Малий і Карлсон, що живе на даху
Астрід Ліндгрен
— У тебе що, в шафі живе півень? — здивувався Крістер.
Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.
— Ку-ку-рі-ку! — втретє почули вони.
— Я зараз відчиню шафу й погляну, що там,— сказала Гунілла.
Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх.
Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.
Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.
Нарешті Гунілла отямилась і спитала:
— Хто це?
— Всього тільки невеличка химера,— відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою.— Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово — вигадка.
— То це… то це…— затинаючись, промурмотів Крістер.
— Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому,— відповів чоловічок.
— То це Карлсон, що живе на даху! — прошепотіла Гунілла.
— А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?
Малий аж заходився від сміху — надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.
— Вони, мабуть, поніміли,— насилу вимовив він.
Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.
— А що це за вигадка?
— Ми…— почав Крістер.
— Тебе звати Август, а ще як? — перебив його Карлсон.
— Ні, я ніякий не Август,— відповів Крістер.
— Чудово, підемо далі,— мовив Карлсон.
— Це Гунілла й Крістер,— пояснив Малий.
— Просто дивно, як людям не щастить,— мовив Карлсон.— Та що зробиш — усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.
Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:
— А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!
Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.
— Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні,— мовив Карлсон.— Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,— додав він і ображено надув губи.
— Авжеж, ми придумаємо щось інше,— благально сказав Малий.
Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.
— Oсь я візьму та й полечу собі геть,— заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.
Карлсон якусь мить сидів насуплений і мовчав.
— Я ще не певний,— нарешті озвався він,— але,
може, я й залишусь, коли вона,— Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу,— коли вона погладить мене й скаже: “Любий Карлсоне”.
Гунілла з радістю погладила його й попросила:
— Любий Карлсоне, залитися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!
— Ну гаразд,— погодився Карлсон,— нехай буде так.
Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго. Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:
— Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!
І діти почули, як у сінях зачинилися двері.
— Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти,— мовив Карлсон і знов насупився.— Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.
— Ти можеш бути в мене, скільки захочеш,— сказав Малий.
Карлсон насупився ще дужче.
— А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!
— Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій,— поспішив запевнити його Малий.— А ти не придумав, чим би нам розважитись?
І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.
— Ми будемо гратися в привида й лякати людей,— запропонував він.— Ви не уявляєте собі, що я можу зробити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! — додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.
Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.
Проте Малий сказав:
— Може, не треба так страшно лякати людей?
— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей.
Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.
Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:
— З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.
Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.
— Простирадло — це дурниця, не варто ” згадувати,— сказав він,— а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.
А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.
Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.
Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.