черевички і йди відвідати бабусю. Я спекла для неї пиріг. Іди через ліс по широкій стежці, нікуди не звертаючи, і скоро доберешся до її хатинки.

Маленька Ліза від радості заплескала в долоні. Втім, в цьому не було нічого дивного, хіба вона не збиралася сама відправитися до бабусі, що жила в лісі? Може статися, Ліза навіть залишиться на ніч у бабусі, і та розповість їй якусь зі своїх чудових чарівних казок! Пообіцявши мамі бути обережною і не сходити з стежки, Ліза поцілувала маму на прощання, підхопила свій кошик і відправилася в дорогу.

У лісі панувала приємна прохолода. Маленька Ліза весело крокувала вперед, слухаючи спів лісових птахів. Вона вже зайшла досить далеко в ліс, коли раптом побачила кущики суниці на краю стежки.

“Як добре! Мені так хочеться ягід”, – подумала маленька Ліза і зупинилася, щоб зірвати їх. Вони виявилися такими смачними, що Ліза зірвала ще і ще. Вона ніяк не могла відірватися від ягід, адже чим далі вона йшла від стежки, тим більшими і солодшими вони ставали. Невдовзі Ліза залізла в глухі хащі. Занадто пізно згадала вона про те, що обіцяла мамі нікуди не звертати з стежки.

– Що ж мені тепер робити? – вигукнула перелякана дівчинка.

В ту ж мить вона почула глухе гарчання і, піднявши очі, побачила величезного ведмедя, що наближався до неї.

– Гр-р! Гр-р! Зараз я тебе з’їм, – сказав Ведмідь.

– Не їжте мене, будь ласка, дядечко Ведмідь, – благала Маленька Ліза. – Якщо ви відпустите мене, то я охоче віддам вам свій чудовий фартушок разом з блакитним шарфиком.

– Гаразд, – сказав Ведмідь. – Я не буду їсти тебе, якщо ти віддаси мені свій фартушок і шарфик.

Глибоко зітхнувши. Маленька Ліза віддала йому і фартушок, і шарфик, і Ведмідь затупотів далі своєю дорогою, буркотливо наспівуючи собі під ніс: “Я найкрасивіший ведмідь у всьому лісі!” Бідна-бідна маленька Ліза! Сльози хлинули з її очей. Їй було шкода своїх гарних речей. До того ж вона не знала, куди йти, щоб вибратися з цієї гущавини. Раптово до неї долинуло жахливе виття, і звідки не візьмись перед нею опинився величезний вовк, жадібно клацаючи зубами.

– Хе-хе! Зараз я тебе з’їм, – сказав він.

– Будь ласка, дуже прошу вас. Дядьку Вовк, не їжте мене, – стала просити його Ліза. – Краще я дам вам своє чудове помаранчеве платтячко.

– Але воно занадто мало для мене, – заперечив Вовк.

– А ви надіньте його на голову, як хустину, – сказала Маленька Ліза.

– Ну що ж, це мені подобається, – сказав Вовк, одягаючи платтячко на голову. Він гордо пішов геть, кажучи собі: “Тепер я найкрасивіший вовк в лісі”.

А маленька Ліза пішла далі лісом.

– Тільки б мені знайти дорогу додому, і все було б нічого, – зітхала вона.

Але вона знову почула дивний шум. На цей раз дорогу їй перегородив великий рудий Лис.

– Ага-га! Який славний обід! Стій, бо я зараз з’їм тебе, – сказав Лис.

– Не треба, не їжте мене. Дядечко Лис, – сказала маленька Ліза. – Якщо ви не зачепите мене, то я з радістю віддам вам свою чудову блакитну парасольку.

– Твій парасоль і справді дуже милий, – зауважив Лис. – Давай його мені, і я не буду їсти тебе.

Нічого не вдієш, довелося Маленькій Лізі розлучитися зі своєю парасолькою, а задоволений Лис побіг далі, повторюючи:

– Тепер я найкрасивіший лис у всьому лісі.

Бідна Маленька Ліза, як гірко вона плакала! Адже з усього чудесного вбрання у неї залишилися тільки маленький червоний капелюшок і милі червоні черевички. Все інше їй довелося віддати. Вона навіть загубила кошик! Напевно,  забула його на тому місці, де зустрілася з Ведмедем. Тіні ставали все довшими, і сутінки поступово огортали величезний чорний ліс. Ліза щосили намагалася бути сміливою і продовжувала йти вперед. Зірки замерехтіли на темному небі. Крізь гілля дерев місяць привітно посміхався дівчинці. Знесилившись дівчинка присіла відпочити на великий камінь. Вона думала про свої втрачені речі; про маму, що залишилася в затишному будиночку далеко звідси; про бабусю, яка чекала її і, напевно, раз у раз виглядала в віконце. Бідна маленька Ліза, заблукала в лісі! Як вона плакала! Раптом вона почула, як хтось гукнув її тоненьким голоском:

– Чому ти плачеш, дівчинка?

Ліза відкрила очі: у самих її ніг сидів, припавши до землі, Кролик.

– Якщо ти не хочеш відповідати мені, – сказав Кролик, ляскаючи довгими рожевими вухами, – то я побіжу далі. Я поспішаю. Ха! Які у тебе славні черевички. Ти не подаруєш їх мені, щоб я міг бігати ще швидше?

– Бери їх, бери. Братик Кролик, – сказала Маленька Ліза. – У мене ж більше немає мого гарного вбрання, навіщо ж мені ці черевички? Візьми їх і одягни на задні лапки.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: