Маленький хлопчик Петіт

В одному великому місті жив маленький хлопчик Петіт. Він був такого маленького зросту, що його ніхто не помічав. Можливо навіть, що Петіт був найменшим хлопчиком у світі.
Петіт боявся виходити з дому, коли на вулицях людно, щоб раптом хтось на нього не наступив. Не дивно, що в нього зовсім не було друзів.

Маленький хлопчик думав, як зробити, щоб його помітили. Нарешті він придумав залізти на найвищу башту і закричати: «Дивіться, люди. Ось я – хлопчик Петіт!»

Щоб дістатися башти, Петіт сів на велику повітряну кулю та спрямував її убік вежі. Однак вітер дув зовсім в протилежний бік. Вітер підхопив кульку та поніс її в протилежному напрямку.

– Рятуйте! – кричав Петіт.

Люди не чули його, а ось пташка почула. Вона схопила повітряну кульку за хвостик і запитала:

– Куди тобі треба, хлопчику?

– Дякую, пташко, що врятувала мене. Віднеси мене, будь-ласка, на он ту високу вежу.

Пташка допомогла Петіту. За її допомогою він опинився на даху високої вежі.

– Дивіться, люди. Ось я – хлопчик Петіт! – закричав він. Однак ніхто його не почув і не побачив. Адже він забрався надто високо, щоб люди його почули. До того ж, його голос був надто слабеньким.

Ніхто так і не звернув уваги на маленького хлопчика. Втім, зараз Петіта бентежило інше – він не знав, як спуститися з вежі на землю. Поруч, як на біду, не було жодного птаха, який би йому допоміг.

Раптом на даху вежі він побачив кота.

– Хлопчику, ти що тут робиш? – здивовано запитав кіт.

– Та ось, заліз на вежу, щоб докричатися до людей, а тепер злізти не можу, – відповів Петіт, – А ти сам як тут?

– Та я живу на верхньому поверху цього будинку й інколи приходжу на дах вежі погуляти, – відповів кіт. – Давай, допоможу тобі. Сідай мені на спинку, та дивись – тримайся добре! А я тебе у свій дім віднесу. Звідти ти вже звичайними сходами спустишся.

– А хіба твій хазяїн не здивується, побачивши мене в своєму домі? – запитав Петіт.

– Якщо ти не будеш голосити та кидатися йому під ноги, то він тебе навіть не помітить, – відповів кіт.

Петіту було неприємно це чути, хоча зараз його непомітність була перевагою.

Петіт сів коту на спину та разом з ним спустився в квартиру на останньому поверсі. Біля вікна стояла дівчинка. Вона хотіла насварити кота, що той вилазить на небезпечну вежу, та раптом побачила на його спині малесенького хлопчика.

– Ой, а це хто такий? – налякано запитала дівчинка.

– Не бійся, я хлопчик Петіт. Звичайний хлопчик, просто дуже-дуже маленький, – відповів Петіт.

– А як ти тут опинився?

Петіт розповів дівчинці, чому вирішив залізти на вежу, про те, як летів на повітряній кулі, про те, як його врятували пташка та кіт.

– То ти розумієш мову птахів та тварин? Вмієш розмовляти з ними? – здивувалася дівчинка.

– Так, в мене є такий дар.

Дівчинка сказала, що це дивовижний дар, і що сам хлопчик Петіт дуже дивовижний. Вона запропонувала Петіту свою дружбу та допомогу.

У Петіта ніколи в житті не було друзів, тому він з радістю погодився стати другом дівчинки. А ще вона розповіла про нього іншим.

Так люди дізналися про маленького хлопчика Петіта. Тепер в нього багато друзів. Він не боїться виходити на вулицю. А ще в нього з’явилося цікаве заняття. Петіт допомагає лікарю ветеринару, що лікує тварин. Він перекладає на людську мову скарги хворих птахів та тварин.