Малий і Карлсон, що живе на даху
Астрід Ліндгрен
— Ні, сьогодні в мене немає гарячки. Сьогодні я надзвичайно здоровий і маю бажання трохи погратися.
Малий також був не від того, щоб трохи погратися. Проте насамперед хотів, аби мама, тато, Боссе і Бетан побачили нарешті Карлсона й перестали набридати йому розмовами про те, що Карлсон не існує.
— Почекай мене трошки,— швидко сказав він,— я зараз вернуся.
І він кинувся до вітальні.
Боссе і Бетан, на жаль, щойно кудись пішли, зате хоч мама й тато сиділи у вітальні. Малий схвильовано сказав їм:
— Мамо й тату, ходім зараз же до моєї кімнати! Він не зважувався й згадувати про Карлсона — краще буде, як вони побачать його без попередження.
— А може, ти посидиш із нами? — спитала мама.
— Ні, ви ходіть зі мною. Там ви щось побачите.
Після недовгих переговорів Малому пощастило забрати маму й тата до своєї кімнати. Радий і щасливий, він відчинив навстіж двері — нарешті вони побачать Карлсона
Та ! Малий трохи не заплакав з розчарування. Кімната була порожня, так само, як минулого разу, коли він хотів показати Карлсона.
— То що ми маємо тут побачити? — спитав тато.
— Нічого особливого,— промимрив Малий.
На щастя, тієї миті задзвонив телефон, отож Малому не довелось нічого пояснювати. Тато пішов говорити по телефону, а мама згадала, що залишила в духовці солодкий пиріг, і поспішила до кухні.
Малий зостався сам і сів біля вікна. Він був дуже сердитий на Карлсо-на і поклав собі сказати йому все відверто, коли той знов прилетить.
Проте ніхто не прилетів. Натомість відчинилися дверцята шафи і звідти висунулось хитре Карлсонове обличчя.
Малий був страх який вражений.
— Що ти робив у моїй шафі? — спитав він.
— Сказати, що я там висиджував курчат? Коли ж ні! Сидів і думав про свої гріхи? Теж ні! Лежав на полиці й відпочивав? Оце воно й є! — відповів Карлсон.
Малий відразу забув, що сердиться на нього. Він просто зрадів, що Карлсон знайшовся.
— У твоїй шафі дуже гарно гратися в жмурки,— сказав Карлсон.— Може, пограємось, га? Я знов ляжу на полицю, а ти шукатимеш мене.
І, не чекаючи згоди Малого, він зник у шафі. Малий чув, як він видряпувався на верхню полицю.
— Ну, тепер шукай! — гукнув Карлсон.
Малий відчинив дверцята навстіж і, звичайно, відразу побачив на полиці Карлсона.
— Фе, який ти поганий хлопчисько! — закричав Карлсон.— Міг же ти спершу пошукати мене на ліжку, під столом чи десь-інде. І щоб я грався з тобою! Фе, який ти поганий!
Тієї миті пролунав дзвінок біля вхідних дверей, і зразу мама з сіней гукнула:
— Малий, до тебе прийшли Крістер і Гунілла!
Цього було досить, щоб Карлсон знов повеселішав.
— Стривай, ми зараз пожартуємо з них,— прошепотів він Малому.— Зачини за мною шафу!
Ледве Малий устиг зачинити дверцята, як увійшли Гунілла й Крістер. Вони мешкали на тій самій вулиці і вчилися в одному класі з Малим. Малому дуже подобалась Гунілла, і він часто розповідав мамі, яка вона “страшенно гарна”.
Крістера Малий також любив і давно вже пробачив йому ґулю на лобі. Щоправда, вони з Крістером частенько билися, але після того знов лишалися друзями, як і були.
А втім, Малий бився не лише з Крістером, а майже з усіма дітьми з їхньої вулиці. Тільки Гуніллу він не чіпав ніколи.
— Як це сталося, що ти ще ні разу не набив Гуніллу? — спитала якось мама.
— Коли ж вона така страшенно гарна, що її ні за що бити,— відповів Малий.
Проте Гунілла теж часом, могла добре допекти йому. От хоча б учора, коли вони поверталися зі школи і Малий розповідав про Карлсона. Гунілла почала сміятися й заявила, що все це вигадка. Крістер підтримав її, тож Малий змушений був луснути його. Тоді Крістер у відповідь і шпурнув у Малого каменем.
Але тепер вони все-таки прийшли до нього в гості, і Крістер привів навіть свого песика Йофу! Побачивши Йофу, Малий зовсім забув про Карлсона, що лежав у шафі на полиці. “Немає в світі нічого кращого за собаку”,— подумав він.
Йофа підстрибував і гавкав, а Малий обіймав його та гладив по голові. Крістер стояв поруч і спокійно дивився, як Малий упадає біля собаки. Адже він знав, що Йофа — це його собака, тож нехай собі Малий хоч погладить і попестить його досхочу.
І раптом, саме як Малий захоплено бавився з Йофою, Гунілла, лукаво посміхаючись, спитала:
— А де ж твій приятель Карлсон, що живе на даху? Ми думали, що він у тебе.
Аж тепер Малий згадав, що Карлсон лежить на полиці в шафі. Проте він наперед не знав, що саме цього разу затіває Карлсон, тому й не признався Крістерові та Гуніллі, що той є в кімнаті.
— Ось ти, Гунілло, вважаєш, що я все вигадав про Карлсона. Вчора ти казала, що він тільки моя вигадка…
— А хіба ні? — І Гунілла так зареготала, що на щоках у неї з’явились ямочки.
— Уяви собі, що ні,— заперечив Малий.
— Але ж ти його справді вигадав,— втрутився в розмову Крістер.
— Ні, не вигадав,— стояв на своєму Малий.
Він міркував, чи варто пробувати розв’язати суперечку словами, чи, може, краще відразу й не морочитись, а дати Крістерові як слід. Але не встиг він на чомусь зупинитись, як із шафи пролунало голосне й дзвінке:
— Ку-ку-рі-ку!
— Що це? — спитала Гунілла і з подиву аж роззявила червоного, як вишня, ротика.
— Ку-ку-рі-ку! — знов почулося з шафи. Наче справді співав півень.
Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.