Маленька принцеса

Розділ 1.
Сара
Одного похмурого зимового дня, коли Лондон огорнув такий густий жовтий туман, що аж увімкнули ліхтарі й у вітринах магазинів запалили газ, наче вже настала ніч, широкою вулицею неспішно котився кеб. У ньому сиділа маленька дивна дівчинка зі своїм батьком.

Дівчинка, підібгавши під себе ноги, притулилася до татка, а він обійняв її рукою. Вона дивилась у вікно на перехожих, і в її великих очах застиг дивний вираз незвичної, дорослої задумливості.

Від маленької дівчинки ніхто не очікував настільки дорослого погляду. Такий вираз виглядав би дивно й на обличчі дванадцятирічної дитини, але ж Сарі Кру було лише сім. Утім, по правді, вона завжди була мрійницею і вигадницею — скільки себе пам’ятала, завжди розмірковувала про життя дорослих і про світ, у якому їм доводилося жити. Сарі здавалося, ніби вона вже прожила багато-багато років.

Саме зараз дівчинка пригадувала свою мандрівку з Бомбея, звідки щойно поверталася зі своїм батьком, капітаном Кру. Вона думала про великий корабель, про ласкарів,[Ласкар — матрос-індієць, який служить на європейському судні] які мовчки тинялися туди-сюди, про дітей, що бавилися на гарячій палубі, і про молодих офіцерських дружин — ті весь час намагалися зав’язати з нею розмову, а потім сміялися з того, що вона казала.

Її думки крутилися довкола тієї химерної обставини, що зовсім недавно вона ще жила в Індії під палючим сонцем, потім опинилася посеред океану, а зараз уже їде в дивному екіпажі химерними вулицями, де вдень темно, наче вночі. Це все так збентежило її, що Сара ближче присунулася до свого батька.

— Татку, — покликала вона притишеним таємничим голосом, майже прошепотіла, — татку!

— Що сталося, дорогенька? — запитав капітан Кру, пригорнув доньку ще міцніше й поглянув у її обличчя. — Про що думає моя Сара?

— Це воно, те місце? — прошепотіла Сара, тулячись до батька ще ближче. — Воно, правда ж, татку?

— Так, Сарочко, воно. Ми нарешті приїхали.

І хоча дівчинці було тільки сім років, вона зрозуміла, що батько теж сумує, коли каже про це.

Їй здавалося, що минуло багато років з того часу, коли батько почав готувати її до «того місця», як вона завжди його називала. Мати дівчинки померла під час пологів, тож вона не пам’ятала її й ніколи не сумувала за нею. А її молодий, вродливий, багатий батько, здавалося, був єдиною рідною душею на цілому світі. Вони завжди гралися разом і любили одне одного всім серцем. Дівчинка знала про те, що він багатий, тому що чула, як люди пліткували про його статки, думаючи, що вона не розуміє розмов. А ще Сара чула, як люди казали, що вона також буде багатою, коли виросте. І справді зовсім не розуміла, що означає «бути багатим». Вона завжди жила в розкішному бунгало[Бунгало— одноповерховий будинок, оточений верандою; слово індійського походження] і звикла до того, що навколо є багато слуг. Замість вітання вони казали їй «селям»,[Селям — мусульманська форма вітання. Це глибокий поклон, при чому права рука мусить бути прикладена до чола] називали дівчинку «Місі Сагіб»[Сагіб — в Індії поштиве звертання до чиновника-європейця, означає «господар, хазяїн»] і дозволяли їй робити все, що заманеться. Вона мала багато іграшок, домашніх улюбленців. А ще в неї була няня, яка її просто обожнювала. Так дівчинка поступово зрозуміла, що багаті люди все це мають. Втім, на цьому її знання про багатство закінчувалися.

За своє недовге життя дівчинка мала лише одну річ, що по-справжньому турбувала її, і це було «те місце». Одного дня її мали туди відвезти. Клімат Індії дуже шкодить дітям, тож чимшвидше їх відсилали подалі — найчастіше до Англії, до школи. Дівчинка бачила, як від’їжджають інші діти, і чула, як їхні батьки й матері говорять про листи, що отримують від них. Вона знала, що зрештою теж муситиме поїхати, і хоча подеколи батькові оповіді про мандрівку та нову країну вабили її, Сару дуже засмучувала думка про те, що тато не залишиться з нею.

— А ти можеш поїхати до того місця зі мною, татку? — запитала дівчинка, коли їй було п’ять років. — Ходитимеш зі мною до школи? Я би тобі допомагала з уроками.

— Тобі не доведеться бути там дуже довго, Сарочко, — завжди відповідав батько. — Ти поїдеш до гарного будинку, де буде багато дівчаток, — з ними ти гратимешся, а я посилатиму тобі силу-силенну книжок. А потім ти виростеш так швидко, що здаватиметься, ніби й року не минуло. Станеш такою великою і розумною, що зможеш повернутися додому і дбати про свого татка.

Дівчинці подобалося думати про це. Бути господинею батькового дому, їздити з ним, сидіти на чолі стола під час званих обідів, розмовляти з ним і читати його книжки — саме цього вона хотіла більше за все на світі. Тож якщо задля цього треба було поїхати аж до Англії, до «того місця», вона готова змиритися. Їй було байдуже до інших дівчаток, але якщо в неї буде сила-силенна книжок, то вона якось упорається. Сара любила книги понад усе. А ще вона повсякчас вигадувала різні дивовижні історії та переповідала їх сама собі. Інколи вона розповідала їх ще й батькові, і вони подобалися йому не менше, ніж їй самій.

— Добре, татку, — м’яко мовила Сара. — Якщо ми вже тут, припускаю, мусимо змиритися.

Він засміявся від її мови — дуже по-дорослому це було сказано — й поцілував доньку. Насправді капітан і сам не змирився, хоча знав, що мусить приховати це. Його вигадниця Сара була для нього чудовою компанією, і він знав, що почуватиметься страшенно самотнім, коли повернеться до Індії. Він приходитиме до бунгало, знаючи, що даремно чекати, аби назустріч вибігло маленьке дівча у білій сукенці. Тож він міцно-міцно стиснув її в обіймах, коли кеб повернув на велику похмуру площу, де стояв будинок, що й був метою їхньої подорожі.

Це була велика тьмяна цегляна будівля, до останньої риски схожа на будівлі поряд, але на вхідних дверях сяяла мідна табличка, де чорними літерами було викарбувано напис:

Міс Мінчін
Зразковий пансіон для юних леді

— Ось ми й приїхали, Саро, — якомога бадьорішим голосом промовив капітан Кру.

Потім він зняв її з кеба, вони піднялися сходами й подзвонили у дзвінок. Сара згодом частенько думала, що будинок чимось дуже нагадував саму Міс Мінчін. Він був респектабельний і добре вмебльований, але все в ньому було потворне — здавалося, ніби кожне крісло всередині приховує жорсткі пружини. У передпокої все було строге й відполіроване — навіть червонощокий місяць, який прикрашав високий годинник у кутку, — і той був начищений та мав суворий вигляд. Вітальня, куди їх провели, була застелена килимом із квадратним візерунком, крісла також були квадратні, а на важкій мармуровій камінній дошці стояв важкий мармуровий годинник.

Дівчинка присіла на один із твердих стільців із червоного дерева й швиденько окинула поглядом усе довкола.

— Татку, мені тут не подобається, — сказала вона. — Але, насмілюся сказати, солдатам — навіть найхоробрішим — теж не подобається йти в бій.

Капітан Кру щиро засміявся. Він був молодий, веселий, і йому ніколи не набридало слухати Сарині дивні вигадки.

— Ох, Сарочко, — промовив він. — Хто ж мені казатиме такі серйозні речі? Я не знаю нікого серйознішого, ніж ти.

— Але чому ти смієшся, коли чуєш серйозні речі? — поцікавилася Сара.

— Бо ти дуже кумедна, коли щось таке говориш, — відповів батько і ще більше розсміявся. І тоді він раптово підхопив її на руки й міцно поцілував — його сміх миттю стих. Здавалось, ніби на його очі навернулися сльози.

Цієї миті до кімнати увійшла міс Мінчін. Сара помітила, що вона дуже схожа на свій будинок: висока й похмура, поважна й потворна. Вона мала великі холодні риб’ячі очі й широку холодну риб’ячу усмішку. Усмішка стала ще ширшою, коли міс Мінчін побачила Сару та капітана Кру. Їй доводилося чути чимало схвальних пліток про цього молодого вояку від леді, котра порадила для нього пансіон. Серед іншого, міс Мінчін відзначила те, що він — багатенький татусь, який не скупиться на витрати для своєї маленької донечки.

— Для нас буде великою честю дбати про таке гарненьке й розумне дитя, капітане Кру, — промовила міс Мінчін, взяла Сару за руку й погладила її. — Леді Мередіт розповідала мені про її непересічний розум. А кмітлива дитина — це справжній скарб для такого освітнього закладу, як мій.

Сара стояла сумирно, зосередивши погляд на обличчі міс Мінчін. Дівчинка, як завжди, ширяла думками десь далеко.

«Чому вона сказала, що я гарненьке дитя? — думала Сара. — Я ж зовсім не гарненька. От донька Колонель Грандж, Ізабель, — гарненька. Вона має ямочки на рожевих щічках і довге золотаве волосся. А у мене коротка темна стрижка і зелені очі, крім того, я дуже худа — словом, чарівності в мені нема ні на краплину. Взагалі, я — одна з найпотворніших дітей, яких мені тільки доводилося бачити. А вона тут починає розказувати байки».

Однак дівчинка помилялася, гадаючи, що вона — потворна. Вона зовсім не скидалась на Ізабель Грандж, яка була першою красунею полку, але все ж володіла дивною чарівністю. Сара була тендітна і граційна, дещо зависока як на свій вік і мала виразне, привабливе маленьке личко. Волосся було густе, темне й крутилося на кінцях. Очі й справді мали зеленувато-сіру барву, але це були великі чарівні очі, обрамлені довгими чорними віями, й хоча самій дівчинці не подобався їхній колір, іншим він був дуже до душі. Та все ж Сара була переконана, що вона потворна, і лестощі міс Мінчін гарного настрою їй не додали.

«Я би покривила душею, якби сказала, що вона вродлива, — думала дівчинка. — І сама би добре знала, що кажу неправду. Думаю, я така ж негарна, як і вона — на власний штиб. Цікаво, вона похвалила мене, маючи на увазі саме це?»

Коли дівчинка зазнайомилась із міс Мінчін краще, вона довідалася, нащо та хвалила її. Виявилося, що міс каже однаковісінькі слова кожному таткові чи матусі, які приводять дітей до її школи.

Сара стояла біля свого батька й прислухалася до його розмови з міс Мінчін. Її привезли саме в цей пансіон, бо дві доньки леді Мередіт здобули освіту саме тут, а капітан Кру дуже довіряв досвіду леді Мередіт. Він хотів, щоб Сара перебувала на «особливому становищі» і мала більше переваг, ніж звичайні вихованки пансіону. Їй призначалися гарненька спальня й вітальня — вона там мала жити сама. Ще вона мала отримати власного поні й екіпаж, а також гувернантку, котра мусила замінити дівчинці няню, що лишилася в Індії.

— Менше за все я непокоюся через її освіту, — сказав капітан Кру й весело засміявся, а тоді взяв Сарину долоньку і погладив її. — Складність полягатиме в тому, щоб утримати її від бажання вчитися надто швидко й надто багато. Вона завжди сидить, увіткнувши свого маленького носика в книжки. Сара їх не те що читає, міс Мінчін, вона їх ковтає, наче вовченя, а не маленька чемна дівчинка. Вона завжди відчуває страшенний голод за новими книгами, їй кортить ковтати дорослі книги — великі, грубі, товстенні. Байдуже навіть, якою мовою: англійською, французькою чи німецькою. Вона читає все підряд: історичні праці й біографії, поезію і все-все-все. Відтягуйте її від книжок, якщо вона надто зачитуватиметься. Нехай покатається на поні по доріжках або поїде купить собі нову ляльку. Їй варто було би більше бавитися з ляльками.

— Татку, — промовила Сара, — розумієш, якщо я купуватиму по новій ляльці кожних кілька днів, то зрештою матиму більше ляльок, ніж зможу оточити своєю любов’ю. Ляльки мусять бути близькими подругами. А для мене буде близькою подругою Емілі.

Капітан Кру й міс Мінчін перезирнулися.

— А хто така Емілі? — поцікавилася міс Мінчін.

— Розкажи, Саро, — заохотив доньку капітан Кру, усміхаючись.

Дівчинка відповіла, і її сіро-зелені очі виглядали в цю мить дуже серйозно й навіть розчулено.

— Це лялька, якої в мене поки що нема, — промовила Сара. — Ми з татком збираємося пошукати її разом і купити. Я назву її Емілі. Вона буде мені за друга, коли татко поїде. Я хочу, щоб вона мені розказувала про нього.

Широка риб’яча усмішка міс Мінчін стала аж нудотно-солодкою від лестощів.

— Який незвичний погляд на світ! — промовила вона. — Яке миле дитя!

— Так, — відповів капітан Кру і пригорнув Сару. — Вона дуже миле дитя. Дбайте про неї, міс Мінчін.

Сара ще кілька днів провела з татком у готелі. Вони були разом аж до того часу, доки він не відплив до Індії. Батько ходив із Сарою до багатьох великих крамниць. Там вони накупили безліч речей. По правді, вони купили значно більше, ніж Сара потребувала, але капітан Кру проявляв нестриманість укупі з простодушністю і хотів, щоб його донечка мала все, чого їй забагнеться, а на додачу все, що забагнеться йому. Так спільними зусиллями вони накупили гардероб, м’яко кажучи, завеликий для семирічної дитини. Там були оксамитові сукні, оторочені коштовним хутром, і мереживні сукенки, і вбрання, оздоблене вишивкою, і капелюхи з великими м’якими страусовими перами, і горностаєві шубки та муфти, і коробки з тоненькими рукавичками, батистовими носовичками й шовковими панчохами. Усе це вони придбали в таких кількостях, що ввічливі панночки за прилавками шепотілись поміж собою. Вони вирішили, що дивна дівчинка з великими серйозними очима, напевно, мусить бути щонайменше іноземною принцесою — може, вона донька якогось індійського раджі.[Раджа — княжий титул в Індії]

І зрештою вони знайшли Емілі. Для цього їм довелось обійти чимало магазинів іграшок і побачити силу-силенну ляльок.

— Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби вона насправді не лялька, — сказала Сара. — Я хочу, щоб вона виглядала так, ніби слухає мене, коли я їй щось розповідаю. Знаєш, татку, який клопіт із цими ляльками, — Сара схилила голову набік і заходилася розмірковувати вголос, — клопіт у тому, що ляльки виглядають так, ніби вони не чують.

Тож Сара із батьком шукали поміж великих ляльок і поміж маленьких, поміж ляльок із чорними очима й блакитними очима, поміж ляльок із каштановими кучерями й золотим волоссям, поміж ляльок вбраних і невбраних.

— Бачиш, — сказала Сара, коли вони роздивлялися ляльок без сукенок, — якщо я знайду ляльку, яка не матиме вбрання, ми можемо завезти її до кравця, і він пошиє їй усе так, щоб найліпше пасувало. Одяг справді сидітиме краще, якщо спочатку його приміряти.

Після низки розчарувань вони вирішили прогулятися пішки, щоб порозглядати вітрини крамниць. Кеб їхав слідом за ними. Сара з батьком минули два чи три місця, навіть не заходячи досередини, і ось коли вони наближалися до невеличкої крамнички, Сара раптом здригнулась і стиснула батькову руку.

— Ох, татку! — вигукнула вона. — Це ж Емілі!

Її щічки зарум’янилися, а в зелено-сірих очах засяяла така радість, ніби вона щойно впізнала когось дуже рідного і близького серцю.

— Вона й справді чекає тут на нас! — сказала дівчинка. — Давай зайдемо по неї.

— Боже мій! — зітхнув капітан Кру. — Думаю, зараз виявиться, що хтось мусить відрекомендувати нас цій ляльці.

— Ти, татку, відрекомендуєш їй мене, а я — тебе, — промовила Сара. — Але я впізнала її, щойно побачила, — тож, може, і вона мене впізнала.

Справді, може, вона її впізнала. Лялька мала дуже розумний вираз очей, коли Сара взяла її на руки. Вона була велика, але не настільки, щоб її було важко нести. Золотисто-каштанові кучері огортали її, наче мантія, а очі були глибокі, чисті, сіро-блакитні, з м’якими густими віями — справжніми, а не просто намальованими лініями.

— Звісно, — промовила Сара, вдивляючись у ляльчине обличчя (та сиділа в неї на колінах). — Звісно, татку, це Емілі.

Тож Емілі купили, а потім узяли до крамниці дитячого вбрання, де обрали їй гардероб, не менш грандіозний, ніж у самої Сари. Тепер лялька мала й мереживні сукні, й оксамитові, й муслінові, а ще капелюшки та пальта, й навіть гарненьку оздоблену мереживом білизну, ну й, звісно, рукавички, носовички та хутра.

— Я хочу, щоб вона завжди виглядала доглянутою, як дитя у дбайливої мами, — сказала Сара. — Адже я її мама, хоча й збираюся заприятелювати з нею.

Капітану Кру надзвичайно подобалося ходити по магазинах, але його засмучувала одна думка, що тягарем лежала на серці. Йому було нестерпно боляче розлучатися зі своєю обожнюваною, дивакуватою маленькою приятелькою.

Серед ночі він піднявся з ліжка, підійшов до Сари і спинився, дивлячись на неї. Донечка спала, обіймаючи Емілі. Темне волосся дівчинки розметалося по подушці, змішалось із золотаво-каштановими кучериками ляльки. Обидві вони були вбрані в оторочені мереживом нічні сорочки, а їхні довгі вії однаково закручувались на їхніх щічках. Емілі дуже скидалася на справжню дівчинку, і капітан Кру тішився від того, що вона тут. Він голосно зітхнув і по-хлоп’ячому закрутив собі вуса.

— Ох, Сарочко, — сказав він сам до себе. — Думаю, ти й сама не знаєш, як твій татко за тобою сумуватиме.

Наступного дня капітан завіз доньку до пансіону міс Мінчін і залишив там. Уранці він мав відпливати. Сарин батько сказав міс Мінчін, що в Англії його справами займаються адвокати, панове Барроу і Скіпворс, тож вони надаватимуть їй поради, якщо вона цього потребуватиме, й оплачуватимуть рахунки за Сарине утримання. Батько писатиме доньці двічі на тиждень, а всі забаганки дівчинки слід виконувати, щойно вона чогось попросить.

— Вона має дуже чутливу душу й ніколи не вимагає чогось із простої примхи, — пояснив капітан Кру.

Потім він пішов разом із Сарою до її маленької вітальні, де вони попрощалися. Сара сіла таткові на коліна і тримала своїми маленькими ручками вилоги його пальта. Вона довго й пильно вдивлялась у батькове обличчя.

— Ти хочеш вивчити мене напам’ять, Сарочко? — запитав він, гладячи її волосся.

— Ні, — відповіла дівчинка. — Я вже це зробила. Ти вже закарбований у моєму серці.

Потім вони розцілувалися і обійнялись так міцно, ніби ніколи-ніколи не збиралися відпускати одне одного.

Коли кеб від’їхав від дверей, Сара сиділа на підлозі своєї вітальні, упершись підборіддям у долоні, і стежила поглядом, доки екіпаж не повернув за ріг площі. Емілі сиділа поруч із дівчинкою і теж проводжала очима кеб. Коли міс Мінчін послала свою сестру, міс Амелію, подивитися, як там дитина, виявилося, що двері зачинено.

— Я їх замкнула, — промовив дивний ввічливий голосок із-за дверей. — Якщо дозволите, я хотіла би побути на самоті.

Міс Амелія була огрядною, дебелою жінкою, а ще вона страшенно боялася сестри. З них двох вона, безперечно, була добріша, проте міс Амелія ніколи не суперечила сестрі. Ось і зараз вона спустилася сходами вниз із виразом тривоги на обличчі.

— Я ще ніколи не бачила такої дивакуватої дитини, сестро, — промовила вона. — Дівчинка зачинилася, і з кімнати не чути ані найменшого шелесту.

— Це ліпше, ніж якби вона хвицалась і кричала, як то роблять деякі, — відповіла міс Мінчін. — Я очікувала, що ця розбалувана татова донька зчинить галас на цілісінький будинок. Якщо колись і бувала дитина, якій дозволяли робити все без винятку на власний штиб, то це вона.

— Я викладала її речі зі скринь, — промовила міс Амелія, — і хочу сказати, що ніколи не бачила нічого подібного. Соболині й горностаєві шубки, справжнє валансьєнське мереживо на білизні. Ти ж і сама бачила, як вона вбрана. Що думаєш?

— Думаю, що це просто смішно, — різко відповіла міс Мінчін. — Але в усьому цьому дівчинка дуже гарно виглядатиме на чолі шеренги, коли ми поведемо вихованок до церкви у неділю. У тому вбранні вона здаватиметься маленькою принцесою.

А нагорі у зачиненій кімнаті Сара з Емілі сиділи на підлозі, вдивляючись за ріг площі — туди, куди повернув кеб, тим часом як капітан Кру махав рукою і безперестанку посилав повітряні поцілунки.

Розділ 2
Урок французької

Коли наступного ранку Сара зайшла до класу, всі витріщились на неї очима, сповненими цікавості. До цього часу всі учениці — починаючи з Лавінії Герберт, яка в свої неповні тринадцять почувалася майже дорослою, і закінчуючи чотирирічною Лотті Лег, наймолодшою з вихованок, — уже чули пр, о Сару багато всього. Вони вже знали напевне, що міс Мінчін вважатиме новоприбулу зразковою ученицею, бо її присутність тут — вияв високої довіри до пансіону. Кільком дівчаткам навіть вдалося мигцем побачити її покоївку — француженку Марієт, яка приїхала напередодні. Лавінія проходила повз кімнату Сари саме тоді, коли двері були відчинені, й помітила, як покоївка розкладала речі з коробок, доставлених із магазинів із запізненням.

— Там було повнісінько нижніх спідниць, оторочених мереживними рюшами — просто незліченними низками рюшів, — прошепотіла вона своїй подрузі Джессі, нахилившись над підручником з географії. — Я бачила, як вони викладали їх із коробок. А ще я чула, як міс Мінчін казала міс Амелії, що її одяг занадто пишний, як на дитину, — аж сміховинний. Моя мама каже, що діти повинні вдягатися скромно. А зараз на ній одна з тих нижніх спідниць. Я бачила мереживо, коли вона сідала.

— А ще на ній шовкові панчохи! — шепотіла у відповідь Джессі, теж схилившись над географією. — І які ж у неї крихітні ніжки! Ніколи не бачила, щоб хтось мав такі маленькі ступні.

— Пхе, — злісно пхикнула Лавінія. — Це просто її черевички так зроблені, щоб нога виглядала меншою. Моя мама каже, що навіть велика ступня може виглядати маленькою, якщо над взуттям попрацює вправний швець. І я думаю, що вона зовсім не гарна. У неї очі такого дивного кольору.

— Вона не гарненька, як інші, — сказала Джессі, метнувши швидкий погляд через кімнату, — але на неї хочеться подивитися ще раз. Вона має страшенно довгі вії, а от очі в неї просто зеленкуваті, нічого особливого.

Сара тихенько сиділа на своєму місці. Вона чекала, що їй скажуть робити. Розмістили нову вихованку біля столу міс Мінчін. Дівчинку зовсім не бентежило те, що за нею воднораз спостерігає стільки пар очей. Їй було цікаво, тож вона спокійно озиралася на дітей, які дивились на неї. Сара хотіла дізнатися, про що вони думають, і чи подобається їм міс Мінчін, і чи переживають вони за свої уроки, і чи татко котроїсь із них схожий на її власного. Сьогодні вранці вона довго говорила з Емілі про свого татка.

— Зараз він у морі, Емілі, — розповідала дівчинка. — Ми мусимо бути хорошими подругами одна одній і розповідати про все-все, що тільки станеться. Емілі, поглянь на мене. Ти маєш найпрекрасніші очі, які мені тільки доводилося бачити. Як би я хотіла, щоб ти вміла говорити!

Сара мала химерну уяву й полюбляла вигадувати різні цікавинки. Одна з її вигадок стосувалась Емілі — дівчинка вдавала, ніби лялька насправді жива й чує її та розуміє. Тож коли Марієт одягнула Сару в темно-синю шкільну форму та зав’язала їй волосся темно-синьою стрічкою, дівчинка попрямувала до Емілі, що сиділа на власному стільчику, і дала їй книгу.

— Почитай сама, доки я буду внизу, — мовила Сара.

Вона помітила, що Марієт дивиться на неї з цікавістю, тож звернулася до покоївки із серйозним виразом обличчя:

— Знаєте, що я думаю про ляльок? — сказала Сара. — Вони багато що можуть робити потайки від нас. Можливо, Емілі насправді вміє читати, розмовляти чи ходити, але вона робить це тільки тоді, коли в кімнаті немає людей. Це її секрет. Розумієте, якби люди знали, що ляльки все це вміють робити, вони би примушували їх працювати. Тож, можливо, вони домовилися між собою тримати все це в таємниці. Якщо ви лишатиметесь у кімнаті, Емілі просто сидітиме тут і дивитиметься поперед себе. Та коли ви вийдете, вона почне читати, чи ж, може, дивитиметься у вікно. А потім, коли вона почує чиїсь кроки, мерщій поспішить назад, скочить у свій стільчик і вдаватиме, ніби сиділа там увесь час.

«Comme elle est drole!»[«Яка ж вона кумедна!»] — подумки відзначила Марієт, а коли спустилася сходами вниз, то розповіла про все старшій покоївці. По правді, їй уже починала подобатись ця маленька дивакувата дівчинка з розумним обличчям і чудовими манерами. Раніше вона дбала про зовсім не таких увічливих дітлахів. Сара була дуже приємною дитиною, вона так мило, поштиво казала: «Якщо ваша ласка, Марієт», «Дякую, Марієт» — це не могло не тішити. Марієт похвалилася старшій покоївці, що дівчинка дякує їй так, ніби звертається до леді.

— Вона ніби принцеса, ця крихітка, — сказала Марієт. Покоївка справді раділа, що отримала це місце — маленька господиня дуже їй подобалась.

Кілька хвилин Сара сиділа на своєму місці в класі, а інші учениці так само пильно її вивчали. Зрештою міс Мінчін поважно постукала по столу.

— Панночки, — мовила вона. — Хочу представити вам вашу нову співученицю.

Усі дівчатка підвелися, і Сара теж.

— Сподіваюсь, ви добре ставитиметесь до міс Кру. Вона щойно прибула до нас із дуже далеких країв — аж із Індії. Коли закінчаться уроки, вам слід буде познайомитись.

Вихованки церемонно вклонилися, а Сара зробила маленький реверанс. Потім усі сіли на свої місця і знову заходилися пильно вдивлятись.

— Саро, — промовила міс Мінчін таким тоном, яким звикла висловлюватись у класі, — підійдіть до мене.

Вона взяла книгу зі столу і заходилася гортати сторінки. Сара ввічливо підійшла.

— Ваш тато найняв покоївку-француженку, — мовила міс Мінчін. — Тож я дійшла висновку, що він хотів, аби ви приділяли особливу увагу вивченню французької мови.

Сара збентежилася.

— Певно, він її найняв, — сказала вона, — бо він… він думав, що вона мені сподобається, міс Мінчін.

— Боюся, — промовила міс Мінчін, кисло посміхнувшись, — що вас надміру розбалували. Тож тепер вам завжди здається, ніби все робиться на догоду вашим примхам. А в мене склалося враження, що ваш тато хотів, аби ви вчили французьку.

Якби Сара була старшою або менше дбала про те, щоб завжди виявляти ввічливість, вона би все пояснила кількома словами. Та зараз дівчинка відчула, що її щоки зрадницьки червоніють. Міс Мінчін була суворою і дуже поважною персоною — вона здавалася цілком переконаною в тому, що Сара не знає ані словечка французькою. Тож дівчинці було якось незручно виправляти міс Мінчін. Насправді ж Сара навіть не могла пригадати, коли вона вивчила французьку. Батько говорив із нею цією мовою з того часу, коли вона була немовлям. Її мати була за походженням із Франції, капітан Кру обожнював цю мову, тож так склалося, що Сара завжди чула її та знала не гірше за рідну.

— Я… я справді ніколи не вчила французьку, але… але… — затинаючись, почала пояснювати дівчинка. Вона засоромилась, але прагнула все пояснити.

Один із прикрих секретів міс Мінчін полягав у тому, що вона сама не розмовляла французькою і всіляко прагнула приховати цей неприємний факт. Тож вона не воліла далі обговорювати цю тему, щоб випадково не наразитися на несподіване запитання від нової учениці.

— Досить, — різко відрубала міс Мінчін. — Якщо ви ще не вивчали цю мову, вам слід розпочати заняття негайно. Наш учитель французької, месьє Дюфарж, прийде за кілька хвилин. Візьміть поки цю книгу і прогляньте її, доки ми на нього чекаємо.

Сарині щоки почервоніли. Вона повернулася на своє місце й відкрила підручник. Із серйозним виразом обличчя поглянула на першу сторінку. Дівчинка знала, що посміхнутися буде неввічливо з її боку, а проявити неввічливість вона хотіла менш за все. Та було якось дивно, що її збираються навчати найпростіших речей — на першій сторінці було написано, що «le pere» означає «батько», а «la mere» означає «мати».

Міс Мінчін пильно дивилась на нову вихованку.

— Схоже, що ви чимось невдоволені, Саро, — промовила вона. — Дуже прикро, що вам не до душі вивчення французької.

— Я дуже люблю французьку, — відповіла Сара. Вона вирішила спробувати ще раз усе пояснити, — але…

— Ви повинні слухатись, коли вам загадують щось зробити, — перебила міс Мінчін. — Вивчайте підручник.

І Сарі не лишилося нічого іншого, як підкоритися. Навіть не посміхнувшись, вона вивчила, що «le fils» означає «син», а «le frere» означає «брат».

«Коли прийде месьє Дюфарж, — думала дівчинка, — я зможу йому все пояснити».

Незабаром прийшов месьє Дюфарж. Він виявився приємним, розумним французом середнього віку. Учитель зацікавлено поглянув на Сару, яка саме з ввічливості вдавала, ніби її увага поглинута підручником.

— Це моя нова учениця, мадам? — поцікавився вчитель у міс Мінчін. — Сподіваюсь, мені з нею пощастить.

— Її батько — капітан Кру — дуже турбується про те, щоб донька почала вивчати мову. Але, боюся, вона вже налаштувала себе упереджено проти занять. Здається, зовсім не бажає вчитися, — пояснила міс Мінчін.

— Мені шкода, якщо це так, мадемуазель, — лагідно звернувся вчитель до Сари. — Може, коли ми почнемо наші заняття, я зможу вас переконати в тому, що французька — дивовижна мова.

Сара підвелася зі свого місця. Вона була майже у відчаї від того, що впала в немилість. Тож дівчинка благально поглянула на месьє Дюфаржа своїми великими зеленими очима. Сара знала, що він усе зрозуміє, варто буде їй заговорити. Тож вона почала пояснювати своєю вільною, добірною французькою. Мадам не зрозуміла. Сарі й справді досі не доводилося вивчати французьку мову — із підручників, — але її татко й решта людей увесь час говорили з нею французькою. Тож вона читає нею і пише так само, як читає й пише англійською. Її татко обожнює цю мову, і тому вона також її обожнює. Люба матінка, яка померла, народивши її, була родом із Франції. Сара буде рада вивчати те, чого навчатиме її месьє, але вона просто намагалася пояснити мадам, що вже знає слова з цього підручника, — і дівчинка взяла до рук книжку.

Коли вона почала говорити, міс Мінчін аж здригнулася і пильно втупилась на дівчинку крізь окуляри, не зводивши обуреного погляду, аж доки та не закінчила. Месьє Дюфарж посміхнувся, і його посмішка свідчила про щире замилування. Доки він слухав цей чудовий дитячий голосок, що легко й невимушено щебетав його рідною мовою, йому здалося, ніби він потрапив на батьківщину, котра у ці похмурі туманні лондонські дні мріялася недосяжно далекою. Коли дівчинка закінчила пояснення, вчитель забрав у неї підручник, подарувавши їй теплий погляд. Потім він звернувся до міс Мінчін:

— Мадам, мушу зізнатися, — мовив він, — що я навряд чи багато чого її навчу. Вона не вчила французької. Вона сама француженка. У неї дуже вишукана вимова.

— Ви мусили мені про це сказати, — повернувшись до Сари, вигукнула міс Мінчін — їй дуже допекло це непорозуміння.

— Я ж… я ж намагалася, — лепетала дівчинка. — Я… я, мабуть, не так почала.

Міс Мінчін і сама добре знала, що дівчинка пробувала пояснити, — Сара була не винна в тому, що їй просто не дали змоги розказати все до пуття. Та коли побачила, що учениці дослухаються до розмови і Лавінія та Джессі хихотять, затулившись французькими граматиками, вона просто розлютилась.

— Тиша, панночки! — суворо вигукнула вона, постукуючи по столу. — Негайно вгамуйтеся!

І з цієї миті міс Мінчін незлюбила свою новеньку вихованку.

Розділ 3
Ерменґарда

Того першого ранку, сидячи неподалік від міс Мінчін і знаючи про те, що всі учениці в класі пильно за нею спостерігають, Сара помітила маленьку дівчинку приблизно такого ж віку, як і вона сама. Дівчинка зосереджено дивилась на неї простакуватими світло-блакитними очима. Вона була гладка, не надто кмітлива на вигляд, але мала гарненькі пухкі губенята. Її лляне волосся було стягнуте в тугий хвостик, зав’язаний стрічкою. Дівчинка перекинула хвостик через плече й задумливо покусувала кінчик стрічки. Поклавши лікті на парту, вона здивовано поглядала на нову ученицю. Коли месьє Дюфарж заговорив до Сари, здалося, ніби вона трошки злякалась, а коли Сара виступила уперед і з невинним, зворушливим виглядом без жодних попереджень заходилась відповідати французькою, пухкенька дівчинка аж підскочила з несподіванки й зашарілась від неймовірного здивування. Вона тижнями проливала сльози відчаю над своїми марними спробами запам’ятати, що «la mere» французькою означає «мати», а «le pere» — «тато». Для неї було потрясінням раптово почути, як дівчинка такого ж віку, як і вона сама, не лише добре пам’ятає ці слова, але, без сумніву, знає значно більше, та ще й може правильно поєднувати їх із дієсловами — легко, неначе бавлячись.

Вона дивилася на Сару так пильно і так розгублено кусала кінчик своєї стрічки, що аж привернула увагу міс Мінчін. Та цієї миті кипіла від люті, тож негайно накинулася на вихованку.

— Міс Сент-Джон! — суворо вигукнула вона. — Що означає ваша поведінка? Негайно заберіть лікті зі столу! І вийміть стрічку зі свого рота! Сядьте рівно!

Міс Сент-Джон знову підскочила, а коли Лавінія та Джессі захихотіли, то зашарілася ще дужче, ніж раніше, — дівчинка так побуряковіла, що здавалося, ніби вона не стримається і зараз розплачеться. Сара помітила це, і їй стало так прикро, що вона відчула симпатію до ображеної дівчинки й захотіла заприятелювати з нею. Сара завжди так поводилась — неодмінно втручалася, коли когось ображали або засмучували.

— Якби Сара була хлопцем і жила кілька століть тому, — бувало, казав її тато, — вона би мандрувала країною з мечем напоготові, щоб рятувати й захищати всіх знедолених. Вона завжди рветься до бою, коли бачить, як когось ображають.

Тож вона відчула симпатію до пухкенької, вайлуватої міс Сент-Джон і час від часу поглядала на неї протягом цілого ранку. Сара помітила, що навчання дається дівчинці непросто. Навряд чи їй колись загрожувала небезпека, що її можуть перехвалити, як взірцеву ученицю. Її урок французької був жалюгідним видовищем — від того, як вона вимовляла слова, крадькома посміхався навіть месьє Дюфарж. А Лавінія, Джессі й інші дівчатка, яким говорити вдавалося краще, навіть підсміювалися або поглядали на неї зі здивуванням та зневагою. Та Сара не сміялася. Вона старалася вдавати, ніби не чує, коли міс Сент-Джон говорить із помилками. Міс Кру мала запальний характер, і тому розлютилася, коли почула хихотіння й побачила знічене, простакувате дитяче обличчя.

— Це навіть зовсім не смішно, — прошепотіла вона сама до себе, схилившись над книгою. — Вони не повинні сміятися.

Коли урок закінчився й учениці зібралися невеликими гуртами потеревенити, Сара озирнулася, щоб знайти міс Сент-Джон, і коли побачила, що та з нещасним виглядом притулилась у віконній ніші, підійшла до неї і заговорила. Вона сказала кілька слів, якими дівчатка зазвичай обмінюються на початку знайомства, але зробила це дуже по-дружньому — таку приязнь було неможливо не помітити.

— Як тебе звати? — запитала Сара.

Щоб пояснити здивування міс Сент-Джон, треба згадати про те, що нова учениця за короткий час привернула неабияку увагу — її з’ява в школі не була чимось буденним. Про неї ввечері перед сном балакала ціла школа, із неабияким інтересом переповідаючи різні суперечливі плітки. Знайомство з ученицею, яка мала власний екіпаж, власного поні, власну покоївку й нещодавно прибула з Індії, було далеко не звичайним.

— Мене звати Ерменґарда Сент-Джон, — відповіла дівчинка.

— А мене — Сара Кру, — сказала Сара. — У тебе дуже гарне ім’я. Наче з якогось роману.

— Тобі подобається? — збентежилася дівчинка. — А мені… Мені подобається твоє.

Головна проблема міс Сент-Джон полягала в тому, що в неї був дуже розумний батько. Подеколи це здавалось їй страхітливою напастю. Якщо ти донька батька, який знає усе на світі, говорить сімома чи вісьмома мовами, має бібліотеку з тисячі томів, і, здається, знає їх усі напам’ять, він принаймні очікує від тебе, щоб ти знала, що написано в підручниках, і, цілком імовірно, вимагатиме від тебе запам’ятати кілька дат з історії або виконати вправи з французької. Ерменґарда була суворим випробуванням для містера Сент-Джона. Він не міг збагнути, як дитина може бути такою обмеженою, простакуватою і не виявляти особливих талантів ні у чому.

— Боже милостивий! — не раз вигукував він, дивлячись на доньку. — Подеколи я думаю, що вона така ж тупа, як її тітонька Еліза!

Якщо її тітонька Еліза повільно вчила і швидко забувала все, що мусила запам’ятати, то, безперечно, Ерменґарда дуже скидалася на неї. Вона була найгіршою ученицею школи — з цим годі було сперечатися.

— Примусьте її вчитися, — сказав її батько міс Мінчін.

Тож Емерґарда тепер майже весь час або відчувала себе осоромленою, або плакала. Вона зубрила науку і миттю її забувала, та навіть якщо їй вдавалося запам’ятати якийсь факт, вона просто його не розуміла. Тож природно, що коли з нею захотіла познайомитися Сара, дівчинка просто сиділа і дивилась на неї з неймовірним захопленням.

— Ти вмієш говорити французькою, правда ж? — з повагою запитала вона.

Сара сіла поряд на широку лаву у віконній ніші й, підібгавши ноги, обхопила свої коліна руками.

— Я говорю французькою, бо чула її все своє життя, — відповіла вона. — Ти би теж так могла, якби завжди чула цю мову.

— О ні, я не змогла би, — засумнівалась Ерменґарда. — Я ніколи не навчуся говорити французькою!

— Чому? — здивовано запитала Сара.

Ерменґарда струснула головою, від чого її хвостик заметався.

— Ти ж чула щойно, як я говорю, — сказала вона. — У мене так завжди. Я просто не можу вимовити ті слова. Вони такі дивні.

Вона замовкла на якусь мить, а потім додала з острахом у голосі:

— Ти розумна, правда ж?

Сара поглянула через вікно на похмуру площу, де, цвірінькаючи, стрибали горобці, подивилась на металеву огорожу й темне гілля дерев і на якийсь час задумалася. Вона часто чула, як про неї кажуть, що вона «розумна», і їй було цікаво, чи справді це так, — а якщо так, то як це вийшло.

— Не знаю, — сказала вона. — Хтозна.

А потім, помітивши похмурий погляд на круглому, повновидому обличчі, усміхнулась і змінила тему розмови.

— Ти хотіла би побачити Емілі? — поцікавилась вона.

— А хто така Емілі? — запитала Ерменґарда, точнісінько як міс Мінчін перед тим.

— Ходімо до моєї кімнати, я покажу, — сказала Сара, беручи дівчинку за руку.

Вони разом зіскочили з лави й піднялися нагору.

— А правда, — прошепотіла Ерменґарда, коли вони прямували через хол, — правда, що ти маєш власну кімнату для ігор?

— Так, — відповіла Сара. — Татко попросив міс Мінчін, щоб вона дозволила мені мати власну кімнату, бо коли я граюся, то люблю вигадувати історії та розповідати їх сама собі. Я не люблю, коли мене хтось чує. Коли я думаю про те, що мене слухають, мені вже не так цікаво гратися.

Вони вже дісталися до коридору, що вів до Сариної кімнати, й Ерменґарда раптом спинилася, затамувавши подих і вдивляючись у нову знайому.

— Ти вмієш вигадувати історії! — оторопіло запитала вона. — Ти робиш це так само добре, як розмовляєш французькою? Правда?

Сара подивилась на неї зі здивуванням.

— Усі вміють вигадувати історії, — відповіла вона. — Ти ніколи не пробувала це робити?

Міс Кру застережливо поклала долоню на руку Ерменґарди.

— Давай зайдемо тихенько, — прошепотіла вона, — а потім я зненацька відчиню двері. Може, нам вдасться її спіймати.

Сара ніби й жартувала, але в її очах проглядався відблиск загадкової надії, яка вразила Ерменґарду, хоча вона не зрозуміла, про що йдеться, або кого хоче спіймати Сара, або чому вона хоче це зробити.

Хай би що це означало, Ерменґарда була впевнена: ішлося про щось дуже захопливе. Тож, схвильована від очікування, вона пройшла навшпиньки коридором. Дівчатка старалися не шуміти, доки не дістались до кімнати. Тоді Сара зненацька повернула ручку й широко відчинила двері. Перед ними відкрилася кімната, як на долоні, — у коминку палав вогонь, а перед ним сиділа у кріслі чудова лялька, читаючи книжку.

— Ну от, вона знову сіла в крісло до того, як ми її піймали! — пояснила Сара. — Вони завжди так роблять. Швидкі, мов блискавка.

Ерменґарда перевела погляд із подруги на ляльку і назад, спантеличено запитала:

— Вона може ходити?

— Так, — відповіла Сара. — Принаймні я вірю в це. Принаймні я вдаю, що вірю в це. І тому здається, ніби це правда. Ти ніколи нічого не вдавала?

— Ні, — сказала Ерменґарда. — Ніколи. Розкажи мені про це.

Вона була така зачарована своєю незвичайною новою подругою, що дивилася на Сару більше, ніж на Емілі, — незважаючи на те, що Емілі була найвродливішою лялькою, яку їй тільки доводилося бачити.

— Сядьмо, — запропонувала Сара, — і я тобі розкажу. Це так легко — коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?

— А можна? — запитала Ерменґарда. — Можна, правда? Вона така прекрасна!

І вона взяла Емілі.

Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.

Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.

— Ми так робити не можемо, — казала Сара із серйозним виглядом. — Розумієш, це такі особливі чари.

А коли Сара розповідала історію про те, як шукала Емілі, Ерменґарда помітила, що її обличчя раптово змінилося. Воно миттю спохмурніло, із сяючих очей зникли вогники. Дівчинка зненацька схлипнула, глибоко зітхнувши, а потім міцно зімкнула вуста і тримала їх стисненими у ниточку, наче затялась не зробити чогось. Ерменґарда подумала, що якби вона була схожа на інших дівчаток, то неодмінно розпустила би нюні. Але Сара трималася.

— Тобі що, боляче? — ризикнула запитати Ерменґарда.

— Так, — відповіла Сара, помовчавши хвильку. — Але болить не тіло.

Потім вона тихенько додала, намагаючись говорити рівним голосом:

— Скажи, ти любиш свого татка більше за все на світі?

Ерменґарда аж відкрила рота від несподіванки. Вона знала: для чемної учениці із пансіону шляхетних панянок не годиться зізнаватись у тому, що їй навіть на гадку ніколи не спадало, ніби вона може любити свого батька. Дівчинка просто не могла розказати, що вона старається всіма можливими способами уникнути того, щоб лишитись у його товаристві бодай на десять хвилин. Тож вона почувалася дуже зніченою та розгубленою.

— Я дуже… дуже рідко його бачу, — затинаючись, промовила вона. — Він завжди у бібліотеці — щось читає.

— А я люблю свого татка в десять разів більше за все на світі, — сказала Сара. — Він поїхав. Ось чому мені боляче.

Вона опустила голову на коліна й нерухомо сиділа протягом кількох хвилин.

«Зараз вона заплаче», — злякано подумала Ерменґарда.

Однак Сара не плакала. Вона сиділа нерухомо, і її короткі чорні кучері спадали на вуха. Потім дівчинка заговорила, не піднімаючи голови.

— Я пообіцяла йому, що витримаю розлуку, — сказала вона. — Так і буде. Треба витримувати різні неприємні речі. Подумати лишень, що доводиться витримувати солдатам! Татко — солдат. Якби почалася війна, йому довелося б витримувати походи, спрагу й, може, навіть поранення. І ніхто від нього ніколи би не почув ані словечка нарікань — ані словечка.

Ерменґарда могла лишень дивитись на неї, але відчувала, що в душі наростає обожнювання. Сара була така чудова, така незвичайна — дуже відрізнялася від будь-кого іншого.

Зрештою Сара підняла обличчя, відкинула назад свої темні кучері та ледь усміхнулася своєю дивною усмішкою.

— Якщо ми розмовлятимемо і розмовлятимемо, — і я розповідатиму тобі історії про те, як вдавати різні речі, думаю, мені буде легше витримати розлуку. Забути не вдасться, але витримати стане легше.

Ерменґарда й сама не знала, чому їй здавило горло, а очі ніби наповнилися слізьми.

— Лавінія і Джессі — найкращі подруги, — хрипко сказала вона. — Я би дуже хотіла, щоб ми також стали найкращими подругами. Ти згодна? Ти дуже розумна, а я — найтупіша учениця школи, але ти мені так сильно подобаєшся!

— Я рада, — сказала Сара. — Коли ти комусь подобаєшся, це сповнює тебе вдячністю. Так. Ми будемо подругами. І знаєш що, — несподівана думка осяяла її обличчя, — я можу допомогти тобі з французькою.

Розділ 4
Лотті
Якби Сара була іншою дитиною, те життя, яке очікувало на неї у зразковому пансіоні міс Мінчін протягом наступних кількох років, не пішло би їй на користь. З нею поводились так, ніби вона була високоповажною гостею, а не просто маленькою дівчинкою. Якби Сара була самовпевненою, свавільною дитиною, то розбестилася б і стала зовсім нестерпною від такої кількості лестощів і потурань кожній примсі. Якби дівчинка була ледачою, то неодмінно закинула би навчання.

Потай міс Мінчін недолюблювала її, але вона була занадто практичною жінкою, аби сказати чи зробити щось, що змусило б таку бажану ученицю покинути її школу. Вона добре знала, що якби Сара тільки написала своєму таткові, що їй тут незатишно чи ж вона почувається нещасною, капітан Кру без зайвих міркувань одразу перевів би доньку до іншого навчального закладу. На думку міс Мінчін, якщо дитину весь час хвалити й не забороняти їй робити все, що заманеться, їй буде добре там, де з нею так поводяться. Тож Сару без угаву хвалили: і за те, як вона швидко вчиться на уроках, і за хороші манери, і за привітність до інших учениць, і за щедрість — варто їй було дати шість пенсів як милостиню зі свого завжди повного гаманця. Найзвичніші її вчинки вихваляли так, наче це були вияви найвищої чесноти, і якби вона не була така розумна й вимоглива до себе, то неодмінно стала би дуже самовдоволеною особою. Та, на щастя, Сара вміла безсторонньо сприймати себе саму і обставини, в яких опинилася. Вона не раз обговорювала ці думки з Ерменґардою.

— З людьми трапляються різні речі, — казала вона. — Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, — серйозно вела вона далі, — як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.

— Лавінію також ніхто не випробовував, — незворушно відповіла Ерменґарда, — але вона і так нестерпна.

Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.

— Можливо, — зрештою сказала вона, — можливо, це тому, що Лавінія росте.

Такий висновок послужливо підказала пам’ять — дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.

Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером — не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.

— Сара Кру має одну особливу рису, — Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. — Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так — ну, хоч би трошки запишалась, — якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.

— «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», — перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. — «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка — не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.

— Ну, — повільно мовила Джессі, — він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура — це кішка.

— Вона завжди робить щось дурнувате, — відрізала Лавінія. — Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі — просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.

І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й дванадцяти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.

— То й що з того, що їй лише чотири, — суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. — Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік — шість. А коли мине, — в Сариних очах читався осуд, — шістнадцять років, їй буде аж двадцять.

— Подумати тільки, — пхикнула Лавінія, — ми вміємо додавати!

Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять — це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.

Тож молодші учениці обожнювали Сару. Ще більшої популярності, ніж раніше, вона зажила, коли влаштувала у своїй кімнаті чаювання для дівчаток, яких старші зневажали. Вони гралися з Емілі, до того ж бавилися сервізом, що належав ляльці, — чашки з синіми квітами були наповнені неміцним, дуже солодким чаєм. Дівчаткам раніше не доводилося бачити лялькового сервізу, який був би так схожий на справжній. З того вечора поміж учениць-першоліток Сару визнали заледве не богинею та королевою.

Лотті Лег ставилася до неї з такою пошаною, що якби Сара не була настільки турботливою, подібне надміру уважне ставлення могло би її навіть стомлювати. Лотті віддав до школи дещо безтурботний молодий батько — він навіть не уявляв собі, що робити з донькою. Її матуся померла, і з дівчинкою змалку поводилися так, ніби вона була улюбленою лялькою або розбалуваною мавпочкою чи кімнатним песиком, тож вона росла просто нестерпною дитиною. Коли їй чогось кортіло або ж вона чогось не бажала, Лотті неодмінно скиглила і верещала. Слід зазначити, що вона завжди хотіла те, що не могла отримати, і не бажала терпіти речі, що були їй корисними. Завивання її пронизливого голоска постійно лунали то з одного, то з іншого закутка будинку.

Найсильніша зброя Лотті полягала в тому, що дивовижним чином вона дізналася: маленьку дівчинку, яка втратила матір, усі жаліють і приділяють їй багато уваги. Може, Лотті почула щось таке від дорослих, які говорили про неї невдовзі після смерті мами. А тепер усвідомлення цієї переваги стало її звичкою, і дівчинка невпинно користувалася цим знанням.

Сарине знайомство з нею зміцніло одного ранку, коли, проходячи повз вітальню, вона почула, як міс Мінчін разом із міс Амелією намагаються вгамувати якусь дитину, що без угаву кричала й, певно, не збиралася зупинятись. Завивання було таким невтомним, що міс Мінчін мусила майже кричати — поважно та суворо, як і зазвичай, — щоб її почули.

— Чому вона кричить? — роздратовано допитувалася міс Мінчін.

— Ой-йой-йой! — долинало до Сари. — У мене немає мам-маму-сі!..

— Ох, Лотті! — вигукнула міс Амелія. — Припини, дорогенька! Не кричи! Будь ласка, вгамуйся!

— Ой! Ой! Ой! Ой! — Лотті схлипувала і завивала. — Немає ма-ма-маму-сі!..

— Її треба відшмагати, — виголосила міс Мінчін. — Тебе треба відшмагати, нестерпна дитино!

Лотті завила ще голосніше, ніж до того. Міс Мінчін почала кричати. Сила її голосу наростала й наростала, доки крик не став громоподібним, і тут вона раптом підскочила зі свого стільця, сповнена безсилого обурення, й вибігла з кімнати, лишивши міс Амелію самотужки залагоджувати клопіт.

Сара спинилась у коридорі й міркувала над тим, чи варто їй увійти до кімнати. Вона нещодавно заприятелювала з Лотті й думала, що зможе заспокоїти її. Тут із кімнати вийшла міс Мінчін. Побачивши дівчинку, директорка відчула роздратування. Вона розуміла: її крик, що долинав із кімнати, не міг звучати ані велично, ані приязно.

— Саро! — вигукнула вона, намагаючись вичавити із себе усмішку, що пасувала би в цю мить.

— Я спинилася тут, — пояснила Сара, — бо знаю, що це Лотті. І я подумала, можливо, у мене вийде її заспокоїти. Дозволите мені спробувати, міс Мінчін?

— Якщо у вас вийде, будете розумницею, — відповіла міс Мінчін, міцно стиснувши губи. А потім, помітивши, що Сара дещо здивована її різкістю, змінила тон розмови: — Втім, ви в кожному разі розумниця, — схвально сказала вона. — Насмілюся припустити, що у вас вийде. Спробуйте.

І міс Мінчін пішла, лишивши Сару.

Коли Сара увійшла до кімнати, Лотті лежала на підлозі. Дівчинка нестримно кричала і скажено метеляла своїми маленькими пухкими ноженятами, а міс Амелія схилилася над нею, сповнена жаху і відчаю, — бідолашна жінка розчервонілася і змокла від зусиль. Лотті вже давно, ще вдома, у своїй власній дитячій кімнаті, зрозуміла, що для того, аби вгамувати її, коли вона плаче й колотить ногами по підлозі, їй дадуть усе, що тільки заманеться. Бідолашна товстуля міс Амелія спочатку пробувала один підхід, потім інший.

— Крихітко моя, — казала вона. — Я знаю, що в тебе, бідолашки, немає матусі…

Потім вона вела зовсім іншим тоном:

— Лотті, якщо ти не припиниш, я тобі дам добрячого прочухана… Бідне янголятко!.. Ну що ж це?.. Ти зла, погана, неслухняна дитина! Я тебе відшмагаю! От побачиш!..

Сара тихенько підійшла. Вона ще й сама не знала, що збирається робити, але мала внутрішнє переконання, що краще було би воднораз не казати таких різних слів, та ще й так безпорадно і схвильовано.

— Міс Амеліє, — тихенько сказала вона. — Міс Мінчін дозволила мені спробувати заспокоїти Лотті. Можна?

Міс Амелія повернулась і з відчаєм подивилася на дівчинку.

— Гадаєте, у вас вийде? — задихано запитала вона.

— Не знаю, чи вийде, — так само упівголоса відповіла Сара, — але я спробую.

Міс Амелія підвелася з колін, важко зітхнувши, а пухкенькі ніжки Лотті й далі колотили по підлозі.

— Ви можете тихенько вийти з кімнати, — сказала Сара, — я лишусь із нею.

— Ох, Саро! — у голосі міс Амелії вчувалося благання. — У нас ще ніколи раніше не було такої нестерпної вихованки. Думаю, ми не зможемо тут її тримати.

Проте вона тихенько полишила кімнату, відчуваючи несказанну радість.

Сара стояла кілька хвилин над верескливою дитиною і мовчки дивилася на неї. Потім вона сіла просто на підлогу біля Лотті й почала чекати. У кімнаті, крім невпинних дитячих криків, більш не лунало ані звука. Такий розвиток подій був для маленької міс Лег дивним, адже вона звикла, що у відповідь на її крики мали лунати вмовляння, протести, накази і спроби її переконати. Дівчинка лежала на підлозі, молотила руками й ногами та пронизливо верещала, аж раптом збагнула, що єдина людина, яка є біля неї, аніскілечки не звертає на крики уваги. Це зацікавило Лотті. Вона розплющила свої зарюмсані оченята, щоб подивитися, хто ж сидить біля неї. І раптом побачила, що це інша дівчинка. І ще й не абихто, а власниця Емілі та інших чудових речей. Вона спокійно дивилася на вередливу дівчинку і, здавалося, просто думала про щось своє. Спинившися на кілька секунд, щоб усе це роздивитися, Лотті збиралась було почати істерику наново, але тиша, яка панувала в кімнаті, й дивне, зацікавлене обличчя Сари завадили їй — її перше завивання вийшло якимось невпевненим.

— У мене немає ма-ту-сі-і-і! — почала вона, але її голос був уже не таким пронизливим.

Сара дивилась на неї з бажанням допомогти. Тепер у її очах світилося розуміння.

— І в мене теж, — промовила вона.

Це було так неочікувано, що дівчинка вражено заціпеніла. Лотті припинила смикати ніжками і вигинатися — просто лежала й дивилась. Коли заплакану дитину нічим не вдається вгамувати, найкраще може зарадити якась нова думка, що її відволіче. А ще, по правді, Лотті зовсім не подобались ані зла міс Мінчін, ані занадто поблажлива міс Амелія. Їй значно більше була до душі Сара, хоча вона знала її зовсім трішки. Дівчинці не хотілося забувати своєї образи, але вона почувалася дещо спантеличеною, тож, похмуро схлипнувши, спитала:

— А де вона?

Сара на хвильку задумалася. Їй казали про те, що її матуся була на небесах, і вона багато про це думала, — втім, її висновки відрізнялися від уявлень звичайних людей.

— Вона подалася на небеса, — сказала Сара. — Але я впевнена, що вона час від часу іде звідти, щоб подивитися на мене, хоча я її і не бачу. Так само і твоя. Може, вони обидві дивляться на нас зараз. Хтозна, можливо, вони обидві зараз тут, у цій кімнаті.

Лотті сиділа пряма, як струна, і дивилася просто поперед себе. Вона була гарненькою кучерявою дівчинкою, і її круглі оченята нагадували незабудки в росі. Та якби мама бачила її протягом останніх півгодини, вона навряд чи думала би про те, що ця неслухняна дитина заслуговує на матусю-янгола.

Сара розповідала і далі. Може, комусь її історія і здалась би більше схожою на казочку, але у її власній уяві все це було настільки реальним, що й Лотті дослухалась до кожного слова. Їй раніше вже розказували, що її мама тепер має крильця і корону, й показували картинки, на яких були зображенні панночки, вбрані у білі льолі, — казали, що це янголи. Проте Сара повідала, здавалося, цілком реальну історію про чудову країну, де живуть справжні люди.

— Там простираються цілісінькі поля квітів, — вела вона, віддаючись своїй історії аж до самозабуття. Здавалося, ніби вона розповідає все це уві сні. — Неозорі поля лілій! Коли над ними повіває легенький вітерець, він піднімає їхній приємний аромат у повітря, і люди вдихають його на повні груди — так там завжди, бо вітерець ніколи не вщухає. Дітки бігають полями поміж лілій, збирають повні оберемки квітів, сміються і плетуть вінки. Вулиці сяють. А люди ніколи не стомлюються, хоч би як далеко вони подались. Вони можуть літати, куди їм заманеться. А стіни довкола небесного міста зроблені з перлів та золота. Вони не надто високі, тож люди можуть підходити до них і перехилятися, мов через перила, щоб подивитись униз, на землю, усміхнутися і послати чудесні повідомлення.

Хоч би яку історію заходилася розповідати Сара, Лотті все одно перестала би плакати і зачаровано вслухалася б у її оповідь. Та ця була, безперечно, найчарівнішою серед усіх. Дівчинка присунулася поближче до Сари й жадібно ловила кожне слово, доки оповідь не скінчилася — надто швидко. Коли Сара змовкла, Лотті так засмутилася, що знову примхливо скривила губенята.

— Я хочу туди, — запхинькала вона. — У мене немає матусі у цій школі.

Сара помітила сигнал про небезпеку й повернулася зі своїх мрій. Вона взяла дівчинку за пухкеньку ручку і притягнула ближче до себе, примирливо засміявшись.

— Я буду твоєю матусею, — сказала вона. — Ми будемо грати, ніби ти — моя маленька донечка. А Емілі буде твоєю сестрою.

На щічках Лотті з’явились ямочки.

— Правда? — перепитала вона.

— Атож, — відповіла Сара і звелася на ноги. — Ходімо до Емілі, розкажемо їй. А потім я вмию твоє личко і розчешу твої кіски.

Лотті з радістю згодилася на це й швиденько подалась до кімнати нагорі, навіть не згадавши про те, що причиною трагедії, яка тривала протягом останньої години, було саме те, що вона відмовлялася вмиватись і розчісуватись до вечері, і міс Мінчін покликали якраз для того, аби вона застосувала свій безсумнівний авторитет.

З цього часу Сара стала названою матір’ю.

Розділ 5
Беккі
Наймогутніша сила, якою володіла Сара, вабила навіть більше прихильників, ніж усі її коштовні дрібнички і той факт, що вона була «взірцевою ученицею». Цій силі найбільше заздрили Лавінія та інші дівчатка, хоча водночас відчували, що зачаровані нею, і від цього самі на себе сердились. Ця сила полягала у Сариному вмінні розповідати історії і перетворювати все, про що вона розказувала, на чудову оповідку.

Будь-хто, кому довелося навчатись у школі з майстерними оповідачами, знає, що означає це диво — як його чи її оточують вдячні слухачі й стишеним голосом благають розказати історію. Як навколо збирається цілий гурт і скупчується довкола тих, кому пощастило найбільше, сподіваючись приєднатися до обраних і послухати оповідь. Сара не просто вміла оповідати, а обожнювала це. Коли вона стояла або сиділа посеред кола слухачів і починала вигадувати чарівні історії, її зелені очі збільшувались і сяяли, щоки рожевіли, а сама Сара, не усвідомлюючи того, що робить, майстерно грала, втілюючи свою оповідь. Вона передавала чудові або тривожні моменти перепадами інтонацій, розхитувалась і схилялася всім своїм худеньким тільцем, робила драматичні жести руками. Дівчинка забувала про те, що її слухають діти. Вона ніби бачила і проживала чарівну казку, з королями, королевами і прекрасними панночками, про пригоди яких оповідала. Іноді по закінченні історії Сарі забивало дух від захоплення. Тоді вона клала руку собі на груди, що швидко здіймалися, і, переводячи подих, жартувала сама із себе.

— Коли я розповідаю історію, — казала Сара, — вона не здається мені щойно вигаданою. Вона здається більш реальною, ніж ми, більш справжньою, ніж шкільний клас, у якому ми сидимо. Я почуваюся так, ніби втілююсь у кожного героя своєї казки — по черзі, в одного за іншим. Це дивне відчуття.

Сара вже вчилась у школі міс Мінчін зо два роки. Якось пополудні одного туманного зимового дня, коли вона виходила зі свого екіпажа, зручно загорнута у свої найтепліші оксамити й хутра, — при цьому дівчинка навіть не здогадувалася, наскільки пишно виглядає, — вона раптом зловила на собі погляд. Сара саме йшла тротуаром, і помітила, що за огорожею стоїть маленька невиразна постать, повернувши голову і вдивляючись широко розплющеними очима на неї. На її перемащеному обличчі відбивалася дивна суміш палкості і сором’язливості, тож Сара, кинувши погляд у відповідь, доброзичливо усміхнулась — вона звикла так усміхатися людям.

Та власниця перемащеного обличчя і широко розплющених очей, без сумніву, злякалася, що її зловили на гарячому, коли вона витріщалась на таку важливу персону. Вона миттю сховалася, наче чортик із табакерки, і помчала на кухню, зникнувши так раптово, що якби ця дівчинка не була таким знедоленим бідолашним створінням, Сара неодмінно від душі посміялася б.

Того ж вечора, коли Сара сиділа посеред кола слухачів у кутку класу, розповідаючи одну зі своїх історій, та сама маленька постать несміло увійшла до кімнати, тримаючи ящик з вугіллям, заважкий для неї. Дівчинка опустилася на коліна перед коминком, щоб досипати вугілля й вимести попіл.

Вона була чистіша, ніж тоді, коли вдивлялася крізь шкільну огорожу, але виглядала такою ж наляканою. Без сумніву, дівчинка боялася бодай кинути погляд на учнів або ж виказати, що вона дослухається. Вона обережно кидала грудки вугілля, щоб не створити зайвого шуму, і дуже тихо вимітала попіл. Та за кілька хвилин Сара помітила, що дівчинка дуже зацікавилась оповіддю — вона намагалася робити свою роботу повільніше, сподіваючись почути кілька слів казки. Зрозумівши це, Сара почала говорити голосніше й більш зрозуміло.

— Русалоньки прудко пливли у кришталево-зеленій воді й тягнули за собою тенета, зіткані з глибоководних перлів, — розповідала вона. — Принцеса сиділа на білій скелі й дивилася на них.

Це була чудова казка про Принцесу, яка кохала Морського Принца й пішла жити до нього у сяючі підводні печери.

Маленька служниця перед коминком вимела попіл один раз, потім удруге, а тоді ще й утретє. Коли вона зробила свою роботу тричі, розповідь так захопила її, що дівчинка цілком у неї поринула і зовсім забула про те, що їй взагалі не можна було слухати, так само, як забула і про решту. Вона сиділа навпочіпки біля коминка, і щітка завмерла без діла в її пальцях. Голос оповідачки лунав і далі, заводячи її у звивисті морські гроти, освітлені м’яким, ніжним блакитним сяйвом і вкриті чистим золотим піском. Дивовижні морські квіти й рослини хиталися довкола неї, а спів і музика, що долинали звіддалік, відбивались луною.

Тут щітка для попелу випала зі згрубілої від роботи руки, і Лавінія Герберт озирнулася.

— Це дівчисько підслухувало! — сказала вона.

Звинувачена підняла щітку і схопилась на ноги. Вона взяла свій ящик із вугіллям і прожогом вискочила з кімнати, наче зляканий зайчисько.

Сара спаленіла.

— Я знала, що вона слухає, — сказала твердо. — Чому їй не можна слухати?

Лавінія хитнула головою граційно і зверхньо.

— Що ж, — зазначила вона, — не знаю, чи твоїй мамі було би до вподоби, якби вона знала, що ти розповідаєш казки різним служницям. А от моїй мамі точно це б не сподобалось.

— Моїй мамі? — перепитала Сара, дивуючись. — Принаймні не думаю, що вона заперечувала би. Вона знає, що історії належать усім.

— Я думала, — різко заперечила Лавінія, нагадуючи очевидні речі, — що твоя мама вже померла. Як же вона може знати щось?

— А ти гадаєш, вона нічого не знає? — спитала Сара суворим голосом. Подеколи її голосок звучав справді суворо.

— Сарина мама знає все, — втрутилася Лотті. — І моя мама теж — та, інша мама, не Сара — вона ж бо моя мама тут, у школі міс Мінчін. Там, де вони зараз, сяють вулиці, простираються поля лілій, і всі збирають їх у букети. Сара розповідала мені, коли вкладала мене спати.

— Це дуже погано, — сказала Лавінія, повертаючись до Сари, — вигадувати казочки про небеса.

— У Святому Писанні є набагато чарівніші історії, — відповіла Сара. — Ти й сама це помітиш, якщо захочеш. Звідки ти знаєш, що я розповідаю казочки? Втім, я скажу тобі дещо, — промовила вона з притиском: — ти ніколи не дізнаєшся, чи правдиві мої історії, якщо не станеш добрішою до людей. Ходімо звідси, Лотті.

І вона вийшла з кімнати, сподіваючись, що десь зможе знайти маленьку служницю. Проте її ніде не було видно — навіть слід прохолов.

— А можна поцікавитись: хто та дівчинка, яка топить коминки? — того ж вечора запитала Сара у Марієт.

Марієт заходилася пояснювати.

— Звісно, мадемуазель Саро, ви можете в мене запитати. Вона — нещасне дівча, яке недавно взяли на роботу посудомийкою. Крім миття посуду, вона має ще багато обов’язків: чистить взуття і решітки, носить важкі кошики з вугіллям угору і вниз по сходах, драїть підлогу та миє вікна, — словом, дівчинка на побігеньках. Їй уже чотирнадцять років, але вона така низенька, що виглядає заледве на дванадцять. Якщо чесно, мені її шкода. Вона така сором’язлива, що коли до неї хтось пробує заговорити, то вона ні словечка з вуст — тільки ховає свої злякані очі.

— А як її звати? — запитала Сара. Вона сиділа за столом, поклавши підборіддя на руки, й уважно слухала розповідь покоївки.

— Беккі. Мені не раз доводилося чути, як слуги внизу кликали її: «Агов, Беккі зроби це», — чи «Беккі, зроби-но те», — і так кожні п’ять хвилин цілісінький день.

Коли Марієт пішла, Сара ще якийсь час сиділа й дивилася на вогонь, думаючи про Беккі. Дівчинка вигадувала історію, де Беккі була головною героїнею, до якої всі кепсько ставилися. Вона міркувала над тим, що маленька служниця виглядає так, ніби ніколи не мала вдосталь їжі. У неї були голодні очі. Сара сподівалася, що знову побачить її. Та хоча подеколи і вдавалося помітити, як вона носить речі туди-сюди сходами, служниця завжди виглядала такою заклопотаною і наляканою, що поговорити з нею було просто неможливо.

Кілька тижнів потому, іншого туманного дня, коли Сара увійшла до своєї вітальні, вона побачила зворушливе видовище. У її власному улюбленому кріслі перед коминком спала Беккі. На її носі красувалася пляма від попелу, такими ж плямами був поцяткований фартух. З голівки майже зсунувся ковпак, а на підлозі біля ніг стояв порожній ящик для вугілля — зовсім змучена від важкої праці, дівчинка заснула. Її послали нагору прибрати спальні до вечора. Кімнат було дуже багато, тож їй довелося бігати цілісінький день. Сарині кімнати маленька служниця залишила насамкінець. Вони не були схожі на інші кімнати, прості й порожні. Вважалося, що звичайним ученицям годиться вдовольнятися найнеобхіднішим. А Сарина затишна вітальня здавалася посудомийці острівком розкоші, хоча це була просто мила, яскрава кімнатка. Зате там були картини і книги, й різні цікавинки, привезені з Індії, а ще диван і велике м’яке крісло. У власному кріселку сиділа Емілі з виглядом богині. У кімнатці завжди горів вогонь у коминку за гарно начищеною решіткою. Беккі приберігала цю вітальню насамкінець своєї денної роботи, бо для неї заходити сюди було відпочинком, і вона завжди сподівалася урвати кілька хвилинок для себе — просто вмоститись у м’яке крісло, дивитися поперед себе і думати про прихильну долю дитини, якій пощастило жити в таких умовах і яка може, коли надворі холодно, ходити в гарненьких капелюхах і пальтах, аж на неї хочеться кинути швидкий погляд крізь огорожу.

Цього вечора, коли Беккі присіла, її натомлені ніжки охопило чудове, чарівливе відчуття полегшення. Здавалось, ніби воно поширилося на все її маленьке тіло. Від вогню віяло теплом і затишком, спокій огорнув її, наче чари, і доки служниця дивилася на розпечені вуглинки, легка усмішка блукала її замурзаним обличчям, а потім голівка схилилася, очі заплющились, і дівчинка сама не помітила, як заснула. Вона була в кімнаті не більше десяти хвилин, коли увійшла Сара, але здавалося, ніби Беккі поринула в такий міцний сон, як Спляча Красуня, огорнена дрімотою вже сотню років. Проте вона — бідолашна — зовсім не скидалася на Сплячу Красуню. Беккі виглядала як негарна, худорлява, вбрана у лахміття служниця.

Сара настільки відрізнялася від неї, що здавалася створінням з іншого світу.

Цього вечора в неї був урок танців, а такі вечори вважалися у пансіоні неабиякою подією, хоча й відбувалися щотижня. Учениці вбирались у свої найкращі сукні, а оскільки Сара танцювала дуже добре, вона чекала уроків із великим нетерпінням і загадувала Марієт, щоб та вбирала її у найделікатніше і найвишуканіше вбрання.

Сьогодні Сара була вбрана у рожеву сукню, а ще Марієт купила кілька справжніх бутонів, щоб зробити вінок і прикрасити ними темні кучері. Дівчинка вчила новий чудовий танок, у якому вона, здавалося, пурхала кімнатою, наче великий рожевий метелик, і від цих розваг її обличчя щасливо світилося.

Коли вона увійшла до кімнати — ніби запливла, зробивши кілька танцювальних па, — то раптом побачила Беккі, з голови якої майже сповз ковпак.

— Ой! — скрикнула Сара, угледівши її. — Бідолашна!

Вона зовсім не розсердилась, побачивши у своєму улюбленому кріслі тьмяну обірвану постать. Кажучи правду, Сара навіть зраділа, що знайшла її тут. Коли всіма зневажена героїня її оповіді прокинеться, вона зможе з нею поговорити. Сара тихенько підійшла поближче і спинилася, дивлячись на неї. Беккі засопіла уві сні.

— Краще, щоб вона прокинулася сама, — міркувала Сара. — Мені би не хотілось будити її. Але міс Мінчін страшенно розлютиться, якщо знайде її тут. Зачекаю ще кілька хвилин.

Сара присіла на край столу, чеберяючи своїми тендітними, вбраними у рожеве ніжками, і думала, що ліпше зробити. Міс Амелія могла увійти будь-якої миті, і якби це сталося, Беккі неодмінно б лаяли.

«Але ж вона так стомилася, — думала Сара, — так стомилася!»

Палаюча вуглинка миттю увірвала її роздуми. Вона відламалась від великого шматка й упала на решітку. Беккі прокинулась і розплющила очі, злякано хапаючи повітря. Вона не знала, що заснула, — просто сіла на хвильку й відчула приємне тепло та світло. І ось вона із шаленим переляком уже дивиться на гарненьку ученицю, яка примостилась неподалік від неї і схожа на рожеву фею, а в її очах світиться цікавість.

Беккі підскочила і схопила свій ковпак. Вона відчула, що він збився набакир, і тепер гарячково намагалася виправити ситуацію. Ох, оце так вона влипла в халепу! Вона про це неодмінно пошкодує! Це ж треба — заснути в кріслі панночки! Та її виженуть з роботи, оком не встигне змигнути, ще й нічого не заплатять.

У Беккі вирвався згук, схожий на здавлене ридання.

— Міс, міс! — почала пояснювати вона, затинаючись. — Пробачте, міс! Я не хотіла, правда, міс!

Сара зіскочила зі столу і підійшла поближче.

— Не бійся! — сказала вона, так само, як сказала би будь-якій маленькій дівчинці. — Це дрібниці, не варті уваги.

— Я не збиралася цього робити, міс, — промовляла Беккі. — Просто від вогню йшло тепло, а я так натомилася. Я не навмисно!

Сара дружньо засміялася і поклала свою руку на плече служниці.

— Ти просто стомилася, — мовила вона, — і не могла зарадити своїй утомі. Ти ще й досі повністю не прокинулась.

Як же бідолашна Беккі дивилась на неї! Якщо по правді, вона ще ніколи не чула, аби з нею так привітно, мило розмовляли. Їй увесь час наказували або повчали, чи ж примушувати дотримуватися певних правил. А ця дівчинка — така чудова в рожевій танцювальній сукні — дивилася на неї, ніби зовсім не звинувачуючи її. Так, наче Беккі й справді мала право стомитися і навіть заснути! А дотик ніжної ручки до її плеча був найдивовижнішим з усього, що вона будь-коли відчувала.

— А ви, міс, ви не… Ви не сердитесь на мене? — зітхнула Беккі. — Ви не розкажете хазяйці?

— Ні! — вигукнула Сара. — Звісно, не розкажу.

Вираз гіркоти й страху на перемащеному вугіллям обличчі пробудив у Сариному серці невимовне співчуття. У її голівці закрутилися химерні думки. Вона торкнулася ручкою щоки Беккі.

— Знаєш, — сказала Сара, — ми однаковісінькі. Я така ж маленька дівчинка, як і ти. Це просто нещасливий збіг обставин, що я не опинилась на твоєму місці, а ти — на моєму.

Беккі не зрозуміла ані словечка. Її розум не міг осягнути таких чудернацьких думок, і фраза «нещасливий збіг обставин» означала для неї лихо, що могло статися, коли хтось перебігав дорогу або впав із драбини, і тому його завезли до лікарні.

— Збіг обставин, міс, — із повагою пробелькотіла служниця. — Правильно?

— Саме так, — підтвердила Сара і поглянула на Беккі замріяним поглядом. Але наступної миті вона заговорила зовсім іншим тоном. Сара зрозуміла, що Беккі не втямила, що вона має на увазі.

— Ти вже зробила свою роботу? — запитала вона. — Можеш затриматися тут на кілька хвилин?

Беккі знову перехопило подих.

— Тут, міс? Я?

Сара підбігла до дверей, відчинила їх, визирнула і прислухалась.

— Нікого не видно, — пояснила вона. — Якщо ти вже закінчила прибирати спальні, може, залишся тут на трошки? Може, ти би хотіла посмакувати шматочок торта?

Протягом наступних десяти хвилин Беккі здавалося, ніби вона потрапила у світ, створений фантазією. Сара відчинила буфет і дала їй великий шматок торта. Вона дуже раділа, коли бачила, як голодна дівчинка жадібно відкушувала і ковтала смаколик. Сара щось розповідала, запитувала, весело сміялася, доки страхи Беккі не розвіялись остаточно. Зрештою вона набралася сміливості, щоб і самій запитати.

— А це… — ризикнула вона, із захватом вдивляючись у рожеву сукню. Запитувала Беккі майже пошепки: — А це ваша найкраща?

— Це одна з моїх танцювальних суконь, — відповіла Сара. — Тобі подобається?

На кілька секунд Беккі майже втратила дар мови від захоплення. Зрештою вона промовила голосом, у якому бриніло обожнювання:

— Одного разу я бачила принцесу. Я стояла на вулиці в натовпі. Люди зібралися, щоб подивитись, як вищий світ іде в оперу. А на одну леді всі дивилися більше, ніж на інших. Люди казали, що то принцеса. Вона була вже доросла панночка, але вбрана геть в усе рожеве — з голови до п’ят, і навіть квіти були рожеві. Я її одразу згадала, коли побачила, як ви сидите там, на столі. Ви виглядали точнісінько як вона.

— Я часто думала, — сказала Сара задумливим голосом, — що мені сподобалось би бути принцесою. Цікаво, як би я почувалася? Думаю, якось я спробую вдати, ніби я — принцеса.

Беккі дивилась на неї із захопленням, але нічогісінько не зрозуміла. У погляді відчувалось обожнення. Згодом Сара виринула із задуми і повернулася до співрозмовниці з новим запитанням.

— Беккі, — спитала вона, — ти ж слухала ту історію?

— Так, міс, — зізналася Беккі, знову стривожившись. — Я знала, що мені не можна. Але казка була така гарна! Мені дуже хотілося послухати!

— Мені приємно, що тобі сподобалося слухати, — мовила Сара. — Коли ти розповідаєш історії, найприємніше — це коли знаходяться вдячні слухачі. Не знаю, чому так. А ти би хотіла почути, що було далі?

Беккі знову перехопило подих.

— Я? Послухати? — перепитала вона. — Страшенно, міс! Послухати казку про Принца і про маленьких русалоньок із зірками у волоссі, які плавають і сміються?

Сара кивнула.

— Боюсь, у нас уже зараз нема часу, щоб розказувати історії, — відповіла вона. — Та якщо ти мені скажеш, коли ти знову збираєшся прийти до моєї кімнати, я спробую теж бути тут. Так я розповідатиму казку потрошку кожного разу — аж до кінця. Це гарна, довга казка, а ще я весь час вигадую її продовження.

— Тоді, — з гідністю мовила Беккі, — я не зважатиму на те, який важкий ящик із вугіллям. І як мене лаятиме кухарка. Я весь час буду думати про казку.

— Добре, — сказала Сара. — А я тобі розкажу її всю, аж до кінця.

Коли Беккі спустилася сходами вниз, вона була вже зовсім іншою Беккі, аніж та, котра нещодавно піднімалася, зігнута під вагою вугілля. У неї був ще один шматок торта в кишені, вона почувалася ситою і зігрітою, не лише від їжі та вогню. Найбільше зігріло й наситило її інше — увага, яку їй приділила Сара.

Коли Беккі пішла, Сара сиділа на своєму улюбленому місці — на краю стола. Її ноги стояли на кріслі, лікті вона вмостила на колінах, а підборіддя сперла на долоні.

— Якби я була принцесою — справжньою принцесою, — бурмотіла вона, — я би роздавала людям щедрі пожертви. Та навіть якщо я лише вдаватиму, ніби я — принцеса, все одно в моїх силах вигадувати щось маленьке для інших людей. Наприклад, щось таке, як для Беккі. Вона була б така щаслива, ніби отримала від мене щось цінне. Буду вдавати, ніби робити щось для людей — це як дарувати їм подарунки. Щойно я так і зробила.

Розділ 6
Діамантові копальні
Незабаром після цього надійшла захоплива новина. Захопливою її вважала не лише Сара, а й уся школа. Новина стала головним предметом обговорення на кілька тижнів. В одному зі своїх листів капітан Кру розповів дивовижну історію. Його шкільний приятель неочікувано при їхав до Індії, щоб відвідати капітана. Він був власником великої земельної ділянки, де знайшли діаманти, і зараз займався організуванням видобутку коштовностей. Якщо справа піде так, як задумано, незабаром він неймовірно розбагатіє. А з доброї пам’яті про шкільні роки він вирішив надати своєму другові можливість випробувати удачу — словом, запропонував капітанові Кру стати партнером у справі видобутку діамантів. Принаймні це зрозуміла Сара з батькових листів. Звісно, жодні справи, навіть вагоміші, не могли би по-справжньому зацікавити дівчинку або її шкільних подруг. Та фраза «діамантові копальні» звучала так схоже на історії з арабських казок, що ніхто не міг лишитися байдужим. Сара вважала, що це дуже захопливо, й описувала для Ерменґарди й Лотті картини, де звивисті, заплутані переходи снувалися під землею, їхні стіни й стеля були всипані сяючими каменями, а дивні темношкірі люди видобували їх важкими кирками. Ерменґарді історія дуже сподобалась, а Лотті просила, щоб тепер Сара переповідала її щовечора. Лавінія дуже розізлилася, коли почула про діамантові копальні, і сказала Джессі, що взагалі не вірить у те, що вони існують.

— Моя мама має діамантовий перстень, який коштує сорок фунтів, — казала вона. — І цей камінь не такий уже й великий, скажу я вам. Якби існували копальні, напхані діамантами, їхні власники були би сміховинно багатими.

— Може, Сара незабаром стане сміховинно багатою, — хихотіла Джессі.

— Вона і зараз сміховинна, без цього багатства, — пхикнула Лавінія.

— Схоже, ти її ненавидиш, — сказала Джессі.

— Нічого такого, — буркнула Лавінія, — але я не вірю в те, що бувають діамантові копальні.

— Проте люди звідкись мусять брати діаманти, — парирувала Джессі й знову захихотіла. — Лавініє, а як ти думаєш, що сказала Гертруда?

— Навіть не знаю. Але якщо це знову щось про нашу неповторну Сару, то повір — мені все одно.

— Справді, про Сару. Знаєш, про що одна з її вигадок? Сара вдає, ніби вона принцеса. Бавиться весь час, навіть у школі. Вона каже, що це допомагає їй краще вчитися. А ще вона хотіла, щоб Ерменґарда теж стала принцесою, але та відмовилась — сказала, що вона для цього занадто гладка.

— Ну, це правда, — кивнула Лавінія. — Вона занадто гладка. А Сара — занадто худа.

Джессі знову захихотіла.

— Сара каже, що немає значення, як ти виглядаєш або чим володієш. Важливо тільки, що ти думаєш і що робиш.

— Думаю, вона вважає, що жебрачка може перетворитись на принцесу, — насмішкувато відповіла Лавінія. — Давай відтепер називати її Ваша Королівська Високість.

Того дня уроки вже скінчилися, і учениці сиділи перед коминком у класній кімнаті, насолоджуючись часом, який любили більш за все. Це був час, коли міс Мінчін разом із міс Амелією пили свій чай у вітальні, дотримуючись непорушного ритуалу. О цій порі про все вже було перебалакано, всі секрети розказано, надто як молодші учениці поводилися добре й не лаялись та не ганяли довкола галасуючи, що насправді відбувалося досить часто. Якщо ж молодші чинили галас, старші дівчатка вгамовували їх суворим слівцем і прочуханом. Порядку треба було дотримуватися, в іншому разі могли з’явитися міс Мінчін та міс Амелія, і веселощам настав би кінець. Саме тоді, коли Лавінія про щось розповідала, відчинилися двері й увійшла Сара. За нею чеберяла Лотті — дівчинка всюди ходила за названою мамою хвостиком.

— Ось вона, з цією набридливою малечею! — невдоволено прошепотіла Лавінія. — Якщо вона їй так подобається, чому вона не поселить її з собою? Закладаюсь, це дівчисько почне пхинькати, не мине й п’яти хвилин.

Вийшло так, що Лотті раптово закортіло погратись у класній кімнаті, і вона почала благати свою названу маму піти з нею. Лотті одразу ж приєдналася до гурту менших учениць, які бавились у кутку. Сара присіла на лавку у віконній ніші, взяла книжку й читала. Це була книжка про Французьку революцію, і дівчинка незабаром спинилась на малюнку, де були зображені в’язні у Бастилії — чоловіки, які провели стільки років за ґратами, що коли їх визволили, довге сиве волосся і бороди майже повністю сховали їхні обличчя, а бідолашні вже й забули про світ за стінами в’язниці й існували, наче уві сні.

Сара думками була так далеко від класної кімнати, що повернення до реальності стало для неї не надто приємним — раптово завищала Лотті. Ще ніколи їй не було так важко не втрачати витримки, як тоді, коли її відривали від книги в найбільш неслушний момент. Люди, які люблять читання, знають те роздратування, що охоплює їх у подібну мить. Спокуса бути нестриманим і сказати щось під гарячу руку буває така велика, що з нею важко боротися.

— У мене з’являється таке відчуття, наче мене хтось ударив, — якось по секрету розповіла Сара Ерменґарді. — І мені страшенно хочеться вдарити у відповідь. Я мушу стримуватися, щоб не сказати щось неприємне.

Ось і зараз Сара була змушена тримати себе в руках, коли відклала книжку на лавку і й вийшла зі свого затишного закутка.

Лотті ганяла по класній кімнаті й галасувала, чим неабияк роздратувала Лавінію та Джессі, аж поки не впала та не розбила своє пухкеньке колінце. Тепер вона кричала й підстрибувала посеред невеликого гурта друзів та ворогів, які по черзі втішали й лаяли її.

— Негайно припини, нюня! Зараз же припини! — наказувала Лавінія.

— Я не нюня… Не нюня! — верещала Лотті. — Саро, Са-ро!

— Якщо вона не спиниться, її почує міс Мінчін, — непокоїлася Джессі. — Лотті, дорогенька, я дам тобі пенні!

— Не треба мені твій пенні, — схлипнула Лотті. Поглянувши вниз на своє колінце й побачивши там краплину крові, вона розридалася ще дужче.

Сара підбігла через усю кімнату й, опустившись на коліна, обняла дівчинку.

— Заспокойся, Лотті, — сказала вона. — Заспокойся. Лотті, ти обіцяла Сарі.

— Вона мене обізвала нюнею, — ридала Лотті.

Сара заспокійливо поплескала її, але далі говорила твердим голосом, який Лотті добре знала:

— Але якщо ти плакатимеш, то й справді станеш нюнею. Ти обіцяла.

Лотті пам’ятала, що вона обіцяла, але вирішила підвищити голос.

— У мене немає мамусі, — голосила вона. — У мене зовсім немає ма-мусі-і-і!

— Чому ж, — бадьоро відказала Сара, — хіба ти забула? Хіба ж не Сара — твоя мамуся? Ти не хочеш, щоб Сара була твоєю мамусею?

Лотті кинулась їй в обійми, заспокоєно сопучи.

— Ходімо зі мною, сядемо на лаві біля вікна, — вела далі Сара, — і я пошепки розкажу тобі якусь історію.

— Розкажеш? — запхинькала Лотті. — А ти розкажеш мені про діамантові копальні?

— Діамантові копальні? — перебила Лавінія. — Ах ти розбалуване, шкодливе дівчисько, я би тебе зараз відлупцювала!

Сара мерщій звелася на ноги. Треба пам’ятати, що вона дуже глибоко поринула в читання книги про Бастилію і ледве стримувала гнів, коли зрозуміла, що доведеться піти й подбати про свою названу доньку. Вона не була янголом, і їй зовсім не подобалась Лавінія.

— Що ж, — палко мовила Сара. — Мені би теж хотілося тебе відлупцювати. Та я цього не робитиму! — стримала вона свій характер. — Хоч би як мені кортіло тебе відшмагати, і з якою радістю я б це зробила, — я стримаюсь. Ми не маленькі невиховані діти. Ми обидві вже досить дорослі, щоб знати, що можна робити, а що ні.

Тепер Лавінії випала нагода відігратись.

— О так, ваша королівська високосте, — сказала вона. — Ми ж принцеси, як не гляди. Принаймні одна з нас точно. Тепер школа мусить пишатися тим, що міс Мінчін вдалося прийняти в учениці саму принцесу!

Сара заклякла на місці. Вона виглядала так, ніби збирається дати ляпаса. Може, так і було. Вигадка, ніби вона — принцеса, незмірно тішила її. Сара ніколи не розповідала про неї дівчаткам, до яких не відчувала приязні. Нова розвага вдавати із себе принцесу була дуже великим секретом, тож Сара сприймала все, пов’язане з нею, дуже близько до серця. Вона би хотіла, щоб це лишилось у таємниці, але ось Лавінія висміяла її захоплення майже перед усією школою. Сара відчула, як кров прилила до обличчя, а у вухах задзвеніло. Вона ледве стрималася. Принцеси не шаленіють від люті. Тож опустила руку й постояла якусь хвильку нерухомо. Коли Сара зрештою заговорила, її голос був твердий і спокійний. Вона високо тримала голову, і всі довкола слухали її.

— Це правда, — сказала вона. — Інколи я вдаю, ніби я принцеса. І це дає мені снагу поводитися, як принцеса.

Лавінія розгубилась — не знала, що відповісти. Уже кілька разів таке бувало, що вона не могла придумати задовільної відповіді в суперечці із Сарою. Причина в тому, що симпатії решти дівчаток, здавалося, невиразно схилялись на сторону її суперниці. Ось і зараз Лавінія бачила, як вони зацікавлено нашорошили вуха. І справді, всім дівчатам подобалися принцеси, й вони очікували почути більше про цю історію, тож підійшли ближче до Сари.

Лавінія спромоглася вигадати лише одну репліку, і то не надто дотепну:

— Боже мій, — сказала вона, — будемо сподіватися, коли тебе коронують, ти про нас не забудеш!

— Не забуду, — відповіла Сара й після цього більше не мовила ані слова. Просто мовчки стояла і пильно дивилась на Лавінію, доки та не взяла Джессі за руку й не повернулася, щоб іти.

Після цього дівчатка, які заздрили Сарі, називали її «Принцеса Сара» із підкреслено презирливою інтонацією. А ті, яким вона подобалася, називали її так, щоб висловити своє обожнення. Ніхто не говорив на неї просто «принцеса» замість «Сара». Дівчатка, які приязно до неї ставилися, вважали, що цей титул звучить дуже ефектно й велично. І міс Мінчін, коли почула про це, то раз чи двічі згадала про цей факт перед батьками, що навідувались до школи, вважаючи, що це додає пансіону якоїсь королівської пишноти.

Беккі ж вважала, що це — найочевидніша річ у світі. Знайомство, яке розпочалося туманного полудня, коли маленька служниця злякано підхопилася зі зручного крісла, де так необачно заснула, дедалі міцніло. Якби міс Мінчін і міс Амелія хоча би щось запідозрили про цю приязнь, миттю її заборонили би. Вони знали, що Сара «добре ставиться» до посудомийки, проте їм анічогісінько не було відомо про ті чудові моменти, коли, страшенно ризикуючи, маленька служниця прибирала кімнати нагорі з блискавичною швидкістю, щоб потім дістатися до Сариної вітальні й поставити додолу важкий ящик із вугіллям, радісно зітхнувши. При такій нагоді розповідалися історії і смакувалися лагоминки — або ж похапцем пакувались до кишень про запас, щоб лишити смакоту на потім, коли Беккі піде спати наверх, до своєї комірчини на горищі.

— Але я мушу їсти обережно, міс, — зізналась якось Беккі, — бо якщо лишатиму крихти, по них прийдуть пацюки.

— Пацюки! — перелякано вигукнула Сара. — Тут що, справді є пацюки?

— Та ще й багацько, міс, — відповіла Беккі буденним тоном. — Ну, найбільше, певно, в мене на горищі. Мусиш змиритися з їхнім шарудінням, коли вони бігають туди-сюди. Я вже звикла, навіть не зважаю на них, доки вони не залазять на мою подушку.

— Жах! — не стрималася Сара.

— Та до всього можна звикнути з часом, — мовила Беккі. — Доводиться звикати, міс, якщо вже випало народитися служницею. Як на мене, то краще вже пацюки, ніж таргани.

— Я теж так думаю, — погодилася Сара. — Припускаю, з пацюком навіть можна подружитися за якийсь час. А от із тарганом — ніколи.

Подеколи Беккі мала змогу лишитися тільки на кілька хвилин у яскраво освітленій, теплій кімнаті. Тоді дівчатка могли обмінятися лише парою слів. Та завжди до старомодної кишені Беккі, яку вона носила під верхньою спідницею, прив’язуючи її до талії стрічкою, потрапляв пакуночок із чимось поживним. Пошуки смаколиків для Беккі, які займали би мало місця, стали ще однією метою в Сариному житті. Коли дівчинка їхала в екіпажі або гуляла, вона пильно розглядала вітрини крамниць. Першого разу, коли Сара додумалася принести додому кілька пиріжків із м’ясом, це стало для неї справжнім відкриттям. Коли Беккі побачила їх, її очі засяяли.

— Ох, міс, — пробурмотіла вона. — Вони такі поживні. Найпоживніші з усього. Ну, тістечка теж дуже смачні, але вони просто тануть у роті й не затримуються, якщо ви розумієте, про що я, міс. А пиріжки лишаться у животі.

— Ясно, — завагалася Сара. — Не думаю, що було би добре, аби пиріжки лишились у животі назавжди, але впевнена, що вони смакуватимуть.

Вони й справді смакували — так само, як і бутерброди з яловичиною, придбані в кулінарії, як і рулети, як і копчені ковбаски. З часом Беккі позбулася відчуття втоми й постійного голоду, і тепер ящик із вугіллям уже не здавався їй таким нестерпно важезним.

Хоч би яким важким він був і хоч як злилася кухарка, хай яка непосильна робота звалювалась на плечі Беккі, вона завжди з надією очікувала на вечір — сподівалася на те, що зустріне у вітальні Сару. По правді, їй вистачало просто побачити міс Сару, а пиріжки з м’ясом були зовсім не обов’язковими. Якщо дівчаткам ставало часу лише на кілька слів, це були завжди дружні, веселі слова, які могли підбадьорити. Коли ж часу було більше, тоді лунала чергова порція історій або вигадувались інші забави — їх так приємно було згадувати й обдумувати ввечері, лежачи в ліжку на горищі. Сара не мала ані найменшого уявлення про те, що вона означала для бідолашної Беккі, якою благодійницею здавалася — адже вона просто неусвідомлено робила те, що подобалось їй найбільше, виконуючи дану їй Природою роль людини, що дарує. Якщо Природа наділила тебе цією схильністю, твої руки завжди тягнуться, щоб обдарувати інших, і твоє серце відкрите до людей. І хоча може статися так, що якогось разу руки виявляться порожніми, та все ж серце буде завжди наповненим і ти матимеш, що подарувати: тепло, доброту, приємні моменти, допомогу і сміх. Адже буває так, що веселий добрий сміх виявляється найкращою допомогою.

Раніше Беккі майже не знала, що таке сміх, у своєму злиденному важкому житті. Сара навчила її сміятися і сміялась разом з нею. Хоча жодна з дівчаток про те й не здогадувалася, їхній сміх був такий самий поживний, як і пиріжки з м’ясом.

За кілька тижнів до Сариного одинадцятого дня народження прийшов лист від її батька. У ньому не відчувалося такого піднесеного й безтурботного настрою, як зазвичай. Йому явно не велося — Сарин тато був надто заклопотаний справами, пов’язаними з діамантовими копальнями.

«Бачиш, моя маленька Сарочко, — писав він, — твій татко не зовсім підхожий до ведення справ. Усі ці цифри та документи дуже турбують мене. Я на них не цілком розуміюся, все це виглядає понад мої сили. Може, якби я не був такий знервований, я би не крутився без сну півночі, а потім не метався у кошмарах. Якби моя маленька хазяєчка була тут, вона би дала мені свою серйозну, хорошу пораду. Правда, ти б мені щось порадила, маленька хазяєчко?»

Він жартома називав доньку «маленькою хазяєчкою» за її надто дорослу вдумливу поведінку.

Тато уже готувався до її дня народження. Поміж інших речей він замовив нову ляльку в Парижі — її гардероб мусив бути дивом кравецької майстерності. Утім, на лист із запитанням, чи хоче донька у подарунок нову ляльку, Сара відповіла дуже вигадливо.

«Я стаю занадто дорослою, — писала вона. — Розумієш, мені вже ніхто й ніколи не подарує ще одну ляльку. Ця буде останньою. Думаю, в цьому є щось дуже важливе. Якби я вміла римувати, то впевнена, написала би вірш „Остання лялька“. Однак римувати я не вмію. Пробувала якось, але вийшло смішно. Вірші виходять зовсім не такі, як у Воттса, Кольриджа чи Шекспіра.[7]

Звісно, ніхто не здатен посягнути на місце Емілі, проте я ставитимусь до Останньої Ляльки з особливою пошаною. Я впевнена, що дівчатка зі школи її теж полюблять. Їм усім подобаються ляльки, хоча деякі, кому вже майже п’ятнадцять років, вдають, ніби вони занадто дорослі, аби бавитися ляльками».

Коли капітан Кру читав цього листа у своєму бунгало в Індії, у нього від болю розколювалася голова. Стіл перед ним був завалений паперами й листами, що примушували його хвилювалися й неабияк турбували, проте він засміявся так, як не сміявся вже тижнями.

— Ох, — мовив він, — із кожним роком моя дівчинка стає все кумеднішою. Маю надію, що справи підуть добре, і я зможу вирватись, аби провідати її. Віддав би що завгодно, аби лишень зараз, у цю мить, відчути, як мене обіймають її маленькі рученята! Віддав би що завгодно!

День народження готувалися святкувати з неабиякою пишнотою. Веселощі мали відбутись у прикрашеній класній кімнаті. Планувалося, що відкриття подарунків відбудеться на спеціальній церемонії, а святковий бенкет пройде в приймальні міс Мінчін. Коли нарешті цей день настав, всіх охопило страшенне збудження. За клопотами й приготуваннями ніхто й не помітив, як минув ранок. Клас був прикрашений гірляндами гостролисту, столи винесли, а лави присунули до стін і накрили червоними чохлами.

Коли Сара зранку увійшла до своєї вітальні, то знайшла на столі маленький непримітний пакунок із коричневого паперу. Дівчинка знала, що це подарунок, і думала, що здогадалася, від кого він. Сара розгорнула пакунок із відчуттям ніжності. Це була подушечка для шпильок із вицвілої, колись червоної фланелі. З неї стирчали чорні голівки шпильок, з яких було старанно викладено слова:

«Шастя і здоровля»

— Ох, — зітхнула Сара, відчуваючи, як у серці розливається тепле почуття. — Як це приємно! Аж до сліз!

Наступної миті вона відчула себе спантеличеною. Зі споду до подушечки була приколота карточка, а на ній чорним по білому написано: «Міс Амелія Мінчін».

Сара крутила карточку в руках.

«Міс Амелія, — подумки дивувалась вона. — Бути цього не може!»

Та ось вона почула, як двері обережно відчинилися, й побачила, що це зазирнула Беккі.

На її обличчі завмер вираз ніжності й щастя. Дівчина несміливо увійшла й стояла, від хвилювання загинаючи пальці.

— Вам сподобалося, міс Саро? — запитала вона. — Сподобалося?

— Чи мені сподобалося? — вигукнула Сара. — Моя дорога Беккі, то це ти зробила сама!

Беккі схвильовано схлипнула, а на її очі навернулися сльози радості.

— Та це ж нічого такого, просто фланель. І вона не нова. Та я дуже хотіла зробити вам якийсь подарунок, от і шила подушечку ночами. Я знаю, ви зможете вдавати, ніби вона з атласу, а шпильки прикрашені діамантами. Я пробувала так робити, коли шила її. А карточка, міс, — Беккі вела далі з сумнівом у голосі, — це ж нічого, що я підібрала її зі сміття, правда ж? Її викинула міс Амелія. У мене власної карточки нема, а який же подарунок без карточки? Ось я і приколола карточку міс Амелії.

Сара підбігла до неї і рвучко обійняла. Вона не могла пояснити собі або комусь іншому, чому щось стискало їй горло.

— Ох, Беккі! — вигукнула вона й засміялася. — Я тебе люблю, Беккі, — правда, люблю!

— Міс, — видихнула Беккі, — дякую, міс, дуже дякую. Але ж подарунок того не вартий. Фланель була не нова.

Розділ 7
Знову діамантові копальні
Коли Сара ввійшла до класу, прикрашеного гірляндами з гостролисту, її супроводжувала своєрідна процесія. Міс Мінчін, вбрана у свою найпишнішу шовкову сукню, вела дівчинку за руку. Слідом крокував слуга, несучи коробку, в якій була Остання Лялька. Потім ішла служниця з іншою коробкою в руках, а замикала ходу Беккі, вбрана в чистий фартух і новий чепчик, — вона несла третю коробку. Сарі більше до душі було би увійти до кімнати, як зазвичай, але міс Мінчін послала по неї й у розмові, що відбулась у її власній вітальні, висловила своє бачення.

— Це особлива подія, — сказала вона. — Тому я не бажаю, щоб усе пройшло буденно.

Тож Сару завели з помпезністю, від чого іменинниця дуже засоромилась, адже великі дівчатка пильно дивились на неї та штурхали одна одну ліктями, а менші учениці весело крутилися на своїх місцях.

— Тиша, панночки, тиша! — промовила міс Мінчін, щоб угамувати жваве перешіптування. — Джеймсе, поклади коробку на стіл і відкрий кришку. Еммо, постав ту, що в тебе, на стілець. Беккі! — вигукнула вона несподівано суворо.

Беккі від хвилювання майже забула, що відбувається, — вона посміхалася, дивлячись, як Лотті нетерпляче крутиться у радісному передчутті. Роздратований голос так настрашив Беккі, що вона ледь не випустила з рук коробку, і коли налякано, незграбно присіла, щоб вибачитися, це було так смішно, що Лавінія і Джессі захихотіли.

— Тобі не дозволено дивитись на юних панночок, — сказала міс Мінчін. — Ти забуваєшся. Постав свою коробку.

Беккі мерщій виконала наказ і налякано позадкувала до дверей.

— Можете іти, — міс Мінчін відпустила слуг, махнувши рукою.

Беккі шанобливо ступила убік, щоб пропустити старших слуг. Вона не змогла стриматися, щоб не кинути сумовитий погляд на коробку, яка стояла на столі. Щось зроблене з блакитного атласу просвічувалось між сувоями тонкого обгорткового паперу.

— Якщо ваша ласка, міс Мінчін, — раптом промовила Сара, — чи не дозволите ви Беккі зостатись?

Це був дуже сміливий учинок. Від несподіванки міс Мінчін ледве не підскочила. Вона одягнула свій монокль і пильно, стривожено поглянула на свою зразкову вихованку.

— Беккі! — вигукнула вона. — Моя дорогенька Саро!

Сара зробила крок до міс Мінчін.

— Будь ласка, дозвольте, я ж знаю, що їй теж дуже хочеться подивитися на подарунки, — пояснила Сара. — Вона теж дівчинка, ви ж розумієте.

Міс Мінчін була просто шокована. Вона переводила погляд з однієї постаті на іншу.

— Дорога моя Саро, — сказала вона. — Беккі — просто посудомийка. А посудомийки — е-е… — вони не дівчатка.

Вона й справді раніше ніколи про це не замислювалась. Посудомийки були для неї механізмами, які носили кошики з вугіллям і розпалювали вогонь.

— Але Беккі — дівчинка, — спокійно заперечила Сара. — І я знаю, що їй би дуже сподобалося. Будь ласка, дозвольте їй лишитися, на честь мого дня народження.

Міс Мінчін відповіла з почуттям власної гідності:

— Ну, якщо це ваше бажання на день народження, думаю, я можу дозволити їй лишитися. Ребеко, подякуй міс Сарі за її велику доброту.

Беккі в цей час стояла, сховавшись у куток, і від хвилювання м’яла край фартуха. Вона підійшла, щоб поклонитися і подякувати. Між нею і Сарою ковзнув погляд дружнього взаєморозуміння, доки вона сама безладно плуталась у словах.

— Дякую, міс! Я така вам вдячна, міс! Справді дуже хотіла на ляльку подивитися, міс, дуже хотіла. Дякую вам, міс. І вам дякую, пані, — Беккі повернулась і злякано поклонилася міс Мінчін, — за те, що дозволили мені побути тут.

Міс Мінчін знову махнула рукою — цього разу в напрямку кутка біля дверей.

— Іди туди, — наказала вона. — І не наближайся до юних панночок.

Беккі пішла на своє місце, усміхаючись. Їй було байдуже, де їй накажуть стати, адже вона дуже раділа, що залишилася в класі, замість того, щоби бути відісланою на кухню, коли тут відбуватимуться такі цікаві речі. Вона навіть не помітила, як міс Мінчін прокашлялась і знову заговорила.

— А тепер, юні леді, я маю сказати вам кілька слів, — повідомила вона.

— Вона збирається виголосити промову, — прошепотіла одна з дівчат. — Швидше вже б це закінчилось.

Сара почувалася дуже незручно. Оскільки це було святкування її дня народження, ймовірно, що й промова буде про неї. А це було б не дуже приємно — стояти серед класу і слухати, як говорять про тебе.

— Як ви знаєте, юні леді, — промова таки почалася, — нашій дорогенькій Сарі сьогодні виповнилось одинадцять років.

— Дорогенькій Сарі! — невдоволено буркнула Лавінія.

— Кільком із вас теж уже виповнилось одинадцять, але Сарин день народження дуже відрізняється від дня народження будь-якої іншої дівчинки. Коли вона подорослішає, то стане спадкоємицею великого багатства, а це накладає на неї обов’язок гідно ним розпорядитись.

— Діамантові копальні, — тихенько захихотіла Джессі.

Сара її не чула. Вона стояла, не зводячи своїх зелено-сірих очей з міс Мінчін, і відчувала, як її кидає в жар. Коли міс Мінчін говорила про гроші, Сара відчувала, що всередині наростає ненависть до неї, — а ненавидіти дорослих було, звісно, дуже нечемно.

— Коли її люблячий тато, капітан Кру, привіз свою донечку з Індії, щоб передати під мою опіку, — промова лунала далі, — він жартома сказав мені: «Боюсь, міс Мінчін, вона буде дуже багата». А я відповіла: «Освіта в моєму пансіоні, капітане, виховає з дівчинки окрасу для найбільших статків». Сара стала моєю найзразковішою ученицею. Її французька мова і талант до танців — безсумнівна окраса пансіону. Її манери досконалі, саме завдяки ним ви назвали її Принцесою Сарою. Для того, щоб показати своє приязне ставлення, вона влаштувала сьогоднішнє святкування. Ви всі мусите цінувати таку великодушність. Хочу, щоб кожна з вас висловила подяку — промовте всі разом уголос: «Дякуємо, Саро!»

Усі учениці підвелися, точно як того пам’ятного ранку, коли вона розпочала своє навчання тут.

— Дякуємо, Саро! — промовили вони, а Лотті аж підстрибнула.

Сара цієї миті виглядала геть зніяковіло. Вона присіла в граційному реверансі.

— Дякую вам, — сказала іменинниця, — за те, що приєдналися до святкування.

— Дуже мило, Сарочко, — схвально мовила міс Мінчін. — Саме так поводяться справжні принцеси, коли народ їм аплодує. Лавініє, — в’їдливо додала вона, — мені здалося, чи ви справді щойно пхикнули або навіть захропіли. Якщо ви заздрите своїй співучениці, будьте ласкаві, виявляйте свої почуття у спосіб, більш гідний справжньої леді. А тепер я залишу вас — насолоджуйтеся святкуванням.

Щойно вона вийшла з кімнати, як немовби зруйнувалося закляття, яке на дівчаток накладала її присутність. Ледве зачинилися двері, як усі місця вже були порожні. Менші дівчатка посхоплювалися з лав. Старші не марнували часу — мерщій облишили свої крісла. Усі кинулися до коробок. Сара схилилася над одним із пакунків — радість осяяла її обличчя.

— Там книги, я впевнена, — промовила вона.

Менші учениці розчаровано зашепотіли, а Ерменґарда виглядала враженою.

— Твій татко прислав тобі книги у подарунок на день народження? — вигукнула вона. — Та він такий самий, як і мій! Не відкривай їх, Саро!

— Я люблю книги, — засміялася Сара, але повернулась до найбільшої коробки. Коли вона дістала Останню Ляльку, та виглядала так приголомшливо, що дівчатка не стрималися, аби не зітхнути від захвату, й аж відступили назад, щоб помилуватися нею.

— Вона завбільшки майже як Лотті, — зауважив хтось.

Лотті заплескала в долоні й заходилась танцювати довкруг, сміючись.

— Лялька вбрана, як до театру, — мовила Лавінія. — Її мантія оторочена горностаєм.

— Погляньте, — вигукнула Ерменґарда, підбігаючи ближче, — у неї в руці бінокль для театру, ось — синьо-золотий.

— А оце її дорожня валіза, — сказала Сара. — Давайте відкриємо і поглянемо на її вбрання.

Вона сіла просто на підлогу і повернула ключ. Дівчатка скупчилися довкола неї галасливою юрмою, доки Сара виймала пакунок за пакунком і діставала їх уміст. Ще ніколи у класі не було так гамірно. У валізі лежали мереживні комірці, шовкові панчохи та носовички. Там була скринька для прикрас із намистом та діадемою, що виглядали так, наче зроблені зі справжніх діамантів. Була і шубка з хутра морського котика, муфта, вечірні сукні й вбрання для прогулянок, капелюхи, віяла й одяг для прийому гостей. Навіть Лавінія та Джессі забули, що вони вже занадто дорослі для того, щоби бавитись ляльками, і разом з усіма зойкали від захвату та вихоплювали речі, щоб роздивитися.

— Сподіваюся, — мовила Сара, стоячи за столом і вдягаючи крислатого капелюха з чорного оксамиту на власницю усього цього добра, яка байдуже усміхалася, — сподіваюсь, вона розуміє, про що ми говоримо, і пишається тим, як ми милуємось.

— Ти завжди на щось сподіваєшся, — зверхньо пхикнула Лавінія.

— Знаю, — незворушно відповіла Сара. — І мені це подобається. Немає нічого кращого, ніж сподівання. Здається, ніби ти перетворюєшся на фею. Якщо ти сподіваєшся на щось недосяжне, починає здаватися, що твоє бажання реальне.

— Дуже легко сподіватись, коли ти все маєш, — сказала Лавінія. — А чи змогла б ти сподіватись і мріяти, якби була голодранкою і жила на горищі?

Сара припинила поправляти страусові пера на капелюсі Останньої Ляльки й задумливо поглянула на Лавінію.

— Вірю, що змогла б, — мовила вона. — Якби я була бідною, постійно мусила би на щось сподіватися і вдавати, ніби в мене все добре. А це зовсім не легко.

Саме на цих словах до кімнати зайшла міс Амелія. Згодом Сара не раз подумки поверталась до цієї миті. Її дивувало, що це сталося точнісінько тоді, коли вона промовила ту фразу.

— Саро, — сказала міс Амелія, — прийшов адвокат вашого тата, містер Берроу, щоб побачити міс Мінчін. Вони мають поговорити наодинці. У кабінеті міс Мінчін уже накриті столи з частуванням. Тож ліпше йдіть туди і беріться до ласощів, а моя сестра прийме адвоката тут, у класі.

Хто ж відмовиться від ласощів? Не одна пара очей засяяла від обіцянки частування. Міс Амелія вишикувала дівчаток і повела з кімнати, очолюючи процесію разом із Сарою. Вони залишили Останню Ляльку сидіти на кріслі в оточенні її розкішного гардероба. Сукні та пальта звисали зі спинок стільців, а на сидіннях громадились купи оздоблених рюшами нижніх спідниць.

Беккі, звісно ж, не очікувала, що її запросять приєднатися до святкування. І все ж вона мала необережність затриматися на хвильку, щоб помилуватися всією цією красою, — з її боку це й справді було вільністю.

— Беккі, повертайся до роботи, — наказала міс Амелія.

Однак дівчина лишилася, щоб спершу підняти ляльчині муфту й пальто. І доки вона захоплено їх розглядала, то почула, що на порозі вже з’явилася міс Мінчін. Беккі дуже злякалася — думала, що її звинуватять у надмірній вільності. Тож вона нерозважливо пірнула під стіл і сховалася за скатертиною.

До кімнати увійшла міс Мінчін. З нею був невисокий худорлявий джентльмен із різкими рисами обличчя — він виглядав знервовано. Треба визнати, що й міс Мінчін була дещо схвильована, адже поглядала на худорлявого джентльмена роздратовано і з нерозумінням.

Вона бундючно опустилася в крісло і вказала джентльмену на стілець:

— Прошу, сідайте.

Містер Берроу відразу не сів. Здавалось, його увага була прикута до Останньої Ляльки й речей, розкиданих довкола неї. Адвокат поправив свої окуляри й поглянув на все це з роздратуванням і осудом. Сама Остання Лялька, здавалось, анітрошки на це не зважала. Вона просто сиділа і незворушно дивилась на джентльмена.

— Сотні фунтів, — коротко відмітив містер Берроу. — Дуже дорогі тканини, все пошите паризькими модистками. Цей молодик не відмовляв собі у марнотратності.

Міс Мінчін відчула себе ображеною. Зневажливий тон стосовно людини, яка їй щедро платила, був безцеремонним. І навіть адвокати не мали права на таку безцеремонність.

— Перепрошую, містере Берроу, — сухо мовила вона. — Не розумію, до чого ви хилите.

— Подарунки на день народження, — критикував далі містер Берроу, — для дитини, якій виповнилось одинадцять років! Божевільні примхи, ось як я це називаю.

Міс Мінчін напружилася ще більше.

— Капітан Кру — багата людина, — сказала вона. — Самі лишень його діамантові копальні…

Містер Берроу різко обернувся до неї.

— Діамантові копальні! — перебив він. — Нема ніяких діамантових копалень! І не було ніколи!

Міс Мінчін підвелася.

— Що? — скрикнула вона. — Що ви маєте на увазі?

— У кожному разі, — роздратовано відповів містер Берроу, — було би значно краще, якби їх ніколи не існувало.

— Нема діамантових копалень? — перепитала міс Мінчін, спершись на спинку стільця. Вона відчувала, ніби довкола неї розвіюється прекрасний сон.

— Діамантові копальні частіше несуть розорення, ніж багатство, — сказав містер Берроу. — Коли чоловік потрапляє до рук вірного друга, а сам нічого не тямить у бізнесі, йому краще триматись подалі від діамантових копалень, чи золотих копалень, чи будь-яких інших копалень цього друга, бо найпевніше, що друг хоче, аби він сам вклав у цю справу гроші. Покійний капітан Кру…

Тут міс Мінчін перебила його.

— Покійний капітан Кру! — скрикнула вона. — Покійний! Чи ж не хочете ви мені сказати, що капітан Кру…

— Він помер, пані, — різко, без зайвих церемоній відповів містер Берроу. — Помер від тропічної лихоманки й проблем у справах. Тропічна лихоманка, може, й не вбила би його, якби він не втратив голову через клопоти в бізнесі, а клопоти в бізнесі не загнали б його в могилу, якби не допомогла тропічна лихоманка. Капітан Кру мертвий!

Міс Мінчін опустилася на стілець. Сказані слова неабияк стривожили її.

— А що це за клопоти в бізнесі? — спитала вона. — Які клопоти?

— Діамантові копальні, — відповів адвокат, — його вірний друг. І розорення.

Міс Мінчін перехопило подих.

— Розорення! — зойкнула вона.

— Він втратив усе, до останнього пенні. У цього молодика було забагато грошей. Його вірний друг геть схибнувся з цими діамантовими копальнями. Він вклав у них всі свої гроші й усе, що мав капітан Кру. А потім накивав п’ятами. Капітан Кру вже лежав, прикутий до ліжка лихоманкою, коли дізнався новини. Це для нього виявилося завеликим потрясінням. Він помер, не приходячи до тями — усе марив про свою маленьку дівчинку. І не лишив по собі ані пенні.

Тепер міс Мінчін зрозуміла, що в її житті раніше не було такого провалу. Її взірцеву ученицю разом із багатим батьком немовби одним подувом вітру віднесло від її пансіону. Вона почувалася ображеною та обдуреною і була впевнена, що всі: капітан Кру, Сара, містер Берроу — винні у цьому.

— Ви хочете мені сказати, — вигукнула вона, — що не лишилось нічого? Що Сара не матиме багатства? Що це дівчисько бідне, мов церковна миша? Що в мене на шиї замість багатої спадкоємиці сидить злидарка?

Містер Берроу був хвацьким ділком. Він відчув, що зараз — чудова мить, аби одним махом позбутись будь-якої відповідальності.

— Справді, вона тепер злидарка, — відповів він. — І справді, вона на вашій шиї, пані. У цілому світі в неї не лишилося рідної душі, про яку мені було би відомо.

Міс Мінчін дивилась просто себе. Здавалося, зараз вона відчинить двері, вибіжить із кімнати і припинить гучні веселощі, що долинали з вітальні, де святкували день народження.

— Це жахливо! — мовила міс Мінчін. — Цієї миті вона сидить у моїй вітальні, вбрана у розкішну шовкову сукню й мережива, та святкує свій день народження за мій кошт!

— Звісно, якщо вона святкує, то тільки за ваш кошт, пані, — спокійно відказав містер Берроу. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Мені ще не доводилося чути про таке раптове розорення. Капітан Кру помер, не оплативши й наш останній рахунок — а він був чималий, повірте.

Міс Мінчін повернулася до дверей. Її обурення наростало. Сталося найгірше з усього, що тільки могло намаритися.

— Зі мною сталось те саме! — скрикнула вона. — Я завжди була так упевнена в оплаті, що дозволяла будь-які найбезглуздіші витрати для цієї дитини. Я оплатила рахунок за цю несосвітенно дорогу ляльку і за її неподобно розкішний гардероб. Ця дитина завжди мала все, що тільки хотіла. У неї був екіпаж, поні й власна покоївка. І я все це оплачувала з того часу, як прийшов останній чек!

Містер Берроу очевидно не збирався вислуховувати розповідь про образи міс Мінчін після того, як висвітлив позицію своєї контори й виклав сухі факти. Розлючені власниці пансіонів не викликали в нього ані найменшої симпатії.

— То ліпше не платіть ні за що, пані, — зауважив він. — Хіба що ви хочете зробити юній панночці подарунок. Вам ніхто «дякую» за це не скаже. А вона сама не має за душею ані пенні.

— Але що ж мені тепер робити? — вимогливо запитала міс Мінчін, ніби вважала, що адвокат зможе дати всьому раду. — Що ж мені робити?

— Тут уже нічого не зробиш, — сказав містер Берроу, знімаючи окуляри й кладучи їх до кишені. — Капітан Кру помер. Його дитина лишилася без грошей. Відповідальності за неї не несе ніхто, крім вас.

— Я не відповідальна за неї, я відмовляюся нести відповідальність!

Міс Мінчін аж зблідла від люті.

Містер Берроу розвернувся, щоб іти.

— Нічого не можу вдіяти, пані, — мовив він байдуже. — Контора «Берроу і Скіпворс» не несе жодної відповідальності. Звісно ж, мені дуже прикро, що так сталось.

— Якщо ви думаєте, що її ось так можна мені нав’язати, то дуже помиляєтесь, — лютувала міс Мінчін. — Мене ошукали, обвели довкола пальця! Я викину її на вулицю.

Якби власниця пансіону не захлиналася від обурення, вона була б обережніша у словах. Але ж зараз вона зрозуміла, що на неї скидають розпещене дівчисько, яке до того ж завжди її дратувало, — тож міс Мінчін втратила самовладання.

Містер Берроу спокійно рушив до дверей.

— Я би не робив цього, пані, — зронив він. — Це виглядало б не надто добре. Неприємна історія, навряд чи вона посприяє репутації закладу. Учениця, яку викинули геть, — без грошей і знайомих.

Він був розумний ділок і добре знав, про що каже. А ще покладався на здоровий глузд міс Мінчін — вона теж неабияк зналася на справах, тож могла розібратись у ситуації. Вона б не допустила вчинку, який міг дати підстави людям осуджувати її за жорстокість і безсердечність.

— Краще б ви лишили її тут і залучили до якоїсь роботи, — додав адвокат. — Гадаю, вона — розумна дівчинка. З неї буде багато користі, коли підросте.

— З неї буде багато користі ще до того, як вона підросте! — вигукнула міс Мінчін.

— Упевнений, ви цього доможетесь, — мовив містер Берроу, скрививши губи в посмішці. — Переконаний, так і буде. На все добре!

Він поклонився і зачинив за собою двері. Міс Мінчін кілька хвилин стояла непорушно, втупившись перед собою. Усе, що сказав адвокат, було правдою. Вона це розуміла. Збитків їй ніхто не відшкодує. Її зразкова учениця розтанула, мов сон, а замість неї лишилося маленька голодранка, без друзів і родини. Гроші, які вона витратила на власний розсуд, було втрачено, й надії на їх повернення не лишалося.

Коли міс Мінчін стояла так, пригнічена усвідомленням своїх втрат, до її вух долинули веселі голоси з вітальні, де й досі тривало святкування. Що ж, принаймні це вона може зупинити.

Міс Мінчін уже рушила до дверей, аж тут вони відчинились і на порозі з’явилася міс Амелія. Зауваживши змінене, розлючене обличчя сестри, вона стривожено ступила крок назад.

— Що сталося, сестро? — вигукнула вона.

У голосі міс Мінчін звучала неприхована лють.

— Де Сара Кру?

Міс Амелія була спантеличена.

— Сара? — перепитала, затинаючись. — Вона з дітьми в твоїй кімнаті, звісно.

— У її розкішному гардеробі знайдеться чорна сукня? — поцікавилася власниця пансіону з гіркою іронією.

— Чорна сукня? — міс Амелія знову почувалася спантеличеною. — Чорна?

— Вона має сукні яких завгодно кольорів. А чорна в неї є?

Міс Амелія зблідла.

— Ні… Та-ак! — мовила вона. — Правда, сукня вже закоротка для дівчинки. Старенька чорна оксамитова сукня, але Сара вже з неї виросла.

— Тоді піди й накажи їй зняти те сміховинне рожеве вбрання. Хай одягне чорню сукню, байдуже, коротка вона на неї, чи ні. Розкіш для неї закінчилась!

Міс Амелія заламала свої пухкі руки й розплакалась.

— Ох, сестро! — схлипувала вона. — Скажи мені, що сталось?

Міс Мінчін не витрачала зайвих слів.

— Капітан Кру помер, — сказала вона. — Помер, не лишивши ані пенні. Це зіпсоване, розманіжене, примхливе дівчисько тепер бідне, як церковна миша, — та ще лишилось у мене на руках!

Міс Амелія важко опустилася на найближчий стілець.

— Я витратила сотні фунтів на дурнички для неї. Мені ніхто й ніколи не поверне ані пенні за мої збитки. Іди і припини це безглузде святкування. І нехай мерщій переодягнеться!

— Я? — міс Амелія відчула, що їй забило дух. — Я м-мушу піти й сказати їй?

— Негайно! — пролунала сповнена люті відповідь. — Не сиди тут, вирячивши очі, як гуска! Іди!

Бідолашна міс Амелія вже звикла, що її називають гускою. Зрештою, вона й сама знала, що схожа на гуску, — кому ж, як не їй, належало виконувати різну неприємну роботу. Як це було важко — увійти до кімнати, повної веселих дітей, і сказати іменинниці, що та раптом стала маленькою злидаркою, що їй негайно слід піднятися нагору і вбрати чорну сукню, з якої вона вже давно виросла! Та навіть брудну роботу хтось мусить робити. Без сумніву, це був не той випадок, коли можна сперечатися або ставити запитання.

Міс Амелія терла очі хустинкою, доки вони не почервоніли. Потім підвелась і вийшла з кімнати, не ризикнувши промовити ані слова. Вона знала: коли старша сестра поводиться так, як зараз, найрозумніше — без заперечень виконувати всі її накази. Міс Мінчін крокувала кімнатою. Говорила вголос сама до себе, навіть не усвідомлюючи цього. Протягом усього минулого року вона тішилася надіями на те, що діамантові копальні відкривають перед нею неабиякі можливості. Навіть власниці пансіонів можуть розраховувати на те, що накопичать неабиякі статки, якщо в цьому їм допоможуть власники копалень. А тепер замість того щоб із нетерпінням очікувати на прибутки, їй не лишалося нічого, крім як озиратись назад, підраховуючи збитки.

— Принцеса Сара, аякже! — бурчала вона. — Цю дитину розпестили так, ніби вона гідна бути самою королевою!

У гніві міс Мінчін мало не зачепила стіл, аж раптом почула голосне схлипування, що долинало з-під нього.

— Що це? — злісно вигукнула вона.

Схлипування почулося знову. Міс Мінчін спинилась і підняла скатертину за край.

— Як ти посміла? — закричала вона. — Як ти посміла? Вилазь звідти негайно!

Це була бідолашна Беккі. Коли вона вилізла з-під столу, її ковпак збився набакир, а обличчя розчервонілося від стримуваних ридань.

— Вибачте, пані, то… то я, — почала вона пояснювати. — Знаю, не можна було. Але я просто дивилась на ляльку, пані… А потім злякалась, коли ви зайшли. Ну, і я залізла під стіл…

— Ти була тут весь час і підслуховувала, — просичала міс Мінчін.

— Ні, пані, — Беккі заходилася заперечувати, присідаючи. — Не підслуховувала, ні. Я думала, що зможу непомітно вибратись. Але в мене не вийшло… Довелось лишитися. Та я не підслуховувала, пані, що ви… Я б такого ніколи не зробила. Але все одно все чула — що я могла зробити?

Раптом вона ніби втратила страх перед грізною господинею, що стояла перед нею. Беккі розплакалась.

— Будь ласка, пані, — казала вона. — Може, ви мене виженете, пані, але мені так шкода бідолашну міс Сару, так шкода!

— Геть із кімнати! — гаркнула міс Мінчін.

Беккі знову присіла в поклоні, сльози струменіли по її щоках.

— Зараз, пані… Я вже йду, — сказала вона, тремтячи. — Та дозвольте, хочу вас просити… Міс Сара — вона ж завжди була багатою панночкою, всі їй прислуговували… Що ж вона тепер робитиме, пані, без своєї покоївки? Ох, пані, може, може б ви дозволити мені прислуговувати їй? Я б швиденько перемивала всі свої каструлі й чайники. Дуже швиденько, а потім, якби ви лиш дозволили, я би прислуговувала міс Сарі. Ох, вона тепер зовсім бідна! Лишенько, — і Беккі розплакалася знову, — нещасна міс Сара! А всі ж її називали принцесою!

Тут міс Мінчін розлютилася ще більше, ніж раніше. Нікчемна посудомийка вирішила заступитися за це дівчисько, яке їй самій ніколи не подобалось (власниця пансіону зараз це чітко зрозуміла), — це було вже занадто! Міс Мінчін спересердя аж тупнула ногою.

— Ні! — відмовила вона. — Звісно що, ні! Вона буде прислуговувати сама собі, та ще й іншим! А тепер негайно геть із кімнати — інакше вилетиш із роботи!

Беккі затулила обличчя фартушком і прожогом вискочила. Вона вибігла з кімнати, спустилася сходами на кухню, сіла там поміж своїх каструль та чайників і зайшлася таким гірким плачем, наче в неї розривалося сердечко.

— Усе це сталося точнісінько, як в одній з її казок, — схлипувала Беккі. — Коли бідну принцесу виганяють геть із дому.

Міс Мінчін ще ніколи не виглядала такою суворою і стриманою, як тоді, коли через кілька годин до неї прийшла Сара.

Тієї миті Сарі здавалося, що святкування дня народження було просто сном або ж відбувалося багато років тому, а може, з якоюсь зовсім іншою дівчинкою.

Забрали все, що могло нагадувати про святкування. Зі стін зняли гостролист, парти і лави пересунули на звичні місця. Вітальня міс Мінчін знову набула свого вигляду — усі сліди святкування зникли, а сама директорка переодягнулась у буденне вбрання. Ученицям теж наказали зняти ошатні сукенки. Потім вони повернулися до класу і, збившись у купки, заходилися пошепки обговорювати подію і збуджено перемовлятись.

— Скажи Сарі, хай зайде до мене, — наказала міс Мінчін сестрі. — І поясни їй так, щоб зрозуміла, що я не терпітиму сліз і бурхливих сцен.

— Сестро, — відповіла міс Амелія, — вона — найдивніша дитина, яку тільки мені доводилося бачити. Вона зовсім не галасувала. Пам’ятаєш, так само було, коли капітан Кру повернувся до Індії. Коли я почала казати їй, що сталося, вона просто завмерла і мовчки поглянула на мене. Її очі, здавалося, ставали все більшими і більшим, а вона сама зблідла на виду. Коли я закінчила, вона не зводила з мене погляду ще кілька митей, а потім її підборіддя затремтіло, вона розвернулась і вибігла з кімнати, помчавши сходами нагору. Кілька дівчаток заплакали, але вона нібито їх і не чула — таке враження, що вона не сприймала нічого, крім моїх слів. Мені було дивно, що вона нічого не відповіла. Коли доводиться повідомляєш комусь раптову чи неприємну новину, очікуєш, що тобі щось скажуть у відповідь — що завгодно, але скажуть.

Ніхто, крім самої Сари, не знав, що сталось у її кімнаті після того, як вона вибігла сходами наверх і зачинила свої двері. Якщо по правді, вона й сама невиразно пам’ятала, що було. Пригадувала тільки, що ходила кімнатою і повторювала раз по раз голосом, який здавався їй самій чужим:

— Мій татко помер! Мій татко помер!

Зненацька вона спинилась перед Емілі, яка спостерігала за нею, сидячи на своєму кріслі, й розпачливо скрикнула:

— Емілі! Ти чуєш? Ти чуєш — мій татко помер! Він помер у Індії, за тисячі миль звідси.

Коли дівчинка спустилась до міс Мінчін на її виклик, обличчя Сари досі було блідим, а довкола очей запали глибокі тіні. Губи були міцно стиснуті в твердому намірі не виказувати страждань. Сара більш не виглядала дівчинкою, схожою на рожевого метелика, що пурхає від одного подарунка до іншого у врочисто прикрашеній класній кімнаті. Натомість її маленька постать здавалася чужою, покинутою, навіть недоладною.

Сара сама, без допомоги Марієт, перебралась у стару сукню з чорного оксамиту. Вбрання й справді було закоротким і тісним, тож тоненькі ніжки стирчали з-під куцого подолу й виглядали занадто довгими й худими. Вона не знайшла чорної стрічки, тому її темне густе волосся вільно обрамляло обличчя і ще більше підкреслювало його блідість. Сара міцно притискала до себе Емілі, обгорнуту в клапоть чорної тканини.

— Покладіть кудись ту ляльку! — сказала міс Мінчін. — Як ви взагалі додумались її сюди принести?

— Ні, — відповіла Сара, — я не покладу її. Вона — єдине, що я маю. Її подарував мені мій татко.

Сара завжди примушувала міс Мінчін почуватися не в своїй тарілці, хоч та це й приховувала. Зараз теж так сталось. Відповідь дівчинки не була грубою, радше спокійною і зваженою. І саме це було для міс Мінчін найважчим — може, тому, що вона й сама знала, що збирається вчинити безсердечно і нелюдяно.

— Відтепер у вас не буде часу на ляльки, — сказала вона. — Ви муситимете працювати. Будете вчитися приносити користь!

Сара не зводила з міс Мінчін своїх великих дивних очей, проте не казала ані слова.

— Тепер усе для вас зміниться, — вела далі міс Мінчін. — Сподіваюсь, міс Амелія пояснила вам причини.

— Так, — відповіла Сара. — Мій татко помер. Він не залишив мені грошей. Тепер я бідна.

— Ви злиденна, — сказала міс Мінчін. Вона дедалі більше розпалювалась від згадки про обставини. — Виявилося, що у вас нема ані рідних, ані дому і взагалі нікого, хто міг би про вас подбати.

Сарине худеньке бліде обличчя раптом скривилося, проте дівчинка змовчала.

— На що це ви так дивитесь? — різко спитала міс Мінчін. — Вам бракує клепки, щоб зрозуміти мене? Я кажу вам, що ви тепер — одна-однісінька в цілому світі. Нема нікого, хто б вам допоміг. Хіба що я з милості дозволю вам лишитись тут.

— Я розумію, — тихенько відповіла Сара. Вона ледве стримувала клубок, що підіймався в горлі. — Розумію.

— Ця лялька, — закричала міс Мічін, показуючи на розкішний подарунок для іменинниці, — ця сміховинна лялька, з усім її дурнуватим дорогим вбранням! Та я вже заплатила за неї!

Сара повернула голову до стільця.

— Остання Лялька, — промовила вона. — Остання Лялька.

У її тихенькому голоску вчувалося щось дивне.

— Справді, остання лялька! — підтвердила міс Мінчін. — І вона належить мені, а не вам. Усе, чим ви володіли, тепер моє.

— Забирайте, будь ласка, — мовила Сара. — Мені воно не потрібне.

Якби дівчинка кричала, плакала і здавалась наляканою, міс Мінчін проявила б до неї більше терпіння. Вона була жінкою, що любила командувати й відчувати свою владу. А тепер, бачачи Сарине бліде обличчя, сповнене рішучості, й слухаючи, як гордо звучить її голосок, вона почувалась так, ніби її втоптали у землю.

— Досить цих величних замашок, — відрізала міс Мінчін. — Час для них минув. Ви більше не принцеса. Я відішлю ваш екіпаж і вашого поні, а вашу покоївку звільню. Тепер ви вдягатиметесь у свій найстаріший і найпростіший одяг — ваші екстравагантні сукні не пасують теперішньому становищу. Тепер ви така, як Беккі, — вам треба працювати, щоб заробити на життя.

На її здивування, у дитячих очах промайнув слабенький промінчик світла — тінь полегшення.

— Я зможу працювати? — запитала Сара. — Якщо ви дозволите мені працювати, то все це не так важливо. Що я зможу робити?

— Усе, що вам накажуть, — почулась відповідь. — Ви розумна дитина, схоплюєте все швидко. Якщо з вас буде користь, я дозволю вам тут лишитись. Ви добре говорите французькою і зможете допомагати в навчанні найменших учениць.

— Правда? — вигукнула Сара. — Ох, будь ласка, дозвольте мені це робити! Я знаю, що змогла би їх навчати. Вони мені подобаються, а я їм.

— Досить цих дурниць про симпатії, — сказала міс Мінчін. — Вам доведеться робити більше, ніж просто навчати учениць. Ви будете виконувати різні доручення на кухні й у класі. Якщо мене щось не влаштує, я вас просто вижену. Запам’ятайте це. А тепер ідіть.

Сара непорушно стояла якусь мить, дивлячись на міс Мінчін. У її голівці громадились глибокі й дивні думки. Потім вона розвернулась, щоб вийти.

— А заждіть-но! — вигукнула міс Мінчін. — Хіба ви не збираєтесь мені подякувати?

Сара спинилась, відчуваючи, як її обіймають дивні думки.

— За що? — спитала дівчинка.

— За мою доброту до вас, — відповіла міс Мінчін. — За те, що я по своїй доброті даю вам дім.

Сара зробила два чи три кроки до власниці пансіону. Дівчинка схвильовано дихала, і коли заговорила, в її голосі вчувалося дивне, недитяче обурення.

— Ви не добра, — сказала вона. — Ви не добра, і це не дім.

На цих словах Сара повернулась і вибігла з кімнати до того, як міс Мінчін встигла спинити її і зробити бодай щось замість того, щоб дивитись із німою злістю їй услід.

Дівчинка повільно піднімалася сходами, важко дихаючи, і міцно притискала до себе Емілі.

— Як би я хотіла, щоб вона розмовляла! — сказала Сара сама до себе. — Якби ж вона тільки вміла говорити.

Сара збиралася піти до своїх покоїв, лягти на шкуру тигра, притулитися щокою до голови великої кішки, а потім дивитись на вогонь і думати, думати, думати. Та щойно вона піднялась нагору, з її кімнати вийшла міс Амелія, зачинила за собою двері і стала перед дівчинкою. Вона виглядала знервованою і почувалась ніяково. Просто глибоко в душі соромилась того, що зараз мусила зробити за наказом сестри.

— Вам… Вам сюди не можна, — сказала вона.

Не можна сюди? — вигукнула Сара й відступила крок назад.

— Це більше не ваша кімната, — відповіла міс Амелія і трохи почервоніла.

І раптом Сара зрозуміла. Вона збагнула, що це був початок перемін, про які говорила міс Мінчін.

— А де моя кімната? — спитала вона, сподіваючись, що її голос не тремтітиме.

— Ви будете спати на горищі, в кімнаті біля комірчини Беккі.

Сара знала, де це. Їй розповідала Беккі. Вона повернулась і піднялася сходами ще на два переходи. Останній був дуже вузький, на підлозі лежав затертий смугастий килим. Вона почувалась так, ніби йде геть і лишає далеко позаду себе світ, у якому жила інша дитина, яка більше не здавалась їй нею самою. А нова дівчинка, яка зараз піднімалася сходами на горище, була зовсім іншою людиною.

Коли Сара дісталась до дверей, що вели на горище, її серце гучно забилося. Вона відчинила двері, спинилася навпроти них і озирнулась довкола себе.

Так, це був справді інший світ. Кімната зі скошеною стелею. Стіни побілені, проте вже потьмяніли, й місцями з них відлущувалася штукатурка. Іржава камінна решітка, старе тверде залізне ліжко, накрите вицвілою ковдрою. Старі пошарпані меблі, які вже відслужили свій вік унизу, тепер стояли тут. Крізь віконце в даху виднілося похмуре сіре небо. Під вікном стояв старий пуф для ніг, оббитий червоною тканиною. Сара підійшла до нього і сіла. Вона рідко плакала. Не заплакала й тепер. Поклала Емілі на коліна, схилила до неї голову й міцно її обняла. Так вона сиділа тут, понурившись, без жодного слова, без жодного звука.

Раптом почувся тихенький стукіт у двері — стукали так тихо й скромно, що Сара спершу навіть не почула. Вона оговталась лише тоді, коли двері тихенько відчинились і з-за них зазирнуло заплакане обличчя. Це була Беккі — вона потайки плакала кілька годин, витираючи свої очі кухонним фартушком, доки ті зовсім не почервоніли.

— Ох, міс, — ледь чутно мовила вона. — Можна мені… Чи дозволите ви мені зайти?

Сара підняла голову й подивилась на неї. Вона спробувала усміхнутись, але не змогла. Раптом — це відбулося через любов і співчуття, що струменіли з очей Беккі, — її обличчя стало по-дитячому беззахисним, втративши надто дорослий вираз, притаманний йому зазвичай. Вона простягнула руку і гірко зітхнула.

— Ох, Беккі, — мовила Сара. — Я ж казала тобі, що ми однакові. Просто дві дівчинки, дві звичайні дівчинки. Бачиш, це правда. Між нами тепер немає ніякої різниці. Я більше не принцеса.

Беккі підбігла до неї, схопила її руку й притисла до себе. Потім опустилась на коліна біля Сари і заплакала від любові й болю.

— Авжеж, міс, ви принцеса, — схлипувала вона, ковтаючи слова. — Хоч би що сталось… із вами… хоч би що сталось… Ви все одно будете… будете принцесою… Цього ніщо не змінить.

Розділ 8
На горищі
Перша ніч, яку Сара провела на горищі, закарбувалась в її пам’яті на все життя. Тоді вона пережила страхітливе, нелюдське горе, про яке ніколи нікому не розповідала. Ніхто б її не зрозумів. Навіть добре було, що вона опинилась у незвичному оточенні й лежала без сну, відволікаючись від своїх страждань. Незручності, яких вона зазнала, повертали її до реального світу. Хтозна, може, якби все склалось не так, її страждання виявились би завеликими, щоб їх пережити.

Адже ніч спливала, а дівчинка не згадувала ні про що, крім однієї думки, яка цілком заполонила її існування.

— Мій татко помер! — шепотіла вона знову і знову. — Мій татко помер!

Згодом, коли минув якийсь час, вона пригадала, що в ту першу ніч ліжко було таким твердим, і вона безупину крутилась на ньому, намагаючись зручніше вмостись. Темрява здавалась непроглядною — Сарі ще ніколи не доводилось опинятись у такому темному приміщенні. А над дахом і в димарях завивав вітер — пронизливо, страхітливо, наче жива істота. Потім почалося ще гірше. Щось шкрябалося, дріботіло й попискувало за стінами і попід дошками підлоги. Сара знала, що це означає, — їй розказувала Беккі. Це пацюки та миші чи то боролись, чи то гралися. Раз чи двічі дівчинка навіть чула, як лапки з гострими кігтиками біжать просто по підлозі, і вона пригадувала згодом, що тоді, почувши цей звук, підхопилась на ліжку й сіла тремтячи, а потім лягла й залізла з головою під свою ковдру.

Зміни в її житті стались надто раптово — ніхто не дбав про те, щоб зробити їх поступовими.

— Вона мусить звикати до умов, у яких житиме, — сказала міс Мінчін міс Амелії. — Їй треба зрозуміти, чого чекати надалі.

Марієт звільнили наступного ж ранку. Колишня вітальня Сари змінилась до невпізнання — дівчинка краєчком ока зазирнула туди крізь відчинені двері. Прибрали всі оздоби й предмети розкоші, а в куток уже поставили ліжко. Кімната перетворилась на спальню для якоїсь нової учениці.

Коли Сара спустилась на сніданок, то побачила, що її місце біля міс Мінчін уже зайняла Лавінія. Сама міс Мінчін холодно звернулась до колишньої взірцевої учениці:

— Можете братись до своїх нових обов’язків, Саро, — сказала вона. — Займіть місце біля наймолодших учениць за меншим столом. Ваше завдання — стежити, щоб вони поводились тихо і не переводили їжу. Ви б мусили з’явитись тут раніше. Лотті вже розлила свій чай.

Це був початок, і з кожним днем у Сари ставало все більше обов’язків. Вона навчала наймолодших учениць французької мови й перевіряла їхні завдання з інших предметів, але це була лише маленька частка її роботи. Виявилося, що їй можна загадувати значно більше. Сару посилали виконувати доручення у будь-яку пору дня та за будь-якої погоди. Вона весь час отримувала накази зробити те, що було не до душі іншим. Кухарка й покоївки перебрали тон розмови від міс Мінчін і насолоджувались тим, що можна ганяти «дівчисько», з яким раніше всі носилися, як з писаною торбою. Вони були обслугою не найліпшого штибу, не відрізнялись ані гарними манерами, ані приємним характером, тож частенько не відмовляли собі в задоволенні скористатись тим, що під рукою була Сара, і перекладали свою роботу на неї.

Протягом першого місяця чи двох Сара думала, що її прагнення робити загадане якомога краще й мовчання у відповідь на докори може пом’якшити серця її мучителів. У її гордому сердечку жевріла думка, що вона зможе довести їм: свій шматок хліба вона заробляє сама, а не приймає якусь подачку. Однак минав час, і Сара побачила, що годі сподіватись на чиєсь добре ставлення. Що більше вона старалася зробити все якнайкраще, то більш деспотичними та вимогливими ставали покоївки і більше лайки виливала їй на голову сварлива кухарка.

Якби вона була доросліша, міс Мінчін, можливо, загадала би їй навчати старших дівчаток, і таким чином заощадила б гроші на викладачів. Та доки вона ще дитина, її можна було використовувати як дівчинку на побігеньках і хатню робітницю для найчорнішої праці. Від звичайного хлопчика-розсильного годі було б вимагати такої метикуватості й моторності. Сарі можна було доручити найважчі завдання і найскладніші повідомлення. Вона навіть могла сплачувати рахунки, а на додачу їй можна було загадати ретельно поприбирати в кімнаті й навести лад у речах.

Її власне навчання лишилось у минулому. Сару нічого не вчили. І лише після довгого дня, що минав у клопотах і біганині туди-сюди за дорученнями всіх, кому не лінь, її без особливої охоти відпускали до порожньої класної кімнати зі стосиком старих підручників. Там вона могла ночами навчатися самотужки.

— Якщо я не буду весь час пригадувати те, що вже вивчила, то просто все забуду, — казала Сара сама собі. — Зараз я — майже посудомийка, і якщо я стану посудомийкою, яка нічого не знає, то буду точнісінько як Беккі. Цікаво, чи могла би я все-все забути — почати говорити неправильно і не пам’ятати про те, що король Генріх Восьмий мав шість дружин?

Зміни в її становищі мали ще один прояв — тепер дівчатка зі школи ставились до неї по-іншому. Раніше Сара поміж них була ледве не юною особою королівського роду, а тепер, здавалося, взагалі не належала до їхнього кола. Її так завантажували роботою, що майже не було можливості поговорити з ними. До того ж Сара не могла не помітити, що міс Мінчін намагалася обмежити її спілкування з ученицями.

— Мені б не хотілося, щоб вона приятелювала і вела задушевні бесіди з моїми вихованками, — казала власниця пансіону. — Дівчатка схильні приязно ставитись до знедолених. Якщо вона розповідатиме про себе різні романтичні історії, то перетвориться в їхніх очах на ображену героїню. Тож батьки учениць можуть зробити небажані висновки. Буде краще, якщо вона триматиметься осібно — це більше пасує її обставинам. Я дала їй дах над головою, більше їй годі від мене очікувати.

Сара не очікувала забагато і була занадто горда, щоб нав’язувати свою дружбу дівчаткам, які, без сумніву, почувались непевно і розгублено, спілкуючись із нею. Правда полягала в тому, що ученицями міс Мінчін були обмежені, розпещені юні панночки. Вони звикли до багатства й розкошів, а Сарині сукні дедалі більше зношувались і маліли, черевики зовсім стопталися, саму Сару посилали по продукти, і вона, придбавши все загадане, поспішала додому, власноруч несучи їжу в кошику. Тож не дивно, що учениці з часом почали звертатись до неї, як до служниці.

— Подумати лишень, вона була спадкоємицею діамантових копалень! — казала Лавінія. — А тепер наче обідранка на вигляд. І стала ще дивнішою, ніж раніше. Вона мені ніколи не подобалась, але зараз я просто не витримую її манеру мовчки дивитися на людей. Таке враження, ніби вона намагається зазирнути всередину.

— А так і є, — відказала Сара, не задумуючись, коли почула про це. — Саме для цього я і дивлюсь на деяких людей. Я хочу їх зрозуміти, а потім обмізкувати.

І справді, Сарі вдалося кілька разів уберегтись від неприємностей завдяки таким вичікувальним поглядам, спрямованим на Лавінію, якій так і кортіло зробити капость, щоб відігратись на колишній взірцевій учениці.

Сама Сара ніколи нікому не завдавала прикрощів і не скаржилась. Вона важко працювала. Поспішала у негоду вулицями, несучи пакунки та кошики. Займалась французькою з молодшими ученицями, які частенько були неуважними. Вбрання її заносилось, і сама Сара змарніла, їла вона на кухні. Нікому не було до неї діла, через що їй жилося ще важче. У її серці наростали гордість і гіркота, але вона ніколи нікому не розповідала, що відчуває.

— Солдати не скаржаться, — казала вона сама собі, зціпивши зуби. — І я не буду. Вдаватиму, ніби я на війні.

Втім, бували моменти, коли дитяче серце розірвалося б від самотності, якби не троє людей.

Першою розрадницею була Беккі — всього лишень Беккі. Ще в ту першу ніч на горищі Сарі було якось спокійніше від знання, що десь там, за стіною, де шкребуться і попискують миші, є ще одна знедолена дівчина. Наступним ночами вона сильніше відчувала присутність Беккі. У дівчаток було не надто багато можливостей поговорити вдень. Кожна з них мала свою роботу, і будь-яка спроба спинитися, щоб порозмовляти, була б розцінена як лінощі й марнування часу.

— Міс, не звертайте на мене уваги, — прошепотіла Беккі ще першого ранку, — якщо я не буду чемною. Нас із вами покарають, якщо почують щось таке. То знайте, що я хочу сказати «будь ласка», «дякую», «вибачте», але в мене просто часу не вистачає.

На світанку Беккі крадькома приходила до Сариної кімнатки, щоб защебнути їй сукню або допомогти ще якоюсь дрібничкою, що була їй під силу, а потім спускалась на кухню, щоб розпалити багаття. А вночі Сара завжди чула обережний стукіт у двері. Він означав, що її подруга готова допомогти, якщо їй щось потрібно. Перші кілька тижнів після того, як сталося горе, Сара почувалась надто пригніченою, щоб розмовляти. Тож минув якийсь час, доки дівчатка почали бачитись більше й навідувати одна одну. Серце Беккі підказало їй, що людину, яка так горює, найкраще лишити в спокої.

Другою подругою була Ерменґарда. Але до того, як їй вдалося зайняти своє місце в Сариному житті, сталися дивні події.

Коли Сара оговталась від горя і почала сприймати життя довкола себе, вона зрозуміла, що зовсім забула про існування Ерменґарди. Вони завжди дружили, але Сара почувалася значно старшою. Важко було не визнати те, що Ерменґарда простакувата, але при цьому щиро любить Сару. Вона прив’язалась до Сари віддано і нелукаво: просила допомоги з домашніми завданнями, дослухалась до кожного слова, випрошувала розказувати історії. Проте самій Ерменґарді не було чого розповісти цікавого — вона ненавиділа всі без винятку книжки. По правді, міс Сент-Джон була не тією людиною, про яку пам’ятатимеш у вирі життєвих перипетій. Тож Сара забула про неї.

Та ще й так сталося, що Ерменґарду саме раптово відкликали додому на кілька тижнів. Після повернення вона ще два дні не бачила Сару, доки випадково не зіткнулась із нею в коридорі — Сара несла в руках цілий оберемок речей, які слід було зашити. Її вже навчили, як зашивати одяг. Вона виглядала блідою і несхожою на себе: з-під короткого подолу сукні стирчали занадто худі ноги в чорних панчохах.

Ерменґарда не була метикуватою і відразу розгубилася. Звісно, вона знала, що сталось, але навіть подумати не могла, що Сара так зміниться — вона була схожа на служницю. Ерменґарді серце краялось, але вона не знала, що сказати, — лишень істерично хихонула і вигукнула:

— Саро, це що, ти?

— Так, — відповіла Сара.

Раптова дивна думка промайнула в її голові, від чого дівчинка спаленіла.

У руках Сара несла великий стос одягу, притримуючи його підборіддям. Щось у прямому погляді її очей змусило Ерменґарду розгубитися ще більше. Здавалося, що Сара зовсім змінилася — стала якоюсь незнайомою дівчинкою. Може, так сталося тому, що Сара зненацька збідніла й тепер мусила латати чужі речі та працювати, як Беккі.

— Ой, — затнулась Ерменґарда, — як… як ти взагалі-то?

— Не знаю, — відповіла Сара. — А ти як?

— Ну, я… У мене все добре, — мовила Ерменґарда, відчувши збентеження. Вона гарячково подумала про те, що треба сказати щось більш особисте, проникливе. — Ти зараз дуже… дуже нещасна? — похапцем спитала вона.

Згодом Сара картала себе за несправедливість. Але тієї миті її зранене серце зайшлося від болю, і їй здалося, що такій обмеженій людині, як Ерменґарда, ліпше триматись від неї подалі.

— А як ти гадаєш? — запитала вона. — Невже ти думаєш, що я страшенно щаслива?

І вона пройшла повз подругу, не промовивши більше ні слова.

З часом Сара зрозуміла, що це власне нещастя змусило її забути очевидні речі. Їй слід було пам’ятати, що не можна звинувачувати бідолашну Ерменґарду в тому, що вона щось говорить або робить незугарно. Власне, вона завжди була незугарною, і що більше переймалась, то нездаліші вчинки робила.

Однак та раптова думка, що промайнула в Сариній голові, зробила її байдужою до чужих почуттів.

«Вона така ж, як і всі інші, — подумала Сара. — Їй насправді не хочеться зі мною говорити. Вона знає, що ніхто не говорить».

Тож протягом кількох тижнів між ними стояла якась перепона. Коли вони випадково зустрічались, Сара дивилася в інший бік, тоді як Ерменґарда почувалася надто напруженою і збентеженою, щоб почати розмову. Інколи дівчатка кивали одна одній, проходячи повз, але бували випадки, коли навіть не обмінювались вітаннями.

«Якщо вона не хоче зі мною розмовляти, — думала Сара, — я буду її уникати. Завдяки міс Мінчін це зробити легко».

Зусилля міс Мінчін сприяли тому, що тепер подруги майже не бачились. У цей час усі помітили, що Ерменґарда стала навіть простакуватіша, ніж раніше. Вона виглядала байдужою і нещасною, часто сиділа, скоцюбившись на лаві у віконній ніші, й безцільно дивилась у вікно, ні з ким не розмовляючи. Якось Джессі, проходячи повз неї, зацікавлено спинилася.

— Чого це ти плачеш, Ерменґардо? — запитала вона.

— Я не плачу, — відповіла та глухим, здавленим голосом.

— Ні, плачеш, — наполягала Джессі. — По твоєму носу щойно скотилася велика сльозина й капнула з кінчика. А ось іще одна.

— Добре, я плачу, — зізналась Ерменґарда. — Плачу, бо мені сумно. Але яке вам усім до того діло!

Вона повернулась до Джессі спиною, дістала носовичок і заховала у ньому обличчя.

Тієї ночі Сара поверталась до своєї кімнатки на горищі пізніше, ніж зазвичай. Вихованки пансіону вже лягали спати, а їй усе знаходилася робота, після чого вона ще повчилася в порожньому класі. Коли Сара піднялася сходами нагору, то була дуже здивована, побачивши, що зі щілини під дверима пробивається смужечка світла.

«Сюди ніхто, крім мене, не заходить, — швидко промайнула думка. — Але хтось же запалив свічку!».

І справді, хтось запалив свічку. До того ж вона була не в кухонному підсвічнику, які ті, що використовувала Сара, а в кращому — зі спалень учениць. На старенькій лавочці для ніг виднілась постать, одягнута в нічну сорочку й закутана червоною шаллю. Це була Ерменґарда.

— Ерменґардо! — вигукнула Сара і налякалась, що її почують. — Тобі влетить!

Ерменґарда підхопилась із лавочки. Вона зачовгала по горищу — її пантофлі були завеликі на неї. Очі та ніс дівчинки почервоніли від плачу.

— Я знаю, що мене покарають, коли дізнаються, що я була тут, — мовила вона. — Та мені байдуже. Саро, будь ласочка, скажи мені, в чому річ? Ти більше не хочеш зі мною дружити?

Вона мовила це так щиро, ніжно і просто, що Сарі підкотився клубок до горла. Перед нею стояла колишня Ерменґарда, яка запитувала, чи зможуть вони бути найкращими подругами. Запитання пролунало так, ніби вона не сердилась на подругу протягом останніх кількох тижнів.

— Я з тобою хочу дружити, — відповіла Сара. — Просто я подумала, що… Розумієш, зараз усе змінилось. І я подумала, що ти змінилася теж.

Зарюмсані очі Ерменґарди стали ще більшими.

— Але це ж ти змінилася! — крикнула вона. — Ти не хотіла говорити зі мною. Я вже просто не знала, що робити. Це ти змінилася після того, як я повернулась.

Сара задумалась на хвильку. Вона зрозуміла, що припустилася помилки.

— Я справді змінилася, — пояснила вона, — хоча не так, як ти думаєш. Міс Мінчін не хоче, щоб я розмовляла з вихованками. Більшість із них не бажає розмовляти зі мною. Я подумала, що, може, й ти не хочеш. Тому я намагалася триматись від тебе подалі.

— Ох, Саро! — докірливо зойкнула Ерменґарда, відчувши, як розвіюються її страхи.

Ще раз поглянувши одна на одну, дівчатка кинулися в обійми. Сара притулилася головою до червоної шалі, якою були вкутані плечі подруги. Коли їй здавалось, що Ерменґарда покинула її, Сара почувалася страшенно самотньою.

Після цього вони вдвох сиділи на підлозі. Сара обхопила коліна руками, а Ерменґарда куталась у шаль, вдивляючись у дивне обличчя подруги з обожненням.

— Я більше не могла витримати, — сказала вона. — Думаю, ти змогла би жити без мене, Саро, але я без тебе — ні. Я вже майже померла. Тож сьогодні, плачучи під ковдрою, я раптом вирішила прокрастись сюди і благати тебе, щоб ти знову погодилась зі мною дружити.

— Ти краща, ніж я, — відповіла Сара. — Я була занадто горда, щоб просити про дружбу. Бачиш, зараз, коли мене спіткали випробування, вони показали, що я зовсім не така вже хороша дитина. Я боялася, що так і буде. Може, — вона наморщила лоба, роздумуючи, — для цього мені й послали випробування.

— А я нічого хорошого в них не бачу, — переконано заявила Ерменґарда.

— По правді кажучи, я теж, — приязно погодилася Сара. — Та гадаю, що в усьому мусить бути щось хороше, навіть якщо ми його одразу не помічаємо. Без сумніву, навіть у міс Мінчін має бути щось хороше.

Ерменґарда із похмурою зацікавленістю оглядала горище.

— Саро, — спитала вона, — думаєш, ти зможеш тут жити?

Сара озирнулася.

— Якщо уявлятиму, що тут усе зовсім по-іншому, то зможу, — відповіла вона. — Або якщо вдаватиму, що це місце з якоїсь історії.

Дівчинка говорила повільно. Її уява нарешті почала оживати. Відколи трапилося нещастя, Сара перестала фантазувати. Вона почувалася ніби в страшному сні — на уяву не вистачало сил.

— Іншим людям доводилося жити й у значно гірших місцях. Згадай хоча б графа Монте-Крісто, який мучився у підземеллях замку Іф. Або в’язнів Бастилії!

— Бастилії, — майже прошепотіла Ерменґарда. Вона дивилась на подругу, підпадаючи під чарівливий вплив її фантазії. Ерменґарда пам’ятала, як Сара розповідала їй про Французьку революцію так натхненно і полум’яно, що забути було неможливо. Так розказувати вміла лише вона.

— Добре, — мовила вона, — думаю, треба уявляти все саме так. Я — в’язень у Бастилії. Я провела тут уже багато-багато років. Усі забули про мене. Міс Мінчін — наглядач, а Беккі, — очі оповідачки засвітилися від раптової знахідки, — а Беккі сидить у сусідній камері.

Вона повернулась до Ерменґарди, і цю в мить виглядала точнісінько як колишня Сара.

— Я буду вдавати, що це справді так, — сказала вона. — І це мені допомагатиме.

Ерменґарда аж тремтіла від захвату.

— А ти мені про це розкажеш? Можна, я буду сюди тихенько приходити ночами, коли всі поснуть, і слухати, що ти робила вдень? Тоді мені здаватиметься, що ми стали найкращими подругами, навіть більше, ніж раніше.

— Так, — відповіла Сара, киваючи. — Біди випробовують людей. Лихо, яке сталося зі мною, випробувало тебе і довело, наскільки ти хороша.

Розділ 9
Мельхиседек
Третьою серед тих, хто підтримував Сару в її скрутному становищі, була Лотті. Ще надто маленька, вона не знала, що таке випробування, тож неабияк дивувалася змінам, які бачила в житті своєї юної названої мами. Лотті чула плітки про дивні речі, які сталися з Сарою, але ніяк не могла збагнути, чому ж та виглядає тепер зовсім по-іншому — вдягається у стару чорну сукню і приходить до класної кімнати тільки щоб навчати інших, замість того щоб сидіти на чільному місці й учитися самій. Маленькі вихованки пансіону довго перешіптувались, коли з’ясувалося, що Сара більше не живе в розкішних кімнатах, де так довго сиділа у пошані Емілі. Лотті нічого не розуміла, а Сара відбувалася короткими невиразними відповідями. Коли тобі лише сім років, дуже важко самотужки докопатися до суті таємниць.

— Ти тепер дуже бідна, Саро? — довірливо запитала вона першого дня, коли її подрузі доручили вести заняття з французької для менших учениць. — Така бідна, як жебрачка?

Лотті вклала свою пухкеньку долоньку в худеньку долоню Сари й дивилась на неї широкими, сповненими сліз очима:

— Я не хочу, щоб ти була бідна, як жебрачка.

Помітивши, що мала ось-ось розплачеться, Сара мерщій заходилась утішати її.

— Жебраки не мають даху над головою, — мужньо мовила вона. — А в мене є де жити.

— І де ти тепер живеш? — допитувалася Лотті. — У твоїй кімнаті спить новенька, й там тепер не так гарно, як раніше.

— Я живу в іншій кімнаті, — сказала Сара.

— А вона гарна? — не вгавала Лотті. — Я хочу піти й подивитись на неї.

— Ми не повинні розмовляти, — відповіла Сара. — За нами спостерігає міс Мінчін. Вона розсердиться на мене, якщо я дозволятиму тобі шепотітись.

Сара вже зрозуміла, що на неї покладають відповідальність за все, що чинять її підопічні. Якщо дівчатка були неуважні, розмовляли або ж ніяк не могли вгамуватися, карали саму Сару.

Однак Лотті була затятою дівчинкою, тож вирішила: якщо Сара не бажає розповідати їй, де вона тепер живе, вона дізнається це в інший спосіб. Вдаючи, що бавиться зі своїми маленькими подругами, вона крутилася біля старших дівчат, прислухаючись, про що ті пліткують. Зібравши докупи які-не-які зауваги, що їх вони, самі того не відаючи, виповідали, одного пізнього вечора дівчинка подалась у розвідку. Вона піднялася сходами, про існування яких раніше навіть не здогадувалась, аж доки не дісталась до дверей, що вели на горище. Там побачила ще двоє дверей поряд. Відчинивши одні з них, Лотті застала там свою обожнювану Сару, що залізла на старий стіл і дивилась у вікно.

— Саро! — вражено вигукнула вона. — Мамусю Саро!

Її приголомшило те, яким порожнім і потворним виглядало горище. Воно було геть відірване від решти світу. Лотті здалося, ніби її коротеньким ніжкам довелось подолати сотні сходинок, перш ніж дістатися сюди.

Сара повернулася на голос. Настала її черга налякатися. Що зараз станеться? Якщо Лотті почне плакати і хтось почує це, вони обидві пропали. Сара зістрибнула зі свого стола й підбігла до дитини.

— Тільки не плач. Не треба шуміти! — благала вона. — Мене вилають, якщо ти це зробиш. Мене весь час лають. А тут… Тут не так уже й погано, Лотті.

— Правда? — недовірливо зітхнула мала й озирнулася довкола себе, закусивши губу. Звісно, вона могла розплакатись, та любов до своєї названої матері давала сили, щоб тримати себе в руках заради неї. Зрештою, Лотті подумала, що будь-яке місце, де живе Сара, може справді виявитися гарним. — А чому, Саро? — запитала дівчинка майже пошепки.

Сара обійми обняла її і спробувала засміятись. Тепло цього дитячого тільця заспокоювало. Сьогодні Сарі випав дуже важкий день, і сльози пекли очі.

— Ну, звідси видно багато такого, що внизу ніколи не побачиш, — мовила вона.

— А що це? — випитувала Лотті з цікавістю, яку Сара завжди вміла розбурхати навіть у старших дівчаток.

— Тут є димарі — близько-близько. З них клубочиться кілечками й хмарками дим, щоб потім здійнятись у небо. А ще повсюди стрибають горобці, перебалакуючись між собою, точнісінько як люди. Довкола є багато інших вікон, і з них у будь-яку мить може визирнути чиясь голова, — і тоді можна вгадувати, хто ж це виглядає. Тут, на горищі, здається, що ти високо-високо — ніби в іншому світі.

— А можна, я теж подивлюся! — вигукнула Лотті. — Підніми мене!

Сара підняла її, вони обоє стали на старий стіл, потягнулись до віконця в даху й визирнули з нього.

Той, хто ніколи цього не робив, не зрозуміє, який інший світ постав перед дівчатками. По обидва боки вкритий черепицею дах спускався до дощових ринв. Горобці почувались тут як удома — цвірінькали і стрибали без жодного страху. Двійко горобчиків на найближчому димарі заходилися люто чубитись, доки один не зігнав іншого. Вікно на горищі поряд було зачинене, бо в сусідньому будинку ніхто не жив.

— Шкода, що там ніхто не живе, — мовила Сара. — Це вікно так близько, що якби на сусідньому горищі оселилась якась дівчинка, ми змогли би перемовлятись або лазити одна до одної в гості, звісно, якби не боялись упасти.

Небо звідси виглядало значно ближчим, ніж коли на нього дивитись з вулиці. Лотті була просто зачарована. З вікна на горищі, що тулилося поміж димарів, світ унизу видавався майже нереальним. Тут не вірилося в існування міс Мінчін, міс Амелії та їхньої класної кімнати, а стукіт коліс по бруківці площі, здавалося, долинав із якогось іншого світу.

— Ох, Саро! — вигукнула Лотті, обіймаючи руку своєї покровительки. — Мені подобається це горище! Правда-правда! Тут навіть краще, ніж унизу.

— Поглянь на горобчика, — стиха сказала Сара. — Добре було би мати пригорщу крихт, щоб кинути йому.

— А в мене є трошки! — радісно скрикнула Лотті. — У мене в кишені є недоїдена булочка. Я вчора купила її за пенні, і ще трошки залишилося.

Коли дівчатка кинули крихти горобчику, той підскочив і злетів на сусідній димар. Він явно не звик до приязного ставлення, тому від несподіванки злякався. Та Лотті причаїлася, а Сара тихенько зацвірінькала — точно як горобчик, — тож він зрозумів, що нема чого боятися. Пташка схилила голову набік і зі свого сідала на димарі заходилася вивчати блискучими очицями крихти. Лотті вже ледве стримувалася, щоб не крутитися.

— Він повернеться? Повернеться? — шепотіла вона.

— По очах видно, що так, — прошепотіла Сара у відповідь. — Він думає, чи варто зважитись. Так, він прилетів! Поглянь!

Горобчик злетів донизу й підстрибом наблизився до крихт, але спинився за кілька кроків від них. Він знову схилив голову набік, ніби міркуючи, чи може Сара або Лотті перекинутись на велику кішку і вхопити його. Зрештою сердечко підказало йому, що дівчатка — створіння більш милі, ніж це може здатися на перший погляд, тож він пострибав ближче. Тоді притьмом ухопив найбільшу крихту в дзьобик і пурхнув за димар.

— Тепер він зрозумів, що все добре, — мовила Сара. — Ось побачиш: він повернеться по решту крихт.

Горобчик і справді повернувся, привівши з собою друга. А потім друг полетів по родича, і вони вже разом улаштували бенкет. Горобці цвірінькали, про щось перемовлялися і голосно скрикували, час від часу зупиняючись, щоб нахилити голівку набік і окинути допитливим поглядом Лотті й Сару. Лотті так тішилася, що майже забула своє перше гнітюче враження про горище. І коли вона спустилася зі столу, повертаючись із небес на землю, Сара вже могла показати їй чимало принад свого помешкання, про існування яких вона й сама нещодавно не здогадувалась.

— Моя кімнатка така маленька й розміщена так високо вгорі, — казала вона, — що нагадує гніздечко на дереві. Поглянь, яка кумедна ця похила стеля! Бачиш, у цьому кутку кімнати заледве вдається стояти на повен зріст. А коли настає ранок, я можу лежати в ліжку й дивитися просто в небо крізь віконце у даху. Воно нагадує квадратну латку світла. Якщо день погожий, по небу пропливають маленькі рожеві хмарки і здається, що можна доторкнутися до них. Коли дощить, краплі стукотять і стукотять, ніби розповідають мені якусь приємну історію. Коли небо зоряне, можна лежати й рахувати, скільки зірок умістилось на клаптикові неба. Знаєш, їх там просто безліч! А поглянь лиш на цю заіржавілу решіточку в кутку! Коли б її начистити й розпалити в коминку вогонь, як хороше стало би! Бачиш, у мене й справді мила кімнатка.

Сара походжала кімнатою, тримаючи Лотті за руку, й жестами доповнювала розповідь про оздоби, які сама себе примушувала бачити. Їй вдалося переконати й Лотті, адже дівчинка завжди вірила в те, про що їй барвисто оповідала Сара.

— Поглянь, — казала вона, — тут, на підлозі, добре було б постелити м’який, ворсистий індійський килим блакитного кольору. А в цьому кутку — примостити диванчик з подушками. Просто біля нього можна поставити книжкову полицю з багатьма-багатьма книгами, щоб до них легко було дотягнутися. Перед коминком покласти шкуру, а стіни завісити покривалами, щоб не було видно побіленого, й почепити картини. Тут великі картини не пасуватимуть — лише маленькі, та неодмінно дуже гарні. Ось тут поставити лампу з темно-рожевим абажуром. А посередині має стояти стіл, накритий до чаю. Над вогнем у коминку хай би кипів маленький пузатий чайник. І ліжко мусить бути зовсім інше! М’яке, застелене чудовим шовковим покривальцем. Це було би просто чудово. І може, ми навіть змогли б умовити горобчиків подружитись з нами. Тоді вони прилітали би, стукали у вікно і просили впустити їх у кімнату.

— Саро! — вигукнула Лотті. — Я би хотіла тут жити!

Коли зрештою Сара вмовила свою маленьку підопічну спуститися, провела її і повернулась до себе на горище, вона стала посеред кімнатки і ще раз роззирнулася довкола. Чари від вигадок, які вона розповідала Лотті, розвіялись. Ліжко було тверде й накрите вицвілою ковдрою. Побілені стіни де-не-де світили шматками обдертої штукатурки, підлога була холодна й гола. Зламана решітка коминка зовсім заіржавіла, а скособочена старенька лавочка для ніг була єдиним сидінням у кімнаті. Дівчинка присіла на неї і затулила лице долонями. Після приходу Лотті їй стало навіть гірше, ніж раніше. Напевно, в’язні теж почуваються ще більш спустошеними після того, як до них ненадовго приходять відвідувачі.

— Тут так самотньо, — мовила Сара. — Інколи відчуваю, що ця кімната — найсамотніше місце у світі.

Так вона сиділа, аж доки її увагу не привернув тихенький звук, що долинав звідкись зблизька. Сара озирнулася, щоб роздивитись, звідки цей шум. Якби не стриманість, вона би притьмом підхопилася зі своєї лавочки. Неподалік на задніх лапках сидів великий пацюк і зацікавлено принюхувався. Кілька крихт від булочки впали на підлогу, і їхній запах виманив пацюка з нірки.

Пацюк виглядав дуже незвично й чимось нагадував карлика чи гнома із сивими вусами. Сара зачаровано дивилась на нього. Він теж поглядав на дівчинку блискучими очицями, наче про щось запитуючи. Пацюк, без сумніву, дуже вагався, і в дівчинки майнула химерна думка.

«Напевно, важко бути пацюком, — міркувала вона. — Нікому ти не подобаєшся. Люди підскакують і втікають із криками: „Ох, потворний пацючище!“. Певно, мені б не подобалося, якби люди, побачивши мене, підскакували й верещали: „Ох, потворна Сара!“. А потім ставили би на мене пастки, підкидаючи туди їжу. Бути пацюком — це зовсім не так, як бути горобчиком. Але ж ніхто не питав цього пацюка, чи хоче він бути пацюком. Ніхто не пропонував йому натомість стати горобцем».

Дівчинка сиділа дуже тихенько, тож пацюк посміливішав. Він дуже її боявся, та, може, в нього було таке серце, як і в горобчика, й воно підказало йому, що ця дівчинка — не з тих, які накидаються зненацька. Пацюк був дуже голодний. Удома, за стіною, на нього чекала велика сім’я, а йому кілька останніх днів страшенно не щастило. Тож пацюк лишив своїх діток, що пищали від голоду, й вирішив ризикнути заради кількох крихт. Він опустився на лапки.

— Давай, — підбадьорювала його Сара. — Тут нема пастки. Бери крихти, бідолашко! В’язні у Бастилії часто приятелюють із пацюками. Сподіваюсь, і нам із тобою вдасться подружитися.

Невідомо, як саме тварини розуміють людей, але те, що вони таки розуміють, сумніву не підлягає. Може, є мова без слів, зрозуміла всім у світі. Може, в кожній живій істоті є душа, що здатна беззвучно спілкуватися з іншою душею. Хай там як, а пацюк здогадався, що йому зараз тут безпечно — попри те, що він пацюк. Він знав, що це юне людське створіння не підскочить і не налякає його диким вереском, не буде кидати в нього чимось важким, не поцілить у його тільце й не примусить накульгуючи тікати до своєї нірки, щоб сховатися там. Він справді був непоганим пацюком і не бажав нікому завдавати шкоди. Коли він стояв на задніх лапках і нюшкував повітря, втупивши свої яскраві очиці у Сару, то сподівався, що дівчинка це зрозуміє і не ставитиметься до нього вороже. І коли в дивовижний спосіб, без жодного слова, пацюк зрозумів, що так і буде, він тихенько попрямував до крихт і заходився їх їсти. Жуючи, він раз по раз кидав погляди на Сару, точнісінько як горобці перед тим. Пацюк дивився так вибачливо, що це розчулило дівчинку.

Вона сиділа й дивилась на нього, не рухаючись. Одна крихта була значно більша, ніж інші, — її й крихтою складно назвати. Було очевидно, що пацюку страшенно кортить отримати цей шматок, але він лежав надто близько біля лавочки, а пацюк ще був наполоханий.

«Певно, він хоче віднести його сім’ї, що зачаїлася за стіною, — подумала Сара. — Якщо я не дивитимусь на нього, може, він зважиться підійти і взяти».

Дівчинка з цікавістю затамувала подих. Пацюк підібрався трохи ближче і з’їв ще кілька крихт, а тоді спинився і насторожено принюхався, скоса поглядаючи на Сару. Потім він кинувся до шматочка булочки, як ті відчайдушні горобці, ухопив його і попрямував до щілини в стіні, де й зник.

— Я так і знала, що він збирався занести булочку дітям, — мовила Сара. — Думаю, ми з ним заприятелюємо.

Через тиждень чи більше настала одна з тих рідкісних ночей, коли Ерменґарда знаходила можливість прокрастися на горище. Проте коли дівчинка тихенько постукала пучками пальців у двері, Сара не виходила до неї хвилини зо дві-три. У кімнаті було так тихо, що Ерменґарда подумала, ніби її подруга спить. А потім, щиро здивована, почула, як Сара стиха засміялась і промовила до когось, умовляючи:

— Ось тут! — дослухалась Ерменґарда. — Забирай і йди додому, Мельхиседеку! Іди додому!

Майже одразу Сара відчинила двері й побачила, що на порозі стоїть спантеличена Ерменґарда.

— А з ким… З ким це ти говорила, Саро? — поцікавилась вона.

Сара мовчки втягла її за руку до кімнати, втішено усміхаючись.

— Пообіцяй мені, що не злякаєшся і не скрикнеш навіть на остілечки. Або я тобі нічого не скажу, — відповіла вона.

Ерменґарда відчувала, що й зараз готова закричати, але спробувала опанувати себе. Вона озирнулася довкола й нікого не побачила. Але ж Сара точно з кимсь говорила! Ерменґарді на гадку спали привиди.

— А це… Воно мене злякає? — полохливо спитала вона.

— Дехто й справді їх боїться, — відповіла Сара. — Я й сама боялася спочатку. Але зараз уже не боюсь.

— Це що — привид? — затряслася товстушка.

— Та ні, — сміючись відповіла Сара. — Це мій пацюк.

Ерменґарда миттю підскочила й застрибнула на стареньке вилиняле ліжко. Вона підібгала ноги під себе, накривши їх нічною сорочкою і червоною шаллю. Дівчинка не кричала, але від страху їй забило дух.

— Ох, лишенько! — прошепотіла вона, задихаючись. — Пацюк! Пацюк!

— Я знала, що ти злякаєшся, — мовила Сара. — Але боятись нема чого. Я його приручила. Він уже знає мене і приходить, коли я його гукаю. Хочеш його побачити? Чи ти дуже налякана?

Усі ці дні Сара приносила з кухні об’їдки, дружба між ними міцніла, і дівчинка вже майже забула, що полохлива істота, яка вже стала дорога її серцю, — це всього-на-всього пацюк.

Спершу Ерменґарда так боялася, що могла лишень заціпеніло сидіти на ліжку. Проте Сарин спокій та історія першого знайомства з Мельхиседеком розбудили в ній цікавість. Дівчинка перехилилася через край ліжка і спостерігала, як Сара підійшла до нірки й стала навколішки.

— А він… Він не може швидко-швидко вибігти й застрибнути на ліжко? — спитала Ерменґарда.

— Ні, — відповіла Сара. — Він так само чемний, як і ми. Він дуже схожий на людину. Ось, дивись!

Вона ледве засвистіла — так тихо й ніжно, що цей звук можна було почути лише в цілковитій тиші. Сара повторила свист кілька разів з такою зосередженістю, що Ерменґарда подумала, чи не чаклує її подруга. І зрештою у відповідь на заклик із нірки вистромилась голова із сірими вусами і блискучими очицями. Сара взяла кілька крихт і кинула Мельхиседеку. Він повагом підійшов до них і заходився їсти. Найбільший шматочок узяв і діловито потягнув назад до своєї нірки.

— Бачиш, — пояснила Сара, — це для його жінки і діток. Він дуже милий. Завжди їсть найменші шматочки. А коли повертається до нірки, я завжди чую, як його сім’я пищить від радості. Я вже розрізняю три різних види писку. Дітки пищать по-одному, місіс Мельхиседек — по-іншому, а в самого Мельхиседека — свій власний писк.

Ерменґарда засміялася.

— Саро! — сказала вона. — Ти така дивачка! Але ти дуже, дуже хороша.

— Я знаю, що я дивачка, — весело погодилася Сара. — І я намагаюся бути хорошою. — Вона потерла чоло своєю маленькою ручкою, і її обличчя раптом стало розгубленим і водночас сповненим ніжності. — Татко завжди сміявся з мене, але мені це подобалось. Він думав, що я — дивачка, але любив, коли я робила щось незвичайне. І я без цього не можу. Без цього я не змогла би жити, — стиха додала вона.

Ерменґарді було страшенно цікаво, як і завжди.

— Коли ти щось вигадуєш, — сказала вона, — то здається, ніби твоя уява оживає.

Зараз ти говориш про Мельхиседека так, наче він людина.

— А так і є, — відповіла Сара. — Він відчуває голод і страх, точнісінько як ми. Він має дружину і дітей. Звідки нам знати, що він не вміє думати так само, як ми? У нього очі, як у людини. Ось чому я вирішила дати йому ім’я.

Сара сіла на підлогу так, як любила найбільше, — обійнявши коліна.

— Крім того, — додала вона, — він пацюк із Бастилії, посланий, щоб стати моїм другом. Я завжди можу підібрати скибку хліба, яку викинула кухарка, і цього буде достатньо, щоб нагодувати його.

— А це ще Бастилія? — палко запитала Ерменґарда. — Ти завжди вдаєш, що це Бастилія?

— Майже завжди, — відповіла Сара. — Інколи я намагаюся вдавати, ніби це — якесь інше місце. Але Бастилія підходить найкраще, особливо коли стає холодно.

Зненацька Ерменґарда аж підскочила на ліжку, злякана звуком, який почула. Це були два виразні удари по стіні.

— Що це? — вигукнула вона.

Сара підвелася з підлоги й відповіла з неабияким драматизмом:

— В’язень із сусідньої камери.

— Беккі! — із захватом скрикнула Ерменґарда.

— Так, — підтвердила Сара. — Ось послухай: два удари означають: «В’язню, ти там?»

У відповідь вона постукала по стіні тричі.

— А це означає: «Так, я тут, у мене все гаразд».

З-за стіни від Беккі почулось чотири удари.

— Це означає, — пояснила Сара, — «Тоді, друже по нещастю, хороших тобі снів. На добраніч».

Ерменґарда аж світилась від задоволення.

— Саро! — радісно шепотіла вона. — Це схоже на справжню історію!

— А це і є історія, — сказала Сара. — Усе на світі — історії. Ти історія, я історія. Міс Мінчін — історія.

Вона сіла поруч і розповідала далі, доки Ерменґарда не забула про те, що й вона теж певною мірою — в’язень-утікач. Сара мусила нагадати подрузі, що цілісіньку ніч лишатись у Бастилії не можна, а треба тихенько спуститися сходами вниз і повернутись до свого покинутого ліжка.

Розділ 10
Індійський джентльмен
Проте для Ерменґарди та Лотті було небезпечно пробиратись на горище. Вони щоразу не знали, чи застануть там Сару, і чи не забагнеться міс Амелії затіяти перевірку — походити поміж ліжками вихованок після відбою. Тож подруги навідувались дуже рідко, й Сара почувалася самотньою. Навіть більше, ніж на горищі, відчуття самотності допікало їй, коли вона була внизу. Дівчинка не мала з ким перекинутися словом. Виконуючи доручення в місті, вона знічено брела вулицями, несучи кошика чи пакунок і намагаючись утримати капелюшка, якщо дув вітер, чи відчуваючи, як вода заливає її черевики, коли дощило.

Тоді, серед метушливого натовпу людей, Сара переживала свою самотність найгостріше. Коли вона була принцесою Сарою і проїжджала вулицями в екіпажі або прогулювалась у супроводі Марієт, вираз її милого, жвавого личка та ошатні пальта і капелюшки примушували людей обертатись. Щаслива, багато вбрана дівчинка, природно, привертає до себе увагу. А до обдертого, бідно вдягнутого дитяти ніхто й голови не поверне, не те щоб усміхнутись. Тож тепер на Сару ніхто не дивився, здавалось, ніби її взагалі не помічають, коли вона поспішала людним тротуаром. Вона почала швидко рости, а вдягалась і далі у найпростіші сукні з колишнього гардеробу, тож справді мала дуже дивний вигляд. Найдорожчий одяг, що колись їй належав, розпродали, а ті сукні, які лишилися, Сара мусила вбирати доти, доки вони зовсім не зносяться. Подеколи, проходячи повз дзеркальну вітрину, дівчинка, здавалось, готова була розсміятись, побачивши своє відображення. А подеколи вона червоніла й відверталася, закусивши губу.

Ідучи вечорами повз будинки з освітленими вікнами, Сара взяла за звичку зазирати до теплих кімнат і розважатись, вигадуючи різні історії про людей, що сиділи біля вогню чи довкола столів. Дівчинці подобалося заглядати до чужих осель, доки ще не зачинили віконниці. З кількома сім’ями, що жили в будинках на площі по сусідству з міс Мінчін, Сара навіть по-своєму заприятелювала. Найбільше їй подобалась та сім’я, яку вона назвала Великою Родиною. Не тому, що її члени були високими на зріст — зовсім навпаки, більшість із них були ще маленькими, — а тому, що їх дуже багато. У Великій Родині було вісім дітлахів, статна рум’янощока матір, статний рум’янощокий батько, статна рум’янощока бабуся, а на додачу кілька слуг.

Вісьмох дітей частенько виводили на прогулянку чи вивозили у візочках спокійні няньки, або ж брала покататися в екіпажі їхня матуся. А ще вони вечорами мчали до дверей, щоби зустріти свого татуся, поцілувати його і, пританцьовуючи довкола, стягнути з нього пальто й позаглядати в усі кишені в пошуках гостинців. Подеколи вони всі гуртом збиралися біля вікна дитячої кімнати, щоб повизирати на вулицю, поштовхати одне одного і дружно посміятися — зрештою, ці дітлахи завжди знаходили собі якусь розвагу, як і годиться у великих сім’ях. Сарі вони дуже припали до душі, тож вона дала їм імена, вичитані з книжок, — по правді, дуже романтичні імена. Вона вирішила, що їхнє прізвище буде Монморенсі, й називала їх так, коли не кликала Великою Родиною. Пухкеньке світлочубе немовлятко у чепчику було Етельбертою-Бошан Монморенсі; трошки старшу дівчинку вона назвала Віолеттою-Колмонделією Монморенсі; маленький хлопчик, який ледве навчився дибати на своїх товстеньких ноженятах, отримав ім’я Сидні-Сесиль-Вів’єн Монморенсі. Інших дітлахів звали Ліліанна-Євангеліна-Мод-Маріон, Розалінда-Гледіс, Гай-Кларенс, Вероніка-Юстасія і Клод-Гарольд-Гектор.

Одного вечора сталася кумедна пригода — хоча, з певного погляду, нічого кумедного в ній не було.

Кількох молодших Монтморенсі, очевидно, запросили на дитячу вечірку, й саме тоді, коли Сара йшла повз їхній будинок, вони проходили по тротуару до екіпажа. Вероніка-Юстасія і Розалінда-Гледіс, у білих мереживних сукнях із чудовими поясками, вже сіли в екіпаж, а п’ятирічний Гай-Кларенс саме поспішав за ними. Це був дуже симпатичний хлопчик — з рожевими щічками, синіми очима й кучериками, що обрамляли круглу голівку, — Сара аж забула про свій кошик і про свою пошарпану сукенку. По правді, вона забула про все, так їй хотілося помилуватись хлопчаком. Тож вона спинилась і задивилася на нього.

Саме було Різдво, й у Великій Родині розповідали чимало історій про бідолашних дітей, у яких нема ані матусі, ані татуся. Цим нещасним ніхто не покладе подарунок у шкарпетку, ніхто не поведе їх на святкову виставу — вони замерзали у своєму благенькому вбранні й хотіли їсти. У цих історіях добрі люди, інколи щиросердні хлопчики й дівчатка, неодмінно зустрічали бідних дітлахів і давали їм гроші, дорогі дарунки або ж запрошували додому на щедрий обід. Щовечора під час читання таких оповідей Гая-Кларенса пробирало до сліз, і він з нетерпінням очікував, коли ж сам зустріне якусь знедолену дитину, щоб дати їй шестипенсовик, який був у нього. Цілих шість пенсів, на глибоке переконання хлопчика, були здатні забезпечити безбідне існування на все життя. Тож коли хлопчина крокував червоним килимом, розстеленим по тротуару від дверей до екіпажу, в кишені коротких штанців його матроського костюмчика лежав цей шестипенсовик. І саме тоді, як Розалінда-Гледіс піднялась в екіпаж і скочила на сидіння, щоб похитатись на пружинах, Гай-Кларенс запримітив Сару, що стояла осторонь у пошарпаній сукенці й капелюшку, зі стареньким кошичком у руках і пильно дивилась на нього.

Хлопчик подумав, що вона дивиться так зголодніло, бо, можливо, вже давно не їла. Звідки було йому знати, що Сара зголодніла за привітним, веселим життям, яке вирувало в нього вдома і про яке виразно промовляло його рум’яне личко. Хіба ж він міг здогадатися, що дівчинка дивилась так пильно, бо їй страшенно кортіло підхопити його на руки й поцілувати. Гай-Кларенс знав лише, що в неї великі очі, худеньке обличчя, тоненькі ніжки, кошик, який носить простолюд, і бідняцький одяг. Тож він засунув руку в кишеню, знайшов там свій шестипенсовик і підійшов до Сари.

— Ось, бідна дівчинко, — приязно промовив він. — Тримай шість пенсів. Я їх тобі дарую.

Сара поглянула на нього й раптом збагнула, що виглядає точнісінько як ті обірвані дітлахи, яких у кращі часи стрічала на тротуарі, коли очікувала, щоб подали її екіпаж. Вона й сама багато разів давала їм милостиню. Дівчинка почервоніла, а потім зблідла, й наступної миті зрозуміла, що не може взяти цей щиро запропонований шестипенсовик.

— Ні, ні! — промовила вона. — Ні, дуже дякую, проте я й справді не можу прийняти це!

Її голос зовсім не скидався на голос звичайної вуличної обідранки, й манерами вона нагадувала дівчинку високого походження, тож навіть Вероніка-Юстасія (яку насправді звали Дженет) і Розалінда-Гледіс (чиє справжнє ім’я було Нора) висунулись із віконця, щоб послухати.

Та Гай Кларенс збирався довести своє благодіяння до кінця. Він увіпхнув шестипенсовик до Сариної долоні.

— Ти маєш взяти ці гроші, бідна дівчинко! — впевнено наполіг він. — Ти зможеш купити собі щось поїсти. Це аж шість пенсів!

На його обличчі світилась така непідробна доброта, і, здавалось, він дуже засмутиться, якщо отримає відмову, тож Сара зрозуміла, що не може його розчарувати. Задерти перед ним носа було би просто жорстоко. Тому вона ковтнула свою гордість, хоча відчувала, як палають щоки.

— Дякую, — промовила Сара. — Ти дуже добрий, милий хлопчик.

І коли він, страшенно втішений, заліз в екіпаж, Сара пішла далі, намагаючись усміхатися, хоча їй дух забило, а в очах стояли сльози. Вона знала, що виглядає дивакуватою обірванкою, але досі навіть не здогадувалась, що її можна прийняти за жебрачку.

Коли екіпаж Великої Родини рушив, діти заходилися жваво перемовлятись.

— Ох, Дональде (так насправді звали Гая-Кларенса), — стривожено вигукнула Дженет, — чому ти вручив свій шестипенсовик тій дівчинці? Я впевнена, що вона — не жебрачка!

— І говорила вона не схоже на жебрачку! — і собі гарячкувала Нора. — Та й обличчя її зовсім не скидалось на обличчя злидарки.

— Та й узагалі, вона не жебрала, — мовила Дженет. — Боюся, вона на тебе розсердилась. Упевнена, що нікому не сподобається, якщо його помилково приймуть за жебрака.

— Вона не сердилася, — сказав Дональд, трохи спантеличений, але досі впевнений у тому, що вчинив правильно. — Вона усміхнулась і сказала, що я дуже добрий, милий хлопчик. І це так! — упевнено додав він. — Я дав їй аж шість пенсів!

Дженет і Нора перезирнулись.

— Жебрачка ніколи би так не сказала, — вирішила Дженет. — Вона би промовила: «Спасибі вам за ласку, пане, дякую, сер!» Чи поклонилась.

Сара анічогісінько не знала про це, але з того часу Велика Родина неабияк зацікавилась нею. З вікон дитячої кімнати постійно визирали обличчя, коли дівчинка проходила повз дім, а біля вогнища точилися розмови, присвячені її персоні.

— Вона працює кимсь на кшталт прислужниці у пансіонаті, — сказала Дженет. — Напевно, в неї немає рідних. Мабуть, вона сирота. Але вона точно не жебрачка, хоча й виглядає, наче обірванка.

Зрештою вони почали поміж собою називати Сару «Дівчинка-Яка-Не-Жебрачка», і хоча це було, звісно ж, задовге ім’я, подеколи воно звучало дуже весело, особливо коли наймолодші намагалися швиденько його промовити.

Сарі вдалося зробити дірочку в шестипенсовику. Вона почепила монетку на стареньку вузьку стрічку й повісила собі на шию. Її приязнь до Великої Родини зросла ще більше — так само, як зростала її прихильність до всіх, кого вона любила. Все більше Сара прив’язувалась до Беккі, з великим нетерпінням очікувала на ті два дні в тиждень, коли проводила для менших учениць уроки французької. Дівчатка щиро полюбили її і змагались одна поперед одною за привілей стояти якомога ближче до Сари та обнімати її маленькими рученятами. Коли вони горнулись до неї, це живило її зголодніле серце. Сара так заприятелювала з горобцями, що варто було їй стати на стіл, просунути голову і плечі крізь віконце на горищі й цвірінькнути, як миттю чувся шелест крилець і цвірінькання у відповідь — невеличка зграйка непримітних міських птахів сідала на черепичний дах, щоб поговорити з нею і поклювати насипані крихти. З Мельхиседеком дівчинку поєднувала щира дружба. Він навіть почав інколи брати з собою місіс Мельхиседек, а часом приводив одне чи двійко дітлахів. Сара звикла говорити з ним: дивно, проте їй здавалося, що він її розуміє.

А до Емілі, що незворушно сиділа й дивилась просто себе, в душі Сари наростало дивне почуття. Воно з’явилося в одну з митей, коли самотність була особливо гнітючою. Дівчинці дуже хотілось повірити, чи принаймні вдавати, ніби повірила, що Емілі все розуміє і співчуває їй. Сара не хотіла зізнаватися собі в тому, що її єдина товаришка нічого не відчуває і не чує. Дівчинка інколи садовила ляльку на стілець, сідала навпроти неї на стареньку, оббиту червоним лавочку для ніг, пильно вдивлялась у ляльчине обличчя й починала вигадувати, доки не доводила себе до стану, що надто скидався на страх. Особливо моторошним це відчуття було вночі, коли все довкола завмирало і єдині звуки, які чулись на горищі, — це шкряботіння й писки Мельхиседекової родини, що раптово долинали з-за стіни. Найчастіше Сара уявляла, ніби Емілі — це добра чарівниця, що може захистити її. Інколи, дивлячись на ляльку надто довго, дівчинка поринала в дуже химерні мрії, і, ставлячи Емілі питання, відчувала: вона майже вірить у те, що лялька зараз їй відповість. Втім, Емілі ніколи не відповідала.

— Якщо вже говорити про відповіді, — казала собі Сара, намагаючись утішитися, — я й сама часто не відповідаю. Ніколи не відповідаю, якщо можу. Коли люди тебе ображають, найкращий захист від них — нічого не казати. Просто дивитись на них і думати. Міс Мінчін аж блідне від люті, коли я так поводжусь, міс Амелія виглядає зляканою, і дівчата теж. Коли ти не піддаєшся злості, люди знають, що ти сильніша за них, бо ж вони недостатньо сильні, щоб стримати свою лють, а тому встигають наговорити різних дурниць, про які згодом шкодують. Немає нічого сильнішого, ніж злість, окрім здатності її приборкати — вона сильніша. Суть не в тому, щоб відповісти своїм ворогам. Я майже ніколи не відповідаю. Може, Емілі більш схожа на мене, ніж я сама. Може, вона вміє не відповідати навіть своїм друзям. Вона все тримає у своєму серці.

Та навіть цими доказами втішитися було нелегко. Бувало, після довгого, важкого дня, коли Сару ганяли туди-сюди з різними виснажливими дорученнями, хоча надворі було вітряно, холодно й накрапав дощ, її, змоклу й голодну, знову посилали з якимось завданням, бо нікому було згадати про те, що вона — лише дитина. Зрештою її худенькі ніжки натомлювались, уся вона наскрізь промерзала, та замість подяки чула лише сварку й бачила холодні, зневажливі погляди; коли кухарка була надто груба й жорстока; коли міс Мінчін мала особливо поганий настрій; коли учениці насміхалися над Сарою, бо вона виглядає, як справжня обірванка, — тоді вона вже не могла заспокоїти своє згорьоване, горде, самотнє серце мріями, дивлячись на Емілі, що просто сиділа на старому стільці, втупившись перед собою.

Одного з таких вечорів, коли Сара піднялась до себе на горище, замерзла, голодна і несамовита від обурення, погляд Емілі здався таким порожнім, а її напхані тирсою руки й ноги такими нерухомими, що вона втратила самовладання. Її ніхто не чекав, крім Емілі, — ніхто в цілому світі. Дівчинка сіла.

— Я скоро помру, — сказала вона.

Емілі дивилась просто себе без жодного виразу.

— Я більше не витримаю, — скаржилась бідолашна Сара, тремтячи всім тілом. — Знаю, що скоро помру. Мені дуже холодно. Я змокла. Я така голодна, що вмираю. Я сьогодні пройшла тисячу миль, а вони тільки й знали, що сварити мене з ранку до вечора. А я ще й не знайшла те, по що мене посилала кухарка останнього разу, тому вона не дала мені вечеряти. Якісь чоловіки сміялись із мене, бо через своє старе взуття я посковзнулась і впала в калюжу. Тепер я брудна з голови до ніг. А вони сміялись. Ти чуєш мене?

Дівчинка подивилась на ляльчині скляні очі, люб’язне обличчя, й раптом її опанувала розпачлива туга. Вона жорстоко замахнулась рукою і скинула Емілі зі стільця, гірко розплакавшись, — Сара, яка ніколи не плакала.

— Просто лялька! — кричала вона. — Звичайна лялька, ля-лька! Тобі байдуже… Ти набита тирсою… У тебе ніколи не було серця! Ти нічого не відчуваєш… Ти лялька!

Емілі лежала на підлозі, її ноги безславно закинулись за голову, а кінчик носа відбився. Та вона лишалася спокійною, сповненою почуття власної гідності. Сара затулила обличчя руками. З-за стіни почулося шарудіння й попискування, ніби там хтось бився і кусався. Мабуть, це Мельхиседек давав прочухана комусь зі своєї сім’ї.

Сарині ридання потихеньку вщухли. Так втратити самовладання — це було на неї зовсім не схоже. Дівчинка аж сама собі здивувалася. За якийсь час вона підвела погляд і подивилась на Емілі, що, здавалось, теж позирала на неї впівока. І цього разу в погляді її скляних очей дівчинка помітила навіть якесь співчуття. Сара нахилилась і підняла її, відчуваючи докори сумління. Дівчинка спробувала усміхнутись.

— Твоєї вини нема в тому, що ти — просто лялька, — мовила Сара й зітхнула, змирившись із непоправним. — Ось Лавінія і Джессі не винні в тому, що вони такі безсердечні. Всі ми різні. Може, ти найкраща з усіх напханих тирсою ляльок.

І дівчинка поцілувала Емілі, поправила її вбрання і знову посадила на стільчик.

Сарі дуже хотілося, щоб хтось оселився в сусідньому будинку. Таке бажання виникло в неї тому, що до сусіднього вікна на горищі дуже близько. Було би просто чудово, якби одного дня його відчинили, й у квадратному отворі з’явилися чиясь голівка і плечі.

«Якби це була голівка милої дівчинки, — думала Сара, — я би для початку привіталась. А потім ми би порозмовляли, як і ведеться. Та, звісно, навряд чи в цій кімнатці житиме хтось, крім прислуги».

Одного ранку дівчинка поверталась із походу по крамницях — вона побувала в бакалії, у м’ясній лавці та пекарні. Сара завернула за ріг площі й побачила, на свою величезну радість, що доки її не було, біля сусіднього будинку зупинився фургон із меблями. Вхідні двері були відчинені навстіж, і чоловіки у робочому одязі снували туди-сюди, носячи важезні пакунки і меблі.

— Його купили! — вигукнула дівчинка. — У ньому справді хтось оселиться! Ох, як би я хотіла, щоби з вікна сусіднього горища визирнула мила дівчинка!

Сара б із радістю приєдналася до гурту цікавих, що спинились обабіч на тротуарі, аби подивитись, як носять речі. Дівчинка мала на думці таке: якби їй вдалося побачити якісь меблі з обстановки будинку, вона би щось дізналась про людей, котрим вони належать.

«Столи і крісла міс Мінчін дуже нагадують її саму, — міркувала Сара. — Я пам’ятаю, що подумала про це першої ж миті, коли побачила її, хоча була тоді дуже маленька. Потім я розповіла про це таткові, а він розсміявся і сказав, що підмічено влучно. Я впевнена, що Велика Родина має широкі, зручні крісла й дивани, а шпалери у червону квіточку нагадують мені їх усіх. Вони такі ж теплі, радісні, добрі й щасливі».

Згодом того ж дня Сару послали до зеленяра по петрушку, і коли вона проходила біля сусіднього будинку, її серце гулко забилось — вона побачила дещо дуже знайоме. На тротуарі стояли вийняті з фургона меблі: чудовий, пишно оздоблений стіл із дорогого дерева, кілька стільців і ширма, прикрашена східною вишивкою. Одного погляду на ці меблі було достатньо, щоб у Сариній душі збурилась дивна туга за домівкою. Ці речі до болю нагадали їй ті, які вона мала в Індії. А такий самісінький різьблений стіл, присланий колись її татком, міс Мінчін забрала собі.

— Просто чудові речі, — мовила дівчинка. — Здається, вони належать хорошій людині. Усі ці меблі дуже ошатні. Напевно, тут оселилася багата сім’я.

До будинку під’їжджали фургони з меблями, розвантажувались і звільняли місце для наступних — і так тривало цілісінький день. Кілька разів Сарі випадала нагода бачити речі, що виносили з фургонів. Стало ясно, що вона таки мала рацію: нові сусіди були заможними людьми. Усі меблі були розкішні й вишукані, а значна їх частина зроблена в східному стилі. Із фургонів виносили килими, завіси й прикраси, чималу колекцію картин і стільки книг, що вистачило б на цілу бібліотеку. Серед інших речей був і чудовий позолочений Будда на розкішному постаменті.

«Хтось із цієї сім’ї просто мусить бути з Індії, — подумала Сара. — Він точно звик до індійських речей і полюбив їх. Я справді рада. Відтепер я матиму відчуття, ніби вони — мої друзі, навіть якщо крізь віконце на горищі й не визирне мила дівчинка».

Коли Сара ввечері приносила для кухарки молоко (бідолашній загадували найрізноманітніші доручення), вона побачила несподіванку, яка ще більше розпалила її цікавість. Статний рожевощокий чоловік, глава Великої Родини, перетнув площу рішучим кроком і збіг сходами, що вели до дверей сусіднього будинку. У його ході була впевненість: здавалося, що він почувається, мов удома, і збирається у майбутньому часто підніматися і спускатися цими сходами. Він затримався в будинку досить довго, кілька разів виходив, щоб дати розпорядження працівникам, ніби мав право на це. Сара могла з упевненістю сказати, що він найтіснішим чином пов’язаний із новоприбулими і діє в їхніх інтересах.

«Якби нові мешканці мали дітей, — гадала Сара, — діти з Великої Родини неодмінно приходили б, щоби погратись з ними. І, можливо, задля розваги вони могли би піднятись на горище».

Уночі, зробивши всю свою роботу, Беккі забігла провідати свою подругу по ув’язненню і заразом принесла новини.

— Тепер по сусідству житиме пан із Індії, міс, — сказала вона. — Я не знаю, чорний він чи ні, але точно індієць. Він страх який багатий, але дуже хворий, а джентльмен із Великої Родини — його юрист. У цього пана сталося якесь лихо, він від цього захворів і тепер ходить як у воду опущений. А ще він язичник — ідолам поклоняється, міс. Уявляєте, б’є поклони дереву й каменю. Я сама бачила, як йому в дім занесли ідола. Хтось обов’язково має прислати йому молитовник. Він же коштує недорого — всього кілька монет.

Сара усміхнулась.

— Не думаю, що він поклоняється ідолу, — сказала вона. — Людям подобається ставити вдома статуї — просто для краси. У мого татка теж був дуже гарний Будда, але ж татко йому не поклонявся.

Проте Беккі лишилася при своїй думці — вона вважала нового сусіда язичником. Так було б значно романтичніше, ніж якби цей джентльмен виявився добропорядним занудою, що ходить до церкви із молитовником. Беккі сиділа допізна і все розмірковувала над тим, який цей пан на вигляд, і як виглядала б його дружина, якби вона в нього була, і якими були б їхні діти, якби ця родина мала дітей. Сара помітила, що в глибині душі Беккі сподівалася на те, що вони будуть чорними, носитимуть тюрбани, а ще — дівчинці хотілось цього понад усе — виявляться язичниками, як і їхні батьки.

— Я ще ніколи не жила з язичниками по сусідству, міс, — заявила Беккі. — Дуже хотілось би поглянути, які вони і як живуть.

Через кілька тижнів її цікавість нарешті була вгамована: виявилося, що новий мешканець не має ані дружини, ані дітей. Він збирався жити сам-один, зовсім не мав родини й виглядав дуже немічним і глибоко нещасним.

Одного дня до будинку під’їхав і зупинився екіпаж. Лакей зістрибнув із передка й відчинив дверцята. Першим вийшов джентльмен, який був батьком Великої Родини. Після нього з’явилась медсестра у формі, а тоді східцями спустились двоє прислужників. Вони допомогли вийти з екіпажа своєму панові, який виявився чоловіком зі змарнілим засмученим обличчям і геть виснаженим тілом, загорнутим у хутро. Його завели по сходах у дім, і слідом піднявся батько Великої Родини — він був дуже стурбований. Незабаром до будинку під’їхав екіпаж лікаря — певно, новий сусід потребував лікарської допомоги.

— У будинку поряд живе жовтий джентльмен, Саро, — прошепотіла Лотті після уроку французької. — Як ти гадаєш, він китаєць? На географії нам розповідали, що всі китайці мають жовту шкіру.

— Ні, він не китаєць, — прошепотіла Сара у відповідь, — він дуже хворий. Продовжимо робити цю вправу, Лотті: «Non, monsieur. Je n’ai pas le canif de mon oncle».[Ні, пане. У мене нема собаки мого дядечка]

Так розпочалася історія індійського джентльмена.