ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Маленький свинопас

Угорські народні казки

Було це чи не було, але за далекими морями, за високими горами стоїть безбока піч, що пече пироги без жару, без пару, без вугілля, без дров, і випікається в ній сімдесят сім перепічок, одна за одну смачніші. Більше навряд чи я збрешу, хіба про те, що зараз розкажу.

Так от, там жила убога жінка. Був у неї один син.

Підріс хлопчина, можна було йому вже свиней пасти, та він їх не пас, а тільки пустував та шкоду всіляку робив, і ніякого толку від нього не було. Навіть свинопаси — і ті не брали його в помічники. Як не намагалася матінка його на розум наставити, нічого не виходило. Ніякого толку не було в хлопчику. Тільки одне прізвисько — свинопас. Так от цей нікудишній Свинопас почув, що один багач збирається віддати свою дочку за того, хто так зуміє сховатися, що вона його не знайде.

«Ну, Свинопасе, – сказав він сам до себе, – не осоромся, покажи людям, що й ти не ликом шитий!»

І Свинопас зібрався в дорогу. Мати напекла йому на дорогу пісних коржів, він поклав їх у торбу. Надів підбитого вітром кожуха – і пішов у мандри.

Ішов він через долини, яри, через гори, то лісом, то степами, майже усі коржі поїв, а садиби багача все не видно не було.

Уже й тиждень минув, відколи вийшов Свинопас, уже й останнього коржа він з’їв, але ні садиби, ні будинку, ні багача самого і сліду не було. Іде Свинопас, їсти-пити хоче, в роті пересохло, язик мов деревина.

«Що ж робити? – міркує Свинопас. – Пропаду ні за яку душу».

Попрямував далі. Раптом бачить – криниця, а на криниці сидять двоє білих голубів. Підійшов до них Свинопас.

– Ну, голуби, я вас з’їм, бо, мабуть, з голоду помру.

А голуби кажуть:

– Не займай нас, Свинопасе. Краще витягни нам відро води, нам дуже пити хочеться. А за добро – добра і жди!

Голуби так умовляли його, що Свинопас пожалів їх. Він підійшов до криниці, витягнув відро води, дав голубам напитись та й сам теж напився смачної, холодної водички і пішов далі.

Спрага тепер уже не мучила його, зате в животі щось гарчало, наче цепний пес.

Ідучи степом, Свинопас зустрів кульгаву лисицю.

– Ну, лисичко, – сказав Свинопас, – думай про мене, що хочеш і як хочеш, але я тебе з’їм.

– Не треба! – почала благати кульгава лисиця. – Я несу їжу моєму синкові. А от за добро – добра і жди! Коли-небудь я тобі в пригоді стану.

У Свинопаса від голоду навіть очі на лоба полізли, але він послухався лисиці.

Ішов Свинопас, шкутильгаючи від утоми і голоду. Ішов по ріллі, ішов по пару, по стерні. Усі крихти в своїй торбі повизбирував і з’їв. Але яка користь від тих крихт голодному шлункові!

Ішов Свинопас, хитаючись, як билинка на вітрі, думав, що вже йому кінець, що нікуди він уже не дістанеться, та й додому не повернеться.

Раптом перед ним постало велике озеро.

«Ану, – думає, – подивлюсь, чи нема тут чогось їстівного».

Підійшов до води і бачить, що біля самого бережка рибка в’ється. Він кинувся до неї, схопив і витягнув з води. Але рибка почала благати

– Не їж мене, Свинопасе, за твою доброту я тобі в пригоді стану.

Довго дивився Свинопас на рибку – дуже гарненька вона була, луска аж сяяла на сонці – і пустив її назад у воду.

Нелегка річ – голод! Свинопас уже пожалкував, шо покинув свою домівку, але тепер однако вороття нема.

Пішов собі Свинопас далі. Знову побачив криницю  з коловоротом, а на коловороті – двох білих голубів.

– Тепер ви мене більш не одурите, – сказав Свинопас. – Хоч як благайте – я з’їм вас.

Поперелякувалися білі голуби, почали просити Свинопаса, щоб він і тепер пожалів їх, а за це пообіцяли стати йому в пригоді.

– Та ви все обманюєте мене, а я, як дурень, слухаю і вірю. Що ж я маю робити? З голоду помирати?

Хотів був з’їсти голубів, але ті так просили, так благали помилувати їх востаннє, що Свинопас знову витягнув для них з криниці відро води, сам теж напився і попрямував далі.

Тепер Свинопас відчув, що далі терпіти несила і що він таки загине від жахливого голоду. Він уже не міг навіть пригадати, скільки часу був у дорозі. Вирішив – хай буде те, що судилося!

Довго-довго йшов він і нарешті дійшов до палат, у яких жив багач. Дивиться – біля воріт стоїть господар. Свинопас чемно вклонився йому. Багач відповів поклоном.

– Як же ти, Свинопасе, дістався сюди? – спитав він. – Чого ти тут не бачив?

Тоді Свинопас розповів йому, чого прийшов. Сказав він, що чув, начебто хазяїн віддасть дочку тільки за того, хто зуміє сховатися від неї так, що вона його не знайде. От він, мовляв, теж хоче пошукати щастя – може, у нього щось і вийде.

– Добре, синку, добре, – погодився багатий хазяїн. – Але бачиш, тут уже дев’яносто дев’ять голів посаджено на палі; твоя буде сотою, коли погано сховаєшся.

Свинопас не злякався, лише сказав, що вже якось постарається.

Потім вони увійшли в дім. Свинопас признався, що дуже зголоднів, йому принесли їжу, і він наївся досхочу.

На ранок, тільки Свинопас прокинувся, хазяїн підійшов до нього і порадив сховатися, перш ніж прокинеться донька, бо інакше це йому навряд чи вдасться.

Заметушився Свинопас, ніяк не міг придумати, куди б його сховатися, і раптом побачив на вікні двох білих голубів, тих самих, яких зустрів на початку своєї мандрівки. Відчинив вікно, а голуби кажуть йому:

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 7

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Венгерские народные сказки ”
Упорядник і перекладач – В. М. Важдаєв
Видавництво: “Гослитиздат ”
1953 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: