TOU

Малий і Карлсон, що живе на даху

Астрід Ліндгрен

— У тебе що, в шафі живе півень? — здивувався Крістер.

Йофа почав гарчати. Малий так реготав, що не міг вимовити й слова.

— Ку-ку-рі-ку! — втретє почули вони.

— Я зараз відчиню шафу й погляну, що там,— сказала Гунілла.

Вона відчинила дверцята й зазирнула всередину. Крістер підбіг до неї і теж заглянув у шафу. Спочатку вони побачили тільки одяг, що там висів. Але потім з верхньої полиці до них долинув сміх.

Крістер і Гунілла поглянули туди й побачили товстого чоловічка. Він зручно вмостився на полиці, підперши рукою голову, і помахував пухкенькою ніжкою. Його блакитні очі аж сяяли з радощів.

Гунілла й Крістер просто поніміли з подиву. Тільки Йофа не переставав гарчати.

Нарешті Гунілла отямилась і спитала:

— Хто це?

— Всього тільки невеличка химера,— відповів дивний чоловічок з полиці і ще швидше замахав ногою.— Химера, що лежить собі й відпочиває. Одне слово — вигадка.

— То це… то це…— затинаючись, промурмотів Крістер.

— Вигадка, що лежить собі й співає по-півнячому,— відповів чоловічок.

— То це Карлсон, що живе на даху! — прошепотіла Гунілла.

— А хто ж іще, по-твоєму? Може, це стара пані Густафсон, що має дев’яносто два роки, залізла сюди й заплуталась серед одежі?

Малий аж заходився від сміху — надто вже безглуздий вигляд мали розгублені Гунілла й Крістер.

— Вони, мабуть, поніміли,— насилу вимовив він.

Карлсон одним стрибком опинився на підлозі, підійшов до Гунілли й жартівливо ущипнув її за щоку.

— А що це за вигадка?

— Ми…— почав Крістер.

— Тебе звати Август, а ще як? — перебив його Карлсон.

— Ні, я ніякий не Август,— відповів Крістер.

— Чудово, підемо далі,— мовив Карлсон.

— Це Гунілла й Крістер,— пояснив Малий.

— Просто дивно, як людям не щастить,— мовив Карлсон.— Та що зробиш — усі, на жаль, не можуть зватися Карлсонами.

Він цікаво озирнувся й повів далі одним духом:

— А тепер я маю бажання трошки розважитись. Нумо кидати стільці через вікно абощо!

Малий не вважав, що це буде весела гра. До того ж він був певний, що мамі й татові також не дуже сподобається така розвага.

— Ох, які ви старомодні, страшенно старомодні,— мовив Карлсон.— Ну, хай вам біс, тоді придумайте щось самі, щоб було весело. А то я не граюся,— додав він і ображено надув губи.

— Авжеж, ми придумаємо щось інше,— благально сказав Малий.

Але Карлсон, мабуть, таки насправді розгнівався на них.

— Oсь я візьму та й полечу собі геть,— заявив він. І Малий, і Крістер, і Гунілла розуміли, яке це буде для них лихо, тому хором почали вмовляти Карлсона, щоб він залишився.

Карлсон якусь мить сидів насуплений і мовчав.

— Я ще не певний,— нарешті озвався він,— але,

може, я й залишусь, коли вона,— Карлсон тицьнув пухкеньким пальцем у Гуніллу,— коли вона погладить мене й скаже: “Любий Карлсоне”.

Гунілла з радістю погладила його й попросила:

— Любий Карлсоне, залитися з нами, ми неодмінно придумаємо якусь гру!

— Ну гаразд,— погодився Карлсон,— нехай буде так.

Дітям полегшало на серці. Проте ненадовго. Мама й тато Малого звичайно щовечора виходили на прогулянку. І ось тепер мама гукнула з сіней:

— Малий, ми йдемо! Крістер і Гунілла можуть побути в тебе до восьмої, а потім ти лягай спати. Коли ми повернемось, я зайду віддати тобі на добраніч!

І діти почули, як у сінях зачинилися двері.

— Вона не сказала, до котрої години мені можна сидіти,— мовив Карлсон і знов насупився.— Я не хочу гратися, коли до мене ставляться так несправедливо.

— Ти можеш бути в мене, скільки захочеш,— сказав Малий.

Карлсон насупився ще дужче.

— А чому мене не випровадять звідси о восьмій, як інших? Ні, я не граюся!

— Гаразд, я попрошу маму, щоб вона випровадила й тебе додому о восьмій,— поспішив запевнити його Малий.— А ти не придумав, чим би нам розважитись?

І раптом поганий настрій у Карлсона як водою змило.

— Ми будемо гратися в привида й лякати людей,— запропонував він.— Ви не уявляєте собі, що я можу зробити з самим тільки простирадлом. Якби кожний, кого я налякав до смерті, давав мені за це по п’ять ере, то я міг би купити собі цілу купу шоколаду. Адже я найкращий у світі привид! — додав Карлсон, і очі в нього радісно заблищали.

Малий, Гунілла і Крістер залюбки пристали на гру в привида.

Проте Малий сказав:

— Може, не треба так страшно лякати людей?

— Спокійно, тільки спокійно! — сказав Карлсон.— Не тобі вчити найкращого в світі привида, як він має лякати людей.

Я лише трошки налякаю їх до смерті, вони навряд чи й помітять щось.

Карлсон підійшов до ліжка Малого, стягнув з нього простирадло й сказав:

— З цього простирадла вийде непоганий одяг привидові.

Він дістав з шухляди коробку з кольоровими олівцями і намалював ними на простирадлі страшну пику. Тоді взяв ножиці, і не встиг Малий його зупинити, як він вирізав дві дірки для очей.

— Простирадло — це дурниця, не варто ” згадувати,— сказав він,— а привид мусить бачити. А то він може заблукати і попасти в Індію чи хтозна-куди.

А тоді Карлсон накрився простирадлом з головою так, що видно було тільки його пухкі руки.

Хоч діти й знали, що це лише Карлсон, завинений у простирадло, їм усе-таки стало трохи лячно, а Йофа заходився несамовито гавкати. Коли ж Карлсон увімкнув моторчика й почав літати навколо лампи під стелею, а простирадло заметляло на ньому, стало ще страшніше. Тепер уже справді було чого перелякатися.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Малий і Карлсон, що живе на даху”
Астрід Ліндгрен
Переклад з шведської- Ольги Сенюк
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: